Про Умань все ж поговорити варто. Роздуми історика про відкриття пам’ятника Ґонті та Залізнякові

Інформаційний простір переповнений емоціями, звинуваченнями в бік українців, антисемітськими гаслами тощо.

Як на це реагувати історику? Давньоримський автор Тацит проголошував принцип «Без гніву та пристрасті». – Чи можливо це?

Адже кожен історик є людиною, і – знов латинська мудрість – «ніщо людське йому не чуже». На його бачення історичних подій впливає громадянство, релігійна та національна належність, політичні переконання, ґендерна належність.

Отже, що я можу сказати щодо історичної події «монументалізації» історичних постатей? Сказати як українець єврейського походження, прибічник демократичного європейського вибору України?

1. Національні герої та «національна історіографія».

В одній із попередніх статей я вже писав, що національні герої є різними у різних народів, і часто буває, що національний герой одного народу є кривдником чи навіть катом для іншого. Можна навести приклади Чинґіз-хана для монголів – і слов’ян, полководця Олександра Суворова для росіян – і поляків, Моше Даяна для євреїв – і арабів тощо.

Дуже нечасто бувало, коли національний лідер підіймався над національними інтересами свого народу та розумів, що національний егоїзм, деструктивний націоналізм, спрямований проти інших кінець-кінцем вдарить і по його власному народу. Серед таких небагатьох у першу чергу хочу назвати ім’я Митрополита Андрея Шептицького, духовного провідника українського народу в часи суворих випробувань середини ХХ століття, очільника Української Грек-Католицької Церкви, справжнього українського патріота, захисника інтересів українців. Він же організував рятування близько 200 євреїв від полум’я Голокосту, сприяв налагодженню нормального, дружнього співжиття між українцями і поляками. Тішить, що ім’я цієї непересічної історичної постаті все більше стає відомим сьогодні усім українцям. Нещодавно зведений пам’ятник Митрополиту у Львові, біля Собору Святого Юра, сприяє консолідації нашого суспільства на основі загальнолюдських цінностей, які ми шануємо.

Що ж стосується Ґонти та Залізняка – жодним чином не хотів би повчати українців або навіть рекомендувати, якого історичного героя їм шанувати, кому встановлювати пам’ятник та покладати квіти. Ще раз наголошую – у кожного народу є свої національні герої, їх обирає народ… Або ті люди, які намагаються вплинути на народ, зорієнтувати на щось чи поти когось.

Ґонта та Залізняк діяли на теренах, де основними національними спільнотами були українці, поляки та євреї. Звичайно, на цей базовий «національний трикутник» намагалася впливати і Росія, яка мала свої імперські плани щодо українських та польських земель.

Відповідно варто хоча б коротко ознайомитись із ставленням до згаданих українських ватажків та самого українського руху – Коліївщини – з боку поляків, українців, євреїв, росіян.

Багато польських істориків, а за ними – чимало пересічних поляків слідують традиції польського історика Фр. Равіта-Гавронського. Він упереджено характеризує українців взагалі як «дикунський» народ, який милується такими «чеснотами», як розбишацтво, грабіжництво, кровожерливість та анархістичне бунтарство. Це, мовляв, і було основною причиною виникнення Коліївщини. Подібних поглядів дотримувались Корзон, Роллє та ряд інших польських істориків.

Московській характеристиці Коліївщини та її ватажків надала тон сама цариця Катерина Друга, назвавши українських повстанців у своїй «Чорній грамоті» розбійниками й злодіями («разбойніки, вори»). Таку ж оцінку повторювали практично всі московські історики Російської імперії. Відомий історик С. М. Соловйов виступи селян оцінює як тільки сліпий бунт проти панського гноблення. Але, крім того, невідомо на чому базуючись, твердить про наявне і позитивне змагання гайдамаків, особливо ж коліїв, до… возз’єднання правобережної України з Московщиною.

Протилежну, позитивну оцінку Коліївщині надають відомі українські історики Михайло Грушевський, Олександра Єфименко, Іван Крип’якевич та інші. М. Максимович, протестуючи проти навішування на Коліївщину ярлика розбишацтва, вказує на національно-релігійні конфлікти між українцями і поляками як причину кривавої розправи коліїв з польськими гнобителями. М. Костомаров характеризував Коліївщину як протест проти соціального та релігійного тиску польських панів.

Не можна не згадати піднесення образу українських повстанців Тарасом Шевченком. Не в науковій праці, а в формі політичної поеми Кобзар характеризує Коліївщину як всенародне повстання українців проти національного, соціального і релігійного гноблення, а коліїв – як героїв, що героїчно віддають своє життя за свій народ. Зауважимо, що саме в згаданій поемі «Гайдамаки» вбачають відверті антисемітські сюжети, які бентежили навіть радянську ідеологічну машину, яка підносила народність та «революційний демократизм» українського поета.

К. Гуслистий, О. Лола, В. Голобуцький та інші радянські історики присвятили Коліївщині чимало уваги. Але всі вони намагалися представити Коліївщину і всю Гайдамаччину як соціальну революцію тогочасного «пролетаріату», тобто селян (представників різних національностей), бажанням яких було «возз’єднатися з російським народом».

В наш час у повсякденному сприйнятті українців домінує образ Ґонти та Залізняка, заданий через «Гайдамаків» Шевченка. При цьому одночасно існує шевченківська героїзація цих діячів як «борців за віру», так і їх радянська характеристика борців проти «лядського панського поневолення». Цікаво, що Ґонті та Залізняку приписується сьогодні й палке бажання встановлення державної незалежности України.

У поляків також залишається поширеним образ, накинений ще історіографією ХІХ століття.  Одночасно, є тенденції наукового переосмислення гайдамацького руху як проявів соціального бандитизму, а не національно-визвольних або релігійних рухів.

Свого часу я написав невелику статтю щодо українсько-єврейських відносин в історії (тут я навожу нотатки з неї, прибравши посилання, щоб не переобтяжувати текст). Я прагнув не виправдати чи засудити когось чи щось, а намагатись показати саме історичні передумови, що зумовлювали характер певних рухів та вчинки конкретних історичних осіб, у тому числі Ґонти та Залізняка.

З’ясування цього питання видається мені надзвичайно важливим, якщо ми хочемо позбутися неправдивих, суб’єктивних, емоційно забарвлених міфів та оцінок певних історичних постатей, як і тих спільнот, які вони представляли.

Історична доля євреїв тісно пов’язана з історією українського народу. Як відомо, перша згадка про євреїв на території України відноситься до І ст. н. е., є відомості про їх перебування у Києві з X ст.

Масове переселення євреїв на українські землі відбувалося у XV – ХVI ст., особливо з Польщі після 1569 року. Вони селилися в містах і містечках, рідше в селах Галичини, Поділля, Волині, Буковини та Закарпаття разом з українцями та представниками інших народів – росіянами, поляками, білорусами, чехами, словаками, татарами, турками, вірменами, циганами тощо.

Євреї відігравали помітну роль в соціально-економічному та політичному житті України ХVІ – ХVІІІ ст. Але поряд із свідченнями економічного співробітництва між євреями та українцями було чимало явищ економічного суперництва та антагонізму, поряд із добросусідством у селах та містечках вражають факти насильства та масових вбивств, що супроводжували національно-визвольну війну українського народу в середині XVII ст. Важливим питанням є з’ясування передумов цих подій.

Ще Микола Аркас, автор відомої «Історії України-Русі», виділяв такі причини народної революції (тут і далі збережена стилістика ориґіналів): « … релігійні, – бо народ хотів одстояти свою віру, котра зазнавала тяжких утисків; національні, – бо народності Українській була велика небезпека од Поляків; політичні, – бо народ наш не хотів помиритися з тим ладом державним, що запанував був у Польщі; нарешті,соціально-економічні – бо дуже тяжко гнітило народ шляхетсько-жидівське господарство, дуже тяжко давалася в знаки народна неволя на те, що землі людські підгарбали собі пани».

Коли ми розглядаємо соціально-економічні передумови українського повстання, то, перш за все, треба зазначити той відомий факт, що євреї не мали права володіти землею, тому заняттями, що були їм доступними за умов вузького середньовічного ринку, лишалися ремесло, орендарство, лихварство, торгівля і посередництво. З іншого боку, за Литовськими статутами 1566 і 1588 рр. права євреїв в підлеглих Польщі землях встановлювалися практично нарівні з правами шляхти.

Особливо велику питому вагу складали євреї серед орендарів, які нещадно експлуатували українських селян. Так, у володіннях роду Острозьких було близько чотири тисячі  орендарів-євреїв, а у 1616 році більше половини українських земель, що були під владою Польщі, орендувалися єврейськими підприємцями. Прагнучи повернути з прибутком вкладені ними гроші за кілька років, вони нещадно експлуатували селян. Нерідко орендар вимагав, щоб селяни працювали на нього по шість-сім днів, виганяючи їх у поле за допомогою магнатських слуг. Іншою формою оренди стали надання тимчасової монополії на виробництво ї продаж горілки та тютюну. Це давало можливість орендареві встановлювати монопольно високі ціни на ці продукти.

Ці аспекти українсько-єврейських відносин широко представлені в багатьох джерелах та історичних дослідженнях. М.І. Костомаров пише: «…Паны, ленясь управлять имениями сами, отдавали их в аренды иудеям с полным правом панского господства над хлопами. И тут-то не было предела истязаниям над рабочею силою и духовною жизнью хлопа… Отдавать имения на аренды казалось так выгодным, что число иудеев-арендаторов увеличивалось все более и более, и Южная Русь очутилась под их властью. …Крестьянам не дозволялось ни приготовлять себе напитков, ни покупать их иначе как у жидов, которым пан отдает корчму в аренду».

Не кращим було становище в українських містах: «…Міста под польським режимом… занепадають, –пише М. Грушевський, – відстають все більше від сучасного прогресу економічного ї культурного життя і разом з тим набувають все більш інородного характеру. …Залишки торговлі і промислу потрапляють до рук євреїв, незважаючи на всі спрямовані проти них заборони та обмеження».

Слід відзначити, що як зображення соціально-економічного тиску на українців з боку польсько-єврейської верхівки, так і картини погромів в ході української національної війни в основному співпадають в українських та єврейських джерелах. Так, в українському «Літописі Самовидця» читаємо:«…B Киеве немалое притеснение древним божьим церквам творили бывший тогда киевским воеводой Тышекич, а также иезуиты, доминиканцы, бернардинцы и другие монашеские ордена. Они… запрещали просвещение и школы, христианскую веру считая хуже языческой: больше уважали любого плохогоеврея, чем самого видного христианина-русина». Про це ж читаемо в широко відомій єврейській хроніці Натана Ганновера «Пучина бездонная»: «…Православний народ все більше впадав у злидні, зробився упослідженим і низьким, і перетворився у кріпаків і слуг поляків і навіть, окремо скажемо, у євреїв»; «…вони були настільки принижені, що майже всі народи, і навіть той народ, що стоїть нижче всіх (тобто єврейський – авт.), панували над ними».

Як наслідок, євреї сприймалися українським населенням як союзники польської шляхти в соціально-економічному та духовному поневоленні. Слід зауважити, що ненависть українського селянства до своїх польських та єврейських поневолювачів екстраполювалася на всіх євреїв, в тому числі незаможних, які не мали стосунку до експлуатації українського селянства.

Важливим чинником українсько-єврейських взаємин були ідеологічні чинники. У XVIІ столітті, як і в попередні часи, ідеологія здебільшого була представлена у формі релігії, тому йдеться про релігійні чинники.

З одного боку, християнство з давнини живило антисемітські настрої, звинувачуючи євреїв у «боговбивстві», організовуючи «криваві наклепи» тощо. Формувався образ євреїв як «ворогів Христових», чужинців, які, мовляв, протистояли цінностям добропорядних християн.

З іншого боку, в Речі Посполитій православні потерпали від шаленого тиску з боку католицької церкви. Відбувалося закриття православних церков і монастирів й водночас будівництво католицьких храмів, сприяння місіонерській діяльності католицьких орденів, зневажання релігійних почуттів православних та їх навернення (незрідка насильницьке) в уніатство чи католицизм.

Тому в ході народних повстань українці знищували і ксьондзів, і євреїв – союзників польських панів. «У одному костьолі, – пише М. Аркас, – над престолом повісили разом ксьондза, жида … і над ними написали: … віра однака».

Перехід до християнства (або ще татарський полон) часто був для євреїв єдиним шляхом для рятування.«…Многие из евреев в то время, боясь смерти, – читаємо в “Літописі Самовидця” про часи Хмельниччини,– приняли христианскую веру, но потом, выждав время и убежав в Польшу, остались иудеями, и редко кто из них остался христианином. И так на Украине не осталось ни одного иудея… Также и по той стороне Днепра, по самый Днестр было такое же опустошение замков и костелов, усадеб шляхетских и дворов еврейских…».

Чимало подібних прикладів знаходимо і в єврейських хроніках Меїра з Щебжешина, Натана Ганновера, Шмуеля Файбіш Файделя. Але в більшості випадків євреї відкидали спокусу врятувати свої життя ціною відступництва.

Мужність людей, які йшли на смерть, але не зраджували вірі своїх предків, далеко не завжди викликала повагу повсталих. Часто це сприймалося як упертість у своїх помилках та несприйнятті «істинної християнської моралі», щось незрозуміле і тому вороже. Це безпосередньо пов’язане з ксенофобією, несприйняттям чужого та іншими явищами, що складають соціально-психологічні передумови українсько-єврейських взаємин.

Євреї відрізнялися від українського (як і будь-якого іншого народу Європи) традиціями, звичаями, суспільною організацією. Вони були «не такі, як усі» і, до того ж, самі будували бар’єри самоізоляції. Це, з одного боку, зумовило порятунок єврейського народу від асиміляції протягом тисячолітньої історії в діаспорі, а з іншого боку – сприяло пробудженню ксенофобських проявів з боку сусіднього неєврейського населення.

При цьому в українській національній свідомості формувався стереотип єврея-гнобителя, хитрого та жадібного, підступного і навіть дужого, що примушує українців до дурних звичок. В одній з українських пісень йдеться:

«Як іде український козак то й корчму минає,

А Жид вибігає та українського козака за чуб хватає,

Та ще його двома кулаками по потилиці затинає…»

Отже, ці та інші передумови викликали жорстокі переслідування євреїв, які відбувалися під час повстань – визвольної війни українського народу середини XVIІ ст., Коліївщини тощо. Картини жахливих погромів, масових вбивств подібні і в українських, і в єврейських, і в інших джерелах.

У «Літописі Самовидця» читаємо про погроми часів Хмельниччини: «Где только нашлись шляхтичи, замковые слуги, евреи, городские власти – везде их убивали, не жалея жен и детей, грабили имения, жгли и разрушали костелы, опустошали шляхетские замки и усадьбы, еврейские дворы, не оставляя ни одного. Редко кто тогда не обагрил рук кровью и не принимал участия в грабежах имений… Больше всего евреев пропало в Немирове и Тульчине – несметное множество». Про це ж пише М. Костомаров:«…Самое ужасное остервенение показывал народ к иудеям: они осуждены были на конечное истребление, и всякая жалость к ним считалась изменою. Свитки Закона были извлекаемы из синагог, казаки плясали на них и пили водку, потом клали на них иудеев и резали без милосердия; тысячи иудейских младенцев были бросаемы в колодцы и засыпаемы землею…».

Жахливі картини нищення євреїв дають єврейські хроніки. Тільки в Немирові за один день було вбито 6000 євреїв. С. Рот пише: «По всій країні прокотилася хвиля погромів і вбивств таких розмірів і такої жорстокості, що залишила позаду усі переслідування євреїв в Європі…». У 1648 – 1656 pp. повсталими було вбито десятки тисяч євреїв. Чимало євреїв було вбито в жорстокий спосіб і коліями.

Чимало дослідників пробують з’ясувати, чим була викликана особлива жорстокість повсталих, зокрема, до євреїв. В.А. Смолій та В.С. Степанков в своїй роботі пишуть: «Чим нестерпнішими були знущання з боку панів, урядовців, орендарів, католицького духовенства, чим лютіше власті карали учасників рухів…, тим жорстокішими ставали розправи повстанців над гнобителями…». Як підкреслював Я. Дашкевич,«методи національно-визвольної боротьби диктує нація-гнобитель; ступінь і характер пригноблення визначають рівень та інтенсивність боротьби пригноблених».

Зрозуміло, що картина українсько-єврейських взаємин була б недостовірною без згадки про співробітництво між українцями і євреями, що повністю не припинялося навіть в часи війн та повстань. Згідно Зборівського миру (1649 р.) євреям заборонялося перебувати на Київщині, Чернігівщині та Брацлавщині. Однак ще за часів Хмельницького в Україні-Гетьманщині були євреї. Так, за документами, єврей Абрагам взявся супроводжувати шведського посла Веллінга в його подорожі з Молдавії в Україну, і він спокійно доїхав з послами до тодішньої столиці Гетьманщини Чигирина.

Є документи, що свідчать про наявність євреїв серед самих козаків. Вже під час повстання під проводом К. Косинського (1591 – 1593 рр.) та С. Наливайка (1594 – 1596 рр.) серед повстанців були євреї. З виданої у 1697 р. у Франкфурті-на-Майні книги берестейського рабина Іоіля Серкеса відомо про принаймні 11 євреїв з-поміж козаків-наливайківців, один з яких, на ім’я Берах, геройськи загинув у бою проти польських військ. Є факти про участь євреїв-повстанців у штурмі Збаража. За дослідженням німецького історика З. Любер, серед козаків-реєстровців, ядра козаків-повстанців, були особи й прізвища, які можуть свідчити про єврейське походження їхніх носіїв (Зраїтель, Жидченко, Жидовкин та ін.).

Історик С.Я. Боровий згадує не тільки євреїв-воїнів, що брали участь у козацьких військових походах, але й євреїв-маркітантів, що супроводжували польсько-козацькі армії в їхніх походах, євреїв-купців тощо.

Отже, важливими чинниками українсько-єврейських взаємин були також економічна вигода та здоровий глузд.

Українсько-єврейські взаємини протягом століть не були однозначними. Про деякі з цих сторінок історії незручно та важко говорити. Але ми маємо з’ясовувати передумови тих чи інших подій та явищ для того, щоб з усвідомленням історичного досвіду дозволяло нам позбавлятись міфів про «українців – погромників і різунів» чи про «євреїв – експлуататорів-гнобителів та більшовиків», та про окремі історичні постаті – як про «шляхетних народних захисників» чи про «кривавих вбивць-маніяків».

Після цієї історичної ретроспективи повернемось до Ґонти та Залізняка.

3. Отже…

Взяття Умані й влаштована там різанина, постаті Ґонти та Залізняка і сьогодні мають протилежні оцінки з боку польських, єврейських та українських істориків і відповідних національних спільнот. Польські автори, абсолютна більшість пересічних поляків таврують Ґонту та Залізняка як розбійників і зрадників. Єврейські історики та єврейська спільнота характеризують їх як жорстоких погромників та вбивць. Українські історики та більшість їх читачів визнають їх як героїв визвольної боротьби, народних месників. Ґонта постає в українській історичній пам’яті як мученик, який заплатив страшними муками за своє бажання звільнити рідний народ.

Об’єктивну оцінку сучасній історіографії Гайдамаччини, Коліївщини та інших подібних рухів намагалася дати провідний український історик Наталя Яковенко: «…Як і опришківство, гайдамацький соціальний бандитизм завжди був полем протистояння польських та єврейських істориків – з одного, та російських і українських – з другого боку. Над першими при всіх модифікаціях думки тяжіє алергія до «інстинктів напівдикого суспільства», над другими – бажання сховатися від жорстокого перебігу подій за піднесенням гайдамаччини до рангу «народного руху проти шляхетської Польщі», викликаного «кріпосницьким гнітом» та «релігійними утисками»».

Я хотів бі підкреслити наступне: кожен народ має право на своїх національних героїв. Але шанування тої чи іншої історичної постаті – в конкретному місці, за конкретного часу – багато що говорить про історичну, національну зрілість народу, його здатність поглянути на них «з іншого боку», зважаючи, зокрема, на історичну пам’ять народів-сусідів.

З огляду на це, спорудження пам’ятника Митрополиту Андрею Шептицькому у Львові – то є вияв піднесення духовності та людськості, і не тільки українців – але і для євреїв.

Спорудження пам’ятника Ґонті та Залізняку в Умані – на мій погляд, це – леґітимний вибір тих українців, які цього прагнули, але цей вибір обурює євреїв, та примушує замислитись, які саме ідеї, меседжі несе цей факт – в Умані, місті з великою багатонаціональною історією. Місті, де поховані єврейські цадики, місці поклоніння десятків тисяч юдеїв з усього світу.

Є відомі постаті євреїв у нашій спільній українсько-єврейській історії – Каганович, Мехліс та інші лідери більшовистської доби, які стали катами для багатьох українців та представників інших народів. Їхня відомість в історії, тим не менше, не дає підстав абсолютній більшості євреїв пишатися цими злодійськими, зловісними постатями.

Мені завжди важко було зрозуміти, чому деякі грузини пишаються Сталіним, відповідальним за злочини проти багатьох грузин (як і проти мільйонів інших), або Берією, який особисто причетний до репресій щодо своїх одноплемінників-мегрелів та грузин.

Мені особисто сумно і шкода, що від імені українців піднесено на монументальну висоту саме Ґонту і Залізняка, саме в Умані.

До речі, Ґонта і Залізняк відомі не лише вбивством багатьох тисяч євреїв Умані, тисяч поляків, але й катуванням та вбивством українців-«уніатів». Що думають про це діячі впливової, авторитетної Української Греко-Католицької церкви?