Свою політичну лінію патріархатові довелося виробляти в час, коли на Русі відбувалося дедалі більше політичне й культурне розшарування. Наслідком цього процесу було те, що, починаючи від половини XV ст., київський і московський митрополичі престоли довгий час проіснували нарізно. Від кінця XVII і до останніх десятиліть XX ст. процес став відбуватися у зворотньому напрямку: Російська церква поволі підкорювала собі київські православні, а згодом і уніатські єпархії. У 1990-х рр., схоже, почався новий рух у зворотньому напрямку.
I
Якщо досліджувати взаємини Візантії з її сусідами в рамках реальної політики, то проглядається одна константа — з часом візантійська територія все дальше зменшувалася. Під натиском варварів — семітів, слов’ян, урало-алтайців, тюрків — це зменшування помітне впродовж усієї тисячолітньої історії імперії, хоча траплялися періоди стабілізації чи навіть відвоювання раніше втрачених земель. Якщо ж розглядати ці взаємини в рамках політичної теорії, то й тут знайдемо константу, а саме політичну програму, з орієнтально-елліністичним корінням, що її Візантія перейняла як спадкоємниця східної частини Римської імперії.
Згідно з християнським варіантом цієї програми, Візантія була всесвітньою державою, а імператор на її чолі був представником Господа на землі. Простори цієї всесвітньої держави були не безмежні: її межі збігалися з краєм цивілізованого світу й охоплювали територію, на якій власні релігійно-культурні ідеали вважалися непорушною істиною. В ролі всесвітнього правителя візантійський імператор, як заступник Христа, увінчував собою ієрархію держав, у яких жили всі на світі християни.
Цими державами керували місцеві володарі (μερικοί τοπάρχαι, αυθένται τόπων, τοπάρχαι), до яких належав, серед інших, і московський князь. Ці володарі вважалися духовними синами чи небожами імператора, а то й просто підлеглими або ж союзниками.
Теза про те, що візантійський імператор і його Церква правлять над цілим православно-християнським світом, проголошувалася незалежно від реальної політичної дійсності; тому й уся ця ідеальна система могла залишатися незмінною майже до самого кінця імперії. Під кінець XIV ст. вона знайшла вираз у листі царгородського патріарха Антонія IV (1389-1390; 1391-1397) до московського князя Василія Дмитрієвича (1389-1425) 1. Цей документ, написаний 1393 року, є одним із найпромовистіших доказів, що Візантія претендувала на світове панування, навіть при тому, що з Москвою вона на той час, як видно, не мала жодних політичних стосунків.
Такі грандіозні претензії не могли не зіткнутися з гіркою політичною дійсністю, перед якою стояла Візантія у XIV ст. Що особливо цікаве, крім настирливості, з якою висувалися ці претензії, то це прийняття їх тими балканськими народами, які виходили переможцями з битв із Візантією, а тим більше північними чи іншими далекими народами візантійської християнської спільноти, які зовсім не мусили оглядатися на підупалий візантійський авторитет. Як ми вже знаємо з Нарису 2, балканські правителі мріяли про імперський титул василевса. Наймогужніший з усіх балканських володарів XIV ст., сербський король Стефан Душан (1331-1355), бачив себе імператором сербів, албанців і «ромеїв», себто візантійців. Ольґерд (1345-1377) у тодішній Литві величав себе βασιλεύς Λιτβων, хоча таким титулом самі візантійські греки його не наділяли. І навіть у 1560 чи 1561 р. Іван IV Грозний усе ще намагався роздобути в царгородського патріарха Йоасафа II спеціальну грамоту, яка б узаконила його царський титул. Усі політичні заворушення в регіонах, що перебували під культурним впливом Візантії, приводили до виникнення нових політичних ідеологій, відлитих, так би мовити, з візантійської форми, хоча в процесі відлиття ця форма могла отримувати дещо відмінний кшталт. Питання, чому культурні сателіти Візантії так повільно звільнялися від її чарів, особливо інтригує істориків культури. Візантійські впливи протримались так довго не стільки завдяки перемогам меча, скільки пануванню над умами.
У пізньовізантійський період претензію візантійського імператора — претензію, що за нею на той час уже не стояла жодна політична сила — на протекторат над усім православним християнським світом, перебирала Царгородська церква, чиє право вищості в духовній сфері залишалося беззаперечним аж до 1440-х рр. Тепер вже не імператор підпирав Церкву, а Церква — імператора. Цей перерозподіл сил відбувся саме в XIV ст. і проявився у візантійській церковній політиці щодо Північно-Східної Європи.
У XIV ст., коли двоє союзників — імператорський двір і патріархат — розігрували свою християнську козирну карту, більша частина Криму, крім генуезьких і венеційських колоній, перебувала у володіннях Золотої Орди. З писань тогочасного історика, Никифора Грегораса, можна зробити висновок, що джерела, звідки візантійці черпали інформацію про Крим і землі на північ від нього (та й узагалі про більшість подій, що відбувалися у світі), надходили переважно з Ґенуї, включно з її кримськими колоніями. Проте, незважаючи на такі обмежені горизонти, візантійський імператор із патріархом і далі дивилися на світ старими очима; тож і далі дарували вищим урядникам Новгороду Великого золоті булли й грамоти, в яких називали їх на слов’янський спосіб найвельможнішими μποσάνικ і τισέασκι («посадником» і «тисяцьким») — термінами, що в інших грамотах огречилися до кличних відмінків προκαθήμενε καί χιλίαρχε («предсіднику й тисяцький»). Саме імператор запровадив зміни в церковному управлінні на користь архієпископа суздальського. Коли митрополит, що захищав інтереси від Москви, запротестував проти цих новацій, суздальці покликались на імператорські грамоти. Врешті-решт, коли Симеон Гордий (1341-1353), великий князь московський середини XIV ст., забажав в інтересах Москви зліквідувати Галицьку митрополію, він визнав доречним підлестити імператорові Йоаннові VI Кантакузинові, і запевнити його в листі, що «Візантійська імперія — джерело всякого благочестя і навчитель законодавства та святості» 2.
При цьому, Симеон і його наступники напевно знали, як бідувала імперія в 1340-1350-х рр. У перші два десятиліття XIV ст. османські завойовники відібрали у Візантії рештки її володінь у Малій Азії, крім кількох міст; у 1330-х рр. Візантія втратила вже й більшість цих міст. Найперше постійне поселення османців на європейському суходолі — Цимпе під Галліполі (на Геллеспонті), було засноване в 1354 р. Візантійські літописці та один колишній імператор у своїх мемуарах були не єдиними, хто відзначив важливість цієї події: так само її занотували західноєвропейські хроністи та західні політики, що мріяли про хрестовий похід і розуміли, яку небезпеку становитиме це турецьке поселення в майбутньому. В кінці 1340-х рр. сербський король Стефан Душан захопив усю Македонію. На 1351 рік візантійська територія звелася до Фракії та самого Царгороду. Громадянські війни за царів Андроніків (1320-1328), а особливо за Йоанна V Палеолога (1341 -1391) та Йоанна VI Кантакузина (1347-1354), були серйозним ударом для фінансової та центральної адміністрації держави. Маємо дані про брак робочої сили, що є яскравим свідченням цього занепаду.
При всьому цьому саме протягом XIV ст. візантійські універсалістські тенденції знову набрали сили, але головним їх носієм, як ми вже зазначили, був не імператор, а царгородський патріарх. Виняткове у своєму роді листування патріарха Афанасія І (друге перебування на престолі, 1303-1309 рр.) — першого ієрарха, хто проголосив Галич митрополією — свідчить, що він пробував втручатися в державні справи, клопотав перед імператором про полегшення важкого становища царгородського населення і підтримував заходи щодо відвернення турецької загрози 3. У своїх листах до мешканців Сходу (тобто Малої Азії), яким загрожували турки, Афанасій закликав їх, імператорських підданих, доповідати йому, патріархові, про будь-які зловживання з боку вищих державних урядовців. Його повчальні окружні грамоти, звернені до «всіх християн» і, можливо, читані й у деяких єпископствах Східної Європи, були просякнуті універсалістським духом. Трохи пізніше, але в тому ж XIV ст., у Царгородській церкві помітний незвичний сплеск організаційної діяльності. Ми знаємо про це з Житія патріарха Ісидора Вухіраса (1347-1350) — того самого, що зліквідував Галицьку митрополію. Його біограф Філотей оповідає, що за короткий проміжок часу Ісидор зумів призначити «з усіх народів» тридцятьох двох пастирів на становище митрополитів, яким підлягало багато єпархій. «Ось так, — розказує Філотей, — про великого патріарха почули в найдальших куточках всесвіту, а заразом побачили, що він вселенський не лише словом, а й ділом». Афанасій І був імператорові лише за дорадника у внутрішній політиці, а Ісидор уже виказує намір правити Православною церквою у світовому масштабі. Його наступник Філотей (1353-1354, 1364-1376) і собі пробував брати участь у зовнішньополітичній грі як партнер, чи-то як суперник, свого імператора Йоанна V.
У 1369-1371 рр. Йоанн V побував на Заході. Він їздив до Італії укладати унію з папою в обмін на допомогу Заходу у вигляді хрестового походу проти турків. Духовним провідником походу мав бути папа, командувачем війська — Йоанн V. Одночасно й Філотей намагався сформувати антитурецький союз, що мав складатися з православних держав — Сербії, Болгарії та Візантії. Його духовним керівником, звісно, мав стати вже не папа, а він сам — вселенський патріарх Філотей.
Ось за таких обставин ми вперше зустрічаємося з чітко сформульованою теорією першості патріарха царгородського, його зверхності над трьома іншими православними патріархами два з яких могли зіслатися на давнішу від нього традицію, і його права чи навіть обов’язку бути покровителем усіх на світі християн. Царгородський патріарх претендував також на представництво Христа на землі (τόπον ’έχει του Χριστου), що досі було прерогативою імператора.
Усі тексти, де ці претензії виражені прямо й недвозначно, належать до XIV ст. Два особливо промовистих випадки зустрічаємо в листуванні патріарха Філотея з московським князем, Дмитрієм Донським (1359-1389) та іншими князями. В одному з листів мовиться: «Оскільки Господь поставив нашу смиренність опікуном та покровителем усіх на світі християн та душ їхніх, усі вони залежать від нас, що усім їм учителем та отцем єсьмо» 4.
Як воно не дивно, але всі ці універсалістські претензії так чи інакше приймалися, навіть при тому, що занепад Візантійської держави, здавалось, давав балканським Церквам можливість добитися своєї мети — отримати автокефалію. Болгарська церква, що стала автокефальною після 1235 р., у 1393 знову потрапила в залежність від Царгороду, щоправда, не без сприяння турків. Серби, які за Стефана Душана встановили свій власний патріархат і перевели захоплені ними візантійські території під власну юрисдикцію, налагодили в 1371 та 1375 роках дружні взаємини з Візантією і повернули їй захоплені єпархії. Сербський патріарх міг би втримати свій титул, та турецька загроза, під якою перебували обидві сторони — і серби, й візантійці, змусила їх відставити правову шарпанину на другий план. Найвагомішими здобутками місіонерської діяльності пізньої Візантії були Молдавська та Волоська церкви: за єдиним винятком, усі митрополити, що їх посилав туди Царгород, були греками, і так тривало до кінця XV ст.
Візантійський імператор зумів скористатися з усіх цих можливостей, щоб посилити свій вплив (а заразом і поповнити царську скарбницю) способами, які досі були в розпорядженні самої лише Церкви. Імператор Йоанн V та патріарх Ніл дійшли порозуміння щодо Деяких імператорських прерогатив у церковному управлінні, й імператор отримав право переводити єпархії з однієї митрополії в іншу. З Цього видно, що імператор усе ще намагався зберегти свої вселенські впливи й політичну вагу. Він завжди був тісно пов'язаний з Церквою, але тепер уже Церква і тільки Церква запевняла йому його місце в церковних справах. У 1393 р., наприклад, патріарх Антоній IV, з яким ми вже знайомі, пояснював князеві Василію Дмитрієвичу, що священному імператорові належить у церкві важливе місце (ό βασιλεύς ό άγιος πολύν τόπον ’έχει είς την έκκλησίαν).
II
Такою була ситуація в імперії й Церкві-матері у час, коли обом їм довелося зайняти чітку позицію у складній боротьбі, що велася на обширах Церкви дочірньої - Русько-Литовської, званої в Актах царгородського патріархату ’εκκλησία 'Ρωσίας. Це була церква багатолюдного народу - окреслення πολυάνθροπον ’έθνος зустрічається в Патріарших грамотах, де згадуються русько-литовські землі, щонайменше вісім разів - тож є підстави вважати, що важливі нововведення XIV ст. в організації православної церкви на сході Європи були наслідком не так царгородських подій, як політичних змін, що відбувалися тоді на «багатолюдному» північному сході. Боротьба за Київську митрополію була водночас боротьбою кількох політичних осередків, і ставка у ній - залежно від точки зору - була двояка: або влада над цілою Руссю, або незалежність від нового політичного центру - Москви, яка щойно починала набирати ваги, і якої велике майбутнє ще тільки невиразно мріло в далечині. Що ж до Києва, то він вже більше не був центром подій.
За Київську митрополію і за владу над Руссю боролася з Москвою Литва Ольґерда. Водночас Галицька Русь, а згодом польські королі, які зайняли її в 1349 році, боролися за власну митрополію, незалежну і від литовських, і від московських впливів. Таке роздрібнення первісної Київської митрополії на Русь Литовську, Русь Московську та Русь Галицьку було лише однією - церковною стороною великих змагань за omnis Russia, якщо вдатися до відомого вислову з Пруського літопису Германа Вартберзького про державну політику Ольґерда (omnis Russia ad Letvinos simpliciter deberet pertinere). Крім Москви та Литви, в перетягуванні цього канату брали участь і литовський союзник Твер, володарі якої мріяли посісти титул Великого князівства, й інший сусід Литви - Новгород.
Загальна картина складних й інколи заплутаних подій, що відбувалися на Півночі в церковній сфері, була така. У 1300 р. київський митрополит Максим, грек за походженням, перебрався з занепалого Києва до Владимира-на-Клязьмі - столиці підтримуваного татарами Великого князівства Владимиро-Суздальського і таким чином офіційно здійснив те, що до нього неофіційно практикували його попередники. У змаганні за титул великого князя Максим схилявся на бік Михаїла Ярославича, тверського князя.У 1303-1304 рр., за другого перебування на патріаршому царгородському престолі Афанасія І (1303-1309), Юрієві Львовичу, великому князеві галицькому, вдалося піднести Галицьке архієпископство до рангу митрополії - можливо, внаслідок виїзду Максима з Києва. Десь у той час (близько 1300 р.) була заснована і Литовська митрополія. Та обом цим церковним утворенням не судилося довго жити: років через тридцять їх скасував ще один грек, Теогност - «митрополит усієї Русі». Хоча Теогност час від часу відвідував Галич і Волинь, та сидів він переважно на Півночі: іноді у Владимирі-на-Клязьмі, а частіше - в Москві, й у всьому покладався на Симеона Гордого, що вже встиг стати великим князем московським. У 1340-х рр. здавалося, що Галицька митрополія знов віджила, та за втручання Симеона її було зліквідовано вдруге, і знову проголошено єдину митрополію «Київську і всієї Русі». Порадившися з Симеоном, Теогност вибрав своїм наступником Алексія, що був наближений до московського княжого престолу. У 1354-1355 рр. за митрополичий престол боролися - у Києві і в Царгороді - ставленик Москви Алексій, ставленик великого князя Ольґерда Роман та Теодорит. Хто стояв за плечима Теодорита, невідомо - можна припустити, що то був Любарт Ґедимінович (помер 1384 р.) або навіть віротерпимі татари. В усякому разі, на престол висвятили Теодорита, але рукоположив його не візантійський патріарх у Царгороді, а болгарський патріарх у Тирнові. Теодорит, невідомо чий кандидат, мав одну перевагу над рештою - він жив у Києві, де його підтримувало місцеве населення. У самому Царгороді пальму першості віддали Алексієві. Що ж до Романа, то той мусив задовольнитися титулом митрополита Литви і Малої Русі. З цим рішенням відновлювалася митрополія Литви й Малої Русі. Однак, як повідомляє рішення царгородського синоду від 1361 р., Роман «прагнув чогось більшого» 5 - себто претендував на Київ. Як і Теодорит перед ним, він жив у Києві, відправляв там службу Божу, буцім на власному престолі, і навіть зумів відібрати в Алексія Брянське єпископство. Зі смертю Романа в 1362 р. настав кінець і «смуті» в митрополії всія Русі - «смутою» звичайно називають у тогочасних літописах періоди громадянських воєн чи події такого типу, як описані вище. Переміг, урешті-решт, московський ставленик - митрополит Алексій.
Литовська митрополія була зліквідована перед 1363 р. Дещо пізніше Ольґерд спробував посадити свого митрополита в Києві, місті, яке на той час вже явно було в литовських руках. А митрополит київський силою свого титулу став би й митрополитом усієї Русі; Алексієві залишився би престол нижчого рангу, подібний до того, на якому досі так невигідно почувався митрополит Литви і «Малої Русі». У 1364 р. патріарх Філотей мав намір підтвердити ліквідацію Литовської митрополії Ольґерда, звівши її до рангу «київського єпископства», підлеглого Алексієві; однак грамота про ліквідацію так ніколи й не була втілена в життя, хоча саму грамоту було внесено до Святого Кодексу (себто до патріарших архівів).
У 1371 р. Філотей відновив Галицьку митрополію. Зробив він це на прохання польського короля Казимира Великого (1333-1370), котрий нарікав, що «всеруський» митрополит не дбає про православних у його володіннях; він навіть дозволив собі зазначити, що «нині вся ця земля зруйнована і в ній немає закону» 6. І справді, митрополит Алексій — опікун юного Дмитрія Донського і, отже, регент Московського князівства, більше клопотався політичними, аніж церковними справами — принаймні за це непрямо йому дорікає патріарх Філотей в одній грамоті, де також висловлює жаль, що Алексій не відвідує «велелюдних» земель Литви та «Малої Русі». Того ж таки 1371 року те саме твердив Ольґерд, енергійно добиваючись у Царгороді призначення «іншого» митрополита «Києва, Смоленська, Твері, Малої Русі, Новосіля і Нижнього Новгороду» 7. Через кілька років Царгород погодився на деякі з вимог Ольґерда, і в 1375 р. (ще за життя Алексія) митрополитом Києва, Литви й Малої Русі було призначено болгарина родом, але візантійця за культурою (його окреслювали якφιλορρώμαιος), на ймення Кипріян. Кипріяна, що раніше був послом (’αποκρισιάριος) візантійського патріарха і став Ольґердові другом, призначили начебто з умовою, що після смерті Алексія він буде митрополитом Києва і всієї Русі. Алексій помер у 1378 році.
Роки після Алексієвої смерті — це час найбурхливіших і найзаплутаніших подій в історії східноєвропейської Церкви XIV ст. Почалося з того, що коли Ольґердів друг Кипріян з’явився в Москві як митрополит усієї Русі, московський князь Дмитрій Донський наказав його як Ольґердового друга доволі жорстко покарати. Москва висунула власну кандидатуру — Михаїла-Митяя, який поїхав до Царгороду висвячуватися, та по дорозі, вже на самому Босфорі, несподівано помер. Далі відбулося висвячення самозванця Пімена, який підкупив патріархат московськими грошима. Це викликало цілий ряд маневрів, контрманеврів, зрад, і ув’язнень у Царгороді, в Києві та в Москві, у чому були замішані аж четверо претендентів на митрополичий престол. Зрештою Москва в особі Дмитрія Донського і зокрема його наступника Василія Дмитрієвича та Литва в особі Вітовта (помер 1430 р.; Ольґерд помер ще 1377 р.) зійшлися на Кипріянові. Це суперечило дотеперішнім традиціям. Кипріян як митрополит Києва і всія Русі, аж до початку XV ст. служив двом ворожим володарям і відвідував Литву та Київ, тяжіючи, однак, до Москви. Все це було дуже схоже на ситуацію початку XIV ст., перед вступом на престол митрополита Теогноста (див. с. 80 вище). Близько 1393 р. Владислав Яґайло, великий князь литовський (1377-1392) та король польський (1386-1434), зробив спробу відновити Галицьку митрополію, на що патріархат після деяких вагань погодився, але побороти спротив самого Кипріяна Яґайло не зміг. У 1407 р. йому довелося визнати Кипріяна як metropolitanus kioviensis et haliciensis totiusque Russie.
III
До якої міри політику візантійського імператора й патріарха у Східній Європі зумовлювало існування на Русі різних ворожих політичних осередків? Біля 1389 р. про ці обставини патріархат чудово знав, мабуть зі слів митрополита Кипріяна. Але якою мірою ще раніше в Царгороді XIV ст. усвідомлювали й визнавали різницю між литовсько-білоруською, українською та московитською землями? Почати можна з питання: що розуміли під топонімом ΄Ρωσία тогочасні візантійські джерела? В цілому візантійці й далі трималися церковно-географічних понять, усталених ще в X-XII ст.: Русь вони уявляли як велику, густо населену країну, що простягалася від «Західного Океану» до Дону на сході і до гіперборейських скіфів на півночі, зі столицею в Києві. Джерела XIV ст. вже знали про занепад Києва й роздроблення Русі на ворожі між собою князівства (΄ρηγατα), та незважаючи на їхні чвари, князівства ці розглядалися як частини одного цілого. Всупереч нашому поняттю про причинність, у Патріарших грамотах часто зазначалося, що дроблення первісно єдиної митрополії було причиною міжусобиць (’εμφυλίων πολέμων) на Русі. Це роздроблення, як його розуміли в Царгородському патріархаті, виражалося через терміни «Мала», «Велика» і «вся Русь».
Впровадження цих термінів приписується (правильно чи ні) візантійцям XIII-XIV ст., і всі ці терміни насправді трапляються у Патріарших грамотах. Одне з найперших таких уживань знайдемо в золотій буллі імператора Йоанна VI Кантакузина, Датованій 1347 роком 8, і в синодальному підтвердженні її того ж року, де мовиться про ліквідацію Галицької митрополії. Тут назва μικρά 'Ρωσία ототожнюється з Волинню, але охоплює й Галич, Володимир-Волинський, Холм, Перемишль, Луцьк і Туров. Київ, як видно, все ще знаходився поза межами «Малої Русі». Проте через кілька років, у 1354, патріарх посилається на Київ як на місто у μικρά 'Ρωσία. Важливо простежити, як уживали цих термінів патріархи у своїх грамотах, оскільки цей офіційний слововжиток віддзеркалював ставлення Великої Церкви до змагань за владу, що відбувалися на північному сході Європи. Почавши від Симеона Гордого, московські князі іменуються ρήγες πάσης 'Ρωσίας - князями всієї Русі; після 1389 вони стають ρήγες Μοσκοβίου και πάσης 'Ρωσίας. На початку XIV ст. митрополити Русі (у традиційному розумінні цієї назви) звалися μητροπολίτης Κυέβου και έξαρχος πάσης 'Ρωσίας. Згодом цей титул урізано до μητροπολίτης Κυέβου και πάσης 'Ρωσίας - так звичайно іменували кандидатів, що їх підтримувала або принаймні толерувала Москва.
У зв'язку з таким-от діленням Русі на складові одиниці виринає одна цікава проблема. У 1350-х рр. візантійський історик Никифор Грегорас (1291/5-1360) написав учений екскурс про Русь, у якому твердив, що народ русів (‛Ρως) поділився на три чи чотири князівства - чотири, так би мовити, 'Ρωσίαι: три християнські й одну поганську, і та остання - гордо додає Грегорас - не зігнула колін перед татарами. З трьох християнських 'Ρωσίαι, дві можна ідентифікувати напевно - це Москва і Твер. Щодо третьої, певності вже менше - можливо, йшлося про μικρά 'Ρωσία з центром у Києві. Але щодо четвертої, поганської, то тут немає сумніву - це була Ольґердова Литва. Грегорас був великим другом Литви. Припущення, що прихильники Литви в Царгороді зараховували її до Русі, підтверджується неоднозначністю трактувань цього питання в Патріарших грамотах. Фактично ставлення патріархату до питання, належить чи не належить Литва до Русі, можна вважати пробним каменем при оцінці візантійської політики щодо руських земель у XIV ст.
Схоже на те, що Notitia episcopatuum, яка проголосила створення Литовської митрополії (близько 1300 р.), включила Литву до руської спільноти, коли заявляла, що до статусу митрополії піднесено τά Λίτβαδα ’ενόρία ’όντά της μεγάλης 'Ρωσίας 9. Звичайно ’ενόρία читають як прикметник середнього роду і перекладають як «сусідня», а фразу цю розуміють так: Литва, що є сусідом Великої Русі, стала митрополією. Однак ’ενόριος ніколи не має такого чітко вираженого значення.’Ένόριος означає «той, що перебуває в чиїхось межах», а іменник ’ενορία - це територія в межах єпископської адміністрації (інакше кажучи, «єпархія»). Ті Патріарші грамоти, які схиляються у своїй політиці на користь Москви, виключають Литву з руської спільноти, яку вони в ідеалі ототожнюють з самою Москвою. З іншого боку, ті грамоти (їх менше), які прихильні до Литви, посилаються на неї як на частину Русі. Коли в 1354 р. патріарх висвячував на митрополита всієї Русі Алексія, що був наближений до московського престолу, то він, серед іншого, мотивував своє рішення ще й тим, що Русі треба боротися з поганцями-вогнепоклонниками в Литві, окреслюючи їх рідковживаним словом πλησιοχωρουντας - «які живуть поруч, сусідні» (в аналогічному контексті Грегорас удався до словосполучення πλησιόχωρος ούσα) 10. У недоброзичливій грамоті від 1361 р. до Романа, митрополита Литви й Малої Русі (Ольґердового ставленика), патріарх називав його лише митрополитом Литви і нагадував йому про своє бажання бути посередником між «вами» і «християнським племенем усієї Русі» 11.
Однак розрізнення між Литвою і Руссю, про які мова, не завжди були чіткими. 1371 року, уступивши таки настирливим вимогам «василевса» Ольґерда, той самий Філотей дорікав Алексієві, нагадуючи йому, що в усіх незгодах між руськими князями (наприклад, між Дмитрієм Донським та Ольґердом) Алексій зобов'язаний примиряти їх, а не ставати на чийсь бік, себто на бік Дмитрія Донського. Іншими словами, Ольґерд теж вважався одним із князів руських. У цій грамоті Філотей писав до Алексія у справі союзника Литви, великого князя тверського Михаїла Олександровича, якого Дмитрій Донський разом із митрополитом Алексієм заманили до Москви і там ганебно з ним повелися. Патріарх ганив Алексія за те, що той не дбає про руських віруючих, бо не буває у Києві, а тільки «в одній частині», себто, сидить у Москві 12. Тут Філотей явно мав на увазі не лише Велике князівство тверське чи київське, а цілу литовсько-руську державу. В грамоті, де з Алексієм він обійшовся доволі суворо, Філотей далі говорить, що написав до великого ‛ρήξ'а Ольґерда, прохаючи того любити Алексія так само, як його люблять інші руські князі (’άλλοι ‛ρήγες της ‛Ρωσίας). Ι цього разу Візантія поставила «вогнепоклонника» Ольґерда серед руських князів, ще й назвала його «великим ‛ρήξ'ом [себто: князем] Литви».
Патріарші грамоти, які прихильні до Литви або, принаймні, не ворожі їй, в особливий спосіб трактують і митрополичі титули. У грамоті патріарха Ніла, датованій 1387 роком, про митрополита Кипріяна, тоді ще пролитовськи наставленого, обтічно говориться тільки як про митрополита Русі, а не Литви й Малої Русі (μητροπολίτης μικράς ‛Ρωσίας καί Λιτβών). Титул «митрополита Києва і всієї Русі» був йому наданий через два роки іншою, ворожою до покійного Алексія грамотою Антонія IV, за якою відчувається Кипріянова рука 13. У цій грамоті від 1389 р., всупереч давнішому звичаю, Дмитрія Донського названо просто «великим ‛ρήξ'ом Москви» (μέγας ‛ρήξ του Μοσκοβίου), а не, як у промосковських грамотах 1370 та 1380 рр., «великим ρήξ'ом всієї Русі»; Ольґерда ж поставлено на один щабель із ним як «великого ρήξ'а вогнепоклонників». Та вже 1400 р., коли Царгородові загрожувала облога турецького султана, а імперії вкрай потрібні були гроші, великий князь Василій Дмитрієвич знову виступає в патріаршій грамоті як «великий князь всієї Русі». У грамоті від 1389 р. читаємо, що Митяя, московського кандидата на митрополичий престол, послали до Царгороду висвячуватися на «митрополита великої Русі» (μεγάλης ‛Ρωσίας), а не, як писалося досі, на «митрополита Києва і всія Русі» (Κυέβου και πάσης ‛Ρωσίας).
У своєму намаганні прослизнути між литовською Сциллою та московською Харибдою Царгородський патріархат усе ж тримався певних політичних дороговказів у ставленні до «велелюдного руського народу». В цілому московська Харибда йому здавалася більш прийнятною. Він дотримувався принципу, що митрополія повинна охоплювати всі руські території; він наполягав на власному праві підтверджувати, а коли можливо, то й призначати котрогось зі своїх греків на митрополичий престол; врешті, він вперто претендував на верховенство над усіма руськими християнами.
Таке наполягання Царгороду на єдності митрополії на Русі було традиційним у східнослов'янсько-візантійських взаєминах. А тому те, що здобув московський князь Симеон Гордий, було блискучою перемогою: він домігся власної митрополії, та ще й такої, що претендувала на цілу Русь. Як пригадуємо з Нарису 5, його славніший предтеча, Андрій Боголюбський, цього не добився, хоча й претендував на менше. Патріарх Лука Хрисоверг відмовив Андрієві у його проханні (близько 1168 р.) заснувати окрему митрополію у Владимирі-на-Клязьмі, бо «у ній [Русі] з вікопомних часів був єдиний єпископський престол». Патріарші грамоти з XIV ст. всіляко возносять хвалу мудрості предків, що встановили на Русі єдину митрополію. У той час, стверджували грамоти, цей інститут служив для примирення руських князів. Та й під іншими оглядами він був корисний, бо дроблення приводило тільки до лиха. Небажанням розділяти митрополію мотивується в Патріаршій грамоті Антонія IV від 1389 р. і попереднє компромісне рішення (1375) патріарха Філотея призначити Кипріяна митрополитом Києва, Русі (невідомо, якої саме, мабуть, Малої) і Литви (Κυέβου, ‛Ρωσίας, και Λιτβών) ще за життя Алексія: по смерті останнього Кипріян мав стати митрополитом усієї Русі (μητροπολίτης πάσης της ‛Ρωσίας). Попередня грамота 1389 р. писалася на користь Кипріяна, на відміну від іншої грамоти, патріарха Ніла від 1380 р., де цей самий принцип нероздільності митрополії ліг в основу ворожого до Кипріяна і Литви рішення. У ній Кипріяна було з патріаршої ласки підтверджено митрополитом «Малої Русі й Литви» (μικράς 'Ρωσίας και Λιτβών). Київ у титулі Кипріяна не згадується, бо має бути частиною титулу Пімена, ставленика Москви, але слово «Мала» перед «Руссю» цілком очевидне. Крім того, після Кипріянової смерті його єпархії повинен узяти під свою юрисдикцію московський самозванець Пімен. «Після нього, - каже патріарх, - на всі часи, згідно з вікопомним звичаєм, призначатиметься один архієрей для всієї Русі, коли його забажають з великої Русі (себто з Москви)».
Деякі формулювання Патріарших грамот не відповідали дійсності. Насамперед, звичай підтвердження московського кандидата на митрополичий престол не був «вікопомний», а зовсім-таки новий, з одним або Двома прецедентами, особливо з призначенням митрополита Алексія (1354-1378). По-друге, цим реченням грамоти від 1380 р. патріарх Ніл формально зрікався патріаршого права вибирати митрополита Русі з-посеред кліриків Візантійської церкви - себто звичайно вибирати когось зі священиків св. Софії в Царгороді. Але ж якраз при підтвердженні митрополичого сану Алексія в 1354 р. патріарх Філотей твердо наполягав на цьому ж таки свому праві вибору. Тоді він підкреслював, що призначення уроженця Русі є безпрецедентним, винятковим випадком, навіть небезпечним для Вселенської церкви, і відноситься тільки до особи Алексія. Після смерті Алексія митрополити мають вибиратися з-поміж кандидатів, «народжених і вихованих тут» (себто в Царгороді). Та й у самому кінці XIV ст., ведучи переговори з польським королем Владиславом Яґайлом про чергове відновлення Галицької митрополії, патріарх сказав, що, коли король не має нікого підхожого на думці, він був би радий призначити кандидата з-поміж царгородських священиків.
Не відповідало дійсності й твердження Філотея з 1354 р. про винятковість вибору Алексія як уродженця Русі. Нам достеменно відомо, що й раніше, і після Алексія митрополитів вибирали «з-посеред тих, хто походив звідти» (себто з Русі) — так сказано в Патріарших грамотах. Що патріархат залишив за собою аж до 1415 р., то це право підтверджувати кандидатів на митрополичий престол, незалежно від їхнього походження.
1415-го року великий князь литовський Вітовт відважився на революційний крок, встановлюючи свою власну митрополію. Візантійці аж надто добре знали, яка небезпека криється у створенні національних церковних ієрархій: саме з цього розпочали серби, і на цей же сербський прецедент покликалися в листі від 1415 р. єпископи Малої Русі, які хотіли самі вибрати собі митрополита. Коли великий князь московський Василій Дмитрієвич продемонстрував свої сепаратистські тенденції тим, що не виказав належної поваги патріархові й забув вписати ім’я імператора у диптихи («Маємо Церкву, а імператора не маємо»), Візантія вдалася до найпотужнішої зброї,яку в 1393 р. ще мала в своєму розпорядженні, — до заяви, що візантійський імператор — голова всьому християнському світові. В листі, згаданому на початку цього нарису, патріарх Антоній IV пише до московського князя, що церква без імператора немислима і що саме Царгородська церква висвячує його на «імператора й самодержця ромеїв, іншими словами», — робить несподіваний висновок патріарх, — «усіх християн».
Принагідне титул імператора привласнювали ті чи інші володарі, та все це були протиприродні речі; імператор воістину був один — у Царгороді. Коли Василій Дмитрієвич закинув, що Візантія занепадає, оточена турками, то дістав у відповідь такий самий закид, що і його земля терпить від нападів поган, що людей його теж брано в полон, і що москвичі теж є васалами татарським нехристам. Відповідь була слушна, бо не минуло й десяти літ, відколи хан Тохтамиш здійснив успішний напад на московські землі. Ці нагадування були потрібні, щоб відбити московському князеві охоту обірвати зв’язок із зубожілим Царгородом. Адже Василій міг би довести до розриву, по-перше, наказавши, щоб під час священної літургії згадували його власне, а не імператора, ім’я; або, по-друге, проголосивши себе самого царем (тобто імператором). Проте час ще не назрів для таких рішучих заходів.
IV
Хоч Візантія й бажала утримати єдність Руської митрополії, розірваної на частини боротьбою, що її вели між собою принаймні два політичні осередки, на практиці вона була вимушена вибирати між однією із двох воюючих сторін. Як правило, Візантія вибирала Москву і здебільшого задовольняла вимоги, що виходили від Москви. Цю тезу можна підкріпити рядом прикладів. Коли патріархові довелося зробити вибір між претензіями Алексія і Романа, двох митрополитів-суперників за фактичне володіння Київським престолом, він залишив Романа, литовського ставленика, на поталу Алексієві і московському князеві, бо саме московський князь в Патріаршій грамоті Калліста І від 1361 р. ховається за означенням «найвельможніший із великих князів» (ευγενεστάτους μεγάλους ΄ρηγας); Роман там зветься лише «митрополитом Литви», а Ольґерд — тільки «володарем [αυθέντν] Литви». При цьому на 1361 рік Київ перебував уже в литовській сфері впливу, а може навіть був уже й у литовських руках. В інших грамотах (від 1370 р.) патріарх Філотей заявляв, що любить Дмитрія Донського понад усіх інших християн, бачачи велику побожність «святого народу Христа, що знаходиться там» (себто, на Русі). Він дозволив митрополитові Алексієві звертатися до царгородського патріарха як з церковними, так і політичними проблемами, і покликатися на його авторитет у внутрішній політиці на Русі; кого відлучував від церкви Алексій, того відлучував і патріарх 14. Деякими грамотами (знову ж, від 1370 р.) патріарх підтверджував Алексієве відлучення тих руських князів, хто 1370 р. або не прийняв сторону князя московського Дмитрія Донського у його війні проти «вогнепоклонників» (тобто, проти литовського Ольґерда), або, ще гірше, сам став на сторону «безбожного Урґелда»15.
Досить було натиску з Москви, щоб патріарх міняв думку в питаннях, де правда явно була на боці Алексієвих ворогів. Так, у 1371 р. спочатку патріарх співчутливо поставився до скарги великого князя тверського, Михаїла Олександровича, якого обдурили й принизили в Москві Алексій та Дмитрій Донський. Він викликав митрополита всієї Русі разом із Михаїлом до Царгороду на суд, виславши укази про це на Північ. На виклик з’явився посланець від Алексія, і патріарх передумав: Михаїлові він сказав, що для князя — як-не-як, мирянина — немислимо судитися з митрополитом, і нагадав йому обтічно про його присягу на вірність Дмитрієві Донському (хоча патріарх чудово знав, що на оте «хресне цілування» Михаїл пішов під страхом смерті).
У цей період Москва відбивала напади на політичному і воєнному фронті; були серед них три походи Ольґерда, який, згідно з Патріаршими грамотами, «прагнув панування над Великою Руссю». Та водночас вона вела ідеологічний наступ, уміло розігруючи свою карту «всієї Русі». Вона міцно тримала в руках всеруський митрополичий титул й успішно використовувала царгородського патріарха, щоб здійснити свої церковні та політичні цілі — не допустити литовського кандидата до всеруського митрополичого престолу і вибити з литовських рук козир — а саме, що Київ, історичний осідок митрополії, фактично був підпорядкований Литві — і таким чином ізолювати, чи-то пак «маргіналізувати», литовського супротивника.
Промосковська політика візантійського патріархату ґрунтувалася на цілком резонних — з точки зору візантійських інтересів — засадах. Ольґерд був поганин. Це було зле, та ще гіршою була небезпека, що він навернеться в католицтво (як і зробили невдовзі його син та небіж). Патріарх царгородський боявся цього, а сам Ольґерд погрожував, що переведе Литовсько-Руську церкву до латинян, якщо його вимог не буде задоволено. Польський король Казимир Великий у листі, писаному 1370 р. ламаною народною грецькою мовою (цей лист, підозрюю, був перекладом зі слов’янського оригіналу або був написаний слов’янином), вимагав відновлення Галицької митрополії; він також погрожував перехрестити своїх покинутих руських підданих у латинську віру. За плечима польського короля стояв далеко менш толерантний римський папа. Близько 1347 р. Новгород Великий лояльно ухилився від богословської дискусії зі шведським королем-католиком, посилаючи його до Царгороду. Проте навіть у самому Новгороді на кінець XIV ст. з’явилися угруповання, що подумували про те, чи не перейти з православної в католицьку віру.
Упродовж більшої частини XIV ст. царгородський патріарх — як у себе вдома, так і на Русі — вів прагматичну, гнучку політику проти будь-яких планів, що вели б до об’єднання Церков. На Русі єдиним центром на який можна було покластися у цій справі була Москва; вона навіть використовувала православну пропаганду для своєї ідеологічної боротьби.
Коли патріарх Філотей заявив, що любить московського князя понад інших християн, він мав на увазі не лише побожність «святого» московського народу, а й щедрість їхнього правителя. Не зовсім канонічне використання фінансового впливу та його позитивні наслідки для Москви задокументовані дуже добре. Наприклад, у бурхливих 1370-х рр. Москва вислала послів до Царгороду щоб обговорити питання митрополії; делегація витратила на свій побут у Царгороді 2000 срібних рублів. Для приблизної орієнтації щодо розміру цієї суми, скажемо, що за викуп цілого міста Києва з облоги хана Темір-Кутлука в 1399 р. було заплачено всього 3000 рублів. Однак не будемо надто наголошувати на фінансовій стороні у промосковській політиці візантійських патріархів, бо й литовські гроші були патріаршій скарбниці не чужі.
У 1370-х рр. вплив литовців у Царгороді дедалі сильнішав і сягнув апогею, коли було визнано Кипріяна, і він здобув остаточну перемогу. Москвичі мали усі підстави називати його «литовцем» у 1378 р. Факт, що Кипріяна визнала свого часу і Москва, і Литва, перестане нас дивувати, якщо його зіставити з іншим — угодою 1384 р. (її текст знайдено у другій половині XX ст.). Після підписання цієї угоди змінилося на ліпше ставлення Дмитрія Донського до «литовця» Кипріяна. Угоду уклала з Дмитрієм Донським Ольґердова вдова, Уляна Тверська; згідно з нею Улянин пасинок, литовський великий князь Яґайло, мав навернутися у православ’я та визнати верховенство московського князя.
У своїх стосунках із Руссю Візантія, паралельно з московським питанням, могла робити певні розрахунки й на Литву. Її пролитовська політика могла би бути навіть динамічнішою, оскільки передбачала б можливість повернення до місіонерських традицій IX-X ст. й охоплення візантійськими впливами ще одного великого народу.
У 1350-х рр. у Візантії справді існували угруповання пролитовської орієнтації, хоча керувалися вони не любов’ю до Литви чи переконанням про історичне місіонерське покликання Візантії, але необхідністю мати союзників у внутрішній боротьбі проти тих супротивників у Царгороді, які схилялися до Москви. Був принаймні один випадок, коли московський і литовський кандидати на митрополичий престол шукали підтримки у двох ворожих до себе царгородських партій — паламітів та антипаламітів, церковно-політичних угруповань, які займали протилежні позиції на богословському, політичному та соціальному фронті.
Речником антипаламітських кіл був історик-гуманіст Никифор Грегорас. Один із завершальних розділів своєї Візантійської історії він повістю присвятив полеміці з паламітами, а точніше полеміці з патріархом Філотеєм та його покровителем, імператором Йоанном VI Кантакузином. Саме в цьому розділі, без видимої на те причини, з’явився розлогий екскурс про Русь 16. У ньому є два герої — Роман та його покровитель Ольґерд. За версією Грегораса, все, чого прагнув Ольґерд — це висвятити Романа митрополитом усієї Русі й прийняти православ’я разом з усім своїм народом. Є в екскурсі й свої антигерої — Алексій, що з’являється в Царгороді з набитими золотом калитами, та підкуплений Алексієм Філотей; є ще патріарх Калліст (1350-1353; 1355-1363), який спершу хотів загладити заподіяну Романові кривду, та спокусився-таки на Алексієві рублі. Розчарований Ольґерд, як подає Грегорас, заявив, що воліє поклонятися життєдайному сонцю, а не демонові жадоби, який полонив царгородських патріархів, і знімає з себе свою обіцянку привести свій численний народ до православ’я. Ось так, натякає Грегорас, патріарх Філотей і втратив нагоду здобути литовську паству для православної віри.
В екскурсі Грегораса є хронологічні труднощі і немало недоречностей, але є й корисна інформація. Поганський «етнарх» Ольґерд — такий собі прототип благородного дикуна XVIII ст. — запросто цитує Новий Заповіт. Автор, який начебто не має поняття, як довго митрополит Русі прожив у Владимирі (хоча він легко міг це встановити), тут же подає цінні деталі про Романа і Твер. Він знав, що Роман був ученим монахом і священиком, що на час приїзду до Царгороду мав близько п’ятдесяти п’яти років і що доводився родичем дружині князя тверського, Ольґердового свояка. Ось тут ми й вступаємо у сферу литовських впливів, оскільки Уляна Тверська, друга дружина Ольґерда, була сестрою князя тверського Михаїла. Довший час історики не приділяли уваги цій інформації з візантійського джерела. Однак, з публікацією в 1922 р. так званого Рогозького літописця — твору протверської орієнтації, виявилося, що це — єдине руське джерело, де про Романа згадується як про монаха і сина тверського боярина 17.
Інформації, яку Грегорас наводить принагідно, можна довіряти: він аж ніяк не був зацікавлений у перемозі Романа над Алексієм; метою його було вивести на чисту воду Філотея з Каллістом (Філотей написав був трактат проти Грегораса, а Калліст наказав ув’язнити його в одному зі столичних монастирів). Те, що Грегорас мав такі докладні дані про Романа, наводить на думку, що антипаламіти спілкувалися з литовськими послами на чолі з Романом, який відвідав Царгород принаймні двічі в 1350-х рр.
Чи віддзеркалюють слов’янські джерела 1350-х рр. існування пролитовських і промосковських фракцій у Царгороді? Схоже, що так. Усі руські літописи, оповідаючи про події, пов’язані з виборами Алексія, прихильно характеризують імператора Йоанна VI Кантакузина та патріарха Філотея — всі, крім Рогозького літописця, який зберігає тверські традиції. Він — єдиний з усіх літописців, хто згадує про «заворушення в Царгороді» («бысть в Царгороде замятня») у 1352-1354 рр., і єдиний, хто називає імператором Йоанна V Палеолога, а не Йоанна Кантакузина (його він називає просто «тисяцьким» батька Йоанна V). Стриманий в оцінці Філотея, цей літописець тепло відгукується про Калліста — пригадаймо слова Грегораса про те, що Калліст спочатку був прихильно наставлений до Романа. Далі читаємо в літописці про монаха Романа, сина тверського боярина. Виглядає, отже, на те, що між боротьбою, яка точилася за «всю Русь» у 1340-х-1350-х рр.,та боротьбою, що саме в той час велася за «всю Візантію», можна провести паралель. Подібний зв’язок прослідковується між тими ж таки внутрішньовізантійськими усобицями та перипетіями Галицької митрополії 18.
V
Розглядаючи політику Візантійської церкви стосовно двох центрів, які змагалися за контроль над Київською митрополією, ми випустили з поля зору сам Київ. Це упущення віддзеркалює відповідну білу пляму в грецьких джерелах — не лише у збірці Патріарших грамот, але і в Notitiae episcopatuum. Коли б у нашому розпорядженні були лише Патріарші грамоти (з них сім стосуються руського питання між 1354 і 1364 рр.), ми не могли б встановити навіть того, коли саме Київ потрапив у литовські руки. Ця прогалина у грамотах свідчить про брак інтересу патріаршої канцелярії до політичної і матеріальної долі самого міста. З іншого боку, ці самі грамоти демонструють великий інтерес до символічного значення Києва в титулатурі руських митрополитів. Інколи вага київського престолу підкреслюється, інколи применшується — залежно від актуальних потреб Москви.
Патріарша грамота від 1354 р., в якій говориться про перенесення митрополичого престолу з Києва до Владимира-на-Клязьмі, чудово свідчить про грецькі тонкощі. В грамоті Владимир названо столицею Руської митрополії і сказано, що має він бути його столицею вічно. Київ, однак, має залишатися першою столицею. З канонічного погляду, йдеться про відомий факт об’єднання церков — unio ecclesiarum, і нічого незвичайного в ньому немає. Але тут є й інший чинник: того-таки 1354 року київський престол посів висвячений у Тирнові «самозванець» Теодорит, тож патріархові довелося заявити про свої права на цей престол і права свого протеже Алексія.
Мабуть для підкреслення суто символічної ваги Києва були ще якісь інші підстави, тому що патріарх заявив, що такий status quo залишиться й після того, як Теодорита в Києві не буде. Якщо центр митрополії навіки переходив з Києва у Владимир, то патріархові важко було б опиратися заснуванню чи відновленню митрополії також у якомусь іншому місті (наприклад, у Галичі). З іншого боку, про перенесення митрополичого престолу до Владимира треба було оголосити офіційно, бо ж сучасники не могли не знати, що Київ от-от мав потрапити в руки Литви. Литовська церква могла заявити про свої права на київський престол і, покликаючись на традицію принаймні останніх п’ятдесяти років, вимагати, щоб її київського митрополита визнано митрополитом усієї Русі. Статус московського претендента тоді впав би до рангу підлеглого ієрарха.
Наголос на високому становищі Києва, що його ставить патріарша грамота 1354 р., можна зіставити зі зневагою до нього ж, вираженою у антилитовській патріаршій грамоті від 1380 р. Тут патріарх Ніл оцінює події останніх років і пояснює, що, незважаючи на нібито щире запрошення Ольґерда, Алексій не відвідав Київ, бо не хотів покидати багатолюдну землю (себто Північну Русь) заради «нікчемних київських решток [λείψανον]» (підбір слів міг бути не випадковий, тому що λείψανον значить не тільки «рештки», але й «труп»). Однак, далі з тексту бачимо, що Київ не можна було зовсім не брати до уваги. Виявляється, що московського кандидата слід титулувати митрополитом Києва і всієї Русі 19. Хоча Київ уже мав свого митрополита (Кипріяна), мабуть, неможливо було називатися митрополитом «великої Русі», не будучи водночас митрополитом Києва (першого митрополичого престолу всієї Русі).
Удавання до витончених аргументів, підтасовування фактів, коли доводилося мати справу із суперечливими інтересами і грубою силою, що могла звести нанівець уявні претензії імперії — все це була стара візантійська тактика, освячена традицією. Для таких методів існує робочий термін — οικονομία, що найкраще, мабуть, перекладається як «компроміс». Цей термін зустрічається разів із десять у Патріарших грамотах, що стосуються Русі, але сам цей тактичний принцип уживався далеко частіше, аніж згадувався. Для ілюстрації може послужити посилання на «вікопомний звичай» не більше ніж п’ятдесятирічної давності або ж удавання до «ікономії» при висвітленні історії Галицької й Литовської митрополій, коли Патріарші грамоти подають факти, які суперечать тому, що сталося насправді. Наша ж мета — не стільки подати факти такими, якими вони були «в дійсності», скільки простежити, яким чином візантійці намагалися пристосувати цю дійсність до власних інтересів у Східній Європі.
VI
Візантійсько-руські (у більшості випадків, візантійсько-московські) взаємини у XIV ст. — це взаємообмін двох культур, одна з яких була символом минулого, інша — як ми тепер знаємо — майбутнього. Візантія живилася рештками колишнього престижу. Московська Русь намагалася використати цей престиж для власних експансіоністських цілей. XIV століття особливо приваблює вченого-візантиніста, бо саме за цих сто років до падіння Візантії відбулися події, які, разом із традиційною ідеологією, що пережила це падіння, визначили майбутню роль візантійського патріархату в поствізантійські часи.
Свою політичну лінію патріархатові довелося виробляти в час, коли на Русі відбувалося дедалі більше політичне й культурне розшарування. Наслідком цього процесу було те, що, починаючи від половини XV ст., київський і московський митрополичі престоли довгий час проіснували нарізно. Від кінця XVII і до останніх десятиліть XX ст. процес став відбуватися у зворотньому напрямку: Російська церква поволі підкорювала собі київські православні, а згодом і уніатські єпархії. У 1990-х рр., схоже, почався новий рух у зворотньому напрямку.
У промосковській орієнтації, що її візантійський патріарх виказував у XIV ст., йшлося про багато більше як хабарі. Як можемо нині бачити, патріархат проявив політичну далекозорість. Він начебто передбачав події XVI-XVII ст. — створення Московського патріархату в 1589 р. й підкорення Київської православної митрополії Москві у 1686 р. Щоправда, зручна антиунійна політика, яку патріархат вів у XIV ст., не виправдала себе у XV ст. Однак вона була відновлена у час Берестейської унії і протривала аж до сьогоднішнього дня, незважаючи на постанови II Ватиканського собору, зустріч між папою Павлом VI та патріархом Афінагором та недавні переговори у Ватикані Івана Павла II з патріархом Варфоломієм І. У XIV ст. давні претензії Візантії на панування у християнському світі не забулися — вони, навпаки, проголошувалися, і чужинці принагідно до них прислухалися. Наш старий знайомий, патріарх Антоній IV, дав правдиву оцінку співіснуванню гіркої дійсності та колишніх візантійських місіонерських здобутків, коли писав: «не зважаючи на те, що ми втратили [деякі] наші місцевості й території через наші спільні гріхи, християни не повинні нас зневажати; правда, нас зневажають, коли йдеться про [нашу занепалу] світську владу; проте, християнство проповідується скрізь» (’αλλ’ ΄ο χριστιανισμός κηρύττεται πανταχου) 20.
* Раніше не публіковано. Перший варіант цього Нарису написано задовго до появи статті Ф. Тіннефельда, змістовних монографій о. Йоанна Меєндорфа, сера Димитрія Оболенського і підставових «Реґестів» о. Ж Даррузеса (див. нижче список літератури). Нарис був пізніше поновлений, але надалі розглядає події із загальної перспективи нашої книжки. Відповідності між патріаршими грамотами, згаданими в Нарисі за роками, і числами «Реґестів» о. Ж Даррузеса такі: грамота 1354 р. = Даррузес № 2363; гр. 1361 р. = Д. №№ 2434, 2435; гр. 1370 р. = Д. №№ 2578, 2579, 2581, 2582; гр. 1371 р. = Д. №№ 2626, 2627, 2635, 2636; гр. 1380 р. = Д. № 2705; гр. 1387 р. = Д. № 2822; гр. 1389 р. = Д. №2847; гр. 1393 р. = Д. № 2931; гр. 1400 р. =Д. №3112.
1 F. Miklosich, J. Müller. Acta patriarchatus Constantlnopolitani, 1315-1402 (далі — Acta), т. 2. Vindobonae 1860-1862, c. 188-192.
2 Acta, т. l, c. 263 = Das Register des Patriarchats von Konstantinopel // ред. H. Hunger та ін., t. 2, 1995, c. 478, (= № 168, c. 6-8).
3 Тексти листів Афанасія див. у вид.: The Correspondence of Athanasius I / Ed. А.М. Talbot. Washington 1975 (= Dumbarton Oaks Texts, 3).
4 Acta, т. 1, с. 521; пор.: Там само, с. 516.
5 Acta, т. 1, с. 426. Про всю цю справу див.: Там само, с. 425-430; 434-436.
6 J. Meyendorff. Byzantium and the Rise of Russia. Cambridge 1981, c. 287; E. Голубинский, История русской церкви. Москва 1900, т. 2, ч. 1, с. 208. Оригінальні грецькі тексти див.: Acta, т. l, c. 577-580.
8 J. Meyendorff. Byzantium and the Rise of Russia, c. 280-282; оригінальні грецькі тексти див.: Acta, τ. 1, c. 265-271 (= Das Register des Patriarchats von Konstantinopel, c. 480-498, №№ 169, 170).
7 J. Meyendorff. Byzantium and the Rise of Russia, c. 288-289; Голубинский. История русской церкви, c. 210; Митрополит Макарий (Булгаков). История русской церкви. Санкт-Петербург 1886, т.4,с. 56; оригінальний грецький текст див.: Acta, т. 1, с. 580-581. Претензії Ольґерда на Нижній Новгород ґрунтувалися на тому, що Москва вигнала з цього міста його свояка, князя Бориса.
9 Див. J. Darrouzès. Notitiae episcopatuum Ecclesiae Constantinopolitanae. Paris 1981, №. 17:83 = c. 399. У Notitia №. 18:150 сказано, що литовський народ межує з 'Ρωσία, див. там само, с. 409.
10 Acta, т. 1, с. 336. Див.: Nicephorus Gregoras. Historia Byzantina / ред . L. Schopen. Bonn 1855, t. 3, c. 514 (= Corpus Scriptorum Historiae Byzantinae).
11 Acta, т. 1, c. 435.
12 J. Meyendorff. Byzantium and the Rise of Russia, c. 290-291; оригінальний грецький текст див.: Acta, τ. l, c. 320-322. Пор.: Там само, т. 2, c. 117-119.
13 J. Meyendorff. Byzantium and the Rise of Russia, c. 307-310; оригінальні грецькі тексти див.: Acta, т. 2, c. 98-99; 116-129.
14 J. Meyendorff. Byzantium and the Rise of Russia, c. 283-284; оригінальний грецький текст Див. Acta, т. 1, c. 516-518; пор. також, с. 520-522.
15 J. Meyendorff. Byzantium and the Rise of Russia, c. 285-286; оригінальний грецький текст див.; Acta, т. l, c. 523-525.
16 Nicephorus Gregoras. Historia Byzantina / ред. L. Schopen. Bonn 1855, кн. 36, розд. 20-54 (= т. 3, c. 511-528) (= Corpus Scriptorum Historiae Byzantinae).
17 Рогожский Летописец // Полное собрание русских летописей. Петроград 1922, т. 15, ч. 1, с. 61 (передрук: Москва — Ленінград 1965). У своєму листі до патріарха Ольґерд називає Михаїла «швагром», а в одній з Патріарших грамот йдеться про те, що він замовляв слово за Романа перед патріархом. Див.: Acta, t. 1, с. 580 і т. 2, с. 12-13.
18 У сорокових роках Галицьку митрополію відновив патріарх-антипаламіт Йоанн XIV Калікас і знову скасував імператор-паламіт Йоанн VI Кантакузин.
19 J. Meyendorff. Byzantium and the Rise of Russia, c. 306; оригінальні грецькі тексти див.: Acta, т. l, c. 351-353; t. 2, c. 12-18, зокрема, c. 13,19-20.
20 Acta, т.2, c. 189.
Література
Барсов T. Константинопольский патриарх и его власть над Русской церковью. Санкт-Петербург 1878. Передрук: Slavistic Printings and Reprintings. The Hague 1968.
Borščak E. Rus’, Mala Rosija, Ukrajina // Revue des Études Slaves 24 (1948) 171-176.
Halecki O. The Ecclesiastical Separation of Kiev from Moscow in 1458 // Studien zur älteren Geschichte Osteuropas № l (1956) 19-32.
Halecki O. Un empereur de Byzance a Rome. Varsovie 1930. Передрук: Variorum Reprints. London 1972.
Hussey J. M. The Orthodox Church in the Byzantine Empire. Oxford 1986.
Giedroyć M. The Ruthenian-Lithuanian Metropolitanates and the Progress of Christianization (1300-1458) // Le Origini e lo sviluppo delia cristianità Slavo-bizantina І ред. S. W. Świerkosz-Levant. Roma 1992, c. 315-342.
Darrouzès J. Les regestes des actes du patriarcat de Constantinople, t. 1: Les actes des patriarches, зош. 5: Les regestes de 1310 a 1376. Paris 1977; зош. 6: Les regestes de 1377 a 1410. Paris 1979.
Ломізе Є. Царгородський патріархат і переговори про унію з Римським Апостольським престолом зі середини XIV століття і до Ферраро-Флорентійського собору // Ковчег 2 (2000) 47-63.
Majeska G. P. Russian Travelers to Constantinople in the Fourteenth and Fifteenth Centuries. Washington 1984 (= Dumbarton Oaks Studies, 19).
Медведев И. П. Почему константинопольский патриарх Филофей Коккин считал русских «святым народом»? // Славяне и их соседи. Москва 1990, с. 73, 76-82.
Meyendorff J. Alexis and Roman: A Study in Byzantino-Russian Relations (1352-1354) // Byzantinoslavica 28 (1967) 278-288.
Meyendorff J. Byzantium and the Rise of Russia. Cambridge 1981. Передрук: Crestwood, N. Y. 1989.
Мейендорф И. Византия и Московская Русь. Очерк по истории церковных и культурных связей в XIV в. Париж 1990.
Obolensky D. Six Byzantine Portraits. Oxford 1988. (Розділ 5: Cyprian of Kiev and Moscow).
Оболенский Д. Византийское содружество наций. Шесть византийских портретов. Москва 1998. (Книжка містить російський переклад попередньої позиції).
Ostrowski D. Why Did the Metropolitan Move from Kiev to Vladimir in the Thirteenth Century? // Christianity and the East Slavs / ред. В. Gasparov and O. Raevsky-Hughes. Berkeley — Los Angeles — Oxford 1993, t. 1, c. 83-101 (= California Slavic Studies, 16).
Pelenski J. The Origins of the Muscovite Ecclesiastical Claims to the Kievan Inheritance // Le Origini e lo sviluppo delia cristianità Slavo-bizantina / ред. S. W. Świerkosz-Levant. Roma 1992, c. 213-226.
Pliguzov A. On the Title ’Metropolitan of Kiev and All Rus'’ // Harvard Ukrainian Studies 15 (1991) 340-353.
Pritsak O. Kiev and All of Rus’: The Fate of a Sacral Idea II Harvard Ukrainian Studies 10 (1986) 279-300.
Прохоров Г. M. Повесть о Митяе. Русь и Византия в эпоху Куликовской битвы. Ленинград 1978.
Соколов П. Русский архиерей из Византии и право его назначения до начала XV века. Киев 1913.
Soloviev A. Byzance et la formation de l’État russe. Передрук: Variorum Reprints. London 1979.
Stasiw M. Metropolia Halicensis. Eius historia et iuridica forma. Roma 1960. (= Analecta OSBM, cep. 2, секц. 1, t. 12).
Толочко П. Русь — Мала Русь — Руський народ у другій половині XIII-XVII ст. // Київська старовина № 3 (300) (травень-червень 1993) 3-14.
Tinnefeld F. Byzantinisch-russische Kirchenpolitik im 14. Jahrhundert // Byzantinische Zeitschrift 67 (1974) 358-384.
Fijałek J. Biskupstwa greckie w ziemiach ruskich od połowy w. XIV . . . // Kwartalnik Historyczny 11 (1897) 1-63.
Fijałek J. Średniowieczne biskupstwa kościoła wschodniego na Rusi i Litwie // Kwartalnik Historyczny 10 (1896) 487-521.
Ševčenko I. Byzantium and the Slavs in Letters and Culture. Cambridge, Mas. — Naples 1991. (Розділ 20: Russo-Byzantine Relations after the Eleventh Century).
Шевченко И. Некоторые замечания o политике константинопольского патриархата по отношению к Восточной Европе в XIV в. // Славяне u их соседи, вип. 6. Москва 1996, c. 133-139.
Джерело:
Шевченко Ігор. Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до початку XVIII століття / авторизований переклад з англійської Марії Габлевич, під редакцією Андрія Ясіновського. Львів: Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії 2001.XIX+250 с., 5 карт.
Про автора:
Ігор Шевченко народився 1922 р. під Варшавою. Навчався в Кардовому університеті в Празі та Лювенському католицькому університеті, де здобув ступінь доктора в галузі класичної філології та візантиністики, був слухачем семінару Анрі Ґреґуара при Візантійській фундації в Брюсселі. Спеціалізуючись з історії культури Візантії, агіографії, критичного видання візантійських текстів, візантійсько-слов’янських культурних зв’язків, візантійської епіграфіки та грецької палеографії, вчений викладав і провадив наукові дослідження в різних університетах Європи і Північної Америки. Тісно співпрацюючи з центром Дамбартон Оукс, Ігор Шевченко став професором візантійської історії та літератури в Гарвардському університеті в 1973 р. і пропрацював на цій посаді двадцять років. Після виходу на пенсію у 1992 році Ігор Шевченко продовжує активну наукову та організаційну діяльність; він є Почесним Президентом Міжнародної Асоціації візантиністів, членом редколегій наукових журналів та академічних видавничих серій. Американська Академія наук і мистецтв, Британська Академія, Австрійська Академія наук, Національна Академія наук України, Академія гуманітарних досліджень (Москва), Американське філософське товариство, Міжнародний комітет грецької палеографії, Товариство Болландистів (Брюссель), Наукове товариство ім. Т. Шевченка, Товариство християнської археології (Афіни) — далеко не повний перелік академій і наукових товариств, членом яких є Ігор Шевченко. Він є автором сотень статей, рецензій та інших публікацій, зокрема книг Суспільство та інтелектуальне життя пізньої Візантії (1981), Ідеологія, література і культура у візантійському світі (1982), Візантія і слов’яни в літературі та культурі (1991).