Портал (www.risu.org.ua) запрацював якраз напередодні вікопомного візиту Папи Івана Павла ІІ в Україну. Нині тут можна знайти практично все про релігію. До речі, англійською, російською і, зрозуміло, українською мовами. (Вітчизняні ЗМІ часто посилаються на цю агенцію.) Що більше, авторитетна RISU стала майданчиком для міжконфесійного і навіть міжрелігійного діалогу.
Релігійно-інформаційній службі України (RISU) — майже одинадцять років. Десятиліття тому її створення було нагальною потребою — про українське релігійне життя мало говорили всередині країни і практично не говорили за її межами. Портал (www.risu.org.ua) запрацював якраз напередодні вікопомного візиту Папи Івана Павла ІІ в Україну. Нині тут можна знайти практично все про релігію. До речі, англійською, російською і, зрозуміло, українською мовами. (Вітчизняні ЗМІ часто посилаються на цю агенцію.) Що більше, авторитетна RISU стала майданчиком для міжконфесійного і навіть міжрелігійного діалогу.
— Тарасе, на вашу думку, висвітлення релігійного життя в Україні у світських ЗМІ за останні роки змінилося?
— Я сказав би, що є певні тенденції, й вони не завжди втішні. Писати стали більше, але як і що найбільше цікавить? Найчисленніші сюжети та публікації про Церкву пов’язані зі скандалами. Часто — не через те, що люди, причетні до подій, є скандалістами. У Львові, наприклад, звільнився костел єзуїтів (чернечий орден Римо-католицької церкви. — Ред.), який ще за радянських часів перетворили на книгосховище бібліотеки ім. В. Стефаника. Очевидно, можна написати про те, скільки років і в яких умовах книжки зберігалися, чи був до них доступ, чи вони лежали там, як непотріб... Натомість кілька місцевих журналістів звинуватили священика в неправомірному «виселенні», в неправильному перевезенні... А те, що один із найкрасивіших храмів було закрито для львів’ян і туристів, нікого не хвилює! Крім того, за словами бібліотечних працівників, частина тих книжок — морально застарілі, їх давно треба було б здати на макулатуру.
Між тим я спостерігаю таку тенденцію: дедалі більше читачів цікавиться «мирними» темами: свята, традиції, чудесні явища, християнська література... Сказати б, у нас упродовж двох останніх місяців чи не найкраще читається пролог до поеми Івана Франка «Мойсей», який є в нашій електронній бібліотеці. Також б’ють рейтинги послання лідерів Церков на суспільно-політичну чи суспільно-релігійну тематику, як от Блаженнішого Святослава (Шевчука). Церква в Україні має високий рівень довіри. На неї покладають особливу надію — нам потрібні «свіжі» авторитетні й сильні голоси. Українці не сприймають, коли церковний голос звучить мляво, так, щоб нікого не образити, коли нині когось із владних мужів критикують, а завтра — нагороджують. Наприклад, один кримінальний авторитет, збудувавши храм, отримав за це нагороду. Але ж її мають давати за спеціальні заслуги. Ця відзнака має засвідчувати, що на цю людину Церква радить рівнятися. Але ж той спорудив стіни, натомість зруйнував душі.
До речі, тепер немає таких послань, яке десять років тому видав тодішній предстоятель греко-католиків Блаженніший Любомир (Гузар). За твердістю, маю на увазі. В ньому йшлося про те, що затримка заробітної плати — великий гріх. Від кількох колег доводилося чути, мовляв, зараз так безкомпромісно з владою не говорять.
— Побутує думка: щоб писати про релігію, треба бути віруючим. А ви як гадаєте?
— Знаю кількох відомих журналістів, які, хоч і не є безбожниками, але не вважають себе практикуючими християнами. І пишуть прекрасні матеріали. Наскільки мені відомо, такою, зокрема, була Клара Гудзик із «Дня». Знаю й інших віруючих, за цікавими публікаціями яких, між іншим, не скажеш, до якої конфесії ті належать. На мою думку, коли релігія сприймається не лише як інструмент суспільно-політичних, економічних і культурних процесів, а також як сфера, де є місце надприродному (якщо, наприклад, ідеться про віру), — це одна з ознак професіоналізму в релігійній журналістиці.
— Як дотримуватися об’єктивності, намагаючись при цьому рівномірно говорити про всіх?
— Ну, це завжди є прагненням. Як і в будь-якому іншому випадку, такого принципу важко дотримуватися. Найпростіше, що можемо зробити, — не мислити власними конфесійними поглядами, тобто мої — добрі, решта — погані. (Треба сказати, за стільки років уже навчилися.) Однак є інша проблема: природно, ми щось знаємо краще, а щось — гірше. Відповідно, те, що знаємо ліпше, подаємо глибше та змістовніше. Наприклад, непросто писати про найактивніші протестантські церкви в Україні. Часто вони, так би мовити, не є показовими. Не шукають контакту з мас-медіа. Хіба котресь саме зацікавиться ними й надішле для інтерв’ю кореспондента. Натомість є нові церкви, що люблять попіаритися. Причому часом пропонують не вельми цікаві інфоприводи.
Загалом існує проблема, що церкви бояться співпраці зі ЗМІ.
— Через що?
— Що якийсь ЗМІ подасть інформацію в поганому ключі. А для них краще, щоби взагалі не писали, ніж мають написати негативно. Я розумію, коли це стосується соціального служіння. З іншого боку, час від часу повинні з’являтися повідомлення про діяльність тих чи інших церков. Інакше чому потім дивуватися, що когось уважають за секту... Адже все невідоме може сприйматися як чуже.
— Тарасе, а як вам взагалі дотримуватися об’єктивності в греко-католицькому Львові?
— Львів не зовсім греко-католицький. Я не завжди переконаний, що він — християнський.
Здавалося б, у нібито греко-католицькому Львові всі мали би підтримувати УГКЦ. Проте в місцевих газетах найбільше критичних матеріалів щодо церков стосується саме УГКЦ. (Нерідко це є погляди певних редакцій, окремих журналістів.) До речі, й журналістський осередок не є конфесійно однорідним, тобто тільки греко-католицьким. Тут на факультеті журналістики вчаться з Волині, Центральної та Східної України. Також у місті Лева численні інші конфесії, навіть релігії, які присутні в ЗМІ. Наприклад, римо-католики, п’ятидесятники, баптисти, лютерани, іудеї.
— RISU — понад десять років. Що далі?
— Ще більше ексклюзивних новин та якісних матеріалів. За останні два роки, відколи перейшли на новий портал, у нас зросли можливості виставляти більше інформації та відео, бути присутніми в соціальних мережах... Одним словом, з’явилося багато позитивів, які є ознаками сучасного ЗМІ. Крім того, хочеться робити наукові видання. Понад рік існує Богословський портал. Хотілося, щоб він був особливо активний, і на нього виділялося окреме фінансування. Є зацікавлення релігієзнавчою сферою, яка мало представлена в Інтернеті. Потроху займаємося релігійним туризмом. Проводимо тренінги й навчальні курси з релігійної журналістики та PR для релігійних організацій. Що далі? Залежатиме від фінансування. RISU не фінансується жодною з українських церков, громадським сектором чи державою. Основне джерело підтримки — закордонна програма, спрямована на моніторинг релігійної свободи в Україні.
— І що із релігійною свободою та рівноправністю? Українська влада явно демонструє свої уподобання.
— 2010 року це було надто очевидно й відверто всупереч Конституції. 2011-го на центральному рівні такий моноконфесіоналізм дещо применшився, але на рівні стратегічному він дуже явний. Більше того, не виключені зміни на законодавчому рівні, які узаконять нерівномірність поміж конфесій. Набагато гірша ситуація є на місцевому рівні, на мою думку. Там про рівність згадують лише для слова, а роблять так, як політично зручно. Не пригадую, щоби хтось із чиновників місцевого масштабу вказав, скажімо, митрополиту Агафангелу в Одесі, що він не має права визначати місцеву державно-конфесійну політику.
Гостра проблема залишається в царині майнових і земельних питань. У всіх куточках України трапляються конфлікти за храми чи інше майно. Зараз у центрі багатьох майнових конфліктів — не міжконфесійний чинник, як це було років 10 тому, а протистояння між церковними громадами й закладами освіти, культури чи навіть медицини. Але є й показові випадки, коли місцеві депутати не віддають відібрані за радянських часів храми, хоч вони пустують, руйнуються. Або коли вкотре блокується законопроект про мораторій на приватизацію колишнього культового майна комерційними фірмами. Пояснювати, чому так, напевно, немає потреби.
Підсумовуючи, варто зазначити, що багато з того позитивного в релігійній свободі, що є в нашому суспільстві, є здобутком не так державної системи, як бажання представників більшості конфесій жити в мирі та шукати порозуміння. До речі, мас-медіа можуть у цьому багато допомогти — бачимо це на досвіді RISU.