Схоже, одним з каменів спотикання на шляху втілення в життя президентської ініціативи щодо реформування законодавства про свободу віросповідання, вкотре(!) стане питання надання статусу юридичної особи релігійним об’єднанням (церквам), а не лише їхнім керівним органам (як це передбачає чинна на сьогодні редакція Закону «Про свободу совісті та релігійні організації»).
А от і пряма мова самого Патріарха Філарета з зовсім «свіжого» інтерв’ю ZAXID.NET від 4 квітня цього року: «На сьогодні статус юридичної особи мають єпархії, парафії, учбові заклади, монастирі, а Церква як така – ні. Чому сьогодні нас не влаштовує надання такого статусу? Тому що почнеться боротьба за майно. Ми побоюємося, що Московський Патріархат почне претендувати на храми Київського Патріархату. Виникне велике напруження, яке було на початку 90-х років у Західній Україні, коли йшов розподіл храмів між православними і греко-католиками. Ми не хотіли би, щоб по всій Україні почалася нова хвиля такого протистояння».
Можливо хтось бачить раціональну логіку, тобто причинно-наслідковий зв’язок між наданням релігійним об’єднанням (церквам) статусу юрособи і зміною правового статусу церковного майна чи/та правового статусу його (такого майна) нинішніх власників, у твердженнях речників Київського Патріархату – я такої логіки не бачу. А фобії поза моєю професійною компетенцією.
А втім, попри очевидний брак раціо, спробуймо піддати правовому аналізові позицію УПЦ КП. Вочевидь, Київський Патріархат виходить з того, що сьогодні релігійні об’єднання (церкви) не мають статусу юридичної особи, а отже й не можуть володіти будь-яким майном. Це насправді так. Водночас такий стан речей аж ніяк не заважає Церквам володіти активами через свої керівні органи (релігійні управління та центри), які на сьогодні мають статус юрособи. Такими релігійними центрами – юридичними особами на сьогодні є, зокрема, Київська Митрополія УПЦ, Київська Патріархія УПЦ КП, Патріярхія УАПЦ тощо.
Воднораз слід визнати, що на сьогодні абсолютна більшість релігійного майна належить релігійним організаціям так би мовити «першого рівня», тобто релігійним громадам і монастирям, а також (меншою мірою) братствам та місіям. Однак вже сьогодні якщо релігійне управління/центр бажає і релігійна громада чи, приміром, монастир згодні, будь-яке майно, що належить релігійній громаді, може бути передано у власність релігійного управління. Так само й держава та територіальні громади можуть передавати культове та інше майно у власність чи безоплатне користування як релігійним громадам/братствам/монастирям, так і релігійним управлінням/центрам.
У разі, якщо релігійні об’єднання отримають статус юридичної особи, але релігійні громади такого статусу не втратять, майнові та інші цивільно-правові стосунки між релігійними об’єднаннями та релігійними організаціями, що входять до їх складу, аж ніяк не зміняться. Як сьогодні парафія має право (проте не зобов’язана!) передати все або частину належного їй майна релігійному управлінню (центру), так і у разі надання релігійним об’єднанням статусу юридичної особи, вона зможе (але аж ніяк не стане зобов’язаною) передати все або частину належного їй майна релігійному об’єднанню, що діятиме через той самий керівний орган.
Єдиний спосіб юридично присилувати релігійні громади передати належне їм майно та майнові права чи то релігійним управлінням (центрам), чи то релігійним об’єднанням (якщо останні набудуть статусу юрособи) – законодавчо позбавити релігійні громади цивільної правосуб’єктності. Однак такої радикальної новели, що прямо суперечить міжнародним та європейським стандартам релігійної свободи, я не зустрічав в жодному законопроекті про внесення змін до базового закону «Про свободу совісті та релігійні організації».
Отже, перша з цитованих вище пересторог УПЦ КП є, з юридичної точки зору, справжньою нісенітницею, оскільки не має під собою жодного раціонального обґрунтування. Церкви, у разі набуття правосуб’єктності не «поглинуть» парафії, засновниками яких залишатимуться фізичні особи-парафіяни, а радше будуть добровільним об’єднанням юридичних осіб, з якого кожна парафія – член об’єднання зможе вийти за рішенням свого керівного органу відповідно до положень власного статуту.
Щодо другої «фобії», то тут ситуація ще простіша. Напевно УПЦ КП потай усвідомлює, що попри публічні декларації своєї прямої спадкоємності від Київської Митрополії вона є порівняно новою церквою, тяглість якої не сягає далі 1992 року. Тільки на цьому може ґрунтуватися страх КП перед «відсудженням» храмів та іншого релігійного майна, яке хтось (вочевидь УПЦ) «вважає захопленими». Юридичною мовою таке повернення «захопленого» і взагалі отриманого у власність без достатніх юридичних підстав називається реституцією. Отже, Київський Патріархат побоюється, що УПЦ (МП), отримавши статус юридичної особи, вимагатиме реституції храмів та іншого церковного майна, що перейшли в юрисдикцію УПЦ КП у 1992 році та пізніше, навіть не як правонаступниця, а та сама УПЦ, правонаступниця Українського Екзархату РПЦ, яка існувала до створення УПЦ КП у червні 1992 року.
Але тут речники Київського Патріархату потрапляють у пастку власного юридичного невігластва. Нагадаю, що реституція – це повернення майна колишньому власникові. Але УПЦ, як і Український Екзархат РПЦ ніколи не були і не могли бути власниками жодного майна, оскільки в Радянському Союзі будь-які релігійні організації не мали статусу юрособи, а наявність такого статусу є конечною передумовою набуття будь-яких майнових прав (якщо звичайно не йдеться про фізичних осіб). Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» 1991 року надав юридичну правосуб’єктність релігійним громадам, монастирям, братствам, місіям, духовним навчальним закладам та релігійним управлінням/центрам, але релігійні об’єднання (церкви) як були за радянської влади, так і досі лишаються юридичними фантомами.
Отже, апріорі не можна вимагати повернення у власність того, чим ти ніколи не володів. Відповідно жодних підстав вимагати реституції храмів, що відійшли під юрисдикцію Київського Патріархату, в УПЦ у разі набуття церквами статусу юрособи не з’явиться бодай у силу того, що вона (УПЦ) цими храмами ніколи не володіла. Церковними спорудами та іншим майном володіли і володіють здебільшого релігійні громади, зі зміною підлеглості яких «у канонічних і організаційних питаннях» релігійним управлінням/центрам опосередковано змінюється «конфесійна приналежність» церковного майна. А як ми вже акцентували вище, жоден законопроект, покликаний реформувати чинну редакцію Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», ніколи навіть словом не похоплювався про позбавлення релігійних громад правосуб’єктності, а отже й правової чи управлінської автономії.
Як бачимо, друга фобія УПЦ КП, пов’язана з перспективою надання статусу юрособи релігійним об’єднанням, має не більше раціональних підстав, аніж перша. Хіба що послідовники Патріарха Філарета сповідують «нафанаїлівську» логіку: «Що доброго може бути з Назарету?», тобто в інтерпретації Київського Патріархату «Що доброго може підтримувати УПЦ (МП)»? Та проти такої «логіки» безсилі навіть найпереконливіші раціональні аргументи…
P.S. Мені давно не дає спокою одна здогадка, спроможна, як мені здається, пролити світло на причини абсолютно ірраціональної, але непохитно-непримиренної позиції УПЦ КП щодо надання правосуб’єктності релігійним об’єднанням (церквам). Я називаю її «родовим гріхом» Київського Патріархату. І полягає він от у чому. Не секрет, що червневий 1992 року «об’єднавчий» Всеукраїнський Православний Собор, на якому «шляхом об’єднання УПЦ та УАПЦ» був утворений Київський Патріархат, відбувся з багатьма кричущими порушеннями «статутів про управління» як УПЦ, так і УАПЦ.
Якщо б УПЦ та УАПЦ мали на той час статус юрособи, а їхні «статути про управління» (невідомо на якій підставі зареєстровані Радою у справах Релігій при КМУ) – були б не фільчиними грамотами з туманним юридичним статусом, а документами, які б відповідно до ст. 13 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» визначали охоронювані законом, зокрема і в судовому порядку, права та обов’язки названих церков, – за таких умов раніше чи пізніше Київський Патріархат таки б прийшлось «перезасновувати», оскільки для юриспруденції це повний нонсенс, коли дві юрособи (УПЦ та УАПЦ) шляхом об’єднання/злиття утворюють третю (УПЦ КП) і при цьому самі не припиняються як юридичні особи.
Іншими словами, визнання легітимності УПЦ та УАПЦ мало б прямим наслідком «зняття з реєстрації» (як юридично безграмотно висловлюється Синод УПЦ КП) чи то пак припинення УПЦ КП і навпаки. Але повторюся, що така юридична аксіоматика є застосовною лише до юридичних осіб, а не до юридичних примар, якими на сьогодні залишаються релігійні об’єднання (Церкви). Юридичні ж примари існують поза правовими категоріями та правовими конструкціями. Вони можуть об’єднуватись не об’єднуючись і «незлитно» зливатись.
Насамкінець наголошу, що з погляду історичної справедливості чи демократичної легітимності Київський Патріархат не просто має право на існування – він просто приречений проповідувати Слово Боже на українській землі. Однак юридичне шахрайство з «свідоцтвом про народження» УПЦ КП, вчинене отцями-засновниками 1992 року, досі дається взнаки, свідомо чи підсвідомо генеруючи фобії юридикалізації правого статусу Церкви. Тільки до чого тут збурення релігійного середовища та майнові конфлікти, якими лякає український політикум та суспільство Патріарх Філарет?