Модель державно-конфесійних відносин, яка склалася в пострадянських країнах, та в країнах, які традиційно вважаються православними чи католицькими, не зовсім відповідає поняттям рівності щодо всіх конфесій, бо так чи інакше є перевага домінуючих.
Після падіння комунізму у країнах пострадянського табору, як, до речі, і взагалі на постсоціалістичному просторі, можна спостерігати цікаву ситуацію. З одного боку, країни регіону декларують демократичний вибір, тобто вибір розвитку за західним вектором. Відповідно в законодавстві цих держав декларуються демократичні принципи і зокрема рівність всіх конфесій перед законом. Але з іншого боку, реалії життя зовсім інші, і в сфері державно-церковних відносин спостерігається постійне невиконання цього задекларованого принципу, до того ж невиконання самими політиками. Однак така ситуація цілком влаштовує і традиційні конфесії цього регіону, і існуючі тут держави. Тому можна казати, що у всьому постсоціалістичному регіоні спостерігаються спільні тенденції – і держава, і певною мірою традиційні конфесії тяжіють до тієї чи іншої форми державної церковності, коли одна чи кілька конфесій мають пріоритет у відносинах з державою. Цим конфесіям надаються певні преференції і вони цим користуються. Тут можна навести багато цікавих прикладів, але я б зосередився на тому, що відбувається, скажімо, в Грузії та в Білорусі. Якщо в політичній сфері між цими країнами можна бачити суттєві розбіжності, то у сфері державно-конфесійних відносин між ними дуже багато схожого. У 2002-2003 роках в Грузії і в Білорусі були підписані своєрідні «конкордати» між Православною Церквою та державою, які встановили особливий статус Грузинської Православної Церкви в Грузії та відповідно Білоруської Православної Церкви (в єдності з Московським Патріархатом) в Білорусі.
Тобто, з одного боку, ми бачимо, що існує конституційний принцип відокремлення Церкви від держави, декларується пріоритет права в сфері взаємин Церкви та держави, рівність усіх конфесій перед законодавством. Але з іншого боку, держава сама тяжіє до того, щоб якось визначити свої особливі стосунки з тією чи іншою конфесією. Я б це назвав «поствізантійською моделлю», яку, до речі, можна бачити і в Греції, де зберігається державна церковність. Елладська Православна Церква відповідно до конституції є в Греції державною. Президент і прем’єр-міністр Греції мають обов’язково сповідувати православну віру. Крім того, законодавство передбачає низку преференцій для ЕПЦ.
Але повернемося до пострадянського регіону. Отже, з одного боку тут декларується демократичний західний вибір і він відбивається в конституції, але цей вибір не співпадає з реальністю, з реальними відносинами між Церквою та державою. Повне відокремлення Церкви від держави не співпадає ще й з історичною традицією регіону і, мабуть, у цьому і треба шукати відповідь на запитання: «Чому так?»
Сьогодні можна казати, що ми стоїмо перед певною дилемою. А «ми» – це не лише Україна, але й наші сусіди, до того ж досить різні сусіди. Отже, країни регіону стоять перед дилемою: або треба якось корегувати законодавство й існуючі реалії відображати в законодавстві, або більш принципово дотримуватись тих принципів, які задекларовані. Зрозуміло, що це питання не до дослідників і не до релігієзнавців. Це вже питання до держави і якоюсь мірою до релігійних конфесій, які існують в цьому регіоні, традиційних конфесій. Але, я думаю, що дослідники мають принаймні зареєструвати цю ситуацію, поставити цю проблему та звернути на неї увагу.
Щодо країн з державною церковністю, то у ХХ столітті цей інститут суттєво еволюціонував. Наприклад, у Великобританії, з одного боку продовжує існувати інститут державної церковності: Англіканська Церква є державною, на її чолі стоїть королева. Англіканська Церква без згоди парламенту не може приймати рішення навіть з внутрішніх церковних питань. Але з іншого боку, у ХХ столітті всі ті конфесії, які не є державними, отримали в Великобританії набагато більше прав, ніж вони мали сто-двісті років тому. Законодавство по відношенню до недержавних конфесій значною мірою еволюціонує, і ці Церкви у своїх правах поступово урівнюються з пануючою конфесією. З іншого боку, в Європі все менше лишається країн, в яких зберігається інститут державної церковності (на сьогодні це Греція, Великобританія, Данія). Тому перспектива законодавчого визнання особливих преференцій для традиційний конфесій не обов’язково означає обмеження в правах для інших конфесій, які не є державними.
Ми звикли говорити, що конфесійна ситуація в Україні суттєво відрізняється від російських реалій. Це дійсно так. По-перше, Україна – це все ж таки багатоконфесійна держава і багатоконфесійна саме в християнському просторі. Тут існує кілька потужних християнських конфесій і, зрозуміло, сьогоднішня конфесійна карта України навряд чи зазнає суттєвих змін найближчим часом. Але при наявності такої багатоконфесійності політичні еліти України тим не менше завжди тяжіли до вказаної поствізантійської моделі, яка передбачає все ж таки певний конкордат з однією з конфесій. І хоча політичні режими в Україні змінюються, у царині конфесійної політики можна спостерігати певну тяглість. Всі наші чотири Президенти під час свого правління так чи інакше тяжіли до того, щоб знайти якусь одну конфесію, з якою можна було б, умовно кажучи, укласти державний конкордат і, спираючись на нього, вирішувати свої завдання. І тут часи Ющенка від часів Кучми не так сильно й відрізнялися, бо, наприклад, спроби створення «єдиної помісної Церкви» були і до 2005 року. Ця ідея народилася ще за часів правління Кравчука, тобто вона не є ексклюзивним проектом Ющенка. Отже, на мою думку, політичні еліти незалежної України завжди тяжіли до того, щоб «укласти конкордат» з якоюсь однією конфесією. Але в українських реаліях це виявилося неможливим. Проблема ускладнюється і тим, що на сьогодні Церкви в Україні не мають статусу юридичної особи. Але це інше важливе питання, вирішення якого, можливо, нарешті зрушиться з мертвої крапки.