31 жовтня 1517 р. Мартін Лютер започаткував Реформаційних рух, прикріпивши знамениті 95 тез до дверей Замкової церкви у Віттенберзі. Миттєво Реформація поширилась на схід, на землі Корони Польської і Великого князівства Литовського, залучивши до своїх лав не лише шляхту і міщан німецького походження, але також польського і руського, католицьких ченців та духовенство.
Не лише напередодні Реформації, але і протягом усієї першої половини XVI ст. католицький єпископат Корони Польської та Великого князівства Литовського, подібно як і в інших європейських країнах, складався переважно з людей мало задіяних у релігійному житті. Всередині XVI ст. єзуїти доповідали до Риму про місцевих єпископів як про людей релігійно байдужих, не здатних протистояти Реформації. Відсутність системи освіти духовенства, а, відповідно, проблематичне виконання священицьких функцій, гонитва за духовними бенефіціями світських осіб, і як результат — низький моральний рівень духовенства. Все це констатували єзуїти, які всередині 1564 р. прибули до Корони Польської на запрошення чи не єдиного ревного ієрарха — кардинала Станіслава Гозія, Вармінського єпископа.
Німецька меншина Корони Польської, яка проживала переважно на заході і півночі Великопольщі та у Королівській Пруссії масово переходила на лютеранство. Так, головними бастіонами лютеранства стали міста Королівської Прусії, чиї магістрати підтримували і фінансували Лютеранську Церкву, а католики опинились у становищі дискримінованої меншості. Лютерани ж підтримували тісні релігійні, культурні і політичні контакти зі своїми співвизнавцями з Князівської Пруссії, Священної Римської імперії, Скандинавії та Нідерландів. Лютеранська молодь Королівської Пруссії навчалась у німецьких лютеранських університетах, а академічні гімназії в Гданську, Торуні та Ельблонгу стали важливим освітніми і культурними осередками лютеранізму.
Король Сигізмунд Старий у 1520 р. видав антиреформаційний декрет, який забороняв привозити і поширювати реформаційні твори. Едикт 1523 р. погрожував застосуванням смертного вироку через спалення і конфіскацією майна всім, хто наважився би прийняти і поширювати погляди Лютера чи інших реформаторів. Спеціально призначені королем світські і духовні особи мали повноваження проводити обшуки у приватних будинках з метою пошуку названих книжок і покарання винних і їх зберіганні. Вся друкована продукція, привезена з-за кордону чи надрукована в країні, мала пройти цензуру ректора Краківської академії. Королівські едикти 1534 і 1540 рр. забороняли під страхом смертної кари та конфіскації майна навчатись у закордонних протестантських університетах. Проте надзвичайно суворі королівські розпорядження залишились лише на папері. Вони занадто обмежували гарантовану привілеями шляхетську свободу, і вже 1543 р. були частково відхилені на краківському сеймі.
З іншого боку, королівські едикти, як і постанови єпархіальних синодів, не могли бути впроваджені в життя з огляду на бездіяльність єпископів. Адже до прибуття єзуїтів Реформація поширювалась у Короні Польській та Великому князівстві Литовському, не зустрічаючи опору з боку духовенства. Нерідко і самі духовні особи, особливо монахи, ставали головними речниками Реформації. Так, близько 1580 р. у Краківській єпархії до протестантів перейшло до третини парафій, у Познанській — майже половина. Відносно великих втрат зазнали Ґнєзненська і Хелмінська. На заході повністю зникли спротестантизовані Камєньська (1545) і Любуська (1557) єпархії. Територія Вармінської єпархії скоротилась на 100 парафій і зменшилась до меж Вармінського князівства, яке було власністю Вармінських єпископів. Внаслідок секуляризації Лівонського ордену (1561) і прийняття ним лютеранства зникла Ризька митрополія.
За часів розквіту Реформації до неї приєдналось до чверті річпосполитської шляхти, переважно заможної та середньої. Серед прихильників Реформації були також міщани та магнати, найвідомішими з яких була одна із гілок Радзивілів — покровителів кальвінізму.
Втім, лютерани не мали інституції загальнодержавного характеру. Структура їх Церкви була мало формалізована, її члени поза територією Королівської Пруссії у компактних групах проживали лише у Великопольщі, де регулярно відбувались синоди, які регулювали життя Лютеранської Церкви. На решті території Речі Посполитої були лише окремі лютеранські спільноти.
На землях України-Русі лютеранство поширилось лише серед німецької меншини. До того ж у Православній Церкві миряни мали достатньо прав та традиційно відігравали важливу роль у церковному житті та керівництві церковними справами. Для міщан-католиків польського, італійського та подекуди німецького походження приналежність до католицького віровизнання була засобом збереження вищого соціального статусу відносно православних міщан-русинів на українських землях.
«Дешева» Церква
Під кінець 1540-х рр. впливи кальвінізму охопили середовище шляхти Малопольщі і Руського воєводства, але насамперед магнатські та шляхетські роди Великого князівства Литовського. Найпотужнішими виявились литовські кальвіністські громади, які утворювали єдину Литовську спільноту (поряд із Малопольською та Великопольською), яка охоплювала всю територію Великого князівства Литовського. Кальвінізм виявився найсильнішою протестантською течією в Речі Посполитій — у період найбільшого розквіту Реформації із близько тисячі протестантських молитовних будинків більша половина належала кальвіністам.
Приналежність до кальвінізму у Речі Посполитій, на відміну від лютеранства, не визначалась приналежністю до певної етнічної групи. У Західній Європі, де була густіша мережа міст, кальвінізм розвинувся насамперед у середовищі міської буржуазії, зацікавленої у суспільно-політичних перетвореннях, здешевінні Церкви, спрощенні обрядовості. Натомість у тих регіонах Європи, де міста і міська культура не були дуже розвинуті, як-от у Речі Посполитій (зокрема і в Україні-Русі), кальвінізм поширився насамперед серед шляхти. На литовських землях Речі Посполитої, де міст не було багато, кальвіністське духовенство нерідко походило зі шляхти, одружувалось зі шляхтянками і трактувалось як шляхта. Головним же патроном кальвінізму тут стали Віленський воєвода, канцлер Великого князівства Литовського, Миколай Криштоф Радзивіл „Чорний” та його двоюрідний брат Миколай Радзивіл „Рудий”, гетьман Великого князівства Литовського. На Жмуді і власне на литовських етнічних землях кальвіністські громади формувались серед навернених із православ’я селян. У середовищі незаможної шляхти причиною прийняття кальвінізму була насамперед боротьба проти церковного судочинства, десятин та інших церковних оплат. Шляхту приваблювали кальвіністські вимоги секуляризації церковних земель, ідея місцевої і незалежної від будь-якого вищого органу Церкви, що відповідало меті шляхетського самоврядування. Структура кальвіністської церковної влади надавала шляхті право голосу у житті Церкви як світським представникам. Кальвін більше, ніж лютерани, акцентував увагу на необхідності побудови реформованої Церкви, тобто Царства Божого, на землі, без підтримки монархів, а в разі потреби — всупереч їхній волі. Це відповідало світобаченню та прагненням частини шляхти.
На землях України-Русі кальвінізм також став найвпливовішою реформаційною течією, яка нараховувала тут близько трьохсот громад. Кальвіністами були переважно руські магнатські і шляхетські роди Полісся і Волині, хоча кальвіністські громади існували також у шляхетських маєтках на Галичині, Підляшші, Брацлавщині і Поділлі. Серед кальвіністів були представники руських магнатів і шляхти: Воловичі, Огінські, Пузини, Сапіги, Ходкевичі. Майбутній православний Володимиро-Берестейський єпископ, а згодом Київський митрополиті Унійної Церкви Іпатій Потій також пройшов шлях захоплення кальвінізмом. В Україні і Білорусі виникла низка кальвіністських шкіл, друкарень, культурно-освітніх закладів. Саме з кальвіністського середовища вийшов перший віросповідний твір руською мовою — „Катехізис” Шимона Будного (Несвіж, 1562). Кальвіністам та їхнім прибічникам належала низка Учительних Євангелій, які збереглись переважно у вигляді анонімних рукописів.
«Плебейські» Церкви
З середини 1550-х рр. у лоні кальвінізму під впливом італійських антитринітаріїв та радикальних німецьких і чеських анабаптистів постала опозиція — угрупування антитринітаріїв, або т. зв. Молодша Церква. Сучасники їх називали аріанами, з чим антитринітарії були категорично незгодні і називали себе Польськими Братами.
У зв’язку з перемогою унітаризму в аріанському рухові зміцнився анабаптизм. Анабаптизм був плебейською течією, представники якої були незадоволені компромісами лютеранства і кальвінізму у соціальних питаннях, вимагали скасування панщини і підданства селян, проголошували обов’язковість ручної праці заради власного утримання.
Іншою течією серед антитринітаріїв були юдаїзанти, або зжидовілі, які виступали проти культу Христа, приймали етичні засади Старого Завіту, який ставили вище Нового, виключили з віровчення всі нераціоналістичні та містичні елементи, вшановували суботу, визнавали право на війни, смертну кару і рабство.
Наприкінці XVI ст. доктрина Польських Братів під впливом італійця Фауста Социна та інших представників європейського антитринітаризму зазнала суттєвих змін. Найсуттєвішими з них було надання провідної ролі індивідуальному розуму у тлумаченні Св. Письма та у пізнанні релігійних правд, відкидання вчення про первородний гріх, а отже — і про спасіння за посередництвом Христа.
Поступово серед Польських Братів почали відігравати все більшу роль іноземці, а з XVII ст. рух починає набувати міжнародного значення. Головним осередком соцініанства стало приватне містечко Раків. У 1600 р. там постала друкарня, 1602 р. — «академія», до якої з’їжджались студенти та прихильники антитринітаризму з усієї Європи. Протягом 1600-38 рр. Раківська друкарня випустила понад 200 позицій друкованих видань, серед яких социніанський катехізис польською мовою. Осередок був ліквідований 1638 р. наказом сеймової комісії після інциденту зі спаплюженням розп’яття учнями соцініанської школи.
У Русі та Литві антитринітазім спирався на додаткове підґрунтя — місцеві єретичні рухи зжидовілих і феодосіян, посталі на межі XV і XVI ст. Феодосіяни критикували церковну організацію та обрядовість, не вшановували ікон, заперечували Св. Передання, чернецтво та церковну ієрархію, не дотримувались постів, протиставляли заповіді апостолів настановам сучасної їм Церкви. У 1560-х рр. серед феодосіян поширились ідеї антитринітаризму, а у 1570-80-х рр. відбулось злиття „східного” і „західного” потоків антитринітарних рухів, перших із яких вийшов із православних єретичних рухів, другий — з європейського протестантизму. Социніани на землях України-Русі складали невелику частину протестантських громад і зосередились переважно у Галичині, на Волині (тут вони користувались найбільшою популярністю), Підляшші, Сяноччині та Київщині.
Прихильниками социніан були переважно вихідці з нижчих суспільних верств, хоча лідерами та фундаторами громад були шляхтичі. Так, антитринітаріями були: жмудський староста Ян Кішка (до початку 1590-х рр. — головний промотор социніанства в Речі Посполитій), руські шляхтичі — конвертити з православ’я — представники родин Немиричів, Гойських, Чапличів-Шпановських, Сенют. Також до социніанських громад належали міщани приватних містечок, де діяли ці громади, та піддані селяни, яких шляхтичі-социніани змушували приймати своє віровизнання.
Саме на Русь перемістився центр соцініанського руху у Речі Посполитій після ліквідації Раківської громади. Тут соцініанським центром стало містечко Киселин на Волині, власність місцевої соцініанської родини Чапличів-Шпановських. У 1638-40-х рр. у Киселені відбувались Генеральні синоди річпосполитських антитринітаріїв. Другим важливим центром стало інше волинське містечко Гоща. У 1610-х рр. на Київщині социніанським центром було містечко Черняхів, власність конвертита з православ’я Степана Немирича, Овруцького старости і Київського підкоморія. Паралельно із заснуванням соцініанських громад у власних маєтностях, соцініанська шляхта фундувала їх також у містечках і селах, взятих в оренду. Так виникли социніанські громади у маєтностях князя Костянтина Василя Острозького — в Острозі, Острополі, Старокостянтинові. Сам князь, як добре відомо, залюбки користувався послугами своїх клієнтів та слуг-антитринітаріїв у політичній, культурній, економічній діяльності. Найвідомішими прикладами є доручення князя Острозького антитринітаріям написати відповіді на твори єзуїта Петра Скарги: Мотовилу — відповідь на книгу «Про єдність Церкви Божої» (1567), Мартіну Броневському — відповідь на «Собор Берестейський». При цьому «Апокризис» (1597) Мартіна Броневського (псевдонім — Христофор Філалет) вважається чи не найкращим православним полемічним твором.
Іншим вагомим внеском социніан до релігійного і культурного життя Русі була науково-перекладацька діяльність. Це — переклад руською мовою частини Євангелія Василя Тяпинського (виданий до 1570 р.), переклад Євангелія давньоукраїнською книжковою мовою Валентина Негалевського (1589, залишився у рукопису).
До 1630-40-х рр. социніани цілком вільно могли діяти у Речі Посполитій, на відміну від інших європейських країн, де їх переслідували як католики, так і самі протестанти. Внаслідок судового процесу 1640-44 рр. Луцького католицького єпископа проти родини Чапличів останнім було наказано вигнати социніан із Киселина та Березька. Коли Юрій Чаплич цього не виконав, його та социніанських проповідників було покарано інфамією — позбавленням громадянських прав та вигнанням. Проте вирок залишився невиконаним — кілька социніанськіих діячів залишили Киселин, але громада продовжувала діяти далі. Не вигнали зі своїх маєтків социніан також інші руські патрони социніан Сенюти, заплативши лише значні грошові штрафи. Загалом це були не єдині судові вироки про ліквідацію социніанських громад під загрозою високих грошових штрафів, інфамії і позбавлення шляхетства. Але за умов шляхетської анархії та слабкості центральної влади виконання цих вироків було проблематичне чи взагалі нездійсненне. Найефективнішим же засобом переконання соцініанських патронів виявились не судові вироки, а місіонерська діяльність реформованого католицизму. Социніанські громади почали масово зникати внаслідок конверсій до католицтва їхніх патронів. Останні змушували до переходу у католицтво своїх підданих міщан і кріпаків. Сеймовою ухвалою 1658 р. социніани таки залишили Річ Посполиту, а їхні школи і молитовні доми були ліквідовані.
Іншим представником реформаційних Церков у Речі Посполитій стала спільнота Чеських Братів. 1548 р. вони, всупереч забороні короля Сигізмунда Августа, оселились у Великопольщі, вигнані Габсбургами з Чехії і Моравії. Відтоді великопольські міста стали головними центрами цієї спільноти, яка складалась із добре організованих та ретельних ремісників. Релігійні погляди Чеських Братів були близькі до лютеранства. Їх підтримувала заможна шляхта, серед якої були такі визначні роди як Гурки, Лещинські, Ліпські, Остороги. Як і у випадку з іншими протестантськими віровизнаннями, кількість громад Чеських Братів маліла з відходом від цього визнання патронів — великопольських шляхетських родів.
До найвидатніших представників Чеських Братів належав відомий педагог і єпископ цього визнання Ян Амос Коменський (1592-1670). Він з перервами у 1628-56 рр. працював учителем і ректором гімназії Чеських Братів у містечку Лешно. Культурна та економічна діяльність Чеських Братів у Лешні (а з 1630-х рр. і лютеран) сприяла його перетворенню на друге після Познані місто у Великопольщі.
* * *
Характеризуючи у другій половині 1560-х рр. місцеву релігійну ситуацію, папський нунцій Джуліо Руджієрі писав до Риму: “У Польщі не тільки одна єресь, але всі єресі; всі, бо сюди понабігали секти і відбудували давню Вавілонську вежу. Вчителі різних мов і країв проповідують тут і навчають усіх єресей, які або щойно вигадані, або з давніх перероблені і відновлені. Ті, які були вигнані через свої новини не лише з Італії, але і з Німеччини і навіть самої Женеви, знаходять притулок у тому королівстві як останньому безпечному притулку”. Але поширення протестантизму на землях Речі Посполитої тривало відносно недовго. У другій чверті XVII ст. місіонерськими зусиллями Католицької Церкви більшість шляхти відійшла від протестантизму, при чому колишні конвертити з православ’я тепер переходили до католицтва.
Водночас діяльність громад реформаційних віровизнань сприяла відродженню та реформуванню як Католицької, так і Православної Церков, пробудженню інтересу до вивчення і перекладів Св. Письма рідною мовою, до використання рідної мови у проповідях. Православна політична еліта не вагалась залучати протестантських богословів до захисту Православної Церкви у полеміці з католиками, а православна інтелектуальна еліта широко використовувала богословський досвід протестантів у полеміці з їх католицькими опонентами та у перекладацькій та видавничій діяльності…