Продовження розмови з Костянтином ВЄТОШНІКОВИМ, доктором богослов'я Університету Арістотеля в Салоніках (Греція), доктором історії (Практична школа вищих досліджень, Сорбонна, Париж), науковим співробітником візантійської бібліотеки (Collège de France, Париж).
— Чергова хвиля автокефалій починається з автокефалії Російської Православної Церкви.
— До того часу були ще інші автокефалії, стосовно яких збереглися якісь джерела — це Сербська і Болгарська, але про їхнє значення важкосудити. Найімовірніше, це було те, що в сучасному розумінні можна назвати автономіями. Бо в деяких випадках їхні предстоятелі в себе іменувалися патріархами, але коли вони надсилали листи до Константинополя і підписувалися «патріарх», їм відповідали: «ваш титул патріарха дійсний лише на території вашої юрисдикції, а не поза нею». Так і митрополитТесалоніку межах своєї єпархії має право іменуватися Всесвятістю, хоча таке право належить лише Вселенському патріархові. А всі патріархи зазвичай іменуються Блаженнішими. І те, що в Російській Церкві патріарха називають «Святійшим», то це нижче за значенням, ніж «Блаженніший». Святійшим можна назвати навіть митрополита.
— У Грузії такожкажуть, що у них була давня автокефалія.
— Важко сказати, що це була за автокефалія, тому що не збереглося жодних документів. Перший раз про цю автокефалію згадує Вальсамон у коментарі до 2-го правила Другого Вселенського Собору. В одному середньовічному акті я бачив постанову Антіохійського Синоду, підписану Католикосом Іверійським, якого не знає грузинська історіографія.
Тобто, ті автокефалії були, скоріш за все, тим, що ми тепер називаємо автономією. І ще за візантійської епохи виникала ідея про скасування всіх патріархатів, оскільки їхні території були захоплені мусульманами, і була ідея зберегти тільки Вселенський патріархат.
З цим пов'язують трактат Вальсамона «Про права патріарха». Тому що він був патріархом Антіохійським і ніколи в житті не бував в Антіохії. Він написав трактат, і кажуть, що причиною його написання була ідея про скасування всіх патріархатів, крім Константинопольського. Справа в тому, що в той час багатьох патріархів обирав і висвячував Константинопольський Синод. Це означає, що в той період інші патріархати втратили свої початкові права на самостійне обрання свого предстоятеля.
— Отже, у нас поняття автокефалії з часом трансформувалося, почавшись з РосійськоїЦеркви. Яку оцінку можна дати цій автокефалії? Це був політичний акт? Це вже було від'єднанням територій Константинопольського патріархату внаслідок якихось зовнішніх форс-мажорних обставин?
— Частина Київської митрополії на території Московського князівства улучила момент для від'єднання від Константинопольського патріарха, коли Константинопольська Церква перебувала в найважчих умовах. Через те, що попередній патріарх прийняв унію, вони вирішили більше не приймати митрополитів від греків. Після втечі Ісидора з Москви вони саміпоставили власного митрополита. Спочатку він називався Київським і всієї Русі, потім тамтешні митрополити стали іменуватися Московськими і всієї Русі. І певний час вони були поза спілкуванням. Але якихось правових актів, які засуджують це, я не бачив і не знайшов. В одному листіГеннадій Схоларій, перший патріарх після падіння Константинополя, говорячи про митрополитів, які живуть поза межами своїх єпархій, згадує і митрополита Київського, який живе у Москві, не вказуючи на те, що той знаходиться в розколі. Але поступово ситуація почала нормалізуватися, Московська Церква почала спілкуватися з грецькими Церквами. І грецькі Церкви, перебуваючи у скруті, часто зверталися по допомогу–головним чином фінансову — до московських князів. І московські князі, вірніше, вже царі, захотіли мати у себе патріарха.
І коли приїхав патріарх Єремія, відповідно до існуючих відомостей, спершу йому самому пропонували стати патріархом у надії, що й кафедра Вселенського патріарха перенесеться до Москви, потім йому запропонували патріарший осідок не в Москві, а в якомусь іншому місті. Але врешті його вмовили і отримали патріархат. У Москві відбувся собор, і невідомо, чи розумів патріарх Єремія, що він підписував на тому соборі. Але вже після повернення до Константинополя він видав іншу грамоту про піднесення московського єпископа до патріаршої гідності.
— Чи було з цього приводу якесь соборне рішення?
— Було і соборне рішення. Перший акт підписали два чи три патріархи, потім був Собор, який це ще раз підтвердив. Але найцікавіше — як трактувати цей акт. Бо зазвичай у грецьких церковних актах навіть при обранні митрополитів писалося, що «такий-то був обраний, і нехай буде він і нехай називається він правдивим, канонічним і законним митрополитом такої-то митрополії». А в даному акті написано: «нехай називається архиєпископ Московський патріархом, і нехайперебуває у сопричастіз іншими патріархами».
— «Нехай називається» — це істотна обмовка?
— Важко сказати. Там може бути якась прогалина в документі. Але тут був використаний ще й інший термін грецькою мовою. В інших актах вживається «λέγεται» («говориться»), а тут «ονομάζεται» ( «називається»).
— Схоже на ситуацію, про яку Ви говорили, що в середньовічних автокефаліях архиєрей міг називати себе патріархом лише на своїй території, але це внутрішнє самоназиванняне мало жодного юридичного значення зовні. Тут теж залишається якась недомовленість?
— У греків є велика різниця між «бути» і «називатися». І патріарх Єрусалимський Досифей у листі до патріарха Московського з приводу його претензій на Київську митрополію каже, що «І нехай не тяжіє митрополія Московськія бути патріаршим престолом, дав же і церкві волю, нехай рукопокладається своїм собором і шанується всіма патріаршими чинами». При цьому він згадує про те, що обрання Московського патріарха мало затверджуватися Вселенським Патріархом. Цитую дослівно: «патріарх Московський, хіротонізований від Йова до Никона, кого питався – єдиного Константинопольського, чи й інших? І відомо, що тільки Константинопольського. Але чи несказано було йому хіротонізуватися, питаючи не тільки Константинопольського, а й інших – і то не окремо, а всіх разом?» Я не вивчав акти про Московську патріархію, але Досифей каже, що вони зажадали собі права обирати патріарха самостійно і не затверджувати його в Константинополі після встановлення патріархату. Тому багато дослідників і авторитетні історики приходять до негласного висновку, що Московська патріархія спочатку була організована не як рівна з іншими давніми патріархатами, а як вища за гідністю.
І ще один дуже важливий аспект. Багато хто зараз дуже любить говорити про папізм у Вселенському патріархаті (зовсім забуваючи про абсолютизм у своїх юрисдикціях), намагаючись повністю нівелювати першенство гідності, кажучи, що всі патріархи рівні за гідністю. В акті про піднесення Московського митрополита до патріаршої гідності йдеться про те, що «нехай він визнає і сприймає головування і першенствоапостольського Константинопольського престолу, як і інші патріархи». Тобто, в цьому документі, підписаному також Антіохійським і Єрусалимським патріархами, було, серед іншого, зазначено, що Константинопольський патріарх — перший для всієї Православної Церкви.
— Дуже часто зараз у Російській Церкві говориться про те, що першенство гідності і титул глави Нового Риму для Константинопольського патріарха були надані тільки через те, що центр імперії було перенесено до Константинополя. Наскільки взагалі першенство гідності прив'язане до центру імперії? Адже тепер вже немає тих імперій. Однак ця титулатура залишилася, і в Москві її намагаються оскаржити.
— Ну, оскаржувати це марно, бо той самий канон, який дає першенство Константинопольському єпископові, стверджує одночасно і першенство Римського єпископа. А Римський єпископ користувався привілеями, оскільки раніше там був центр імперії. Це збереглося, хоча Рим вже не був центром імперії, але після Риму першість дається Константинополю. У Церкві те, що було запроваджене колись, вже зберігається історично. Змінити це може тільки Вселенський собор.
— Але титул «Новий Рим» виник перед Великою Схизмою. Зазвичай кажуть, що Перший Рим упав, ось вам Новий Рим. І що повинен бути один-єдиний центр православної імперії, який дає першість честі правлячому єпископові. Насправді виходить трохи інакше. Це відбулося, коли і Рим, і Константинополь були в одній імперії ...
— ... І першенство гідності належалоРимському єпископові, а Константинопольський був «другим по ньому» і мав такі ж права і привілеї, як і Римський єпископ. Але в разі суперечок між Константинополем і Римом мали підключатисявже інші єпископи, щоб їх вирішити. Уже за патріарха Фотія була угода між Римом і Константинополем, що будь-які обмеженняРимського єпископа визнаються Константинопольським, і обмеження Константинопольського визнаються Римським (1-й канон Собору в Св. Софії 879 р). І коли кажуть, що зараз вже немає імперії, і у Константинопольської патріархії після Лозанського пакту практично не залишилося християн, то просто слід згадати цей перший канон, який давав привілеї Константинопольському єпископові. А Константинопольський єпископ тоді був просто єпископом, який не мав ні митрополії, ні патріархату.
Тому навіть титулярний єпископ Константинопольський відповідно до канонів повинен мати те ж саме першенство гідності, навіть якщо він буде змушений кудись переселитися. Поки існує єпископ Константинополя — Нового Риму, він має ті ж права і привілеї, що і в давнину. Так само, як були випадки, коли багато східних патріархів жили поза своїми кафедрами. Наприклад, Антіохійський патріарх протягом багатьох століть живе не в Антіохії, а в Дамаску, але він зберігає всі свої права як Антіохійський патріарх.
— І зараз немає жодних мотивів міняти щось у цьому порядкупершенства гідності?
— Я таких мотивів не бачу, і крім того, це суперечить канонам. Але багато хто говорить, що першенство гідності перетворилося упершенство влади, що це східний папізм. Однак, волаючи про східний папізм Константинополя, всі забувають про свій папізм усередині власної патріархії, власної митрополії. Загалом, першенство гідності — це коли патріарх Вселенський — перший у межах власного патріархату і Вселенської православної Церкви, так само, як і патріарх Московський — перший єпископ Московської патріархії за гідністю, але не за владою. Він має повну єпископську владу тільки у своїй єпархії.
— Що таке першенство гідності для сучасної людини, яка живе у ХХІ столітті? Це дає якісь права? Накладає якісь обов'язки?
— Першенство гідності, якщо говорити сучасною мовою — це коли під час богослужіння єпископ, який має першенство гідності, займає провідне місце. Або очолює засідання, керує дискусіями під час засідання синодів, соборів.
— Тобто, це дає йому певні організаційні права?
— Так. З першенства гідності випливає не лише гідність, але й організаційні права. Єпископ, перший за гідністю, — головуючий, і в нього трохи більше прав, ніж у іншого члена собору. Тому що за благодаттю всі єпископи рівні. Одна і та ж благодать є і в Київського митрополита з величезною єпархією, і в архиєрея найменшої єпархії УПЦ. У них та сама благодать і та сама влада у власній єпархії. І коли в якомусь патріархаті виникають певні проблеми, що стосуються цілого патріархату, то глава патріархату чи помісної Церкви має не лише право, а й обов’язок скликати Собор або Синод і почати вирішення цієї проблеми. І за цією ж аналогією у Вселенського патріарха є такі самі права і обов'язки на всеправославному рівні.
— Якщо це застосовувати, скажімо, до суперечки Єрусалимської і АнтіохійськоїЦерков з приводу Катару, які тут права у Константинополя? У нього є право апеляційної інстанції?
— Так, ці права закріплені канонами. І навіть були історичні прецеденти, коли інші патріархи самі зверталися до Константинопольської кафедри. Це не особисті права патріарха, це права патріарха і Синоду. Сам патріарх, як і будь-який інший,не може вирішити питання ні цілої патріархії, ні всієї Православної Церкви. Уцьому випадку Антіохійська патріархія звернулася, відповідно до канонів, до Константинопольського єпископа як першого за гідністю, щоб вирішити цей конфлікт. Я не знаю, чому його не можуть вирішити. Для мене питання досить просте: Єрусалим свого часу не увійшов до Антіохійського патріархату, бо на його території знаходяться Святі місця, і їх виділили в окремий патріархат (канони 7-й Першого і 36-й Шостого Вселенських Соборів).
— Для України цей прецедент цікавий. Відразу виникає питання: які є арбітражні права Вселенського патріарха щодо України?
Для довідки. 135 правило Карфагенського Собору
…якщо декотрі не дбають про Кафолицьку єдність місць, що належать до їхнього престолу, — то нехай сусідні ревні єпископи їм докорять.
— Проблема Української Православної Церкви — це не внутрішня проблема самої Української Церкви. Ситуація вже досягла таких масштабів, що це вже не проблема тільки Московського патріархату, який претендує на юрисдикцію Української Православної Церкви. Це проблема всеправославного масштабу. І тут вже не лише право, а й обов'язок Константинопольського патріарха як єпископа Православної Церкви, першого за гідністю, кардинально вплинути на проблему. Стосовно такого випадку є ряд канонів, що якщо в якійсь єпархії виникли проблеми канонічного порядку чи якийсь розкол або єресь, і якщо єпископ цієї єпархії нічого з цим не робить, то сусідні єпископи зобов'язані прийти і вирішити цю проблему.
— Тобто, це не вважається вторгненням на чужу канонічну територію?
— Що таке канонічна територія? Це також дуже важливе питання. Часто сучасні нові помісні Православні Церкви представляють автокефалію як державний кордон, обгороджений колючим дротом і мінними полями, куди ніхто не має права потикатися. Церква – ОДНА. Всі ми віримо в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву. В історії відомі випадки переміщення єпископів з однієї помісної Церкви в іншу. Спершу будь-яке переміщення з кафедри на кафедру було заборонене канонами, але пізніше було дозволене в разі потреби. І в історії завжди, коли виникали проблеми в якійсь одній помісній Православній Церкві, багато питань вирішувалося на Вселенських соборах. Питання були іноді локальні, іноді глобальні, і якщо одна частина Церкви не може впоратися з власними проблемами, то інші мають не лише право, а й обов'язок прийти на допомогу.
— Але звернення Російської Церкви до Вселенського патріарха з проханням вирішити цю проблему не було. Більш того, є певне небажання вирішувати цю проблему. Які підстави для зовнішнього втручання? З боку ж ситуація виглядає досить монолітно: керівництво Київської митрополії висловлюється в одному дусі з Російською Церквою, що у неї немає проблем з юрисдикцією, немає проблемзі згодою на приналежність до Московської патріархії. Є лише якісь «розкольники», які хочуть незаконним шляхом придбати собі канонічний статус.
— Це питання досить складне. Тут можна застосувати той канон, де йдеться про те, що робити іншим єпископам, коли місцева церковна влада не діє чи навіть протидіє вирішенню проблеми з поділом.
Для довідки. 37 правило Карфагенського собору
Якщо єпископ не піклуватиметься про повернення від єретиків того, що належить Церкві за списками чи самих кафедр, то нехай сусідні ревні єпископинапоумлять його, і нехай вкажуть йому на його недбалість, щоб не було йому виправдання. Якщо ж протягом шести місяців від дня напоумлення, перебуваючи в тій же єпархії, не візьме під опіку тих, щомають повернутися до Кафолицького єднання, — з таким нехай не спілкуються, доки не виконає того.
Тому що коли ми говоримо про розкол, то вина лежить не лише натій стороні, яка відокремилася, а на обох. Зокрема, за поділи, які зараз існують в Українській Православній Церкві, не можна однозначно звинувачувати тих, хто від'єднався, вони ж не самі від'єдналися, а їх від'єднали. Я відразу можу провести аналогію з російською діаспорою в ХХ столітті, одну частину якої назвали «карловацьким розколом», іншу частину — «паризьким розколом». Чому ці структури від'єдналися від Московської патріархії? Правду кажучи, їх вигнали з Московської патріархії. Митрополит Сергій Страгородський, який оголосив себе заступником місцеблюстителя патріаршого престолу, заявив, що всі клірики, які не припинять критикувати радянську владу, будуть виключені з клиру Московського патріархату: «ми зажадали від закордонного духовенства дати письмове зобов'язання повної лояльності до Радянського Уряду у всій своїй громадської діяльності. Ті, що не дали такого зобов'язання або порушили його, будуть виключені зі складу клиру, підвідомчого Московської Патріархії. Думаємо, що розмежувавшись так, ми будемо забезпечені від будь-яких несподіванок з-за кордону». І люди, які покинули свою Батьківщину через звірства більшовизму, не мали іншого виходу. Вони втратили Батьківщину, і їм ще намагалися закрити рота. Ми, звичайно, не можемо засуджувати митрополита Сергія, тому що йому необхідно було зберегти церковну структуру на території Радянського Союзу, і навіть можливо, власне життя. Хоч через цю декларацію було знищено багато життів.
— Але через це рішення згодом Московська патріархія якісно дуже трансформувалася.
— Так. Але ці дві групи можна навести як приклад: Російську зарубіжну церкву фактично виштовхнули з Московського патріархату, і групу, яку зараз представляє Російський екзархат у Західній Європі, також змусили шукати нового заступництва.
Те ж саме відбулося і з митрополитом Філаретом. Митрополит Філарет спочатку просив канонічної автокефалії, це всім відомо, це ні для кого не секрет. І не він один, а разом із Собором Української Православної Церкви. І це питання стояло навіть на Архиєрейському соборі Російської Православної Церкви, і потім це питання мало б бути заново поставлене на Помісному соборі. Але цього не сталося, і почалися сумнозвісні події.
Для мене ухвала про засудження митрополита Філарета (Денисенка) була не цілком адекватною, крім того, вона з канонічної точки зору досить неграмотно написана. Тому фактично вони самі його від'єднали. Він не вчинив жодного розколу. Поки Московський собор не ухвалив про позбавлення його сану, він згадував патріарха Московського і всієї Русі. Тобто, в принципі звинувачувати його в розкольницьких діях було неможливо. Тому що канони говорять: «якщо не буде возносити ім'я його» (13-15 прав. Двократного Собору). А він продовжував згадувати.
— Чи можна те відгалуження, яке утворилося після відходу з УПЦ МП, вважати також частиною Київської митрополії, тимчасово відкинутої, яка теж має право голосу, право апеляції до патріарха Константинопольського?
— Ну звичайно. Тому що цей розкол відбувся не з волі тих, хто зараз перебуває в цій частині, а їх вигнали, це був вимушений захід, тому що відбулося усунення з кафедри законного митрополита постановою Харківського собору 1992 року, в якому немає жодного посилання ні на один канон.
|
Для довідки ДІЯННЯ Архієрейського Собору Української Православної Церкви від 27 травня 1992 р. в м. Харкові <…> ІІ. По другому питанню Архієрейський Собор мав міркування про звільнення Митрополита Київського Філарета з посади Предстоятеля Української Православної Церкви. Враховуючи рішення Архієрейського Собору Руської Православної Церкви від 31 березня по 4 квітня 1992 року, постанову Священного Синоду від 7 травня 1992 року за №34, а також від 21 травня 1992 року і оцінюючи протиканонічні дії Митрополита Філарета до теперішнього часу Архієрейський Собор ухвалив: Звільнити Митрополита Київського і всієї України Філарета з посади Предстоятеля Української Православної Церкви і почислити за штат. Заборонити Митрополита Філарета у священнослужінні до скликання Архієрейського Собору Матері Церкви, який винесе остаточне рішення по цьому питанню. |
— Так, але ухвалу Харківського собору визнали представники інших помісних Церков. Принаймні, ніхто не оскаржувавїї канонічність.
— Її ніхто не оскаржував, бо Московська патріархія всіляко перешкоджає цьому. Але якщо дотримуватися логіки, то це питання вже вийшло на всеправославний рівень. Повторюся: Українська Церква за своїми масштабами є однією з найбільших православних Церков, і тому це вже не внутрішні проблеми ні Української Церкви, ні Московського патріархату. І навіть питання приналежності Української Церкви до Московського патріархату з юридичного погляду досить складне, тому що передачі як такої ніколи не було.
Тобто тут два аспекти. Навіть коли б це була канонічна територія Московського патріархату, у ситуації, в яку ми потрапили, необхідне або рішення Константинопольського синоду, або якоїсьміжправославної наради чи засідання. У ХХ столітті практикувався такий Μείζων και ΥπερτελήςΣύνοδος — Великий і Надзвичайний Синод, на який збиралися предстоятелі або представники різних помісних Церквв — в основному це стародавні східні патріархати плюс Кіпрська Церква. А тут його можна ще більше розширити. Але те, що повна передача Київської митрополії юридично ніколи не мала місця, а просто сталося самозахоплення — очевидний факт. Це так, якби у Вас була дача під Парижем, якою Ви не користуєтеся, і ви кажете мені: «Наглянь за моєю дачкою, і можеш нею користуватися», а я піду в мерію місцеву або в кадастрове управління і перепишу її на себе. А потім скажу, що це моє.
— У Криму таке відбувається з власністю українців, які не можуть туди їхати і користуватися.
— Тут, в принципі, те ж саме: сталося самозахоплення. Акти, навіть ті, що відомі, не передають юрисдикцію, вони передають лише право рукоположення митрополита, якщо кандидат, який був обраний, не був єпископом, а якщо він був єпископом — то на видання канонічного акту про його переміщення з власної кафедри на Київську кафедру. Не більше і не менше.
— Тобто, сучасні обставини, що Україна тепер є незалежною державою, і війни між Російською та Османською імперіями вже немає, і немає проблеми переміститися зі Стамбула в Київ за 2 години — тобто, немає проблеми великих відстаней, немає воєн, ні особливих проблем з проходженням кордонів — це може якось вплинути на перспективи перегляду цього акту і, відповідно, рішення українського питання?
— Моя приватна думка є такою, що Українська Церква за своїми масштабами вже давно спроможна стати окремою помісною автокефальною Церквою. Ми маємо в даний час серед нових автокефалій Албанську Церкву — для релігійних меншин, які спочатку були етнічними греками в Албанії, або Польську Православну Церкву — для етнічних меншин українців і білорусів у Польщі, Церква Чехії та Словаччини — також Церква етнічної меншини українців чи карпатських русинів у католицьких країнах. Але навіть якщо взяти з давніх Церков Кіпрську Церкву, то за своїми масштабами ціла Кіпрська Церква відповідає якійсь одній єпархії в Україні. Так що Українська Церква і спроможна, і гідна стати автокефальною помісною Церквою.
— Останнє запитання: які перспективи розгляду звернення Верховної Ради України до патріарха Варфоломія про надання автокефалії? Це взагалі таким чином робиться? Зрозуміло, що у нас в цьому питанні немаєпорядку, але порядок у нас прецедентний, в кожному випадку свої особливі умови. Але наскільки все це реально?
— Якась відповідь, я думаю, буде, принаймні, формальна. Якісь дії можуть бути у відповідь, це буде вирішувати Синод, і все залежить від його рішення і думки присутніх на ньому архиєреїв.
— Але в тому, що такий Синод збереться, і якісь дії будуть вчинені, Ви не сумніваєтеся?
— Я не знаю, чи будуть вчинені реальні дії — все залежить від різних факторів. Але у мене склалося таке враження, що для Константинопольського патріархату головне — єдність Української Церкви, щоб вона об'єдналася, щоб не було трьох юрисдикцій.
Головне — щоб була єдина помісна Церква, а не десять окремих клаптиків від єдиної Української Церкви.
На закінчення хотів би підкреслити деякі речі. Багато противників автокефалії Української Церкви заявляють, що це буде розділенням. Такі заяви не відповідають дійсності. Усі православні автокефальні Церкви відокремилися лише в адміністративному плані від своїх кіріархальних Церков, зберігши повну єдність у віровченні, таїнствах і молитві. Зі встановленням патріархату в Москві і даруванням канонічної автокефалії Російській Церкві не було розірвано єдності цієї помісної Церкви ні з її Церквою-Матір'ю — Вселенським Константинопольським Престолом, ні з Вселенською Церквою. Для багатьох нових автокефальних Церков набуття канонічної автокефалії, навпаки, збігалося з відновленням єдності зі Вселенською Церквою після періоду розколу. Заяви про шкідливість подібної автокефалії як відторгнення, до того ж з боку представників помісної Церкви, що отримала автокефалію схожим способом, суперечить вченню Церкви про її єдність, вираженому в Символі Віри. У разі надання канонічної автокефалії та об'єднання всіх трьох частин Київської митрополії відновиться і їхня видима єдність з Вселенською Церквою.
Також багато противників такого об'єднання заявляють про «неприпустимість легалізації розколу». Але визнавати, що ця ситуація не вимагає втручання — і є легалізація розколу. Саме це збереже і зміцнить розкол. Мета Церкви, навпаки, скасувати розкол, а розкол скасовується через відновлення єдності, єдності видимого, що виражається в співслужінні і в деяких випадках адміністративного об'єднання, як це і відбувалося безліч разів в історії Церкви, і як це передбачено канонами.