Звичайно, корпус світських дисциплін буде доповнений стрункою системою предметів суто богословських. Але при цьому, як ми уже зауважили, викладання богословських предметів у світському вузі відрізнятиметься від викладання в системі духовної освіти (навіть, якщо викладачами є представники Церкви).
Продовжуючи достатньо широке й актуальне обговорення теми викладання богослов’я в сучасному українському університеті, пропонуємо виділити твірні осі (чи напрямки), за якими можна зводити споруду університетського богослов’я.
Ці напрямки накреслимо як вирішення таких проблем.
1. Яке місце богослов’я у традиційному університеті як «храмі науки й просвіти»? З позиції гуманітарія зі світським ”універсальним” світоглядом та освітою – чи є богослов’я наукою?
2. Як можна уявити гармонійне та взаємокорисне співіснування сучасного богослов’я та університетської науки?
3. Чим відрізняється богослов’я у світському університеті від богослов’я у духовній академії?
4. Яким може бути духовний шлях, духовна еволюція студента такої богословської катедри (факультету)? Чи є якась моральна відповідальність навчального закладу, його викладачів за те, чи є студент віруючим, агностиком чи атеїстом, чи він є активним, розвивається у своєму духовному пошуку, а чи він відходить від духовного життя?
5. Чи є у богослов’я стосунки з такою дисципліною як релігієзнавство? Чи немає небезпеки (а може, це не є небезпекою?) змішати перше й друге? Злегка змінивши релігієзнавство, зробити з нього богослов’я?
6. Чи можна накреслити хоча би основні міжпредметні зв’язки – богослов’я з філософією, культурологією, іншими гуманітарними напрямками?
7. Яке богослов’я потрібно Україні – конфесійне, надконфесійне, міжконфесійне чи не конфесійне? «Підвідомче» якійсь із юрисдикцій чи «позавідомче»?
Не маючи готових і вичерпних відповідей на ці питання, пропонуємо певні судження, які, сподіваємося, сприятимуть руху до вирішення поставлених проблем.
По п. 1. Згадаємо ідеальну конструкцію перших університетів. Систему освіти в них очолювало богослов’я, яке сприймалося як вінець людських знань. Тобто, богословські знання – це, з позиції світогляду Середньовіччя – вершина людської знаннєвої піраміди. Власне, будь-які інші знання проходили верифікацію, якщо вони вели свій початок від богослов’я та пізньо- й після-античної філософії (переважно в Європі та на арабському Маґрібі це була філософія Аристотеля). Але й Аристотель сприймався, завдяки зокрема Томі Аквінату, майже як правильний християнський богослов.
Домінування іншої парадиґми, в якій емпіричні знання незалежні від богослов’я та релігійного світогляду (ця парадиґма, зрештою, привела до науково-технічної революції) почалося з прийняття положення, що практика, експеримент, а не теологічний чи філософський силогізм є фундаментом наукового знання. З цього часу богослов’я (теологія) поступово розходиться з наукою. Зрештою, ми бачимо, що богослов’я та наука розмовляють мовами, в яких відсутні спільні слова зі спільним змістом.
По п. 2. Констатуючи різновекторність науки та богослов’я, водночас зауважимо, що богослов’я все ж залишається невіддільним від загальнолюдської культури, зокрема від тієї її частини, яку можна назвати світською або секулярною культурою. «Містками» між релігією та секулярною культурою є мистецтво та мораль, на розвиток яких традиційні світові релігії мали рушійний вплив.
Тут ми переходимо до обговорення особливостей богословського знання. Радимо тим, кому це цікаво, звернути увагу на цю статтю.
Лев РЕГЕЛЬСОН, Игорь ХВАРЦКИЯ (1997). СПЕЦИФИКА БОГОСЛОВСКОГО И НАУЧНОГО МЫШЛЕНИЯ.
Наводимо тут її основні тези:
Ці два типи мислення різко відрізняються як змістом, так і методом. Вчений сприймає світ як нескінченно складний об'єкт; богослов мислить про Особистість, Яка при тому нескінченно його перевершує.
З точки зору богослов'я наука займається речами, які не мають для людини вирішального значення; з точки зору науки богословське знання позбавлене будь-якої достовірності.
Якщо б існування Бога можна було довести, то на сьогоднішньому рівні нашого розвитку це загрожувало б загальним ідолопоклонством, тобто відмовою від власної відповідальності за себе і за навколишній світ. Тому богословському знанню обов'язково передує віра як вільна згода на буття Бога, як готовність вступити з Ним в особисте спілкування, в духовний діалог.
Ініціатива спілкування може виходити від будь-якої зі сторін, але згода на спілкування має бути взаємною.
Безпосереднє пізнання Бога можливе тільки через Його одкровення про Себе Самого, причому кожен «дотик» Всевишнього глибоко впливає на людину, на її сприйняття.
Чергування самооб'явлення Бога з Його заховуванням є головним методом Божественної педагогіки, що виховує людину, як самостійну особистість.
Найбільші творці наукового мислення охоче йшли на компроміс (науки й богослов’я – Б.О.), але в підсумку всі спроби такого роду закінчилися невдачею. З позицій богослов'я, світ є творіння Бога і тому є Його об'єктивним відображенням. Таке прагнення уявити світ як розгорнутий образ Творця входить в пряме протиріччя з науковим методом - для наукового (як, втім, і для філософського) мислення майже неможливо стверджувати про існування чогось, що в принципі не може бути цим мисленням охоплено як об'єкт. Для мислення надзвичайно важко визнати свою вторинність.
Не менш важко для мислення погодитися з тим, що воно не є вищою інстанцією і в самій людині, погодитися з тим, що людина повинна за образом Творця стати особистістю, яка володіє всім своїм внутрішнім світом, включаючи мислення, волю, почуття і бажання.
Можна сказати, що конфлікт наукової та релігійної свідомості є прояв глибокої антропологічної кризи, яка може бути подолана тільки через сходження людини на вищий щабель внутрішнього розвитку.
Наукова «парадиґма», що визначається як внутрішньо поєднана сукупність методів постановки проблем і їх вирішення, призводить до відмови брати до уваги ті факти, яким у межах цієї парадиґми не знаходиться місця. Саме цим самообмеженням досягається практична ефективність науки, але тим самим знижується її претензія на універсальність і об'єктивність.
Дуже важливим з богословської точки зору (з позиції її відкритості до науки - Б.О.) є встановлення так званого «антропного» принципу.
Ще коментарі по п. 2. Ці тези підсилюють, так би мовити, апофатичний акцент – те, що простір богослов’я не відтворюється мовою філософії і науки. Але це зовсім не означає, що у богослов’ї відсутні ті засоби пізнання, які дані людині для орієнтації у просторі земного життя – тобто раціо та почуттєво-емоційна сфера. Богослову потрібна як загальна освіта, яка сприяє системному і дисциплінованому мисленню, так і культура переживання тонких духовних, душевних моральних порухів, чому сприяє сприйняття і засвоєння видатних витворів як церковної, так і світської культури.
Щодо пп. 3 та 4. Усвідомлюючи все вищесказане, доцільно доповнити проблематику: богослов’я у світському університеті межує не лише з релігієзнавством, але й із етикою та культурологією. Отже, щоб розрізнити одне й інше, запитаємо: чи є у студентів ті якості, що дають можливість засвоювати специфічні богословські знання?
Така постановка питання поєднує проблематику пп. 3 та 4. Якщо в духовний навчальний заклад студент (звісно, ідеалізований) іде від потреби поглибити своє пізнання Бога, свої стосунки з Ним, то допитливий студент світського університету вивчатиме богослов’я скоріше з метою поєднати богословські знання із загальними, побудувати універсальний світогляд, в якому богослов’я займає почесне, але не виняткове місце. Якщо студенту духовної академії можна пробачити відсутність або обмеженість універсального світогляду ради його щирого духовного пошуку, то випускник богословського факультету (або катедри) світського навчального закладу зобов’язаний мати гідну різносторонню освіту.
Тому, якщо послідовно дотримуватися позиції вище цитованих Л. Регельсона та І. Хварцкія, ми змушені будемо визнати наявність серйозної проблеми: чи можливе (у світському навчальному закладі) поєднання богословського пізнання, що ґрунтується на вірі та особистісному богоспілкуванні, і раціонального пізнання, яке опирається на існування системоутворюючих раціональних методів дослідження – як суто наукових, так і філософських?
Власне, кількасотлітній розвиток концепції західноевропейської університетської освіти і є одним із варіянтів відповіді – західне християнство погодилося на своє дуже скромне місце в універсальному світогляді (і це місце з кожним століттям стає все менш впливовим). Констатуємо це йому не в докір, адже східне християнство теж не дало гідної відповіді. Але, якщо ми маємо на увазі університет в Україні, то чи варто старанно відтворювати західний досвід, чи все ж таки є можливим також опиратися на певні досягнення східнохристиянської традиції?
Тому (повертаючись до п. 2.), міркуємо, що корисно створити міждисциплінарне «культурне поле», творчий майданчик, на якому би зустрічалися представники як богословської, так і наукової сфери. Хотілося б, щоб надбанням широких верств нашої інтеліґенції стали творчі здобутки церковних і світських мислителів як Заходу, так і Сходу, як сучасного, так і минулих епох, в яких є відкритий діялог релігії та науки – принаймні, важливо, щоб поставлені питання та їхнє обговорення об’єднувало людей різних напрямків та інтересів.
Ясно, що на даний час творча спільнота дослідників в Україні (як в релігійній, так і в науковій спільноті) не готова обговорювати, наприклад, біологію чи фізику з богословських позицій. Але християнський богословський погляд може сприяти іншому погляду на історію, культуру, філософію, іншими словами – богослов’я легше вступає в діялог з науками про людину („мікрокосмо-логія”), аніж з науками про навколишній світ („макрокосмо-логія”)
По п. 4. Міркуючи, як відповісти на це питання, можна уявити таку ситуацію. Студент, який починає вивчати богословські дисципліни, відкритий до процесу пізнання – як богословського, так і наукового. При цьому його початкова (можливо, вона лише у зародку) віра, яка є умовою будь-якого релігійного пізнання, формується і розвивається разом із його богословським пізнанням.
Молода людина – студент світського університету, який ще не є переконаним «практикуючим християнином» - перебуває у творчому спілкуванні з викладачами і студентами. Якщо наявна атмосфера спілкування допомагатиме духовному вибору, сприятиме утвердженню в духовних цінностях, то завдання катедри великою мірою буде виконане. Але остаточний духовний вибір випускника (звичайно, він мабуть не стане принциповим агностиком або атеїстом) – це справа його власного релігійного сумління.
По п. 5 та 6. Звичайно, вибудовування університетської богословської освіти як системи все ж таки має взяти за основу досвід аналогічних катедр европейських університетів. Але спробуємо, хоча би у найзагальніших рисах обговорити, якою має бути „система координат” християнського богослов’я, в якій можуть розглядатися науки про людину.
Так, філософські науки (власне філософія, історія філософії, порівняння філософських систем тощо), як ми вважаємо, можуть розглядатися у трьох вимірах: гносеологічному, морально-етичному і культурному. Пояснімо.
Під гносеологічним виміром ми маємо на увазі як власне гносеологію (теорію пізнання, тобто засоби, принципи, аксіоми, якими дана філософська система пропонує пізнавати світ і людину), так і фундаментальні світоглядні принципи, які вирізняються як плід, результат даної філософії. Богословський підхід задає дослідження того й іншого. Традиційне (тобто, для нас – християнське) богослов’я допомагає з’ясувати, наскільки теоцентричними (чи нетеоцентричними) є ті чи інші філософські підходи, наскільки в устрої світобачення присутня свідомість Творця та Його животворної любові до творіння. В ідеалі випускник богословської катедри міг би мати цілісне теоцентричне світобачення.
Завдяки морально-етичному виміру (його ще можна охарактеризувати як ціннісний) дослідник виділяє в тій чи іншій філософській системі ієрархію моральних імперативів, пріоритетів, цінностей. Ще, кажучи дещо інакше, наскільки етика, мораль, яка випливає з даної філософії, відповідає євангельському максималізму.
Морально-етичні аспекти важливі також при розгляді (вивченні) різних християнських віровчень. Корисно, наприклад, з’ясувати спільне і відмінне в православній, католицькій та протестантській етиках , що допоможе розрізнити основи західно- та східноевропейських укладів життя.
Для загального світогляду досліднику також важливо бачити зв'язок між тою чи іншою філософією (чи ідеологією) та культурним шаром, який даною філософією продукується. Тому ми маємо на увазі і культурний вимір.
Сучасному фахівцю-богослову корисно вміти побачити християнську основу культури, як загальноевропейської, так і української зокрема – в літературі, музиці, образотворчому мистецтві. Окрім того, якісна богословська освіта допомагає розрізнити християнські та язичницькі впливи в культурі, побачити конструктивний і деструктивний вплив різноманітної культурної та навколо-культурної міфотворчості.
В цих трьох вимірах (їхня кількість та орієнтованість можуть бути дещо змінені) можна розглядати й інші науки, що пов’язані з людиною. Вважаємо доречним, зокрема, вивчення на основі християнського світогляду психології (цей курс може поєднуватися з суто богословським предметом – святоотцівською антропологією). Ясно, що студенту буде корисно мати філологічну освіту – вивчення класичних мов (латину та грецьку, можливо й гебрейську), а також, як мінімум, дві сучасні мови (англійську і французьку або німецьку). При вивченні цих мов важливо опиратися на відомі богословські тексти (авторів, що творили цими мовами).
Звичайно, корпус світських дисциплін буде доповнений стрункою системою предметів суто богословських. Але при цьому, як ми уже зауважили, викладання богословських предметів у світському вузі відрізнятиметься від викладання в системі духовної освіти (навіть, якщо викладачами є представники Церкви).
І, нарешті, міркування відповідно до останньої позиції, п.7. На наш погляд, богословській катедрі (факультету) було б корисно зберегти певну широту поглядів, які представлятимуть викладачі (звичайно, при умові, що викладання вестиметься фахово). Середньовічні університети, наприклад, навіть у часи пресинґу інквізиції, зберігали певну світоглядну незалежність відносно приписів церковного керівництва. Для України, яка є поліконфесійною країною, було б доцільно опиратися на широту богословських ресурсів, що належать основним традиційним християнським конфесіям. Звичайно, викладач, який в основі свого предмету покладає той чи інший курс православної духовної академії, або ж католицького університету (чи іншого християнського навчального закладу), має про це повідомляти відкрито. Сподіваємося, що фаховий рівень викладання буде достатньо високим, щоб запобігти прямолінійній аґітації або ж непотрібній змагальності.