Інтерв’ю з архиєпископом Тернопільським і Кременецьким Української Православної Церкви Київського Патріархату ІОВОМ (Павлишиним)
— Владико, Ви нещодавно отримали всі необхідні дозволи від міської влади на будівництво єпархіального духовного комплексу. Які плани маєте до втілення цього задуму?
— Згідно домовленості з міською радою, хоча в жодної іншої Церкви такого не було, ми маємо вкластися в п’ять років. Але ми пішли навіть на це, тому що зі сторони окремих підприємців були намагання перешкодити нам і забрати це місце для комерційної діяльності.
Будівництво єпархіального управління плануємо розпочати вже буквально після Великодня. Потім будуватимемо будівлю духовної семінарії і кафедральний собор орієнтовною місткістю на 450-500 чоловік і дзвіницю. На закладення першого каменя і освячення місця хочемо запросити Патріарха Філарета. Він, до речі, обіцяв, що допоможе в будівництві. У перспективі при єпархіальному духовному комплексі хочемо зробити ще й приміщення для безпритульних дітей і їдальню для бідних. Втім за п’ять років збудувати все нереально.
Попередньо для собору обрали ім’я святих рівноапостольних Константина і Єлени, але храм буде мати ще два приділи — святого Іова Почаївського і Почаївської Божої Матері. Майбутнє розміщення залежить від того, що запропонують архітектори. Ескізи майбутнього собору тільки виготовляють. Але відштовхуватись у виборі будемо від древнього візантійського стилю, колись поширеного на Русі.
— Чи відчуваєте Ви підтримку і розуміння місцевої влади у своєму служінні?
— На сьогоднішній день я можу сказати єдине. Я не бачу сприяння і допомоги від влади. Навпаки, Тернопільська міська рада зробила все, щоб забрати цю землю. За попередньої влади протягом п’яти років ми отримували одні тільки обіцянки. Жодних рішень на користь будівництва тоді не зробили, а нинішня міська рада навіть нічого не обіцяє. При затвердженні земельної ділянки для храму ми відчули підтримку міського голови Романа Заставного, а от протидія була зі сторони фракції БЮТу.
Щодо стосунків з місцевою владою по районах області, то ставлення до Київського Патріархату різне. Мені доводиться керувати єпархією, в яку входять Поділля, Галичина, Волинь і Прикарпаття. Скажімо, на Волині влада чомусь більше сприяє Московському Патріархату. Ставлення до нас не однакове, хоча в загальному обласна влада теж не дуже адекватно ставиться до проблем Київського Патріархату.
— В чому ви вбачаєте корені такої різниці у ставленні влади до Церкви?
— Просто частина тих людей, які приходять до влади, заявляють на весь голос, скажімо, „Ми є греко-католики”. І всі решту працівників повинні підлаштовуватися під їхню конфесійну приналежність, що якраз і суперечить законодавству.
— А як щодо теперішніх стосунків з іншими конфесіями?
— Був час, коли ми з греко-католиками не йшли на діалог ні з одної, ні з іншої сторони. Але зараз у нас з керівником Тернопільсько-Зборівської єпархії УГКЦ владикою Василем Семенюком налагодилися дружні стосунки. Ми просто спілкуємося, щоб виробити правильний погляд з того чи іншого питання. Зараз в Тернополі перебуває копія Туринської плащаниці і владика Василій на моє прохання дати на якийсь час реліквію і в православний храм відгукнувся з розумінням. Копія 18-19 березня перебуватиме у православному Святотроїцькому храмі. Коли у нас були мощі святої Варвари, то ми їх також запрошували. Це вже багато про що говорить.
Якщо взяти наші стосунки з Автокефальною Церквою, то діалоги були і є плідні. Конфліктних ситуацій з ними ми не мали ніколи. А от щодо Московського Патріархату питання звучить зовсім по іншому, бо в них є єдиний вислів „Покайтесь!”. Я тільки не знаю в чому я маю каятись? В тому, що я українець, що належу до української Церкви, за те, що я з українським народом, чи за те, що живу в українській державі?
— У кінці 80-х і в 90-х роках на Тернопіллі було багато релігійних конфліктів. Як би ви оцінили ті події і їхні причини тепер?
— В жовтні 1989 року ми, восьмеро священиків з єпархії РПЦ, утворили в області Автокефальну Церкву. Всі священики тоді належали до РПЦ, народ був заляканий, а не такий як тепер. Багато залякувань було зі сторони чиновників і нам доводилося за свій кошт їздити селами, розповідати людям про автокефалію і її роль в житті Української держави. Тоді відроджувалися дві сили — та, що пізніше утворила УПЦ Київського Патріархату і УГКЦ. На мою думку, причиною конфліктів була невисока духовність не тільки народу, а й духовенства. Тепер на Тернопіллі є приблизно 1300 храмів, а у 1984-85 їх було 112. Коли розпочали відкривати церкви, то священнослужителів набирали дуже швидко і робили це з розрахунком, що пізніше вони продовжать навчання. Тоді і в Православну, і в Греко-Католицьку Церкву влилися різні люди. Це біда обох Церков і конфлікти виникли якраз на цьому ґрунті.
Другою причиною конфліктів було втручання політичних партій і їхніх лідерів у життя Церкви. Щоб заробити підтримку в народі лідер тієї чи іншої сили, коли виїздив у село, то після „Слава Україні!” вигукував „Слава Ісусу Христу! Я по вірі такий-то!” Вони оголошували віру в залежності від того, яка конфесія є в селі. Це втручання у релігійне життя триває досі і якби не воно, то конфліктних ситуацій би вже давно не було. Таким був скандал у Заздрості, до того, як греко-католики погодилися відновити колишній костел. Коли б влада це зробила раніше, то конфлікту ніколи б не було. Значить комусь конфлікт вигідний.
Ви зверніть увагу, що як тільки надходять вибори, а ще й якесь велике свято наближається, то одразу ж загоряються конфліктні точки. Значить комусь це вигідно. Якби згідно Конституції покарали того чи іншого депутата чи лідера, який на подібному нагріває руки, то конфліктів би не було. Але хочу сказати, що наші люди дозріли і таких критичних ситуацій вже немає. Люди вже переростають конфлікти і розуміють, що насправді Церква і конфесійна приналежність не має ставати причиною конфліктів.
Розмову вів Володимир МОРОЗ.
Тернопіль, 15 березня 2007 року.
Світлина автора