Інтерв’ю з Анатолієм КАЛЮЖНИМ, головою Ради Собору незалежних євангельських церков України
— На початку я би просив представитися, розказати про себе і про Церкву, яку Ви очолюєте.
— Мене звуть Анатолій Калюжний. Мені 50 років. Мій батько був священнослужителем із 18 років, потім став одним із лідерів баптистського руху на Україні. Під час голодомору і Другої світової війни засновував чимало церков. Нас в сім’ї було 12 дітей: 9 синів, з яких 8 в живих залишилося. Шість працюють священнослужителями в різних церквах і об’єднаннях.
В радянські часи я займався молодіжним підпільним рухом в Україні. Ми друкували літературу, організовували релігійні зустрічі. Я співпрацював із західними місійними структурами, як Ковпендорс (слов’янська місія Швеції), зараз ми підтримуємо з ними нормальні відносини.
Наша церква дуже цікаво утворилася. Під час так званої Перебудови в колишньому СРСР в 1990 році атеїсти запропонували взяти участь в публічних дебатах в Києві. Мене це зацікавило і я теж як баптист намірився виступати на них. Брав участь окрім мене ще і православний священик Леонід Лотковський, і професор Арестов, професійний атеїст.
Все відбувалося в католицькому костелі св. Олександра, де колись був розміщений будинок атеїзму. Ми багато говорили про Ісуса Христа, його природу: Син Божий чи звичайна людина, розповідали про біблійні пророцтва, про етику християнської моралі та ін.
В аудиторії сиділо біля 200-250 людей. Але в кінці я казав, що якщо ви хочете знати про Бога – це одне, якщо ви хочете пізнати Бога, треба вирішити проблему гріха, тому що між вами і Богом стоїть гріх. І як тільки я закликав, люди піднялись до молитви і, ясна річ, що в мене виник певний конфлікт з атеїстом: ці люди захотіли більше знати про Бога.
Я не міг їх привести в баптистську церкву, тому що вони були зовсім не схожі на баптистів, які 70 років були ізольовані і мали свою вже баптистську культуру. Потім я розпочав духовну працю з цими людьми на початку 90-х років. Завдяки одному чоловікові, який мав відношення до сфери культури, нам вдалося взяти за малі гроші в оренду Жовтневий палац на тиждень. З того місця в незалежній Україні був започаткований протестантський рух нових євангельських церков. Ми називаємо це як нове покоління євангельських церков в Україні. Я стояв біля витоків цього руху, який теж дав поштовх харизматичного руху. Пам’ятаю ще, як сьогодні вже відомий Сандей приїздив до нас на якесь свято просто дивитись...
— Ваша Церква відома своїм соціальним служінням. Розкажіть про напрямки, за якими Ви працюєте.
Моє бачення цієї Церкви полягає в тому, що потрібно служити цим людям. Вони втомилися практично від пустопорожніх слів. Комуністи нам обіцяли, і Церква нам багато говорить, і я зрозумів, що потрібно щось конкретно робити для народу, якщо ми віримо, ми любимо цих людей, які нас оточують – нам. І наше служіння Богу – то є наше служіння цим людям.
І так трапилося, що з самого початку одна жінка, Ніна Трухан, попросила мене відвідати колишній комбінат з прання, де під сходами ми знайшли жінку. Уявіть собі, вона там прожила 24 роки. Я був шокований тими умовами, в яких вона знаходилась. Потім я ще відвідав деякі сім’ї, наприклад, на Саксаганського ми знайшли двох сестер: одній було 87 років, а другій 89 років. Вони жили вдвох: одна була паралізована, друга сліпа, і не було нікого поруч з ними. Потім натрапили на ще кілька таких знедолених за своїм способом життя людей. Тоді за дозволом влади ми почали опікуватися більше 100 одинокими перестарілими людей, чомусь переважно то були євреї, бо ніхто ними не хотів займатися. І ми вже 15 років опікуємося такою категорією людей. Допомагали прибирати квартири, готувати їжу, постачаємо медикаменти, запросто служимо цим людям.
Нас найбільше турбує те, що Україна стоїть на порозі великого поширення ВІЛ-інфекції. Ви знаєте, що Захід не фінансує вже антиснідівські проекти, тому що в державних структурах просто розкрадали надіслані ними кошти, і Захід втрачає довіру. Тому наша церква працює в цьому напрямку самостійно. Ми розробили так звану програму під назвою “Відродження” і отримали затвердження в управлінні культури міста Києва. Наша церква співпрацює із педагогами в школах, ми проповідуємо християнську етику і мораль, зокрема нас хвилюють такі проблеми як алкоголізм, наркоманія, статеві стосунки. Таким чином в дітей буде формуватися моральний стрижень, яким вони будуть керуватися в житті.
Ми не тільки ведемо профілактику в школах для дітей, а працюємо й з тими, хто вже є інфікований сьогодні. В нас є дуже цікаві проекти в цьому плані, плануємо створити центр реабілітації інфікованих людей, де можна було би надавати їм різносторонню допомогу — медичну, духовну, тому що вони розуміють, що їм залишилося небагато жити. Інші люди через їхню хворобу не хочуть з ними спілкуватися. Інфікованим потрібна просто моральна підтримка.
— Ви отримуєте значну гуманітарну допомогу з Заходу? Звідки власне найбільше коштів надходить? Ведучи таке активне соціальне служіння, як ви вирішуєте матеріальне питання?
— По-перше, коштів з Заходу ми не отримуємо. Фінансово ми утримуємо ці всі служіння за рахунок пожертв віруючих людей, конкретних людей, конкретних церков. З Заходу ми маємо величезну підтримку гуманітарного характеру. Наприклад, я є одним із представників організації “Samaritan person”, біля витоків якої стоїть Біллі Грейм, велика особистість у всьому світі. Його син, Франклін, заснував подібну організацію, яка допомагає дітям багатьох країн світу: в Африці, Південно-Східній Азії, Латинській Америці, Східній Європі. Ми отримуємо сотні тисяч подарунків, які поступають до громадських організацій, сирітських будинків.
Існує статистика – 70 % людей, які приходять до Бога – вони приходять у дитячому віці. Діти – це чистий аркуш, це відкриті серця, і що туди вкладеш, те й буде: якщо ти вкладеш туди любов і віру, духовну, свідомість то ця дитина пронесе це через все своє життя.
По-друге, в нас є дуже добрі стосунки із скандинавськими країнами. Ми з ними багато працювали в підпіллі в радянські часи, в нас статус довіри є дуже великий. Наша релігійна спільнота отримує серйозні гуманітарні вантажі з Данії, Норвегії. Крім того, я неофіційно співпрацюю з Європейським Альянсом Євангельських Церков – це об’єднання всіх Євангельських Церков Європи. Маємо контакти з Європарламентом, тому що там є представники вищезгаданого альянсу. Не менш важливими є контакти з соціальними і громадськими організаціями Європи, з якими ми також тісно співпрацюємо.
— Як у Вас складаються відносини з людьми, які вас оточують, але не належать до ваших церков? Чи не було актів агресії, нетолерантності з боку мешканців сусідніх будинків з вашим приміщенням?
— Може щось і було, якщо так пригадувати ретельно за ці 15 років. Найбільша небезпека – це є релігійний фанатизм. Я боюсь фанатиків і політичного, і національного, і релігійного штибу. А ми не є фанатиками. І коли якась церква вважає, що вона володіє істиною, а всі решта ні, то це є дуже велика небезпека.
Ми не вважаємо, що ми є єдино правильні, що все повинно відбуватися через нас і ми осягнули істину. В громадських структурах з нами співпрацюють православні і навіть невіруючі. Деякі структури хотіли відібрати в нас приміщення, яке ми орендуємо в дитсадку. Недоброзичливці шукали тих людей, хто би на нас написав скаргу. Але не вдалося нічого поганого в нас відшукати. Сьогодні дуже легко працювати, особливо в Києві – тут люди відкриті, хто хоч би один раз побував в протестантській церкві. В дещо іншій ситуації перебуває наша Церква на Сході і на Заході.
— Як така численна праця проводиться однією Церквою? Чи є у Вас якісь спеціальні підрозділи, які відповідають за соціальне служіння? Як взагалі виглядає ваша структура?
— Отож, наша релігійна спільнота поділяється на три відділення, це мовби підводний човен.
По-перше, це релігійна громада — незалежна церква євангельських християн “Нове життя”. Вона нараховує біля 1500 відвідувачів. Ми маємо українське служіння в Києві щонеділі, але також є й російські. Дуже цікаво, що: за останні кілька років на українські служіння людей ходить більше, більше приймають Христа і популярність української мови в служінні значно виросло – це я можу просто констатувати як факт.
По-друге, в нас є релігійне об’єднання, головою якого я є — Рада Собору незалежних євангельських церков. За останні 15 років було створено біля 120 церков різного напрямку в багатьох регіонах України. Ці церкви схожі на наші, але особливість в тому, що ми не маємо чіткої вертикалі, а більше горизонтальну форму. І моя функція як голови Ради Собору полягає в тому, що я координую різні напрямки служіння: навчальні, євангелізаційні, соціальні та інші проекти.
По-третє, діє громадська організація — культурно-просвітницький центр “Нове життя”. Вона має всеукраїнський характер — 13 філіалів по Україні. І через цю організацію ми здійснюємо своє служіння. Працюємо серед ув’язнених в тюрмах, зокрема, у Львові маємо окрему церкву.
Ми створили християнську футбольну лігу – біля 300 команд по всій Україні залучені до неї, таким чином ми відволікаємо дітей і молодь від шкідливого впливу вулиці.
Ось такими є основні напрямки роботи нашої Церкви.
— Як у Вас складаються відносини з іншими протестантськими церквами?
— Мій світогляд стоїть вище конфесії. Я з самого початку нашої діяльності хотів співпрацювати з іншими церквами. За теологією, за методами і формами служіння, формами богослужіння ми представляємо собою нове покоління церков.
Я не належу до баптистського об’єднання, в нас є своє, але слід наголосити, що за останні 15 років стосунки складалися спочатку дуже непросто. Був великий період, коли мене не розуміли, мої форми богослужіння не сприймалися. Організовував, наприклад, концерти. в Палаці Спорту, запросив спортсменів. Віруючі спортсмени показували, що вони можуть робити для молоді і ми говорили про духовність через спорт. Через це на початку 90-х років в мене були дуже великі неприємності, тому що головні протестантські конфесії засудили так ці заходи. Я їм сказав: через 10-15 років ви самі станете на цей шлях, тому що якщо цього не зробите, то ваше служіння для молоді нікому не буде потрібне. І я дуже радий бачити, що ці процеси зараз наявні в баптистських, п’ятидесятницьких церквах і т.д.
Зараз протестантський рух виріс настільки, що ми вже сіли за стіл переговорів. Більше того, я був одним із ініціаторів створення Україні так званої Церковної Ради, куди офіційно увійшло 9, неофіційно – близько 20 конфесій, які сіли за стіл переговорів. Ми вже регулярно проводимо консультації з різних соціальних, духовних, міжрелігійних питань. Це зняло дуже багато проблем.
— Хто саме входить до цієї Ради? Вона є трохи відомою, але мало знаємо про її членів?
— Я думаю, найкраще було б говорити в цьому плані із Володимиром Гарбаром, тому що він є секретар Міжцерковної Ради. Я можу сказати, що до цієї Ради входять і православні, і греко-католики, і римо-католики, і, ясна річ, протестанти. А про статус можна переговорити із ним, тому що в нас є офіційні папери, заяви, і я не хотів би зараз по пам’яті сказати щось не так, як воно є.
— А як Ви оцінюєте відносити нині з державою Вашого союзу і загалом? Зокрема, прошу порівняти відносини, які були півтори-два роки тому і зараз – чи є якісь зміни? В який бік?
— По-перше, я можу сказати одне добре, що держава всі ці роки не заважала нам. Це величезний плюс. І тому в Україні створився дуже потужний протестантський рух.
З іншого боку, в нас було багато проблем. Наприклад, уже 15 років наша Церква намагається вибити майданчик під забудову. Ми знаємо про таку непублічну постанову, щоб протестантським церквам не дати змоги будуватися в центральній частині міста. Ось тут, наприклад, буквально через дорогу від офісу ми отримали землю, вклали туди 20 тис. доларів, зробили всі роботи. І я отримав офіційну відповідь від мерії, що вони змінили план і тут буде будуватися цирк. А замість того тут вийшов справжній цирк, тому що вони побудували 6 чи 7 величезних будинків, продали це все за гарні гроші і ми бачимо цей цирк кожного дня. Було дуже складно.
Тим більше в Києві ціни на землю, на майно дуже величезні і це є велика проблема. Колись в нас була нарада в управлінні з соціальної роботи для тих, хто працює в соціальному плані: і віруючих, і невіруючих. Була колись маса піонерських таборів, і все це було віддано комерційним структурам. Такі як ми, хто працює з реабілітації наркоманів, алкоголіків, хто працює з інвалідами – нам нічого. Для того, що провести табір, ми йдемо до комерційних структур, віддаємо страшенні гроші, щоб взяти в оренду на тиждень чи на два оці табори. І я казав, що політика була дуже хибна, і кожен шукав свої інтереси. Зараз ситуація майже безнадійна в цьому плані, тому що майже все майно розподілили, і тим, хто серйозно і багато років працює в соціальному плані, фактично вони нічого не мають.
І сьогодні ми в Києві орендуємо десятки приміщень: офіс орендований, центр богослужінь орендований. В нас є величезна робота з дітьми і ми орендуємо біля 70 осідків по Києву, де ми проводимо недільні школи для дітей за межами нашої церкви. Ми просто допомагаємо розуміти дітям духовні речі – це є на Оболоні, на Троєщині, на Харківському, на Лівобережжі, практично у всіх районах Києва. Легше прийти до дітей, там де вони мешкають, і вони з радістю приходять.
І тому я вважаю, що стосунки складні, не прості. Але я хочу сказати, що протестантизм має все більший і більший вплив у суспільстві. Особливо в Києві, коли сам мер є протестантом, вже багато про що говорить. На моє переконання, що якби не сильний протестантський рух, то наш Майдан і Помаранчева революція не була б такою. Я бачив, що греко-католики брали дуже серйозну участь, і серйозну участь брали протестанти. Я сам тричі виступав на Майдані. І я знаю, що всі ці молитовні центри, намети, гуманітарна допомога, отут в офісі всі ночували, в мене вдома з Білорусії мої друзі, які зараз там роблять – це білоруський рух. Вони віруючі, один з них секретар Мілєнкевича, вони всі на Майдані вчилися і в мене вдома жили. Тому я вважаю, що протестанти мають вплив.
Сьогодні вже прийшов час співпрацювати з владою і діяти. В соціальному плані навряд чи якась церква зараз робить більше, ніж протестанти. Маючи стосунки з певними державними структурами, я хотів би сказати, що вони це розуміють. Президент дав вказівку створювати будинки сімейного типу. Коли вони почали працювати, то пробували з педагогами, але хто з них візьме 5-7 дітей і буде працювати? Брали алкоголіки, бо як правило їм потрібні гроші від держави, а не діти і їх виховання. Звернулися до нас і казали: якщо протестанти не візьмуть і не будуть працювати... І ми створили одну таку сім’ю, другу, зараз вже на черзі третя, коли це працює. При взаєморозумінні влади і протестантських церков можна було б зробити для міста, для держави, для народу, людей дуже багато, тому що віруюча людина має правильну мотивацію.
Ми служимо людям не тому, що ми чекаємо від них чогось. Ми служимо тому, що ми їх любимо, тому що їх Бог полюбив так само як і нас. І це наше покликання від Бога. Маючи таку мотивацію, нам дуже легко, акцентувати увагу людей на те, що якщо ти любиш Бога, а не любиш свого ближнього, то ти гірший від невіруючого. Якщо ти любиш Бога, то ти повинен любити свого ближнього, а отже ти повинен служити. В нас є дуже цікава концепція: кожен член церкви – служитель. І тому кожна людина, яка прийшла до церкви, пізнала Бога, звільнилася від своїх гріхів, своїх старих звичок і знайшла нове життя – вона повинна знайти те покликання, яким вона могла б служити для суспільства. І тому в нас десятки різноманітних служінь, тому що люди хочуть служити суспільству.
— Яка, на Вашу думку, для України є зараз найбільша проблема і які ви бачите шляхи її подолання? На що б зараз вартувало звернути увагу?
— Я вважаю, найбільша проблема нашого президента і нашої влади – це проблема кадрів, це порядні, грамотні і чесні кадри. Якби наш президент і наша нова влада зробила акцент на глибоковіруючих людях, яким легше утриматися від хабара або піти на якусь авантюру, то це був би великий успіх. Сьогодні нашу владу і ці принципи Майдану нівелює саме оточення і виконавці, тому що вони не завжди є порядні. Мотивація не завжди є правильна, шукають свого, а не державного, свідомість перебуває на низькому рівні. І якщо би біля керма держави стояли люди з високими моральними якостями, глибокодуховні патріоти України, але не фанатики, які відстоюють інтереси якоїсь конкретної партії, церкви, а інтереси України, то це б допомогло нашій державі зробити прорив вперед, якого ми так довго чекаємо.
Розмовляв Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ,
Київ, 18 травня 2006 року