Євген СВЕРСТЮК, головний редактор газети "Наша віра" на прохання редакції РІСУ коментує сучасний передвиборчий марафон в Україні.
“Шануй свого батька та матір свою,
як наказав тобі Господь, Бог твій,
щоб довгі були твої дні,
і щоб було тобі добре на землі,
яку Господь Бог твій дає тобі”.
П’ята Заповідь.
Повт. Закону 5. 16
“Якщо ти не будеш додержувати, щоб виконувати всі слова цього Закону.... то Господь наведе надзвичайні порази на тебе, та порази на насіння твоє, порази великі та певні, і хвороби злі та постійні.”
На цьому Законі тримався наш народ і зберігав своє лице століттями бездержавности. Діти повторювали десять заповідей у вранішній молитві. Ми знов і знов підіймалися на боротьбу за волю з цією молитвою.
Під чужою владою століттями український національний організм був здоровий і готовий до самозахисту. Відступників, перевертнів, зрадників таврували і відкидали.
Коли ми говоримо про червоний терор і окупацію з півночі, то забуваємо нагадати, що в українському війську була вранішня молитва. І забуваємо сказати, що при совєтах віковічний Закон предків було скасовано, а всі Заповіді порушено.
Тільки після того український народ почав говорити: “світ перевернувся”. “Життя перевернулося догори коренем”.
Національне відступництво і зрада стали культивуватися, як мода. Характерно, що про потребу, вірніше про брак у нас, українців, самоповаги та здорового націоналізму нам щораз частіше нагадують іноземці:
“Вам потрібно більше націоналізму”.
“Вам бракує національного самозахисту”.
“Захищайте свої національні інтереси”.
“Як може національна армія послуговуватися не своєю національною мовою?”
“Де українське кіно і телебачення в державі Україна?”
Американець Томас Дайн, шеф радіо “Свобода”, говорить нам про підтримку позитивного націоналізму. Чому чужинці нагадують нам про потребу творити національне обличчя, зберігати своє обличчя, шанувати національну гідність?
Чи не схоже це на відвідини у палаті хворого, якого добрі люди хочуть підбадьорити і підтримати на дусі? Вони кажуть хворому: жоден лікар тебе не вилікує, якщо сам не будеш кріпитись і триматись на своїх ногах.
Добрі люди бажають йому самостійних зусиль, самостійних рішень, самостійности й певности в собі – “І покладайся на Бога”.
Ніхто не побажає хворому покладатися на сторонню допомогу, мудрий не порадить йому “усім подобатись”, чесний не поставить його в залежність від корисливого сусіда...
А він поблискує хворими очима: “Добре вам казати, а як, звідки я наберуся сил і духу?”
Звичайно, чесні порадники – то на перший раз добре.
Те, що приносять їсти – теж добре, хоча це і не завжди на користь.
Але ті, що приносять спокій і певність себе та допомагають відкрити джерело власної сили – ті є справжніми цілителями.
Не треба нам соромитися того факту, що ми – постгеноцидне суспільство. Не просто посткомуністичне. Саме нас постійно знекровлював Кремль і ослаблював національний самозахист.
“Українські націоналісти – люті вороги українського народу” – це гасло КҐБ пронизувало школу і всю пресу. Національну свідомість вважали “ворожим проявом”.
Якби сказати: “Українські націоналісти – це морально здорові патріоти, захисники чести й гідности народу. А національно байдужі та несвідомі – це люди недорозвинені й безбарвні”.
Якби так сказати – ніхто не доказував би протилежного. Просто взяли б під конвой, судили б, ізолювали б від суспільства. Щоб не будив і тривожив “трудящих”.
Ми пережили нечувані приниження – суд над українською інтеліґенцією 9 березня 1930 р. в оперному театрі...
Ми мали геноцид 1933 р., коли наших людей топтали.
Нас домолочувало НКВД в 1937 і докошувала війна двох “визволителів”. Нами заповнювали зони ҐУЛАҐу.
Нам влаштували Чорнобиль.
То ж не треба соромитися, що ми постгеноцидні люди з ослабленим інстинктом самозахисту.
Але треба соромитися за тих, що бояться сказати собі правду.
Треба жаліти папуг, що і тепер полохливо або затято повторюють заклинання проти націоналізму.
Треба остерігатися злодіїв, які створють нам підставні групи під націоналістичними назвами. Це роблять ті самі “людіє” Кремля, які колись посилали головорізів, переодягнених у форму УПА.
УНА Едуарда Коваленка, “братки” Корчинського, куплені барани з націоналістичними емблемами – усе це білими нитками шиті опудала, призначені для дискредитації українського націоналізму, якому в усі часи вірив здоровий глузд народу.
Януковичеві не треба дивуватися: в ньому говорить стихія побутової зони, в якій кримінальні авторитети не зносять таких явищ, як релігійна і національна свідомість. Це їм чуже – так само, як мораль і право.
А от московські політтехнологи при всьому особистому цинізмі й індиферентизмі, пам’ятають, що Мазепа, Петлюра, Бандера – це постійні мишені, по яких їх вчили змалку стріляти. Не думаючи. Так само, як у чеченця.
Люди без вихованих політичних начал, вони зосвоїли форми зовнішньої пристойности і цінують ходові вартості. Нині - “За свободу”, “за демократію”, “проти тероризму”, “проти фашизму”...- так само, як колись “За родіну, за Сталіна”. Тільки їм усе це до лампочки. А от вікова тенденція розкладати, ослаблювати і поневолювати – у них жива.
Звичайно, вони розуміють, що таких чоловіків, як Віктор Ющенко,і таких жінок, як Юля Тимошенко, нема і не може бути в жодній угодовській партії. Визначна особистість може з’явитися на здоровому національному ґрунті і при наявності чесних вищих цілей. Можливо, їм особисто навіть подобаються ці вродливі і розумні особистості.
Але при чім тут уподобання, коли робота полягає в попаданні в намічену ціль?
Не виключено, що вони поважають людську і національну гідність українського лідера і таємно презирають аморфну політичну креатуру, на яку працюють. Але хіба слідчі КҐБ не поважали націоналіста, який “не колеться”?
Вся справа в системі вартостей, якою живе людина.
Тільки хоробрий може простягти руку і віддати честь хороброму по той бік бар’єру.
Якби Росія прийняла загальнолюдські вартості не для лукавої гри, а для душі і для програми дій, тоді була б солідарність і взаємоповага розумних і чесних – понад національними відмінностями. На 5-му телеканалі виступав російський політтехнолог Поплавський і політолог Пйонтковський. Це антиподи.
Нині в Росії чесні люди “не востребувані”. А відповідно і в Україні з ними властям “не по дорозі”.
Наївні і недалекі люди говорять про “безтолковий народ”, який не може зрозуміти принципової різниці між Віктором Ющенком і Віктором Януковичем.
Хитрі люди кажуть, що один народ на Сході України, другий на Заході. Насправді між ними ............. така різниця, як між братами, з яких один був приучений ходити до школи і до церкви, а другий виживав, звикаючи до техучилища і телевізора.
Кучмівська держава не дбала про духовно-національну єдність України, або хоча б про інформаційне забезпечення. І все ж таки природа бере своє. Східня Україна під російським інформаційним ковпаком залишається Україною. Тільки там легше маніпулювати свідомістю через брак об’єктивної інформації і брак нормального національного виховання.
Саме тому бракує здатности впізнавання й чіткости моральної диференціяції.
Але аґітація за провладного президента кучмівської орієнтації будується не на свідомості, а на підсвідомості. Бігборди вздовж дороги йдуть, як колона танків. А танки треба поважати. Без любови, а як “неминучість”: “все рівно вони візьмуть своє”. За 80 років народ не звик вірити в себе, не звик перемагати, не уміє поставити себе.
Така “розмова” з масами, таке гіпнотизування і зомбування юрби в багатьох українців викликає обурення. Оті поплавські, оті “ізвєстія” і “комсомольська правда” в Україні – це клоновані “тридцятитисячники”, послані з “центру” для “проведення політики партії”.
Але нині вони не мають:
а) маузерів,
б) необмежених повноважень від партії і ҐПУ.
Ось чому вони, російські політтехнологи, змушені визнати, що Україна – це “зовсім інша країна”. “То інший народ”. “То демократичне суспільство”.
Російський десант приймають люди донецького клану так само, як кримінальні приймали большевиків: у них схожа мова, звичний аморалізм і вони “соціяльно близькі”.
Але освічений українець відчуває образу, коли йому накидають Кучму №2, такого, що в назві своєї посади “прем’єр” робить дві помилки.
Амбітний прем’єр теж ображений: якщо ви будете рахувати мої орфографічні помилки, замість того, щоб повторювати, що я “доктор економічних наук”, то “ваш язик” мені вообще не нужен, я введу російський, а там – менше помилок...
Не подобається Януковичу український народ, ще більше не подобається, ніж Кучмі...
Але як подобається наш народ сам собі?
Ось питання, яке випливає з 5-тої заповіді: чи в пошані у нас батьки, предки і земля, яку дав їм Господь?
Якщо подивитися на народ в глибинці, то ми його мало знаємо. Тільки кожен раз дивуємось, що він під час референдумів і виборів виявився розумнішим, ніж уявляли собі політологи, політтехнологи і журналісти – разом узяті.
А якби запитати цей народ з глибинки, хто є хто в Україні? Хто Преидент і його оточення? Хто міністр і депутати? Тоді ми могли б багато цікавого дізнатися і почути. Могли б почути:
- Вони проголосили незалежність, а далі кожен кинувся гребти під себе...
- Видно їм зовсім не болить та Україна, а нас як дурили, так і далі – бо то ж ті самі, що й були при владі.
- Колись ще хоч газети, хай брехливі, приходили і якісь лекції читали. А нині ми їм зовсім не потрібні. І вони нам не потрібні, бо хіба то влада, коли і нас не шанує, і себе не шанує?
- То не президент, коли тільки для себе гребе. Курка також гребе. І часом покудкудахає.
- Що то за “Рух”, коли у них нема ніякого руху? Що то за “Просвіта”, коли вона не світить? Хіба так люди працювали, коли їх той народ болів?
- Чого вони тримаються тієї влади, коли вона не в пошані, і їхні патріотичні балачки без живого діла, теревені про національну ідею – хіба це тривоги душі?
- Зараз важко запам’ятати, скільки є тих ОУН, а скільки псевдонаціоналістичних газеток. Хтось ж їх фінансує і підказує що робити...
- Націоналізм – це вірність Україні передусім в найменшому. А тут на кожнім кроці – папуга, яка вийде на вулицю – і зразу по-російськи. Пристосовництво в найменшому веде до зради далі.
Найлегше – бути “як усі”. Найлегше дати хабаря, а ще легше – взяти хабаря. То вони і творять державу Кучми, а не Україну, за яку було б не сором.
- Нині всі надії на Віктора Ющенка, бо люди відчувають, що він чоловік без лукавства. Він говорить про любов до України природно, як про любов до матері, то йому вірять прості люди. Але навколо нема любови. Йому бракує оточення. Хіба він може сам створити патріотичне оточення, раптом знайти людей діяльних і самовідданих?
От приблизно такі розмови доводиться чути від людей з глибинки. Розмови дуже резонні, тверезі. Саме вони і дають відчути, що живеш не тільки у фальшивому світі куплених телеканалів, двох дюжин кандидатів у президенти і зовсім безавторитетної влади, а живеш в живій країні, де є багато людей, які чесно працюють і чесно мислять.
І, природно, вони хочуть чесної влади, за яку не сором і перед світом, і перед самим собою.
Звичайно, образ лідера “Нашої України” в уяві багатьох ідеалізований. Це можна пояснити і особливою харизмою Віктора Ющенка, якому не можуть зашкодити полчища заздрісників з усіх сторін. Але більше працює на його імідж абсолютний контраст на тлі посткомуністичної напівосвіченої і морально не виробленої еліти.
Націоналістом, здається, його не називають навіть вороги, для яких націоналізм і національна свідомість – те саме. В умовах Польщі або й Прибалтики патріотизм і національна орієнтація є умовою, без якої політик не може бути лідером.
В посткомуністичній Україні, де високопосадові особи публічно глузують над “національно стурбованими”, а деякі кандидати в Президенти культивують сталінські стереотипи, його можуть назвати навіть “фашистом”. Але це тільки вияв напівосвічености, яка послуговується емоційними термінами. Але погодьмось, в антиукраїнському світі нести національну гідність – це висота.
Націоналізму нам усім бракує. Діяльного, офірного, чесного. З цього споживацького і жебрацького маловірства, з самого пасивного патріотизму вболівальників, з павутини матеріялістичних клопотів нічого не збудуєш. Пасивна людина не задає собі труду затямити назву національної валюти, не то що відстоювати національні позиції на кожнім кроці, в аґресивно ворожому середовищі. Пасивна людина пристосовується до середовища і думає, що все вирішують директиви зверху.
Насправді видужування суспільства йде дуже помалу, і то одночасно у різних частинах організму. Поступово з’являється почуття відповідального господаря, вихователя, садівника. З певністю себе прокидається інстинкт самозахисту. І тут відчувається необхідність твердої опори у вічних заповідях і в державній владі, якій віриш, яка тебе підтримує, бо за тобою закон і право. І, нарешті, всі високі голоси нашої історії нагадують і зобов’язують.
КИЇВ, 8 жовтня 2004 року