Отець Павло Стеценко народився 2 вересня 1969 року в Комсомольському на Донеччині. Тепер місто називається Кальміуське. Працював на шахті — трактористом, майстром, пізніше начальником зміни. 2003-го висвятився на священика УПЦ Київського патріархату.
Він — священик Української православної церкви Київського патріархату. Жив у селі Солнцеве Старобешівського району Донецької області. Виїхав з окупованої території 2015 року.
— Один професор сказав: "Ми тобі нічим не допоможемо. Звертайся до знахарки чи йди в церкву, — продовжує. — Проте краще вибери Бога". Послухав його. Почав ходити в церкву і сталося диво — одужав. Зрозумів, це Божий знак. Вирішив стати священиком і посвятити себе служінню Всевишньому.
Церква ніколи не була мені чужа. Баба Марія водила в храм у місті Кальміуське, колишнє Комсомольське. Ми там жили. Вона співала в хорі. Активно долучалася до церковного життя й мене привчала. Мій товариш — теж священик. Часто чинив електропроводку у нього в церкві. Він розказував про Бога.
Вони зародили в мені паростки. Решту дали життєві випробування. Немічному ніщо не миле. Одна надія — Бог. Багато думають, ми ходимо в храм, молимо Господа й нічого не відбувається. Хвороби не минають, достатку немає. І не буде. Стоячи перед смертю, зрозумів, що таке віра. Її відчуваєш усім серцем. Комусь судиться страждати все життя. Хтось отримає все миттєво. Та не варто впадати у відчай. Просити в Бога милосердя, сил перенести випробування і жити на благо Йому й Україні.
— Чому обрали Київський патріархат?
— З дитинства бачив, як московські священики зверхньо ставляться до вірян інших конфесій. Мовляв, наша віра правдива, а інші — єретики. У Комсомольську були дві православні церкви — українська й московська. Остання стояла на краю міста. Московський батюшка з однодумцями взяв і розвалив її. Не пам'ятаю подробиць, проте від храму залишилися самі стіни. Орендував будівлю старого кінотеатру. Зробив із нього храм УПЦ МП. Його злило, що українська церква в місті й туди йтиме населення. А про їхню забудуть, бо далеко від людей. Його вже немає в живих. Помер молодим, нехорошою смертю.
Я не захотів бути священиком чужої для моєї країни церкви. У московських храмах моляться за її керівника Кирила. Підтримує Путіна і його антиукраїнську діяльність. Отець Онуфрій, який очолює представництво МП в Україні, каже, що Голодомор 1932—1933 років не є геноцидом проти України. Мовляв, Господь так напоумлює, утихомирює нашу гординю. Свідома людина не може перебувати в церкві, яка у своїх цілях використовує закон Божий.
— Що маєте на увазі?
— Той священик і його одновірці перехрещували людей. Говорили, наше хрещення — неканонічне. Мовляв, філаретівці не мають права проводити цей обряд. Коли дитину хрестять, на неї сходить Божа благодать. Не головне, чия рука окроплює. Важливо, щоб над нею читали молитви. Тому московити йдуть проти законів Отця. Сумніваються в його існуванні.
Інколи люди приходять до мене. Збентежені, слабодухі, у відчаї. Кажуть, батюшка Московського патріархату говорив про незаконність хрещення їхніх дітей. Мовляв, без Божого захисту вони. Мушу довго переконувати, що головне — віра в Бога.
— Як бути священиком Київського патріархату на Донбасі?
— 2005 року організував недільну школу. Поставили різдвяний вертеп. Викликали в райвідділ освіти: "Что вы такое придумали, что за вертеп? Слово не наше, бандитское". Відповів, недільна школа — духовна освіта, а не світська. Й вони мені не указ. Та не це їх злило. Намагався відродити українські традиції. А місцеві проросійські ділки — ворожі до цього. Тисячі людей, зомбовані іншою державою, не можуть добре ставитися до Києва й України.
Жителі Донбасу звикли вважати себе найкращими, особливими.
У цьому їхня помилка. Навала інформації ллється на них з української та російської сторін. Кому вірити, важко розібратися.
Місцеві священики МП мають великий вплив на них. Сам не бачив і не чув, щоб відкрито підтримували окупантів. Проте в соцмережах такого вдосталь. Людям вбивають у голови, що московська церква найкраща. Бояться заперечувати це, щоб не виглядало святотатством.
— Відчували на собі неприязнь прихильників Московського патріархату?
— Весною 2014-го в Донецьку провели молитву за мир в Україні. Зібралися отці різних конфесій — української греко-католицької церкви, римо-католицької, УПЦ КП. Ми стояли за півтора кілометра від обладміністрації, вже захопленої бойовиками. Друзі-священики розказували, що до них підійшли молоді люди й почали матюкатися, обмовляти. Ніхто не знає, чим би це закінчилося, якби не під'їхав автомобіль з українським прапором на лобовому склі. Вийшли дебелі чоловіки. Взяли цих негідників і викинули в річку Кальміус.
Коли покидав окуповану територію, проїжджав сепаратистський блокпост. Якби дізналися, що я священик УПЦ КП, мав би великі неприємності. Не дав їм оговтатися. Сказав, їду на молитву в монастир. Пропустили. Більше зі мною нічого такого не траплялося.
— Були моменти, коли ваші парафіяни сумнівалися у правдивості церкви?
— 2006 чи 2007 року в село Свободне Тельманівського району на Донеччині з благословення патріарха Філарета привезли мощі святої великомучениці Варвари. Прихилитися приходили багато людей. Запам'яталася жінка, яка метушилася. Не знала, що робити, куди стати. Пізніше побачив її у себе на богослужінні в селі Солнцевому Старобешівського району. Підійшла до кутка зі свічками. Написала записку за здоров'я і стала молитися. Розпочав літургію словами молитви за святійшого Філарета. Жінка, почувши це, почала кричати: "Ой, я згрішила. Що тепер мені буде? Владика Іларіон (відповідальний за Донецьку єпархію МП. — ГПУ) сказав, хто ходитиме у храми Київського патріархату — помре. Віддайте мені записку. Якщо прочитаєте, всі, хто в цьому списку, теж загинуть".
Зупинив службу, бо не міг продовжувати. Кажу: "Владика Іларіон говорив, хто прикладеться до мощей святої Варвари, теж помре. Ви ж поклонялися, проте ще живете?" І слухати не хотіла. Бідні зомбовані люди.
— Як живеться священикам Київського патріархату на окупованій території?
— Час від часу дзвоню друзям-священикам туди. Нещодавно один приїжджав до мене. Цілу ніч говорили. Важко їм там. Богослужіння проводять за закритими дверима. Люди приходять потай, щоб не зазнавати репресій. Згадка про українське небажана. Я б сказав — заборонена. Це стосується і УПЦ КП. Та маю надію, з Божою допомогою скинемо російське ярмо.
Працював на шахті начальником зміни
Отець Павло Стеценко народився 2 вересня 1969 року в Комсомольському на Донеччині. Тепер місто називається Кальміуське.
Працював на шахті — трактористом, майстром, пізніше начальником зміни. 2003-го висвятився на священика УПЦ Київського патріархату. 2011 року закінчив Київську богословську православну академію. З 2009-го є благочинним Старобешівської єпархії на Донеччині. Жив у селі Солнцеве Старобешівського району. Через окупацію 2015 року переїхав до Новогродівки Донецької області. З 2016-го — благочинний Покровської єпархії, колишнього Красноармійська.