"На мій погляд, в УПЦ поступово виробляється парадигма національної Церкви"
У гостях: протоєрей Української Православної Церкви Богдан ОГУЛЬЧАНСЬКИЙ, секретар Всеукраїнського Православного педагогічного товариства, автор підручників з "Християнської етики в українській культурі", редактор сайту "Українська християнська культура" та організатор однойменного постійнодіючого семінару в Києві, автор публікацій з питань християнської культури, культурології тощо. Кандидат фіз-мат. наук.
У гостях: протоєрей Української Православної Церкви Богдан ОГУЛЬЧАНСЬКИЙ, секретар Всеукраїнського Православного педагогічного товариства, автор підручників з "Християнської етики в українській культурі", редактор сайту "Українська християнська культура" та організатор однойменного постійнодіючого семінару в Києві, автор публікацій з питань християнської культури, культурології тощо. Кандидат фіз-мат. наук.
Запитання і відповіді розміщуються в порядку отримання останніх — найсвіжіші угорі
Провідна тема веб-конференції: Місії та міфи в українському християнстві
17. Запитання від редакції
1. Всечесніший отче Богдане, своїми семінарами, педагогічною працею, веб-сайтом Ви робите велику справу. Як Ви самі її оцінюєте? Що Ви бачите, ще потрібно зробити, що давно потрібно було робити?
— “Жниво велике, а женців мало”. Запрошуємо до співпраці всих ентузіастів.
2. Ми часто бачимо, що в публікаціях ЗМІ про свята переважає неоязичницька інформація. Чи не плануєте Ви видавати якісь посібники, науково-популярну довідкову літературу для журналістів, всіх зацікавлених про християнські традиції в Україні?
— Є багато планів. Прошу молитов, щоб хоч частина з них була реалізована.
На порталі РІСУ ми плануємо досліджувати перлини сакральної культури України. Запрошуємо Вас та ваших колег до співпраці. Дякуємо за гарну розмову і бажаємо плідної Богом натхненної праці у руйнуванні міфів та плеканні істинного розуміння і знання нашої культури та історичної спадщини.
16. Львів'янин
1. Шановний отче Богдане. Звичайно, що комусь було шкода втрачати те, що свого часу комуністична влада передала їм. Бо мізер людей у 1946 р. переходив "на православ'я" мирно, це було насильство. І не дивно, що до РПЦ у 1989-1991 рр. галичани ставилися як до прорадянської, що прийшла разом з окупантами у 1944-1945 рр. Але це вже історія, яку потрібно досліджувати, а не творити нові міфи. Тепер саме запитання: чи є сенс проводити виїздні дослідження по місцях міжконфесійних суперечок початку 90-х і чи готові в УПЦ це робити?
2. Щодо Мазепи, Ви не торкнулися справи анафеми. Що Ви про це думаєте?
1.Намагаюсь власною позицією та зусиллями закликати до того, щоб емоційну енергію та запал віри направляти не на протистояння, а на конструктивне творення. Давайте робити свою справу (як у Церкві, так і в суспільстві) добре, щоб це сприяло поліпшенню суспільної атмосфери та міжконфесійних стосунків. А з’ясовувати, хто і наскільки мав рацію у конфліктах майже 20-річної давности — при нашій мірі сприйняття иншого як “чужого” чи “супостата” — зараз не на часі.
2. Думаю, що це анахронізм.
15. Андрій Андрушків
— Питання щодо місії. Галицьке суспільство живе міфом, що УПЦ це просто російська церква в Україні, і відповідно сприймає її вороже. А з іншою сторони, в цьому регіоні (зокрема у Львові) УПЦ так подає себе, вона протиставляє себе місцевій спільноті, виставляє себе немов острівком в морі. Але за таких умов місія не буде можливою. Що потрібно робити?
— Не можна шаблонно мислити так, що всі вірні якоїсь церкви є бездумними солдатами, які настроєні одностайно на супротив. Треба формувати громадянське суспільство спільними зусиллями, так, щоб люди з різними поглядами, зокрема релігійними, тощо, зустрічалися не з метою більш вдалої апологетики своєї непогрішимості, а для того, щоб почути позицію співрозмовника такою, як вона є, і прийняти його таким, яким він є; й іншим ми його не зробимо. Частіше влаштовувати зустрічі інтеліґенції, яка може бути й по-різному настроєна, але поводить себе інтеліґентно. Там, де буде людський контакт, там руйнуються стереотипи.
14. Тарас
— Отче Богдане, я розумію Ваш хід думок. Але де він видимий на практиці? Натомість "бабушки" є майже всюди і вони формують парафіяльні правила. Чи маєте якісь практичні пропозиції, як діяти в таких випадках?
— Ми робимо, що можемо, на нашому рівні — у нашій парафії, і це дає плоди. Тому несу відповідальність в міру власних повноважень.
13. Олексій з Києва
— Які елементи української християнської культури Ви вважаєте найцікавішими і такими, які потрібно вивчати і популяризувати?
— Дуже цікавим є християнський фольклор. Тобто, питомий фольклор під кутом зору християнських сенсів, в нього закладених. На жаль, наші фольклористи, як правило, не є свідомими християнами. І шукають в ньому язичницьких елементів. Але вони — більш зовнішні, а суть пісень, дум, кантів, навіть дитячих пісеньок чи ігор часто християнська. Але цей пласт недосліджений.
Бажано, щоб через уроки «Християнської етики», «Християнської етики в українській культурі» кращі зразки християнської літературної творчості стали надбанням масової свідомости.
12. Анатолій Бабинський
1. Один з міфів, які існують не скільки в українському християнстві, скільки стосовно нього, це "розгром трьох православних єпархій". Воно перекочується, і саме в такому дослівному вигляді, з публікації в публікацію УПЦ-РПЦ так ніби існує якесь "таємне завдання" вставляти цю фразему у всі можливі публікації. Але ж греко-католики не впали на ці терени з місяця, вони ходили в ці храми і коли настала можливість відновили цю бажану юрисдикцію над ними. Звичайно, подекуди ці переходи відбувались за сценарієм аналогічним їх переходу в свій час в православ'я, тобто насильницьким. Але чи адекватно підживлювати міф про "розгром"?
1. Я особисто не склав для себе присуду з цього питання. Згодний в тому, що після 1946 р. політика і дії церковних адміністраторів йшла в руслі державних директив, хоча не православні були ініціаторами гонінь. Але й знаю православних із Львівщини, які й зараз дуже болісно переживають щодо тієї аґресії, яку вони пережили з боку людей, які ідентифікували себе з УГКЦ.
2. Іншим міфом дотичним до цієї ситуації, є сліпе слідування УПЦ позиції легітимності Львівського псевдособору. Чи не вважаєте Ви, що визнання його нелегітимності навпаки б додало авторитету УПЦ в українському суспільстві?
3. Отче, Православні Церкви зазвичай дуже урочисто відзначають ювілеї отримання ними автокефального статусу. Також глави Церков вітають один одного з цим святом. В Україні ж існує міф, що автокефалія, яка не більше ніж форма церковного устрою, є злом для Церкви і її єдності. Хоча всі богослови прекрасно знають що в східній екклезіології автокефалія не є РОЗРИВОМ церковної єдності. Чи УПЦ проводить (проводитиме) розвінчання цього міфу?
2-3. Найбільшим скарбом Церкви є внутрішній мир. Божою милістю, під надзвичайно мудрим багатолітнім керівництвом митрополита Володимира цей мир так чи інакше в УПЦ зберігається, і проводирі уникають дій, які би зруйнували те, що є, і що дуже крихке. Люди йдуть до Христа, і це головне. Нижче я вже відповів, що Церква стає більш національною, якщо національно свідомішим стає суспільство. Цей процес є взаємно пов’язаним. Як я уже сказав, на мій погляд, в УПЦ поступово виробляється парадигма національної Церкви.
11. Олесь Пустоцвіт
— Дорогий отче, як Ви оцінюєте постать гетьмана Івана Мазепи в нашій історії? Довкола нього існує багато міфів.
— Звичайно, він зробив багато для українського Православ’я. В особистому житті він, мабуть, не був зразковим християнином (хоча він не був і великим «женолюбом»; є історичні докази, що легенди про його джиґунство в молодості — це вигадки його ворогів. Він рано овдовів, і історичних доказів, що у вдівстві він вів непорядне життя, немає. За винятком особливого випадку з Мотроною). Але коли і де владоможці були зразковими? А те, що мати його стала шанованою і зразковою ігуменею Флорівського монастиря, позитивно говорить про його сімейне виховання.
10. Киянин
1. Для кого проводяться ваші семінари і як можна на них потрапити?
2. Чому ви назвали свій сайт "Українська християнська культура", а не "Українська православна культура" або "Православна культура в Україні"?
— Семінари проводяться для всих бажаючих. На сайті є адреса (Полупанова, 10, Виноградар) та оголошення. Наступний семінар — 20го квітня «Покаянна мелодія в українській поезії». Початок о 18 год.
Вважаю, що українська культура високого ґатунку, духовного злету є органічно християнською. Не тільки за формою, але й за духом. Видатні майстри культури 20-го сторіччя — наприклад, Олесь Гончар, Довженко, Сухомлинський у своїй творчості несли християнські смисли. Водночас назвати їх «православними» я б не наважився — все ж таки це означення має в собі певний конфесійний зміст. Тому саме наявний простір української християнської культури (яка є єдиною цілісністю) задає потенціал для творення громадянського суспільства, націєтворення нас усих разом — незалежно від міри воцерковлення. І християни інославні (і навіть не українці, як Параджанов) теж можуть бути співтворцями української християнської культури.
Міркую і вірю, що Господь благословляє найкраще, що є в людській душіі в її творчості, якщо навіть людина не стоїть твердо всередині канонічно-церковної огорожі.
9. Степан Мельник
— Шановний отче Богдане, вітаю Вас з хорошим сайтом, який має великі перспективи.
1. Я хрещений в РПЦ, але нині мені не дужек приємно, що в УПЦ дуже мало українського духу. Заходжу до Лаври, де є духовний центр Церкви, а там "москвою пахне" — української книжки не видно, а ось таких, що популяризують російську культуру, дуже багато. Я не маю нічого проти неї, але хочеться, щоби УПЦ була більш українською.
2. Чому владики УПЦ беруть участь в Російському національному соборі, але їх не видно на українських форумах? Розумію, чому вони не беруть участі в спільних богослужіннях з УПЦ КП, але чому байдужі до національних справ своєї пастви? Ви можете заперечити, але не я один так думаю, і, на жаль, часто владики УПЦ це доводять.
— Це якраз проблема міфів і неясної відповіді – як і особисто, кожного вірного (внутрішньої відповіді перед власним сумлінням), так і богословської — як поєднуються національна свідомість і християнство. Думаю, що УПЦ зараз виробляє власну парадиґму як національної церкви. Цей процес непростий, тому що парадигмі московського Православ’я багато століть (з різними відтінками, не лише «Москва — Третій Рим»), і вірні УПЦ її традиційно засвоюють, не маючи альтернативи. Українська ж державна незалежність ще не є повноцінною. Процес українізації найбільшої української Церкви йтиме одночасно із нашим розвитком як суспільства, члени якого є громадяни України, що відповідальні за свою Батьківщину. Вважаю, що міра «українськости» в УПЦ в середньому не дуже відрізняється від такої ж міри всього нашого суспільства.
Наші міркування з цього приводу можна почитати тут: http://christian-culture.in.ua/content/view/43/58/
8. Александр
— Отец Богдан, как в УПЦ терпят Ваше антирусское настроение? Не думаете ли Вы, что работаете на раскол Русской Православной Церкви?
— Дуже дивне для мене запитання. Я щиро люблю і поважаю російську православну культуру, у мене багато родичів з Росії, я там прожив немало років. А що таке «антирусское настроение»?
7. Тарас, [email protected]
— Отче Богдане, Ви говорите про проблему обрядовірства. Не раз доводилося чути, як бабусі в храмах через зовнішні моменти (хустка, косметика, елементи одягу, невміння хреститися) відбивають у молодих людей бажання туди повертатися. Чи не потрібно щось з цим робити? Чи не можуть існувати в храмах помічники, які допомагають тим людям, які вперше прийшли і до кінця не знають, як себе вести, що робити?
— Можливо, перетлумачу слова з Нового Завіту про любов. Всі ми знаємо визначення любови апостола Павла (1Коринтянам). Там, де є любов — там є відкритість душ християн (парафіян) один до одного. Там не правила, не реґламент є основою стосунків, а жива відкритість нас до Бога і один до одного. Тоді обряд допомагає нам проявитися в любові. Отже, там де парафіяни під опікою душпастиря прагнуть зростати в любові, там все відбуватиметься органічно, без різкостей.
6. Иванова Т.И.
— Брат Богдан, скажите, пожалуйста, что Вы делаете для того, чтобы в школах проповедовали Слово Божье?
— У співпраці з державною системою освіти створюємо програми, підручники та сприяємо їхньому використанню в школах.
5. Тарас
— Отче Богдане, які найбільші міфи існують в українському церковному житті сьогодні? Як Ви їх оцінюєте: вони мають позитивний чи негативний вплив? І як їх усувати, якщо це потрібно?
— Дякую за гарне запитання. Відповідь на нього — це мабуть, зміст дисертацій з богослов’я, етнографії та психології (якщо не психіатрії :) ). Як деструктивне я би виділив таке міфологічне світосприйняття, в якому хтось сприймає себе як правовірних, в оточенні ворогів (іноконфесійних, іновірних), які підступно намагаються зруйнувати твердиню нашої віри. Це, швидше за все фобія, на якій вже виростають міфи.
Ще би я виділив міф про національну неповноцінність. Він приводить до відсутности національної гідности та орієнтації на інокультурні впливи. При цьому деякі культурні (чи псевдокультурні) проекти-міфи, які конструюються політтехнологами з инших держав, щиро сприймаються мало як не символи віри.
Протилежним цьому (компенсаторним, що стимулюється приховуваним від себе почуттям неповноцінности) є міф про нашу національну унікальність і неповторність. Весь корінь наших проблем — у «клятих воріженьках», які з часів Юрія Долгорукого тільки і живуть тим, щоб нам нашкодити. Найбільш яскравим його виявом є неоязичництво, але й серед християн такі упередження існують.
Традиційною є проблема обрядового сприйняття християнства. Щоб зняти з себе відповідальність за повсякденну працю над власною душею, люди вважають, що є спаситель ним ритуал, наприклад, вичитування певної кількости якихось молитов. Обряд покликаний краще розкривати суть спілкування з Богом, але форма не повинна заступати зміст.
4. Вчитель
— Отче, чи існують міфи в творенні життєписів українських святих?
— Життєпис святого — це зажди до певної міри міф. Але поняття «міф» не тотожне поняттю «літературна фантазія, вигадка». Наприклад, відвідування київських круч апостолом Андрієм — це культуротворчий міф, який має надзвичайно велике значення для становлення українського християнства. Скоріш усього, міф (якщо мова йде про житійну літературу) — це певна художня гіперболізація реального історичного портрету людини (який, до речі, у віддалених епохах нам і невідомий), яка виділяє ті риси, чесноти, які важливі і на час створення життєпису, і протягом усієї традиції пошанування святого. Пошанування українських святих в тих образах, в яких вони нам представлені, наслідування їм є сприятливим для духовно-морального становлення особистости.
3. Олесь Пустоцвіт, [email protected]
— Отче Богдане, нещодавно Ви представили дуже цікаве історичне дослідження, в якому фактично довели, що Русь — це історична назва України, а Московщина її в нас вкрала. У статті йшлося про пошанування святих нашої землі. Чи не вважаєте, що УПЦ мала би більше уваги приділити пропаганді святих, які прославилися на русько-українській землі? А то сьогодні не раз спостерігаємо, що в нас будуться храми на честь святих, які мають відношення до російської імперської ідеї (Олександра Невського, наприклад), а не на честь українських святих. Дякую за гарну статтю!
— Любов до своєї Вітчизни, пошана до її культури, патріотизм – це частина християнського світосприйняття. До речі, це сприяє повазі й до инших християнських культур, традицій близьких до нас християнських народів та їхніх символів святости. Лише треба розрізняти в них добре зерно від ідеологічних чи політичних нашарувань, які до основ віри не мають жодного відношення. В потужній російській православній культурі (а в її формуванні наші співвітчизники зіграли величезну роль) окрім імперського чинника, є багато того, що заслуговує на увагу.
2. Іван Верстюк (православний богослов, м. Київ), [email protected]
— Які три найсуттєвіші риси ви б відзначили як основні в українській християнській духовності?
— Задамося питанням — яка місія у нас у теперішньому світі? Звичайно, Господь хоче щось від кожного народу, щоб кожен народ вніс свої скарби в повноту вселюдськости. Гадаю, що нам треба починати з національного сорому — тому що ми «прадідів великих правнуки погані». Національний сором — почуття, що «так жити не можна», має бути стимулом для особистої (перед Богом) і громадянської відповідальности за зміну себе в Україні та України в собі та навколо себе.
Риси української християнської духовности — це, на жаль, більшою мірою наші уявлення про самих себе в ідеалі, ніж сьогоденна реальність. Але вони проявляють себе в кращі часи і в найкращих людях. Ці архетипи є в нашій агіографічній, літературній і художній традиції, починаючи від житія св. князя Володимира, творчости святителя Іларіона, народних дум, вони особливо яскраво проявлені у Шевченка. Можна назвати такі архетипи: «софійність» — як гармонійне поєднання розуму і краси в подоланні хаосу і деструктивности оточення; «кобзар» — спів-бесідник поміж Богом і людьми, «садок вишневий коло хати, …, співають, ідучи, дівчата» — реалізація свободи в гармонії творчої праці-перетворення світу навколо себе, «братство» — певний ідеальний образ єдности, який коріниться в Києво-Печерському патерику.
1. Сергій, 31 рік, [email protected]
— Шановний отець Богдан! Розкажіть, будь ласка, про ситуацію з введенням в школах "Християнської етики", зокрема на Київщині? Наскільки великі успіхи і наскільки цей предмет корегується основами саме православного сприйняття?
— На цей поточний момент в Україні вчителі працюють за декількома програмами. Переважно ці програми не є одноконфесійними; їх завдання — не навчати релігійної практики в якійсь конкретній традиції, а викладати основи християнської моралі та культури. Що стосується Київщини, то в ній працюють переважно за двома програмами: «Біблійна етика» — головним чином в самій області, в її правобережній частині та «Християнська етика в українській культурі» — в самому Києві та біля нього. У створенні обох цих програм основний внесок – членів Всеукраїнського Православного педагогічного товариства, і їхнє вивчення учнями відбувається в контексті вітчизняної духовно-моральної та культурної традиції. Оцінюю охоплення школярів (для тих вікових груп, для яких є програма) в 10-20%. Про успіхи говорити ще зарано, але в тих школах, де викладання йде вже не один рік, і де директор цілеспрямовано реалізує програму духовно-морального виховання, результати не можна не помітити.
