Андрій СТАРОДУБ, кандидат історичних наук
Історія повторюється. Це один з її недоліків.
К. Дарроу
Я не знаю іншого способу передбачати майбутнє, окрім як за минулим
О.Генрі
Нещодавні дискусії на „Круглому столі”, під час обговорення так званого „Універсалу національної єдності” оживили обговорення проблеми державно-церковних взаємин та ролі держави у створенні Помісної Церкви. Можливо, колись історики згадають про добрі наміри Віктора Ющенко, а ось спрогнозувати вірогідність появи у недалекому майбутньому єдиної, визнаної Світовим Православ’ям, української автокефальної Церкви можна вже сьогодні. Вірогідність ця вкрай мала, оскільки окрім цілком очевидного шаленого опору з боку Росії, на перешкоді набуття самостійності стає ціла низка внутрішньоукраїнських чинників, природу яких неможливо звести до злої волі окремих персон. Важко судити, наскільки це розуміє Президент та його оточення, однак велика кількість знакових „проколів” у цій сфері свідчить, що скоріше не розуміють. Образно кажучи, вони знову відважно кидаються в похід „по граблях”, не знаючи чисельності прихильників та противників, не маючи надійних командирів, без плану дій та запасів набоїв. Чергова ілюстрація того, що історія вчить тільки тому, що в неї нічому не вчаться. Між тим, перш ніж закладати в політичні документи певні завдання, слід було хоча би попередньо зробити реєстр зробленого попередниками, проаналізувати допущені помилки та виявити найбільш вразливі місця. Підозрюємо, що неупереджений аналіз ситуації та знання уроків історії остудили б запал дуже багатьох „гарячих голів”, оскільки для створення Помісної Церкви потрібні зусилля Геракла. І все це за умов, що в самої ідеї є безліч вразливих місць, куди без упину летять стріли...
Спробуємо окреслити найвиразніші „ахіллесові п’яти” та оцінити, з урахуванням історичного досвіду української державності періоду 1917-1920 років, можливості їх „заростити”.
Байдужість мас
Як прихильники, так і противники автокефалії апелюють до бажання/небажання народу мати самостійну Церкву. І ті, і інші з легкістю знаходять факти, що нібито свідчать саме на їхню користь. У 1917-1921 роках “за” нібито свідчили численні резолюції різного роду військових та кооперативних з’їздів, звернення окремих парафій тощо. Цьому протиставлялися рішення Всеукраїнського Собору 1918 року та низки єпархіальних з’їздів, листи з провінції з протестами проти українізації тощо.
У 1990-х історія багато в чому повторилась. Певним „новим” елементом стала апеляція до даних соцопитувань, які кожна з протиборчих сторін інтерпретує дуже специфічно. Наприклад, фактично в кожному своєму інтерв’ю Патріарх УПЦ КП Філарет (Денисенко), посилаючись на дані соціологів, стверджує, що вірних у його церкві більше, аніж в УПЦ МП. І це при тому, що у останньої, нагадаємо, втричі більше парафій (про що її речники також не забувають постійно нагадувати у якості аргументу на користь того, що саме ця юрисдикція – лідер народних симпатій). Хто ж має рацію?
Ризикнемо припустити, що це саме той випадок, коли „правда лежить посередині”. А полягає вона в тому, що пересічний (у сенсі - середньостатистичний) віруючий що на початку ХХ-го, що на початку ХХІ століть був (є) страшенно далеким від юрисдикційних питань та дуже туманно уявляє принципи організації управління в Православній Церкві. При чому рівень обізнаності сучасного городянина з вищою освітою не відрізняється від знань на цю тему у „затурканого” селянина майже сторіччя тому. І для обох найважливішим було не те, кому підпорядкований священик храму, в якому він хрестив своїх дітей, а те, як цей панотець ставиться до, сказати б, службових обов’язків та своєї пастви. А отже, такого парафіянина дуже легко було переконати як на користь того, що в Україні мусить бути незалежна церква, та і проти такої можливості. Дані соціологів, на які посилається Патріарх Філарет – додаткове підтвердження цьому: люди, котрі все життя ходять до церкви, котра належить УПЦ в єдності з Московським Патріархатом, на питання про свою юрисдикційну приналежність розгублено відповідають, що є прихожанами Патріархату Київського. До речі, „найерудованіші” знають ім’я свого Предстоятеля, щиро вважаючи Володимира (Сабодана) тим самим „Київським Патріархом”...
Таким чином, ситуацію в цій сфері можна порівняти з морським штормом: те, що відбувається на поверхні, де чубляться ієрархи та групи „активістів”, практично не сягає глибин. Втім, слід визнати, що вищезгадані дані досліджень все ж можна, з певними застереженнями, інтерпретувати на користь прихильників усамостійнення української церкви. Народні настрої, попри півтора десятиліття масованої антиукраїнської пропаганди з церковних амвонів, є „києвоцентричними” і, загал, принаймні - теоретично, готовий був би сприйняти автокефалію. Але це лише сприятливе тло, можливість, котрою ще треба зуміти скористатись.
Віз попереду коня
Питання церковної самостійності завжди було заручником питання про самостійність державну. Теоретично і відповідно до православного канонічного права так і має бути: у незалежній державі має бути своя незалежна (Помісна) Церква. Подібним чином відбулося у ХІХ-ХХ століттях усамостійнення більшості нинішніх Помісних Церков. Однак українська практика показує, що для утворення автокефальної УПЦ недостатньо одного лише факту існування держави Україна. Українці змушені доводити те, що для Балканських країн чи Грузії було самоочевидним – національну самобутність українського Православ’я, його відмінність від Православ’я російського.
На 1917-й рік Православна Церква в Україні не мала організаційної єдності (єпархії напряму підпорядковувались Святішому Синоду, а Київський митрополит був лише одним з єпархіальних архієреїв ), не мала єпископів з чіткою українською національною свідомістю (а більшість наявних Преосвященних взагалі були етнічними росіянами). Не існувало перекладів богослужбових текстів, з усіх книг Святого Письма на території Російської імперії було „легалізовано” лише Чотири Євангелія в перекладі Морачевського, видані у 1906-1911 роках загальним тиражем 129 тисяч екземплярів (до речі, чи не половина накладу була розкуплена поза межами власне України). Далася взнаки і багаторічна селекція кадрів нижчого духовенства – більшість із них, подібно до своїх парафіян, байдуже ставилась до ідеї автокефалії, але існувала й меншість, котра чинила цьому активний спротив.
Рік 1991-й у цьому сенсі був більш сприятливим: українські єпархії складали єдину організаційну структуру (Екзархат РПЦ), очолював яку митрополит Київський, котрий, до того ж, був етнічним українцем. Уже існували окремі переклади літургій, а рівень національної свідомості духовенства (у масі своїй – вихідців з Західної України) був неспівмірно вищий, аніж це було в період революції 1917-1921 років. Проте в обох випадках на порядку денному стояло питання „українізації” церкви, тобто титанічної роботи над перекладами, дослідженням історії, поверненням обрядових особливостей, виданням просвітницької літератури тощо.
Зрозуміло, що за умов калейдоскопічної зміни політичної ситуації перемогла модель: „сьогодні автокефалія - завтра українізація”. Проте вона виявилась неефективною і дев’яносто і п’ятнадцять років тому. Поспішна „автокефалізація” зіграла лише на руку противникам української церковної самостійності, дозволивши дискредитувати ідею українізації та, фактично, обмежити цей процес рамками так званих „неканонічних” юрисдикцій. Прихильникам непорушності status quo вже не потрібно було дискутувати по суті проблеми (про відмінності між українським та російським Православ’ям), достатньо було вказати, що головним апологетами українізації є „самосвяти” чи „анафемати”. Не вдаючись у технічні деталі (а до якості, наприклад, перекладів як Всеукраїнської Церковної Ради зроблених у 20-ті роки минулого століття, так і сучасних перекладів, зроблених в УАПЦ та УПЦ КП є багато претензій), відзначимо, що сама ситуація, коли межі українізації співпадають з межами юрисдикцій та поділу на канонічних/неканонічних, є вкрай небезпечною. У кращому випадку, більшість того, що зроблено на цій ниві може стати марною витратою зусиль, у гіршому – продовжуватиме виконувати функцію, протилежну від задуманої.
Як приклад, можна навести переклад Біблії, нещодавно здійснений Філаретом (Денисенко). Він дає щонайменш дві підстави для антиукраїнських випадів. По-перше, він зроблений не з оригіналу, а з російського синодального перекладу. Виникає слушне питання, чи варто це було робити неспеціалісту, не з мов оригіналу, та ще й за умов, коли існують принаймні чотири інші українські переклади? Адже виникає підозра, що мотивація перекладача була далекою від бажання дати своєму народові Слово Боже рідною мовою. По-друге, незалежно від того, як до цього ставиться сам Філарет, він залишається головною мішенню антиукраїнської істерії в промосковських церковних колах. То чи варто було давати їм в руки додатковий привід для наруги над українською мовою («перевод осуществлён отлучённым от Церкви Михаилом Денисенком»)?
Втім, і в даному випадку ключовою проблемою є індиферентність парафіян. Частина просто не хоче нічого міняти (а для чого, коли чи не 9/10 заходять до храмів лише на Великдень?). Інші є жертвами обивательських упереджень проти богослужіння живими мовами, котрі, в основі своїй не змінилися з 1917 року, коли митрополит Антоній (Храповицький) сформулював своє знамениту тезу про те, що у храмі не моляться тією мовою, якою спілкуються на базарі.
Окрім того, у багатьох випадках слід ще довести людям, що вони українці. А на Півдні і Сході зробити це ой як нелегко. За таких умов „українізація” в сенсі створення підгрунття для усвідомлення широкими масами самобутності української Церкви має здійснюватися просто таки ювелірними методами та за умов хірургічної стерильності процесу. На жаль, розраховувати на це не доводиться: відокремленість Церкви від держави аж ніяк не запобігає проникненню в церковне середовище політичних пристрастей. Навіть навпаки...
Церква і держава: біг по колу
Українські можновладці починаючи з 1991 року умудрились в сфері державно-церковних взаємин повторити майже всі помилки, допущені українськими урядами в період 1917-1920-го років. Тут і намагання вирішити проблему „кавалерійським наскоком” (оголошення урядом Директорії УНР автокефалії у січні 1919 року всупереч волі Всеукраїнського Собору й позиції єпископату та спроби адміністрації Президента Кравчука в травні-червні 1992 року об’єднати УАПЦ та частину УПЦ на чолі з митрополитом Філаретом), і нерозуміння важливості проблеми ( „Обійдемось без попів” - фраза нібито кинута Грушевським на зустрічі з представниками українського духовенства у грудні 1917 та ігнорування лідерів незалежних українських Церков за часів першої каденції Президента Кучми), і навіть приклади брутальної та невмотивованої жорстокості (арешт та вивезення з території України трьох православних ієрархів у грудні 1918-го і побиття учасників поховальної процесії Патріарха Володимира (Романюка) у липні 1995-го). Єдине, чому немає прямих аналогів у найновішій історії – та це спробам держави допомогти Церкві стати українською, а саме – діяльності міністрів ісповідань Василя Зіньківського, Олександра Лотоцького та, певною мірою, Івана Огієнка. Зіньківським, наприклад, при міністерстві було створено Учений Комітет, до діяльності якого було залучено найкращі наукові кадри того часу. Метою діяльності Комітету було здійснення видання перекладів Святого Письма українською мовою, стимулювання церковно-історичних досліджень, видання державним коштом духовно-просвітницької літератури українською мовою, сприяння утвердженню національного стилю в церковному мистецтві та архітектурі. Ясна річ, обставини не дали втілити в життя програму цього Комітету, однак чи хоча б ставилися подібним чином завдання українськими урядовцями за останні півтора десятиліття? Відповідь очевидна: єдине, до чого звелась державна допомога Церкві це, як правило - корисливе (оскільки робилось акурат під чергові вибори) повернення існуючих, та така ж (новобудови зроблені за розцінками реставрації) передача відбудованих храмових споруд.
Ще одним прикладом неефективного використання зусиль держави можна назвати спроби сприяння у визнанні автокефалії з боку Вселенського Патріарха. Протягом 1990-х і особливо починаючи з 2000-го року, ціла низка українських урядовців повторила шлях, вже пройдений колись Олександром Лотоцьким. Останній, нагадаємо, перебував у Константинополі у 1919-1921 роках з абсолютно безнадійною місією, прохаючи визнати автокефалію для Церкви, яка сама не вирішила, чи хоче цього (чи, якщо бути формалістом, вирішила на цілком легітимному Всеукраїнському Соборі, що не хоче). Що і для кого просять у Фанарі тепер, адже очевидно, що Вселенський Патріарх не може собі дозволити відкрито втрутитись в українську ситуацію на боці однієї з протиборчих сторін?
Втім, це вже незначущі деталі. На даному історичному відрізку перспективи удосконалення державної політики у цій сфері взагалі видаються примарними, оскільки уряд очолюють люди, для яких незалежної від Москви Української Православної Церкви «не было, нет, и быть не может».
Кадри мають значення
Інколи, коли читаєш історію українського руху за церковну самостійність, не покидає відчуття якогось дежа вю. У 1917 році першим, хто відкрито і недвозначно оголосив про потребу автокефалії для УПЦ, був єпископ Красноярський Никон (Безсонов). Пізніше цей діяч зняв з себе сан, одружився, а, переїхавши до України, тривалий час очолював департамент ісповідань в уряді Центральної Ради. Єпископ-„розстрига” в уряді був просто „знахідкою” для антиукраїнської пропаганди того часу.
У 1990-му подібну роль зіграв Віктор (Вікентій) Чекалін, колишній диякон РПЦ та самозваний єпископ. Він по-блюзнірськи брав участь в єпископських хіротоніях для УАПЦ, тим самим поставивши під сумнів їхню канонічність. На даний час цей персонаж проживає в Австралії, є пастором якоїсь протестантської деномінації та „одружений” зі всиновленим ним у Росії хлопцем.
Втім, між Безсоновим та Чекаліним є принципова різниця. Перший діяв сам і його поява в Україні була швидше випадковістю. А ось Чекалін, судячи з усього, отримав наказ з тієї самої „серйозної” організації, на яку сьогодні працюють публіцисти з лона УПЦ МП, котрі з пафосом „розкривають” очі українцям на те, що біля першопочатків новітнього автокефального руху був аморальний тип.
Є аналогія і для однієї з найконтраверсійніших фігур серед нинішніх православних ієрархів – владики Філарета. Це архієпископ Алексій (Дородніцин). Подібно до Денисенка він, під впливом політичної дійсності „згадав” про своє українське походження та доклав чимало зусиль для скликання Всеукраїнського Церковного Собору 1918 року, на якому, імовірно, розраховував стати Київським митрополитом. За це його заборонили в священнослужінні, і розгорнули кампанію по дискредитації, обвинувативши у зв’язках з Распутіним. У ролі гнівних викривачів виступили, звісно, ті, хто самі запопадливо заглядали „старцу Григорію” до рота, так само як і серед тих, хто кидав камінь в Філарета за його співпрацю з КДБ та порушення обітниці безшлюбності, навряд чи знайшовся хоч один „без гріха”...
На жаль, мусимо констатувати, що дискредитованими виявилися більшість ієрархів з УАПЦ та УПЦ КП, хоча більш-менш поінформованим людям відомо, що їхні „колеги” з УПЦ МП також аж ніяк не „білі та пухнасті”. Згадується епізод з давнього „Епіцентру” В’ячеслава Піховшека, за участі Патріарха Філарета. Розповідаючи про те, що 1992 року на Архієрейському Соборі в Москві його звинуватили, що в нього в домі живе жінка, від якої він має дітей, Філарет навів свій контраргумент: „А в кого з них немає в домі або жінки, або „келійника”?”. Ошелешений ведучий перепитав про „келійника” – в чому ж тут проблема? На що Патріарх відповів, що з келійником буває набагато більший гріх, аніж із жінкою...
Дуже складно повірити, що люди, котрі стільки і такого знають один про одного, зможуть „розлюбити один одного”, перебуваючи в одній церковній структурі. Тим більше, що інформаційна кампанія, спрямована на дискредитацію українських церковних ієрархів та української церковної самостійності керується ззовні країни і її неможливо зупинити. Що стосується нового покоління єпископів, то хто і як зможе розібратися з правосильністю десятків хіротоній (у тому числі „подвійних”), здійснених починаючи від 1990 року? І яка сила примусить кого б там не було зректися своєї влади та становища, пов’язаного з наявністю високого сану?
***
Вищенаведений перелік проблем є лише мізерною частиною від їхнього реального обсягу, а для різного роду песимістичних історичних паралелей відкрите неоране поле можливостей. Можна заперечити, що осилити дорогу можна лише йдучи нею. Так, але для цього треба з самого початку подивитись, куди може привести обраний шлях і куди по ньому вже вдавалось дійти попередникам.
Андрій СТАРОДУБ, кандидат історичних наук
Історія повторюється. Це один з її недоліків.
К. Дарроу
Я не знаю іншого способу передбачати майбутнє, окрім як за минулим
О.Генрі
Нещодавні дискусії на „Круглому столі”, під час обговорення так званого „Універсалу національної єдності” оживили обговорення проблеми державно-церковних взаємин та ролі держави у створенні Помісної Церкви. Можливо, колись історики згадають про добрі наміри Віктора Ющенко, а ось спрогнозувати вірогідність появи у недалекому майбутньому єдиної, визнаної Світовим Православ’ям, української автокефальної Церкви можна вже сьогодні. Вірогідність ця вкрай мала, оскільки окрім цілком очевидного шаленого опору з боку Росії, на перешкоді набуття самостійності стає ціла низка внутрішньоукраїнських чинників, природу яких неможливо звести до злої волі окремих персон. Важко судити, наскільки це розуміє Президент та його оточення, однак велика кількість знакових „проколів” у цій сфері свідчить, що скоріше не розуміють. Образно кажучи, вони знову відважно кидаються в похід „по граблях”, не знаючи чисельності прихильників та противників, не маючи надійних командирів, без плану дій та запасів набоїв. Чергова ілюстрація того, що історія вчить тільки тому, що в неї нічому не вчаться. Між тим, перш ніж закладати в політичні документи певні завдання, слід було хоча би попередньо зробити реєстр зробленого попередниками, проаналізувати допущені помилки та виявити найбільш вразливі місця. Підозрюємо, що неупереджений аналіз ситуації та знання уроків історії остудили б запал дуже багатьох „гарячих голів”, оскільки для створення Помісної Церкви потрібні зусилля Геракла. І все це за умов, що в самої ідеї є безліч вразливих місць, куди без упину летять стріли...
Спробуємо окреслити найвиразніші „ахіллесові п’яти” та оцінити, з урахуванням історичного досвіду української державності періоду 1917-1920 років, можливості їх „заростити”.
Як прихильники, так і противники автокефалії апелюють до бажання/небажання народу мати самостійну Церкву. І ті, і інші з легкістю знаходять факти, що нібито свідчать саме на їхню користь. У 1917-1921 роках “за” нібито свідчили численні резолюції різного роду військових та кооперативних з’їздів, звернення окремих парафій тощо. Цьому протиставлялися рішення Всеукраїнського Собору 1918 року та низки єпархіальних з’їздів, листи з провінції з протестами проти українізації тощо.
У 1990-х історія багато в чому повторилась. Певним „новим” елементом стала апеляція до даних соцопитувань, які кожна з протиборчих сторін інтерпретує дуже специфічно. Наприклад, фактично в кожному своєму інтерв’ю Патріарх УПЦ КП Філарет (Денисенко), посилаючись на дані соціологів, стверджує, що вірних у його церкві більше, аніж в УПЦ МП. І це при тому, що у останньої, нагадаємо, втричі більше парафій (про що її речники також не забувають постійно нагадувати у якості аргументу на користь того, що саме ця юрисдикція – лідер народних симпатій). Хто ж має рацію?
Ризикнемо припустити, що це саме той випадок, коли „правда лежить посередині”. А полягає вона в тому, що пересічний (у сенсі - середньостатистичний) віруючий що на початку ХХ-го, що на початку ХХІ століть був (є) страшенно далеким від юрисдикційних питань та дуже туманно уявляє принципи організації управління в Православній Церкві. При чому рівень обізнаності сучасного городянина з вищою освітою не відрізняється від знань на цю тему у „затурканого” селянина майже сторіччя тому. І для обох найважливішим було не те, кому підпорядкований священик храму, в якому він хрестив своїх дітей, а те, як цей панотець ставиться до, сказати б, службових обов’язків та своєї пастви. А отже, такого парафіянина дуже легко було переконати як на користь того, що в Україні мусить бути незалежна церква, та і проти такої можливості. Дані соціологів, на які посилається Патріарх Філарет – додаткове підтвердження цьому: люди, котрі все життя ходять до церкви, котра належить УПЦ в єдності з Московським Патріархатом, на питання про свою юрисдикційну приналежність розгублено відповідають, що є прихожанами Патріархату Київського. До речі, „найерудованіші” знають ім’я свого Предстоятеля, щиро вважаючи Володимира (Сабодана) тим самим „Київським Патріархом”...
Таким чином, ситуацію в цій сфері можна порівняти з морським штормом: те, що відбувається на поверхні, де чубляться ієрархи та групи „активістів”, практично не сягає глибин. Втім, слід визнати, що вищезгадані дані досліджень все ж можна, з певними застереженнями, інтерпретувати на користь прихильників усамостійнення української церкви. Народні настрої, попри півтора десятиліття масованої антиукраїнської пропаганди з церковних амвонів, є „києвоцентричними” і, загал, принаймні - теоретично, готовий був би сприйняти автокефалію. Але це лише сприятливе тло, можливість, котрою ще треба зуміти скористатись.
Питання церковної самостійності завжди було заручником питання про самостійність державну. Теоретично і відповідно до православного канонічного права так і має бути: у незалежній державі має бути своя незалежна (Помісна) Церква. Подібним чином відбулося у ХІХ-ХХ століттях усамостійнення більшості нинішніх Помісних Церков. Однак українська практика показує, що для утворення автокефальної УПЦ недостатньо одного лише факту існування держави Україна. Українці змушені доводити те, що для Балканських країн чи Грузії було самоочевидним – національну самобутність українського Православ’я, його відмінність від Православ’я російського.
На 1917-й рік Православна Церква в Україні не мала організаційної єдності (єпархії напряму підпорядковувались Святішому Синоду, а Київський митрополит був лише одним з єпархіальних архієреїв ), не мала єпископів з чіткою українською національною свідомістю (а більшість наявних Преосвященних взагалі були етнічними росіянами). Не існувало перекладів богослужбових текстів, з усіх книг Святого Письма на території Російської імперії було „легалізовано” лише Чотири Євангелія в перекладі Морачевського, видані у 1906-1911 роках загальним тиражем 129 тисяч екземплярів (до речі, чи не половина накладу була розкуплена поза межами власне України). Далася взнаки і багаторічна селекція кадрів нижчого духовенства – більшість із них, подібно до своїх парафіян, байдуже ставилась до ідеї автокефалії, але існувала й меншість, котра чинила цьому активний спротив.
Рік 1991-й у цьому сенсі був більш сприятливим: українські єпархії складали єдину організаційну структуру (Екзархат РПЦ), очолював яку митрополит Київський, котрий, до того ж, був етнічним українцем. Уже існували окремі переклади літургій, а рівень національної свідомості духовенства (у масі своїй – вихідців з Західної України) був неспівмірно вищий, аніж це було в період революції 1917-1921 років. Проте в обох випадках на порядку денному стояло питання „українізації” церкви, тобто титанічної роботи над перекладами, дослідженням історії, поверненням обрядових особливостей, виданням просвітницької літератури тощо.
Зрозуміло, що за умов калейдоскопічної зміни політичної ситуації перемогла модель: „сьогодні автокефалія - завтра українізація”. Проте вона виявилась неефективною і дев’яносто і п’ятнадцять років тому. Поспішна „автокефалізація” зіграла лише на руку противникам української церковної самостійності, дозволивши дискредитувати ідею українізації та, фактично, обмежити цей процес рамками так званих „неканонічних” юрисдикцій. Прихильникам непорушності status quo вже не потрібно було дискутувати по суті проблеми (про відмінності між українським та російським Православ’ям), достатньо було вказати, що головним апологетами українізації є „самосвяти” чи „анафемати”. Не вдаючись у технічні деталі (а до якості, наприклад, перекладів як Всеукраїнської Церковної Ради зроблених у 20-ті роки минулого століття, так і сучасних перекладів, зроблених в УАПЦ та УПЦ КП є багато претензій), відзначимо, що сама ситуація, коли межі українізації співпадають з межами юрисдикцій та поділу на канонічних/неканонічних, є вкрай небезпечною. У кращому випадку, більшість того, що зроблено на цій ниві може стати марною витратою зусиль, у гіршому – продовжуватиме виконувати функцію, протилежну від задуманої.
Як приклад, можна навести переклад Біблії, нещодавно здійснений Філаретом (Денисенко). Він дає щонайменш дві підстави для антиукраїнських випадів. По-перше, він зроблений не з оригіналу, а з російського синодального перекладу. Виникає слушне питання, чи варто це було робити неспеціалісту, не з мов оригіналу, та ще й за умов, коли існують принаймні чотири інші українські переклади? Адже виникає підозра, що мотивація перекладача була далекою від бажання дати своєму народові Слово Боже рідною мовою. По-друге, незалежно від того, як до цього ставиться сам Філарет, він залишається головною мішенню антиукраїнської істерії в промосковських церковних колах. То чи варто було давати їм в руки додатковий привід для наруги над українською мовою («перевод осуществлён отлучённым от Церкви Михаилом Денисенком»)?
Втім, і в даному випадку ключовою проблемою є індиферентність парафіян. Частина просто не хоче нічого міняти (а для чого, коли чи не 9/10 заходять до храмів лише на Великдень?). Інші є жертвами обивательських упереджень проти богослужіння живими мовами, котрі, в основі своїй не змінилися з 1917 року, коли митрополит Антоній (Храповицький) сформулював своє знамениту тезу про те, що у храмі не моляться тією мовою, якою спілкуються на базарі.
Окрім того, у багатьох випадках слід ще довести людям, що вони українці. А на Півдні і Сході зробити це ой як нелегко. За таких умов „українізація” в сенсі створення підгрунття для усвідомлення широкими масами самобутності української Церкви має здійснюватися просто таки ювелірними методами та за умов хірургічної стерильності процесу. На жаль, розраховувати на це не доводиться: відокремленість Церкви від держави аж ніяк не запобігає проникненню в церковне середовище політичних пристрастей. Навіть навпаки...
Українські можновладці починаючи з 1991 року умудрились в сфері державно-церковних взаємин повторити майже всі помилки, допущені українськими урядами в період 1917-1920-го років. Тут і намагання вирішити проблему „кавалерійським наскоком” (оголошення урядом Директорії УНР автокефалії у січні 1919 року всупереч волі Всеукраїнського Собору й позиції єпископату та спроби адміністрації Президента Кравчука в травні-червні 1992 року об’єднати УАПЦ та частину УПЦ на чолі з митрополитом Філаретом), і нерозуміння важливості проблеми ( „Обійдемось без попів” - фраза нібито кинута Грушевським на зустрічі з представниками українського духовенства у грудні 1917 та ігнорування лідерів незалежних українських Церков за часів першої каденції Президента Кучми), і навіть приклади брутальної та невмотивованої жорстокості (арешт та вивезення з території України трьох православних ієрархів у грудні 1918-го і побиття учасників поховальної процесії Патріарха Володимира (Романюка) у липні 1995-го). Єдине, чому немає прямих аналогів у найновішій історії – та це спробам держави допомогти Церкві стати українською, а саме – діяльності міністрів ісповідань Василя Зіньківського, Олександра Лотоцького та, певною мірою, Івана Огієнка. Зіньківським, наприклад, при міністерстві було створено Учений Комітет, до діяльності якого було залучено найкращі наукові кадри того часу. Метою діяльності Комітету було здійснення видання перекладів Святого Письма українською мовою, стимулювання церковно-історичних досліджень, видання державним коштом духовно-просвітницької літератури українською мовою, сприяння утвердженню національного стилю в церковному мистецтві та архітектурі. Ясна річ, обставини не дали втілити в життя програму цього Комітету, однак чи хоча б ставилися подібним чином завдання українськими урядовцями за останні півтора десятиліття? Відповідь очевидна: єдине, до чого звелась державна допомога Церкві це, як правило - корисливе (оскільки робилось акурат під чергові вибори) повернення існуючих, та така ж (новобудови зроблені за розцінками реставрації) передача відбудованих храмових споруд.
Ще одним прикладом неефективного використання зусиль держави можна назвати спроби сприяння у визнанні автокефалії з боку Вселенського Патріарха. Протягом 1990-х і особливо починаючи з 2000-го року, ціла низка українських урядовців повторила шлях, вже пройдений колись Олександром Лотоцьким. Останній, нагадаємо, перебував у Константинополі у 1919-1921 роках з абсолютно безнадійною місією, прохаючи визнати автокефалію для Церкви, яка сама не вирішила, чи хоче цього (чи, якщо бути формалістом, вирішила на цілком легітимному Всеукраїнському Соборі, що не хоче). Що і для кого просять у Фанарі тепер, адже очевидно, що Вселенський Патріарх не може собі дозволити відкрито втрутитись в українську ситуацію на боці однієї з протиборчих сторін?
Втім, це вже незначущі деталі. На даному історичному відрізку перспективи удосконалення державної політики у цій сфері взагалі видаються примарними, оскільки уряд очолюють люди, для яких незалежної від Москви Української Православної Церкви «не было, нет, и быть не может».
Інколи, коли читаєш історію українського руху за церковну самостійність, не покидає відчуття якогось дежа вю. У 1917 році першим, хто відкрито і недвозначно оголосив про потребу автокефалії для УПЦ, був єпископ Красноярський Никон (Безсонов). Пізніше цей діяч зняв з себе сан, одружився, а, переїхавши до України, тривалий час очолював департамент ісповідань в уряді Центральної Ради. Єпископ-„розстрига” в уряді був просто „знахідкою” для антиукраїнської пропаганди того часу.
У 1990-му подібну роль зіграв Віктор (Вікентій) Чекалін, колишній диякон РПЦ та самозваний єпископ. Він по-блюзнірськи брав участь в єпископських хіротоніях для УАПЦ, тим самим поставивши під сумнів їхню канонічність. На даний час цей персонаж проживає в Австралії, є пастором якоїсь протестантської деномінації та „одружений” зі всиновленим ним у Росії хлопцем.
Втім, між Безсоновим та Чекаліним є принципова різниця. Перший діяв сам і його поява в Україні була швидше випадковістю. А ось Чекалін, судячи з усього, отримав наказ з тієї самої „серйозної” організації, на яку сьогодні працюють публіцисти з лона УПЦ МП, котрі з пафосом „розкривають” очі українцям на те, що біля першопочатків новітнього автокефального руху був аморальний тип.
Є аналогія і для однієї з найконтраверсійніших фігур серед нинішніх православних ієрархів – владики Філарета. Це архієпископ Алексій (Дородніцин). Подібно до Денисенка він, під впливом політичної дійсності „згадав” про своє українське походження та доклав чимало зусиль для скликання Всеукраїнського Церковного Собору 1918 року, на якому, імовірно, розраховував стати Київським митрополитом. За це його заборонили в священнослужінні, і розгорнули кампанію по дискредитації, обвинувативши у зв’язках з Распутіним. У ролі гнівних викривачів виступили, звісно, ті, хто самі запопадливо заглядали „старцу Григорію” до рота, так само як і серед тих, хто кидав камінь в Філарета за його співпрацю з КДБ та порушення обітниці безшлюбності, навряд чи знайшовся хоч один „без гріха”...
На жаль, мусимо констатувати, що дискредитованими виявилися більшість ієрархів з УАПЦ та УПЦ КП, хоча більш-менш поінформованим людям відомо, що їхні „колеги” з УПЦ МП також аж ніяк не „білі та пухнасті”. Згадується епізод з давнього „Епіцентру” В’ячеслава Піховшека, за участі Патріарха Філарета. Розповідаючи про те, що 1992 року на Архієрейському Соборі в Москві його звинуватили, що в нього в домі живе жінка, від якої він має дітей, Філарет навів свій контраргумент: „А в кого з них немає в домі або жінки, або „келійника”?”. Ошелешений ведучий перепитав про „келійника” – в чому ж тут проблема? На що Патріарх відповів, що з келійником буває набагато більший гріх, аніж із жінкою...
Дуже складно повірити, що люди, котрі стільки і такого знають один про одного, зможуть „розлюбити один одного”, перебуваючи в одній церковній структурі. Тим більше, що інформаційна кампанія, спрямована на дискредитацію українських церковних ієрархів та української церковної самостійності керується ззовні країни і її неможливо зупинити. Що стосується нового покоління єпископів, то хто і як зможе розібратися з правосильністю десятків хіротоній (у тому числі „подвійних”), здійснених починаючи від 1990 року? І яка сила примусить кого б там не було зректися своєї влади та становища, пов’язаного з наявністю високого сану?
Вищенаведений перелік проблем є лише мізерною частиною від їхнього реального обсягу, а для різного роду песимістичних історичних паралелей відкрите неоране поле можливостей. Можна заперечити, що осилити дорогу можна лише йдучи нею. Так, але для цього треба з самого початку подивитись, куди може привести обраний шлях і куди по ньому вже вдавалось дійти попередникам.