Інтерв’ю з архиєпископом Харківським і Полтавським УАПЦ владикою ІГОРЕМ (Ісіченком)
Нещодавно пройшов 17-й собор Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви. Про причини скликання Собору, про те, що там обговорювалось, про нові рішення і про події в УАПЦ розповідає владика ІГОР (Ісіченко).
— Скажіть будь ласка, яка головна причина скликання єпархіального Собору, чи не спричинились до цього чутки про возз’єднання УАПЦ з УПЦ (МП)?
— Ні, що Ви, звичайно ж ні! Ритм життя церковної спільноти не може визначатися чутками. А щорічний собор – один з головних чинників, що забезпечують ритм життя нашої єпархії. Він скликається під час Великого посту, щоб священики й миряни могли поринути в атмосферу спільної молитви, поєднатися в Христі через прийняття Святих Таїн і, натхненні благодатною присутністю Святого Духа, разом поміркувати над перспективами розвитку спільноти протягом наступного року.
— Про що йшлося на Соборі?
— Як звичайно, Собор визначив пріоритетні напрямки пастирського служіння на майбутнє. Йшлося насамперед про душпастирську опіку над родинами, про розширення особистих контактів священика й парафіян. Оскільки Блаженніший митрополит Константин, визнаний Помісним Собором 2000 р. за духовного провідника нашої спільноти в Україні, перебуває далеко від нас, соборні міркування є незамінною допомогою мені як архиєреєві в формуванні стратегії розвитку єпархії. Звичайно, доводиться зважати й на спроби втягти єпархіяльну спільноту в чергові авантюри, але запобіжні заходи проти них мають завжди суто периферійний характер.
— Повертаючись до запитання про чутки, скажіть будь ласка, Владико, кому може бути вигідна така інформаційна кампанія щодо УАПЦ і які були винесені ухвали на Соборі щодо так званих «авантюр»?
— Оскільки повідомлення про черговий етап т.зв. «об’єднання УАПЦ з УПЦ (МП)» зазвичай з’являються спершу в інформаційних засобах Московського Патріярхату, а вже потім неохоче дублюються партнерами УПЦ (МП) по «об’єднанню», неважко здогадатися, де розробляється сценарій цих процесів і кому вони вигідні. Зрештою, це проблема громад, причетних до «об’єднання». Наша єпархія не має до нього жодного відношення. Тому жодних ухвал Собор з цього приводу не виносив. Але оскільки в оприлюднених заявах «об’єднавчої комісії» йдеться про «УАПЦ», назва якої безпідставно привласнена групою галицьких священнослужителів, то виникла необхідність дати роз’яснення з цього приводу. Цим мотивована спеціяльна заява Собору.
— А в чому, власне, полягає конфлікт?
— Група громад відділилася від УАПЦ у 2003 році, відмовившись визнавати рішення Помісного Собору 2000 року. Скориставшись підтримкою тогочасної влади, вона виготовила дублікати реєстраційних документів і присвоїла собі назву «УАПЦ». А 4 лютого 2005 р. захопила приміщення Патріярхії УАПЦ. Що особливо прикро, Секретаріат Президента України фактично підтримав цю організацію в надії на її обіцяне об’єднання з УПЦ (КП) 2005 р. Звичайно, ніякого об’єднання не відбулося, а коли на парламентських виборах перемогли сили, що протеґували УПЦ (МП), з’явилися заяви про майбутнє об’єднання з останньою. Було видано навіть документ про заборону євхаристійного спілкування з УПЦ (КП) незважаючи на те, що самі лідери галицької «УАПЦ» були висвячені в УПЦ (КП).
— Які можуть бути причини такої поведінки?
— Це питання до політтехнологів і до спецслужб, а не до мене. Однак за 14 років єпископського служіння я переконався, що ганебні розколи в УАПЦ мали штучний характер і викликалися двома головними причинами: прагненням відірвати УАПЦ в Україні від церковного центру в діаспорі та тенденцією замкнути УАПЦ в Галичині й не дати їй розвиватися в Наддніпрянській Україні.
— Розкажіть будь ласка, що внаслідок цього відбувається в УАПЦ, яка Ваша стратегія розвитку?
— Частина УАПЦ, що відкололася від зарубіжного центру, деградує й опиняється в усе більшій залежності від російської церковної традиції. Їхній головний ідеолог навіть практично не володіє українською мовою. Нам після втрати Патріярхії вдалося зберегти одну єпархію, яка визнає духовний авторитет Блаженнішого митрополита Константина. Тимчасово до юрисдикції Харківсько-Полтавської єпархії входять громади з різних областей, об’єднані вірністю заповітам патріярхів Мстислава й Димитрія та ухвалам Помісного собору 2000 р. Юридичні права єпархії забезпечені через реєстрацію її статуту та статуту її центру — консисторії.
— Як Ви бачите можливість розв’язання проблем розколу і чи існує, на Вашу думку, можливість створення єдиної помісної української Церкви?
— Безумовно існує. Єдина помісна Церква вже твориться з початку 1942 року. Харківсько-Полтавська єпархія приєдналася до неї 27 липня 1942 р. й не збирається зраджувати угоду, підписану тоді митрополитом Феофілом (Булдовським) і єпископом – згодом Патріярхом – Мстиславом (Скрипником). Акти входження УПЦ в Канаді (1990 р.), УПЦ в США й УАПЦ в діаспорі (1995 р.) під омофор Вселенського Патріярха, створення єдиної конференції українських православних єпископів у діаспорі є моделлю, за якою може розвиватися доцентровий рух в українській православній спільноті на батьківщині. Причому розвиватися в суворо канонічному полі.
— Тут варто згадати про так часто вживані слова різними технологами про «канонічну територію» і на Вашу думку, чи можуть бути кілька канонічних юрисдикцій на одній території.
— В сучасному глобалізованому світі поняття «канонічної території» набуває нового змісту. Міграція православних греків, слов’ян, румунів, арабів змінює конфесійну карту світу. Парафії Московського патріархату за останні 10-15 років відкриваються у Південно-Східній Азії, Південній Африці, Західній Європі – скрізь, де опиняються росіяни, без огляду на канонічну присутність там інших юрисдикцій. При цьому подекуди починається боротьба новоприбулих переселенців із місцевою Церквою. Пройшли ганебні суди за храми між Московським патріархатом і Вселенською патріархією. Останніми місяцями ми могли спостерігати драматичне розмежування Сурозької єпархії, відомої всьому православ’ю завдяки незабутньому митрополитові Сурозькому Антонію (Блюму), спадкоємець якого разом із корінною, британською частиною єпархії перейшов під юрисдикцію Константинопольського Патріярха.
Трагедією православ’я є те, що політична сила, яка хоче відновити Російську імперію, намагається використати Московський Патріархат для забезпечення ідеологічного впливу на російськомовне населення різних країн світу, насамперед у постсовєтському просторі, не вельми зважаючи на канонічне право. Якщо звільнити церковне життя від потужного політичного впливу, вирішиться більшість гострих проблем православ’я.
— Чим загрожує політика Церкві?
— Політика — це вибухівка у підвалинах Церкви. Політичний чинник в історії Церкви не раз спричиняв жахливі катастрофи, остання з яких відбулася у ХХ столітті, коли в традиційно православній країні, яка проголошувала себе третім Римом, стався більшовицький переворот, і ця країна раптом стала поширювати в світі безбожницьку ідеологію. І не треба думати, що большевицький переворот і атеїстичний режим були таким собі історичним непорозумінням. Події 1917 року в Росії не нав’язані ззовні. Ідучи на співпрацю Православної Церкви з імперськими, державницькими силами, можна спрофанувати саму ідею православної єдності, і відповідальність за це зараз лягає на плечі Московської Патріярхії та її симпатиків.
— Владико, скажіть будь ласка, а Ваша опіка над скаутськими організаціями такими, як Пласт, — чи це не є втручанням у світське життя?
— Духовна опіка над молодіжними організаціями й різноманітними суспільними середовищами є обов’язком Церкви. Інша річ, що вона не повинна мати своїх преференцій і не повинна використовувати пастирське служіння для того, аби нав’язувати політичні моделі. Духовна опіка над «Пластом» здійснюється різними Церквами. УАПЦ теж має свій сектор відповідальности. Скажімо, є гарний досвід опіки над Пластом в м. Сватове на Луганщині, де ним опікується о. Дмитро Романків. Там же, де немає організацій Пласту, ми їх не творимо. Але коли вони виникають і звертаються до нас, то ми з радістю надаємо їм можливу допомогу і забезпечуємо духовну опіку. Це стосується не тільки Пласту, а й інших молодіжних організацій, що будують свою діяльність на засадах євангельських цінностей.
— Повертаючись до Собору. Чи правда, що було вперше ухвалено провести паломництва до Зарваниці?
— Ні, практика паломництва до Зарваниці вже була започаткована у 2003 році Патріярхією УАПЦ. Торік ми провели – і дуже успішно провели! – перше єпархіяльне паломництво. Цього ж року ми вирішили розширити масштаби паломництва, залучивши до його маршруту інші богородичні святині Галичини: в Уневі, Гошеві.
— Владико, а чи не є паломництво до греко-католицької святині відходом від православ’я?
— А до якої Церкви належить Матір Божа? Вона не просто символ Христової Церкви — Вона Матір Церкви. Штучно узалежнювати чудотворні ікони Матері Божої від якоїсь однієї конфесії або юрисдикції є блюзнірством. Інша річ, що догляд за святинями здійснює конкретна спільнота. І мудра спільнота не розглядає свій статус як монополію, а відкриває доступ до богородичних святинь усім вірним. Збираючись довкола цих реліквій на молитву, гуртуючись під омофором Матері Божої, ми повертаємо собі свідомість єдиної християнської спільноти й здійснюємо цим найважливішу працю задля відновлення єдиної Київської Церкви.
Розмовляв Павло МРИГЛОЦЬКИЙ,
Харків, квітень 2007
Світлина з архіву "України молодої"