Те, чи вплив Візантії на слов’ян був позитивним явищем чи ні, доводиться вирішувати славістам, а не візантиністам. Правда, коли Макіавеллі вже писав Правителя й Міркування про Тита Лівія, московські книжники все ще ліпили свої політичні доктрини з різного візантійського матеріалу VI, IX й XII століть. Однак, це не провина Візантії, що православним слов’янам так довго довелося виходити з-під її чарів.
Присвячується Кирилові Манґо
І
Упродовж більш як тисячолітньої історії своєї держави візантійці розглядали її як спадкоємницю колишньої Римської імперії, яка, за твердженням візантійських ідеологів, обіймала весь цивілізований світ. Виходило, що Візантія — це всесвітня імперія, що візантійські імператори — світові правителі, що візантійці — також римляни, і що вони — найцивілізованіший на світі народ. Втім, вони перевершили своїх римських предків тим, що стали християнами; крім того, від VII ст. латинський компонент у культурі їхньої еліти та в адміністрації вже майже зник, і вони стали в основному грецькими. Як і античні римляни, візантійці почували, що вони вправі погорджувати усіми, хто не ділив з ними плодів цивілізації — тобто, усіх варварів. Найкраще, що ті варвари могли зробити — це зректися свого тваринного існування, вступивши (звичайно, на якомусь підрядному становищі) в сім’ю цивілізованих народів з її главою — візантійським імператором. Шлях до цивілізації пролягав через християнство — єдино правильну ідеологію, монополізовану Візантією. Бо християнство — точніше, візантійське християнство — і було суттю цивілізації.
Ці прості ідеї пропагувалися тисячу років, вбивалися в голову з допомогою придворної риторики — журналістики середніх віків, а також придворних церемоніалів, імператорських прокламацій, документів та написів на монетах. Візантійський імператор встановив для себе певні виняткові права. Принаймні до XIII ст. він не укладав з іноземними правителями договорів на рівних умовах, а тільки роздавав ім привілеї, клейноди чи звання; листуючись з деякими чужоземними державами, імператор посилав не листи, а «розпорядження». Він залишав за собою виключне право карбувати золоті монети. Золоті монети, які випускали «варвари», були спочатку або наслідуваннями, або ж фальшивками; лише в XIII ст. на місце безанта (так чужинці називали візантійську золоту монету), що майже тисячу років правив у середземноморському світі за тверду валюту, прийшов західний дукат. Візантійці, однак, не були сліпими і мусили пристосовуватися до факту існування інших держав за межами їхньої. А щоби вписати ’ix у свою систему, вони виробили концепцію (відтворену сучасною наукою) ієрархи правителів і держав, що в ідеалі та в цілості своїй обіймала весь світ. На чолі цієї ієрархії стояв імператор, оточений підлеглими йому, володарями, що вважалися ідеалізованими членами його родини: англійський правитель був йому тільки другом, болгарський — сином, руський — небожем, Карлові Великому було неохоче надано статус брата. Відповідно варіювалися й титули цих правителів: володар, владний правитель, король, навіть імператор. Але аж до XV ст., нікому з чужинців не було дозволено іменуватися «імператором римлян».
У IX ст. такі культурні факти вважались самоочевидними: світ ділився на візантійців і варварів. До останніх належали не лише слов’яни (одні з найнижчих між варварами за рангом), а й латиняни. Як місто, Новий Рим — себто Царгород — своїми розмірами, культурою, мистецтвом перевищував усі інші, столиці, у тому числі й старий Рим над Тібром. Бог обрав візантійський народ на роль нового Ізраїлю: адже Євангелія було написано по-грецьки, для греків. Бог був настільки далекозорий, що навіть обрав античних греків для культивування наук і мистецтв; а візантійці були їхніми спадкоємцями у письменстві й мистецтвах. Під час полеміки, що відбувалася при арабському дворі у 850-х рр. один візантійський дипломат заявив: «усі мистецтва походять від нас!» Цікава деталь: цим дипломатом був не хто інший як майбутній апостол слов’ян Константин-Кирило. З його слів випливало, що й уся латинська ученість — грецького походження. Грецька мова — мова Святого Письма, отців Церкви, та Платона з Демосфеном — мова багата, розлога, витончена; усі інші наріччя (слов’янське передовсім) звучать по-варварськи, і навіть латина — це мова убога й «вузька».
Своїх претензійних поглядів візантійці не міняли аж до самої загибелі їхньої держави. Навіть наприкінці XIV ст., коли імперія їхня обіймала територію, ледве більшу за територію Царгороду, візантійський патріарх читав норовистому московському князеві лекцію про міжнародні порядки. Князеві слід пам’ятати, повчав патріарх, що він — всього-навсього місцевий правитель, тоді як візантійський імператор — імператор римлян, цебто всіх християн. Те, що володіння цього імператора в облозі у поган, значення не мало. У світі й у вселенській церкві імператорові належаться особливі прерогативи. Через те негоже князеві обривати звичай згадувати у літургії ім’я імператора.
Під кінець XIV ст. ці претензії були нереальними і, як видно із жалоби, що завершує послання візантійського патріарха, варвар-москвич визнавати їх уже не хотів. А однак зовнішній світ їх визнавав впродовж більше ніж половини візантійської історії! Чому?
Найперша причина полягала в тому, що протягом довгого часу ці претензії були об’єктивно обґрунтовані. За поняттями VI ст., Юстиніан, на печатках правління якого відбулося перше велике вторгнення слов’ян на Балкани, був світовим правителем, цебто тримав у своїх руках весь цивілізований світ. На сході його володіння простягалися поза верхів’я Тигру і до західного підніжжя Кавказу. На півночі візантійський кордон проходив через Крим, вздовж Дунаю та Альп. Імперія укріпилася в Іспанії, тримала під своїм контролем Північну Африку й більшу частину Єгипту, панувала в нинішньому Ізраїлі, Лівані та на більшості сирійської території.
Тепер перескочимо через п’ять сотень років. Під час правління Василія II (помер 1025 р.), коли Русь прийняла християнство, територія імперії вже поменшала, хоч і не набагато: на сході вона навіть поширилася, бо границя її пролягала тепер по той бік озера Ван у сьогоднішній східній Туреччині і навіть сягала Євфрату. В руках у Візантії все ще були Антіохія та Латакія (давня Лаодікея). На півночі, границя так само пробігала через Крим, вздовж Дунаю й Сави — і тут візантійці втримували те, що мали ще за часів Юстиніана. На заході їм корилася південна Італія з містом Барі. У IX-X ст., що були вирішальними у візантинізації слов’янських народів, столиця імперії, Царгород, була, можливо, за винятком Багдаду й Каїру, найвидатнішим культурним центром у світі, що був відомий слов’янам і Західній Європі. Візантійськими патріархами ставали грецькі вчені й політики; представники візантійського вищого духовенства читали й коментували Платона, Евкліда і навіть сумнівного під оглядом моралі, зате досконалого під оглядом мови Лукіана; під покровительством одного з візантійських імператорів видавалися енциклопедії; витончені візантійські читачі, незадоволені старими, простенькими Житіями святих, вимагали нових видань і одержували їх — підчищеними, викладеними більш рафінованою, витійною мовою. Величезний Царгородський палац, розбудований на площі близько 100 тис. кв. м., усе ще був у доброму стані і справно функціонував. Пишнота придворних церемоній та богослуження у соборі святої Софії — тоді найбільшій у світі чинній споруді — були розраховані на те, щоб приголомшити гостей із варварських країв, серед них і слов’янських князів та їхніх посланців. Візантійські політичні концепції впливали на політичне мислення середньовічної Європи аж до XII ст.; своїми символами влади — скіпетром, короною, державою, золотою висячою печаттю — західна Європа завдячує Візантії. Не лише мозаїка в соборі св. Софії в Києві, а й мозаїки у Римі, в соборах св. Марка у Венеції (XIII ст.) та в Торчелло під Венецією (XII ст.), в норманських церквах Палермо чи його околиць (XII ст.) — все це було наслідуванням візантійського мистецтва, а деякі з цих мозаїчних композицій були виконані візантійськими майстрами.
Стимулом для злету богословського мислення на Заході у період розквіту середньовіччя став імператорський дарунок, що прибув з Візантії у двір Людовіка Побожного у 827 році. Це була книга Діонісія Псевдо-Ареопагіта, писана, звичайно, по-грецьки. Ця праця, кількаразово перекладена латинською, вдруге — Йоганном Скотом Еріґеною (помер 877 р.), і спонукала відродження західного богослов’я. Важко собі уявити Західну церкву без органу, а цей античного походження інструмент теж попав до Європи з Візантії в 757 та 812 рр. За другим разом візантійці не захотіли залишити цього інструменту європейцям, що потайки намагалися його скопіювати і тільки згодом досягли в цьому успіху. Виробництво шовків, впроваджене на Заході в половині XII ст., було наслідком набігу норманів на Центральну Грецію — нормани прихопили в беотійських Фівах кількох здібних ремісників і поселили їх у себе вдома. Навіть виделка, схоже, з’явилася не без допомоги Візантії: в XI ст., на превеликий жах тогочасного клірика, виделки уперше впровадила у Венеції дружина дожа, грекиня за походженням. Не дивно, що слов’яни підпали під вплив Візантії, адже й Захід, що мав за собою відточені латинські традиції, ще довго відчував на собі її вплив, навіть після того, як скінчилося візантійське панування над частиною Італії. Тобто претензії Візантії приймалися, бо були об’єктивно обґрунтованими.
Другою причиною, чому візантійські претензії діяли, було те, що приймалися вони як обгрунтовані самими варварськими народами (західноєвропейськими чи слов’янськими) і продовжували прийматися навіть тоді, коли вже перестали бути обгрунтованими. Карл Великий узурпував владу 800 року. Однак, ставши правителем Риму, він не назвав себе «імператором римлян», — він знав, що цей титул, разом з усім, що за ним стояло, був власністю візантійців. Титулатура Imperator Romanorum з’явилася на Заході лише в 982 році. А серед західних правителів тільки Фрідріх I Барбаросса (друга половина XII ст.) зробив із цього належний логічний висновок: оскільки двох імператорів римлян існувати не могло, то й візантійського імператора нічого так титулувати, а слід його звати тим, ким він вже давно був — королем греків (rex Graecorum). Та чи усвідомлював Фрідріх, що саме поняття єдиного імператора успадковане ним від Візантії? Слов’яни, в яких процес відлучення від материнських грудей Візантії проходив повільніше, так і не прийшли до подібного висновку. Для них змагатися з Візантією завжди означало наслідувати її. Щоправда, болгарин Симеон на початку X ст. і серб Стефан Душан в середині XIV ст. прибрали титул імператора, відповідно, болгарів і греків та сербів і греків. Однак думали вони не про те, щоб, висунувши слов’янський варіант західної доктрини Rex est Imperator in regno suo («король є імператором у своєму королівстві»), принизити візантійського імператора — вони радше мріяли, як би самим посісти його місце, захопивши Царгород та імператорський престол. Таку ж фантазію знаходимо в одному тексті, складеному в Русі XIII ст. — Слово о погибелі руської землі.
Не один балканський правитель, неспроможний захопити імператорський трон, прагнув забезпечити собі імператорські прерогативи або ж намагався імітувати імперську пишноту та звичаї. Робилося це по-різному. В одному випадку йшлося про заснування власного патріархату: у IX ст. його забажав мати новонавернений Борис Болгарський, а Симеон Болгарський таки заснував свій патріархат близько 900 року; те саме зробив Стефан Душан Сербський в половині XIV ст. — не без спротиву з боку Візантії. В іншому випадку йшлося про карбування власних золотих монет: це робив болгарський цар Іван Асен II (помер 1241), який зображався у шатах візантійського імператора на лицевій стороні монети, а Христос — на зворотній. Ще один приклад — присудження місцевим придворним вельможам візантійських придворних титулів: так, Стефан Душан призначив двірських чиновників, що називалися севастократор і логофет. Були випадки, коли з нагоди оприлюднення нових законів цар величав себе «другим Юстиніаном» або коли на Візантію дивилися як на кадровий фонд для престижних шлюбів: від XIII ст. і до падіння Болгарського царства у 1393 р. налічуємо двадцять одну болгарську царицю, вісім з них — грекині. Можна згадати і про спроби розбудовувати власну столицю на зразок Царгороду: характерні риси цього міста перейняв Преслав, столиця Симеона Болгарського, як і, до речі, Київ у 1030-х рр., за часів князя Ярослава.
Ставлення Москви XV-XVI ст. до Візантії та її патріархату було не надто дружнім. Та коли йшлося про формулювання власної державної ідеології, московські книжники щедро черпали з візантійських джерел (звичайно, у слов’янському перекладі), зокрема з Дзеркала князів диякона Агапіта, писаного по-грецьки для імператора Юстиніана в VI ст. Вони назвали Москву «царствующим градом» — так візантійці звичайно іменували Царгород. Загалом, у середні віки балканські та, значною мірою, і східнослов’янські правлячі еліти у всьому, що стосувалося політичних концепцій, взорувалися на візантійську модель.
Культурний вплив Візантії ще не означав, що стосунки між нею й слов’янами мали бути дружніми. Іноді здавалося, що чим більш антивізантійськими були політичні настрої балканських слов’ян, тим більше вони візантинізувалися; це тому, що вони боролися з ворогом його ж таки зброєю. Зате цей культурний вплив передбачав, що всі — і самі продуценти культурних цінностей, і ті, що їх сприймали — визнавали вищість візантійського світогляду та візантійської цивілізації над усіма іншими.
II
Церковна і культурна візантинізація більшості балканських слов’ян була подією переломного значення. Вона вплинула на середньовічну і постсередньовічну історію і самих Балкан, і Східної Європи; більше того — наслідки її видимі й нині. Чи ці наслідки належить оцінювати як корисні, чи як шкідливі — це справа шкали вартостей оцінювача, а вона залежить від багажу історика і від політичних поглядів його читачів. Ясно одне: християнізація Балкан не тільки визначила культурне обличчя Сербії й Болгарії, але й вторувала шлях для пізнішої візантинізації східних слов’ян — події, що, разом із татарським лихоліттям, відчужила Русь від європейського Заходу. Все ж, у світлі сказаного вище, візантинізацію південних і східних слов’ян треба розглядати просто як випадок особливо успішного і тривалого впливу Візантії на її сусідів — чи то в Європі, чи на Близькому Сході.
Випадок цей був особливо успішним під двома оглядами. По-перше, коли ми говоримо про балканських слов’ян, які зазнали найсильнішого впливу візантійської культури, то думаємо про сербів і болгар. Але забуваємо, що ці народи були, так би мовити, ар’єргардом інших слов’янських племен, що проникли на територію імперії. В кінці VI ст. слов’яни напали на зовнішні укріплення Царгорода; близько 600 року вони взяли в облогу Солунь. Майже в той самий час вони дійшли до Епіру, Аттики, Пелопоннесу; на середину VIII ст. ціла «Греція» — чи, принаймні, Пелопоннес — «стала слов’янізована», за виразом автора тексту, написаного під покровительством візантійського імператора X ст., Константина VII Порфирородного. Слов’янські походи діставалися до Криту та інших грецьких островів. Є відомості про військові кампанії візантійців, що мали на меті відвоювати землі, заселені слов’янами, але згадок про них у джерелах обмаль. Це дає нам право на припущення, що ці кампанії були нечастими.
Що зосталося по всіх тих слов’янах? Біля 1200 топографічних назв, багато з яких дожили й донині; кілька компактних слов’янських поселень на Пелопоннесі, що дотривали, згідно зі свідченнями, до XV ст.; близько 275 слов’янських слів у грецькій мові; можливо, ще якийсь слабенький відгук у грецькому фольклорі. І все. Найвідчутніший результат культурного впливу ми називаємо повною асиміляцією. Говорячи про механізми, що сприяли цій вельми показовій асиміляції, не забуваймо і про роль, яку відігравали вищі верстви слов’янського суспільства, оскільки на кінець IX ст. це суспільство вже було соціально диференційоване. На мій погляд, саме ця слов’янська еліта, не менше ніж візантійські місіонери, спричинилася до поширення візантійської культури між рештою слов’янського населення.
По-друге, Візантія була досить успішною у своїх змаганнях із Римом за релігійну приналежність балканських слов’ян. З історичних причин, не зовсім безпідставних, Римська церква претендувала на юрисдикцію над територією давньої Іллірії, цебто на землі, де пізніше поселилися серби, хорвати й частково болгари (слов’яно- і тюркомовні). Єдиними візантійськими землями де в IX ст. перемогло християнство західного типу, були Хорватія і Далмація. Хоча сербів уперше, близько 640 року, навернув у християнство Рим, але утвердилось воно тут тільки після повторного хрещення, у 870-х рр., до якого доклали рук візантійські місіонери, а згодом і новохрещені болгари. Новонавернений болгарський правитель Борис-Михаїл якийсь час фліртував із папою Николаєм І, однак у 870 р. болгари долучилися до візантійської пастви і так уже в ній і лишилися.
Правда, спланована Візантією кирило-мефодіївська місія в Моравії та Паннонії закінчилася невдачею, бо невдовзі по 885 році учнів Мефодія звідти вигнано й замінено німецькими кліриками латинського обряду. Якщо це й була невдача, то не така вже й велика, адже ж моравсько-паннонські землі ніколи до Візантії не належали.
Однак ще до своєї поразки кирило-мефодіївська місія викувала могутнє знаряддя для непрямої візантинізації усіх православних слов’ян: вона створила церковнослов’янську літературну мову (а може вдосконалила попередні спроби її створення). У Чехії аж до кінця XI ст. продовжували відправляти (щоправда, в обмеженому обсязі) слов’янську літургію візантійського зразку, а вигнаних мефодіївців у кінці IX ст. з радістю прийняли в Болгарії та Македонії, в таких центрах як Преслав та Охрида, де вони й далі посилено працювали на християнізацію та візантинізацію болгарських і македонських слов’ян. Спорадичні спроби сербських і болгарських правителів у XIII ст. зіштовхнути між собою Рим і Царгород помітних наслідків не мали. І хоч серба Стефана Первовінчаного та болгарського царя Калояна вінчав на царство папа римський (відповідно, в 1217 та 1204 рр.), однак їхні церкви, навіть будучи автономними, підтримували зв’язок з візантійським патріархатом у вигнанні (відповідно,у 1220 та 1235 рр.). Більше того, вони залишилися під юрисдикцією цього екзильного патріархату, дарма що в той час хрестоносці римської віри урядували в завойованому ними Царгороді, а Візантійська імперія зменшилася до невеликого клаптика Малой Азії і боролася за виживання.
Втрата Моравії і Паннонії для візантійських місіонерів компенсувалася здобутком в інших землях, які (окрім частини Криму) ніколи до Візантії не належали: маю на увазі територію, заселену великою мірою і східними слов’янами. Це теж було поле для змагань, бо в половині X ст. Рим уже засилав своїх місіонерів до Києва. Тут Візантії довелось боротися також з іншими релігійними впливами — ісламу та юдаїзму. Все ж вона вийшла переможницею: у 988/989 рр. київський державець прийняв християнство для себе й свого народу і закріпив цей акт шлюбом із сестрою візантійського імператора. З ретроспективної точки зору християнізація і супровідна візантинізація східних слов’ян були найбільшим досягненням візантійської культурної місії. На Алясці та у Форт-Россі в Каліфорнії й досі стоять церкви візантійського стилю — ознака того, як протягом віків просувалося на схід візантійське християнство під егідою держави, що офіційно вважала себе східнослов’янською.
Культурна візантинізація православних слов’ян є також прикладом особливо довготривалого впливу Візантії на Європу. Хронологічно ця візантинізація (яку треба відрізняти від повної асиміляції) розпочалася в IX або X ст. (залежно від території) і тривала ще довго після падіння імперії в 1453 році — аж до XVIII, а то й до XIX ст. Парадоксально, що після 1453 року перед візантійською культурою — культурою імперії, що вже більше не існувала — відкрилися нові перспективи.
До 1453 року історія взаємин Візантії зі слов’янськими церквами та державами виглядала як низка успішних чи невдалих спроб слов’ян позбутися адміністративної опіки візантійців. Після 1453 року і балканські слов’яни, і самі візантійці стали підлеглими Османської імперії. В очах османських завойовників усі ці різні християнські народи становили єдину Рум міллеті, «релігійну спільноту [народ] римлян» (назва, створена за доброю старою візантійською традицією), а царгородський патріарх був главою, світським та церковним, усіх православних християн в Османській імперії.
Хоча вселенські патріархи були поставлені у нові скрутні умови, проте, у деяких сферах своєї діяльності вони виступали як спадкоємці візантійських імператорів, а Грецька церква, під багатьма оглядами, була скарбницею та продовжувачкою візантійської культури. Ця культура мала тепер такі ж, а то й кращі, аніж колись, шанси поширити свої впливи серед балканських слов’ян, оскільки тепер ці слов’яни були об’єднані з греками територіально.
Церкви на Балканах підлягали царгородській патріаршій адміністрації, зокрема від кінця XVII ст., коли греки-фанаріоти здобули значний вплив у турецькій Високій Порті. Відтоді єпископами почали ставити вже не еллінізованих слов’ян, а уроджених греків. У другій половині XVIII ст. (відповідно, у 1766 та 1767 рр.) було зліквідовано слов’янські патріархати Печа та Охриди, що мали давнє минуле. Дати завоювання болгарами та сербами політичної незалежності більшменш збігаються з датами, коли їхні Церкви офіційно проголосили себе незалежними від Царгороду. Таке правління Царгородського патріархату, часто немудре, й породило ворожнечу між греками та болгарами в XIX ст. На той час еліта балканських слов’ян вже шукала натхнення у Відні, в Парижі, або в європеїзованому Санкт-Петербурзі. Але ще у XVIII ст. престижною культурою в цьому регіоні — від Бухаресту на півночі і до македонської Бітольї (Монастірі) на півдні — була культура грецька, тобто поствізантійська, численними носіями якої виступали грецьке та еллінізовану священство.
Східна Європа теж поволі відходила від Візантії. Татарська навала в 1240-х рр. спочатку обірвала, а потім підривала контакти східних слов’ян із Заходом, так що їхні еліти повернулися до тієї культурної спадщини, яку мали в 1240-х рр. Спадщину цю, переважно візантійську, вони хоч і зберігали, і розробляли, але мало чим збагачували. Україна й Білорусь, що відкрилися західним впливам дещо раніше ніж інші східнослов’янські території, поступово, зокрема від половини XIV ст., підпадали під панування католицької Польсько-Литовської держави. Але й тут церковна унія, укладена в Бересті 1596 року, дійшла до втілення аж через двісті п’ятдесят років, та й то з обмеженим, навіть із католицької точки погляду, успіхом.
Юрисдикційна залежність Москви від Царгородського патріархату тривала до 1448 року. Коли Москва пішла на розрив, то мотивувала його тим, що Візантія, мовляв, зрадила візантійські принципи, що вона відпала від правдивої віри, пішовши на компроміс з латинянами на Флорентійському соборі (1439). Охоронцем правдивої візантійської віри мало бути віднині Московська держава. На встановлення незалежного патріархату Москві довелося чекати до 1589 року. Для офіційного підтвердження цього акту була потрібна згода інших патріархів, добитися якої від збіднілих греків і сирійців клопотів не справило. У XVII ст. до Москви через Україну доходили західні впливи, але тільки Петро І (що вступив на трон як цар і самодержець, титулований по-візантійськи, а зійшов з нього, як августійший імператор, титулований позахідному) поклав край візантійському періодові в історії культурної еліти Росії, однак не в культурній історії нижчих верств її населення.
III
Візантійські впливи доходили до православного слов’янського світу двома шляхами (хоч і не тільки ними) — через церковну ієрархію, світську й монашу (обидві довший час були переважно грецькими, навіть у Східній Європі), та через двори державних правителів. Отож, наслідували Візантію насамперед у тих аспектах культури, в яких були зацікавлені Церква, держава чи вищі верстви слов’янського суспільства — у письмі, літературній мові, літературі (духовній і світській), у богословських та світських науках, мистецтві (церковному й двірському), в культі правителя, державній ідеології, праві й елементах витонченого способу життя. Однак вищі верстви середньовічного слов’янського суспільства не були такі рафіновані, як візантійська еліта, тож багато що з візантійської культури не знайшло у них відгуку. Водночас їм довелось освоїти чимало елементарних речей, не завжди з духовної сфери. Більша частина найученішої візантійської літератури так і залишилась не перекладеною на середньовічну слов’янську мову, зате цибулю (кромид) і капусту (лахана) болгари назвали по-грецькому, так само як серби — яєшню (міґанісана яя). Мистецтво у цьому плані становило виняток: тут слов’яни взяли від Візантії все найкраще, що вона могла дати. Правда, сприйняття мистецтва й не вимагає особливих інтелектуальних зусиль, оцінити його можуть і неофіти. Тим більше, коли все найкраще у мистецтві можна купити за гроші, — як тоді, так і тепер.
З двору та єпископської резиденції запозичені елементи візантійської культури переносилися вниз, в народ. Крім того, прочани, що ходили на прощу до Царгороду, поверталися з дивовижними розповідями про цю пишну столицю та з майстерно виготовленими предметами церковного вжитку; ченці мандрували на гору Афон і відвідували сербські, болгарські та руські монастирі, привозячи зі собою вже готові грецько-слов’янські розмовники (відомий один такий розмовник з XV ст.). На географічно найближчих до Візантії територіях, таких як Болгарія, що спочатку безпосередньо підлягали Візантії, а потім разом з нею перебували під османами, йшло спілкування й на посполитому рівні. Звідси й сліди візантійських впливів у слов’янських народних мовах й фольклорі: відомо щонайменше 107 (а то й аж 245) прислів’їв, що їх слов’яни безпосередньо перейняли з грецької. Вісімдесят відсотків цих запозичень збереглося у південних слов’ян, а решта двадцять — у східних.
IV
Про міру культурного впливу Візантії на православних слов’ян найпоказовіше свідчить літературна мова й література. Церковнослов’янську літературну мову як знаряддя для поширення слова Господнього серед слов’ян виплекали між другою половиною IX та початком X ст. два покоління візантійських і слов’янських місіонерів. Вона ж стала знаряддям для перекладів з грецької. При тому, що до нас дійшло кілька оригінальних творів, написаних по-слов’янськи першими учнями святих Кирила і Мефодія, та кілька уривків, що, можливо, належать перу самого св. Кирила, все ж літературна діяльність слов’янських апостолів та їх прямих послідовників полягала насамперед у перекладах грецьких текстів — уривків обох Заповітів для церковних богослужінь (невдовзі, хоч точно невідомо коли, з’явився і повний переклад Святого Письма), богослужбових книг, патериків, себто повчальних висловів різних ченців-пустинників, кодексів канонічного та цивільного права. Така ж ситуація була наприкінці IX — на початку X ст. в Болгарії. Найважливішими літературними творами, що вийшли з-під пера болгарського екзарха Йоанна, були переклади (з його власними вставками) Гексамерона св. Василія та Джерела знання Йоанна Дамаскина. Дзеркало князів диякона Агапіта (VI ст.) було, найімовірніше, перекладене староболгарською саме в цей період, ставши найпершим у слов’янській літературі перекладом світського твору. Все це означало, що церковнослов’янській мові доводилося конфронтувати зі світом богословських, філософських, політичних та інших концепцій і понять, виражених грецькою мовою елліністичного, ранньовізантійського і середньовізантійського періодів. Не дивно, що вона аж рясніє прямими запозиченнями, семантичними та фразеологічними кальками. Лінгвіст відразу добачить у таких словотворах їх неслов’янське походження, хоча сьогоднішні православні слов’яни не сприймають їх як неслов’янські — тисячолітня практика вжитку їх «слов’янізувала». Наприклад, складені слова у слов’янських мовах вживаються мало, зате грецька — особливо пізньоантична та візантійська — у них кохається. Відповідно і в церковнослов’янській в достатку знайдемо такі слова як благословити, богоносьцъ, богородица, самодръжьць, — слова цього типу й досі існують у деяких сучасних слов’янських мовах, зокрема в російській. Таку рабську прив’язаність до візантійських матриць можна частково пояснити характером оригіналів, що вибиралися для перекладу: їхня лексика була священною або ж політично важливою — адже це були слова Божі, або ж отців Церкви, або з Житій святих чи з імператорського указу. Перекладати їх треба було якнайточніше, навіть ціною насильства над закономірностями давньої слов’янської мови.
Кальковий характер церковнослов’янської мови — не така вже й негативна її риса. Грецька, що правила їй за модель, була мовою гнучкою й високорозвиненою, а вчені візантійські письменники брали за взірець стиль Демосфена з Платоном, хоча фактично тільки наслідували в цьому далеко пізніших і більш претензійних імітаторів цих двох авторів. У змаганні із розвиненішою грецькою церковнослов’янська мова засвоїла дещо від її досконалості й універсальності. Вражаючі стилістичні можливості сучасної літературної російської можна пояснити тим фактом, що чимало — дехто каже, що половина — її слів є церковнослов’янськими, внаслідок чого російські письменники мають змогу послуговуватись двома різними мовними регістрами (тут напрошується порівняння із ангійською, з її двома регістрами — англосаксонським та романським). Давня церковнослов’янська мова з відповідними вкрапленнями відповідних місцевих мов тривалий час залишалася головним засобом писемності православних слов’ян. Її використовували у XVI, XVII і навіть XVIII ст., залежно від регіону та літературного жанру. Парафразуючи відомий колись вислів Сталіна, можна сказати, що ця мова була слов’янською за звучанням і формою, але до великої міри візантійською за способом утворення слів і навіть за їхнім змістом.
У мовах православних слов’ян нараховується безліч лексичних запозичень із грецької. У болгарській мові їх близько тисячі чотирьохсот, у російській і сербській — близько тисячі, в українській — дещо менше. Найбільше з них припадає на сферу християнської термінології, зокрема на церковні звання, обряди і церемонії, будівлі, назви літургійних пісень і текстів, календарних місяців. Мова законів, суду, адміністрації, освіти, війська теж переповнена запозиченнями з грецької. У менш піднесеній сфері грецька мова забезпечувала слов’ян термінами з рибальства і мореплавства, торгівлі, монетарних та метричних одиниць, сільського господарства, садівництва і, зрештою, термінами більш цивілізованого побуту. Таким чином, слова на позначення миски (харкома), підлоги (патома, патос), подушки (проскефал), сніданку (прогім), десерту (гликизмо), сковорідки (тіган), лавиці (скамія), виделки (пірун) та ліків (воітіма) у середньовічній сербській та болгарській мовах мають грецьке походження. З грецької ж походять й окремі терміни на позначення родинних зв’язків (анепсей, братовчед), деякі прийменники (ката, як наприклад, у вислові ката година), вигуки (елате, первісно наказовий спосіб дієслова) та морфологічні елементи (дієслівний суфікс -сати). Деякі інші мовні елементи, спільні для балканських народів (як слов’янських, так і неслов’янських) теж нерідко приписуються впливові пізньої (тобто, частково візантійської) грецької мови, зокрема, таке явище як відсутність інфінітиву або утворення майбутнього часу у сербській та болгарській за допомогою еквіваленту θέλω ΄ίνα.
Говорячи про раннє слов’янське письменство, маємо на увазі передусім творчість слов’янських авторів, хоча письменство складається не тільки з його виробників, але й споживачів — читачів. Так, наприклад, ми знаємо, що читалося в Кирило-Білозерському монастирі, одному із значних культурних центрів Московщини, приблизно в 1500 р., оскільки зберігся тогочасний каталог монастирської бібліотеки: з 212 книг каталогу близько 90 — книги літургійного характеру, а решта — переважно перекладні проповідницькі, агіографічні та аскетичні греко-візантійські тексти. В той час на полицях бібліотеки Кирило-Білозерського монастиря можна було знайти не лише твори отців Візантійської церкви IV-IX ст. (Григорія Назіанзина, св. Василія Великого, Єфрема Сирина, Йоанна Золотоустого, Кирила Єрусалимського, Псевдо-Діонісія Ареопагіта, Йоанна Ліствичника, Теодора Студита), а й візантійських авторів X-XI ст. (Симеона Нового Богослова), XI ст. (Никона Чорногорця) і навіть XIV ст. (Григорія Паламаса). Достеменно з’ясовано, що деякі з цих перекладів походять з Балкан. Лише два тексти в бібліотеці належать авторам київського періоду (Слово о законі і благодаті Іларіона та Поученія Кирила Туровського). Ще в одному ідеться про руську тематику, цікаву для московичів (Житіє митрополита Петра [помер 1328], описане митрополитом Кипріяном). Світських текстів всього два — Юдейська війна Йосифа Флавія і християнізована версія легенди про Будду, Повість про Варлаама та Йоасафа; схоже, що й вони призначалися для духовної лектури. І обидва — незалежно від мови першооригіналу — були перекладами з грецької.
V
Все, що говорилося тут про мову й літературу (і те ж саме можна було сказати про мистецтво й музику), дає уяву про масштаб культурного впливу Візантії на православні слов’янські еліти доби середньовіччя. Слід пам’ятати також, що для окремих слов’янських народів середньовіччя тривало аж до XVIII ст. Такою є істина, навіть якщо вона неповна. Бо коли йдеться про передачу культурних вартостей від одного суспільства до іншого, то перелік того, що саме передавалося і якими шляхами, показує лише один бік медалі. Щоб показати її другий бік, треба було б з’ясувати, що саме добиралось для культурного імпорту і що ставалося з імпортованим культурним товаром, коли він потрапляв до суспільства, що його приймало, — тобто як на новому ґрунті розуміли (або й не розуміли) запозичення і задля якої мети їх використовували. Це, однак, вже інша тема.
Те, чи вплив Візантії на слов’ян був позитивним явищем чи ні, доводиться вирішувати славістам, а не візантиністам. Правда, коли Макіавеллі вже писав Правителя й Міркування про Тита Лівія, московські книжники все ще ліпили свої політичні доктрини з різного візантійського матеріалу VI, IX й XII століть. Однак, це не провина Візантії, що православним слов’янам так довго довелося виходити з-під її чарів.
Література
Weithmann M. Die slavische Bevölkerung auf der griechischen Halbinsel... (= Beiträge zur Kenntnis Südosteuropas und des nahen Orients, 31). Munchen 1978.
Vlasto A. P. The Entry of the Slavs into Christendom. Cambridge 1970.
Grabar A. Les fresques des escaliers a Sainte-Sophie de Kiev et l’iconographie imperiale byzantine // Seminarium Kondakovianum 7 (1935) 103-117.
Dvornik F. Byzantine Missions Among the Slavs: SS. Constantine-Cyril and Methodius. New Brunswick, N.J. 1970.
Dvornik F. Byzantine Political Ideas in Kievan Russia // Dumbarton Oaks Papers 9-10 (1956) 73-121.
Dvornik F. Les legendes de Constantin et de Methode vues de Byzance. Prague 1933.
Dvornik F. Les Slaves, Byzance et Rome au IXe siecle. Paris 1926.
Dvornik F. The Slavs in European History and Civilization. New Brunswick, N.J. 1962.
Дворнік Ф. Слов’яни в європейській історії та цивілізації. Київ 2000. (Український переклад попередньої позиції).
Iorga N. Byzance après Byzance. Bucharest 1935.
Lemerle P. Invasions et migrations dans les Balkans depuis la fin de l’époque romaine jusqu’au VIIIе siecle // Revue Historique 211 (1954) 265-308.
Lemerle P. Les plus anciens recueils des miracles de saint Démétrius et la pénétration des Slaves dans les Balkans. I. Le texte. Paris 1979; II. Commentaire. Paris 1981.
Obolensky D. The Byzantine Commonwealth. New York — Washington 1971.
Obolensky D. The Byzantine Inheritance of Eastern Europe. Нариси передруковані у серії: Variorum Reprints. London 1972.
Obolensky D. Russia’s Byzantine Heritage // Oxford Slavonic Papers l (1950) 37-63.
Obolensky D. Six Byzantine Portraits. Oxford 1988.
Оболенский Д. Византийское содружество наций. Шестъ византийских портретов. Москва 1998. (Російський переклад двох вищенаведених праць).
Vasmer M. Die Slaven in Griechenland (= Abhandlungen der Preussischen Akademie der Wissenschaften., Philos.-Hist. Klasse, 12). Berlin 1941.
Ševčenko I. Byzantine Elements in Early Ukrainian Culture // Ukraine: A Concise Encyclopaedia, t. 1. Toronto 1963, c. 933-940. Передрук див. у наступній позиції, c. 163-172.
Ševčenko I. Byzantium and the Slavs in Letters and Culture. Cambridge, Mass. — Naples 1991.
Jacobson R. The Byzantine Mission to the Slavs // Dumbarton Oaks Papers 19 (1966) 257-265. Передрук: Jacobson Roman. Selected Writings, t. 6, кн. 1. Berlin 1985, c. 101-114.
* Цей нарис уперше опубліковано в часописі Harvard Ukrainian Studies 8, № 3/4 (грудень 1984) 289-303. Німецький переклад надруковано у виданні Anzeiger der philosophisch-historischen Klasse der Österreichischen Akademie der Wissenschaften 122, Jahrgang So. 5 (1985) 97-115.
Джерело:
Шевченко Ігор. Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до початку XVIII століття / авторизований переклад з англійської Марії Габлевич, під редакцією Андрія Ясіновського. Львів: Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії 2001.XIX+250 с., 5 карт.
Про автора:
Ігор Шевченко народився 1922 р. під Варшавою. Навчався в Кардовому університеті в Празі та Лювенському католицькому університеті, де здобув ступінь доктора в галузі класичної філології та візантиністики, був слухачем семінару Анрі Ґреґуара при Візантійській фундації в Брюсселі. Спеціалізуючись з історії культури Візантії, агіографії, критичного видання візантійських текстів, візантійсько-слов’янських культурних зв’язків, візантійської епіграфіки та грецької палеографії, вчений викладав і провадив наукові дослідження в різних університетах Європи і Північної Америки. Тісно співпрацюючи з центром Дамбартон Оукс, Ігор Шевченко став професором візантійської історії та літератури в Гарвардському університеті в 1973 р. і пропрацював на цій посаді двадцять років. Після виходу на пенсію у 1992 році Ігор Шевченко продовжує активну наукову та організаційну діяльність; він є Почесним Президентом Міжнародної Асоціації візантиністів, членом редколегій наукових журналів та академічних видавничих серій. Американська Академія наук і мистецтв, Британська Академія, Австрійська Академія наук, Національна Академія наук України, Академія гуманітарних досліджень (Москва), Американське філософське товариство, Міжнародний комітет грецької палеографії, Товариство Болландистів (Брюссель), Наукове товариство ім. Т. Шевченка, Товариство християнської археології (Афіни) — далеко не повний перелік академій і наукових товариств, членом яких є Ігор Шевченко. Він є автором сотень статей, рецензій та інших публікацій, зокрема книг Суспільство та інтелектуальне життя пізньої Візантії (1981), Ідеологія, література і культура у візантійському світі (1982), Візантія і слов’яни в літературі та культурі (1991).