У сьогоднішній притчі Ісус знову намагається викласти Божу науку шляхом її порівняння зі щоденним життям своїх слухачів. Більшість присутніх – селяни, то ж кому, як не їм знати, що означає виростити хліб в місцях, де бракує води. Якщо від’їхати від Генезаретського озера якихось 5-10 км на схід, то там ви побачите кам’янистий грунт, порослий терням і хащами. Уявити собі, що на цій землі при середній температурі +45°C, нульових опадах і безпощадно палючому сонцю може рости будь-яка сільськогосподарська культура – дуже важко. Напевне, докладаючи неймовірних зусиль, місцеві мешканці якось вирощували той необхідний мінімум хліба, але значно частіше вони спостерігали, як дорогоцінні і добуті надлюдським зусиллям колоски просто гинуть: грунт надто твердий, дикий терен росте значно швидше на обробленій і удобреній землі, птахи також не дрімають... Ясно також, що надія селянина – це ота невелика частина посіву, що все-таки дозволяє зібрати хоча б невеликий урожай.
Одним словом притча Ісуса – це їхні будні. Однак, яка ж мораль цієї історії? Грубо кажучи, Вчитель оповів про важке життя хлібороба, та й годі. Про потаємний зміст здогадуються лише найближчі учні, але і їм потрібне додаткове тлумачення Оповідача. Самим – не здогадатися, занадто вже буденна ця історія. Можна сказати – на межі нецікавої констатації очевидного. Запропонована подальша інтерпретація, насправді, також містить «підводні камені». Я думаю, що істинне розуміння цієї притчі може прийти до нас лише після прочитання Прологу до Євангелії від Івана. Там ми дізнаємося, що Слово – це Бог. Отож головна Зернина, яку сіє Сіяч-Бог-Отець – це Сам Ісус-Бог-Слово, що падає на грунт нашого серця. Грунт – дуже часто поганий і необроблений, але навіть якщо він «добрий», то Зернина мусить все-одно в ньому померти. Біологія не передбачає іншого шляху для отримання плоду.
Тому притча про сіяча – вона також і пророча, бо вказує на рясний плід – наше з вами безсмертя, яке наступає після смерті Ісуса на Хресті. Вона також пророча з огляду на Св. Тайну Євхаристії, де ми з’єднуємося в одне з Богом-Словом, що входить в нас під видами Хліба і Вина. І знову, який фантастичний підтекст закладений у притчі: Бог входить в нас як Зернина, щоб наповнити через Свою смерть Життям вічним.
З іншого боку, спрощена інтерпретація, котру Ісус подає апостолам – відповідає рівню їхнього пізнання Бога в даний момент і заохочує повправлятися у слуханні і виконанні науки Господньої. І повірте, так як звичайний хліб насичує нас, так само й почуте Слово Боже дарує нам відчуття ситості і вдоволення. Якщо би це було не так, то чому великий натовп прийшов послухати Господа? Вони і так нічого не зрозуміли: інтерпретація притчі була повідомлена лише учням. Відповідь одна: чути Бога – це радість і мир, навіть якщо Він оповідає щось незрозуміле. Так, слухаючи часто незрозумілі для них речі, апостоли будучи повними Слова Божого через кілька років досягли успіху, збагнувши головну істину: Слово – це Ісус. А яку істину осягнули ми з вами? Як ми вивчаємо і зберігаємо Слово Боже? Ми взагалі, ставимо собі питання, де те Слово можна знайти? В Біблії? А як часто ми туди заглядаємо?
Одного разу на блошиному ринку в Дрездені я побачив новеньку Біблію. Добротна обкладинка з гарним золотим тисненням зраджувала вік цієї Книги: мінімум сотня років. Тепер такої якості друку зустрінеш нечасто. Я взяв це Святе Письмо до рук і був вражений ще більше: новенькі сторінки, фантастичні ілюстрації, рік видання – 1908. На титульній сторінці акуратним шрифтом виведений дарчий підпис: подружжю Н. у день вінчання 1910 року від парафії в Кьоніґштайн, підпис пастора і печатка. Я зачаровано гортав сторінки і розглядав прекрасні грав’юри. І чим довше я оглядав цю книгу – тим більше у мені наростало здивування: невже за 100 років до неї ніхто, ні разу не заглянув? З цього стану «напівтрансу» мене вивів гучний оклик: «Вона – твоя!». Я оглянувся довкола і побачив продавця, що стояв за міні-прилавком. «Вибачаюся − сказав я, − Ви промовляєте до мене?». На що продавець схильно кивнув головою, і додав: «Я бачу, що тобі Книга сподобалася, бери Її просто так. Дарую: спішу додому, не хочеться назад тягар везти»...
На початку ХХ століття в лютеранських церквах у Німеччині дарували кожній молодій парі Біблію, тому тираж тих якісних Книг був дуже великий і колекційної вартості вони не мають, що й пояснювало поведінку продавця. Однак, у цій історії найбільше вражає факт, що це Слово Боже, яке так старанно сіялося, лежало на камені і ніколи не проросло: ні молоде подружжя, ні їхні діти, що записані на сторінці про родину, ні внуки ніколи в ту Біблію не заглянули. А правнуки просто викинули непотрібний баласт...
А де лежить у нас вдома Біблія? Думаю, що є у кожного. Вона також в ідеальному новенькому стані, ні разу не відкрита? Якщо так, то будьмо певні – пролог до Євангелія від Івана ми ніколи не осягнемо нашими серцями. Нам ніколи не вдасться збагнути, як це можна «жити не хлібом єдиним» і як це бути по-справжньому ситим. Бо ситим є лише той, у кого серце є повне Божого Слова, без нього ми в’янемо і засихаємо як зерна під палючим сонцем на кам’янистому грунті Галилеї. Амінь