22 жовтня 2009 року з 11.00 до 14.00 в гостях веб-конференції РІСУ єпископ БОГДАН (Дзюрах), секретар Синоду Єпископів УГКЦ, керівник Адміністрації Патріаршої курії Української Греко-Католицької Церкви
Провідна тема веб-конференції: УГКЦ: 20 років після підпілля. Нові покликання і нова євангелізація
_____________________________
51. Запитання від редакції РІСУ
1. Владико, за 20 років після легалізації УГКЦ пережила багато різного. Які Ви бачите найбільші плюси і мінуси за цей час?
1. Коли поглянемо на розвиток Церкви впродовж останніх 20-ти років, то її відродження і розвиток на рідних землях це – справжнє чудо Божої ласки. Справді, можемо сказати з Богородицею: Велике вчинив мені Сильний і Святе ім’я Його! Важливим і цінним є для нас добрі відносини із усіма Церквами в Україні. Справді історичним моментом стало повернення осідку Глави УГКЦ до Києва. Не буду перераховувати всього того, що відбулося і що надалі відбувається за ласкою Божою і за жертвоної співпраці духовенства, чернецтва, ревних мирян, бо цього є так багато. Болить, натомість, чи не найбільше, те, що не вдалося уникнути прикрих міжконфесійних конфліктів наприкінці 80-х і на початку 90-х років на Західній Україні (не хочу аналізувати тут причин, бо вони багатогранні, але це духовні рани, які ще донині не цілком зцілені). Не хотів би перераховувати більше «мінусів», бо це може бути надто суб’єктивна оцінка. Волію краще дивитися вперед і, віддавши минуле в руки Божого милосердя, зосередитися над актуальними завданнями Церкви.
2. З наближенням до Різдва серед вірних виникають запитання, чи не варто провести нову календарну реформу, щоби всі християни святкували Різдво разом? Як приклад, наводиться Новоюліанський календар, якого дотримується багато Православних Церков у світі.
2. Якщо всі християни мають святкувати Різдво Христове разом (що, поза всяким сумнівом, було б великим досягненням і радістю!), потрібно, щоб усі християни цього передовсім бажали і своїми молитвами і підтримкою ідеї наближали цей день. Коли наросте «критична маса» такого бажання серед вірних християнських Церков України, рішення буде прийняте дуже легко. Натомість адміністративні рішення не завжди найкращий підхід у таких делікатних справах.
3. Чому в УГКЦ так мало медіа-спікерів? У ЗМІ найчастіше звучить Глава УГКЦ, Мирослав Маринович і дуже рідко хтось інший. Чи не варто змінювати політику медіа-публічності УГКЦ?
3. Працюємо над цим, вчимося, і набираємось досвіду. :)
4. На Синоді, який відбувся цими днями, розглядалося (вкотре) питання заснування загальноцерковної газети. Чому так довго УГКЦ зволікає з цим питанням? Яка нинішня позиція владик щодо цього питання?
4. Оскільки це видання є для нас дуже важливим, а також тому, що маємо деякий негативний попередній досвід, мусимо підходити до справи ґрунтовно і відповідально. На даний час триває пошук осіб, які могли б очолити і працювати в такому проекті. Вже маємо деякі позитивні результати. Також хочемо чіткіше окреслити саму концепцію видання, його завдання, спосіб розповсюдження, фінансування. Одним словом, сподіваємося, що приблизно через півроку отримаємо перші конкретні плоди цих старань.
5. Владико, Ви відомі як богослов. Відповідно до цього Вам сьогодні поставили багато саме богословських запитань. УГКЦ щороку продукує багато нових богословів. Але чому так мало видно їх власних праць, досліджень. На сьогодні важливою є також їх присутність і в Інтернет-просторі. Зокрема, немає фактично відомих греко-католицьких священиків-блогерів, а це також вагомий канал для присутності думки Церкви в цьому середовищі?
5. Дякую за добре слово, але «богослов» для мене надто високе звання. Богословом людина не стає завдяки закінченню певних студій. Студії дають людині диплом, певний багаж знань, врешті-решт право викладати у богословських вишах. Натомість богословом людина-науковець – і то не кожний – стає ціле життя. Бо богословствування це – дар Божий і плід життя у Бозі. Я вірю, що багато наших докторів і ліценціатів богословських наук мають в собі великий потенціал зростання. Адже невипадково Бог дав їм нагоду вчитися, а вони, як на разі, успішно з цієї нагоди скористали. Важливо, не змарнувати Божий дар, але своїми працями, публікаціями розвивати його, щоб він приносив що раз більше плоду для Церкви і люду Божого. Думаю, що сучасні технічні засоби дають нашим науковцям і душпастирям унікальну нагоду – поглиблювати свої знання і водночас ділитися ними із іншими. Буде поважним занедбанням, якщо ті, що можуть використовувати цей новітній «амвон» на славу Божу і спасіння душ, не зробили б цього.
Дякуємо владико, Вам за участь у веб-конференції, яка стала останньою на старому порталі РІСУ. Під час веб-конференції нам надійшли для Вас декілька подячних слів, ось кілька з них:
— Ganna: Преосвященнійший владико! Дякуємо за Ваше служіння!
— Андрей: Спасибо за то, что Вы есть! В Ваших ответах на вопросы отображается Христова любовь!
Зі свого боку бажаємо Вам плідної праці, добрих помічників і численних Божих ласк!
СЕРЕДЧНО ДЯКУЮ УСІМ ЗА СПІЛКУВАННЯ ТА ЗА ЙОГО ТЕХНІЧНУ І МОЛИТОВНУ ПІДТРИМКУ! НЕХАЙ ГОСПОДЬ УСІХ БЛАГОСЛОВИТЬ! + Богдан Дзюрах
50. Тетяна, Львів
— Владико, дозволю собі попросити відповіді ще на два запитання. 1. Чому настільки великими є території єпархій УГКЦ, навіть в тих частинах держави, де є багато парафій УГКЦ? У Німеччині, наприклад, меншій за територією, в декілька разів більше єпископів (йдеться про РКЦ). Керуючи такою великою єпархією, владика рідко навідує багато парафій. Знаю випадки в деяких парафіях, де владики не бачили 5-7 років, а то й 15 (як у селі на Жовківщині, де живе моя родина), багато таких, де єпарха не бачили 2-3 роки? А багато вірних на цих парафіях потребують почути слово владики щодо багатьох питань життя християнина та організації Церковного життя....
1. Головна причина, на мою думку, – ще недостатня кількість єпископів. Бо навіть у вже існуючих єпархіях потребуємо помічників, або вікарних єпископів, щоб краще забезпечити душпастирські потреби наших вірних. Наша Церква мусить відбудовувати свої структури, які були повністю знищені, а цей процес вимагає часу, молитви і праці цілої Церкви. Тим більше, що маємо потреби не тільки в Україні, але й на інших континентах.
2. Як в УГКЦ вирішується питання підвищення кваліфікації священиків, зокрема тих, які не змогли з різних причин мати такої, як сьогодні в семінаріях УГКЦ, формації, а також тих, які перейшли до УГКЦ з інших Церков, зокрема з РПЦ в кінці 80-х – на початку 90-х років? Така потреба є актуальною. Наведу лише один приклад, коли священик в одній з парафій УГКЦ каже, що достатньою для майбутнього подружжя є сповідь в п’ятницю перед весіллям та півгодинні науки після неї? Дякую за відкритість!
2. Для таких священиків організовуємо освітні курси, а в кращому випадку – висилаємо на стаціонарні студії (в тому числі і за кордон). Не знаю, чи згаданий Вами випадок був пов’язаний із браком освіти священика, чи із елементарним лінивством душпастиря. Смію припустити радше останнє (хоч від цього не легше!), бо знаю багато священиків, які, хоч не мали змоги здобувати «класичну» освіту в одній із наших семінарій, все ж виявляють зразкову душпастирську ревність і працюють над підвищенням свого богословського рівня. Хтось із старших священиків сказав, що навчання священика закінчується щойно на смертному ложі.
49. Ю.Чорноморець
1. Як Ви думаєте, чи не могла б УГКЦ суттєво допомогти досягненню згоди між католицьким і православним богословям, запропонувавши компаритивіські дослідження, наприклад: порівняльний аналіз теологій Августина і Максима Сповідника, Томи і Палами? Адже зараз над цими темами більше працюють американці і французи, хоча, здається, це повинно було б більше турбувати українців.
1. Сподіваюся, що богослови УГКЦ почують цю Вашу думку, яку цілком поділяю і підтримую. Щобільше, вважаю, що це не лише міг би, але й повинен бути наш вклад, як греко-католиків, у справу наближення і єднання Церков.
2. Як Ви думаєте, чи є можливим заснування спільного богослоського інституту для католицьких і православних богословів України за взірцем світських науково-дослідницьких інститутів системи Академії Наук? Чи готові ви бути рушієм такого проекту?
2. Ідея цікава! Слід спершу визначити завдання такого інституту, напрямки діяльності, способи реалізації цього проекту, цільову аудиторію (якщо він мав би перерости також в навчальний заклад). Щодо другого питання, то, не знаю, чи зможу бути «рушієм», у силу багатьох інших завдань, але моїми попередніми думками вже, здається, дав як мінімум поштовх до дальших роздумів.
3. Як Ви думаєте, чи є можливим заснування спільного богословського товаристава (чи хоча б патрологічного) для католицьких і православних богословів України? Чи готові ви бути рушієм такого проекту?
3. Перше питання: Думаю – ТАК! Щодо другого питання: Мушу подумати. :)
48. Юрій, Коломия
— Слава Ісусу Христу! Коли ми нарешті матимемо єдиний текст Літургії? Буваю у різних церквах і чую розходження навіть у словах молитв.
— Слава на віки! Обов’язково передам Ваше прохання Патріяршій літургійній комісії! Щодо тексту Божественної Літургії, то було відповідне рішення Синоду єпископів (який текст слід вживати), яке, мабуть, не всюди виконується на місцях. Це рішення мало б впорядкувати дану спрaву, поки не буде опрацьований остаточний і добре вивірений переклад.
47. Анатолій Бабинський
1. Владико, як Ви ставитесь до діалогу між греко-католиками і православними в межах Антиохійської Церкви, чи не варто і нам використовувати їхній досвід? Адже там порозуміння сягнуло такої точки, що навіть священники могли заміняти один одного на парафіях, греко-католики православних і навпаки.
1. Не ознайомлений настільки близько з досвідом Антіохійської Церкви, щоб висловитися щодо можливості його застосування в Україні. Зі спілкування з Патріярхом Григорієм ІІІ-ім знаю, що справді взаємовідносини із православними братами у них є дуже добрі. Думаю, що для досягнення певного позитивного результату складаються багато чинників і тому процес єднання Церков в Україні вимагає тривалої праці і то в багатьох напрямках та на різних рівнях: людському, духовному, богословському, соціальному тощо. Наша ситуація в Україні є унікальною, тому мусимо молитися і просити Бога вказати нам усім найкращі і найвідповідніші шляхи церковного єднання.
2. Владико, на Вашу гадку, чи не варто зараз посилити внутрішню місію в УГКЦ?
2. Вибачте, але я не до кінця розумію Вашого питання. Якщо йдеться про «місію» всередині УГКЦ, то вона є головним пріоритетом наших застанов і нашої діяльності. Маємо при цьому на увазі євангелізацію, працю над зростом у вірі наших вірних, більш динамічне свідчення Євангелія в українському суспільстві. До речі, Глава нашої Церкви Блаженніший Любомир вже раніше був звернувся з проханням до усіх вірних присилати свої пропозиції на цьогорічний Синод єпископів, головною темою якого буде євангелізація. Якщо бажаєте подати Ваші пропозиції, будемо вдячні!
3. В Римо-Католицькій Церкві ми бачимо масу різних парафіяльних спільнотових проектів - харизмати, нео... Але при перенесені на нашу традицію вони часом можуть давати не ті плоди, яких очікується. Чи не варто нам застановитися над розвитком спільнотових проектів, які б виростали із нашої духовної, пасторальної спадщини?
3. Навіть якщо певні «запозичені» рухи приживаються у нашій Церкві, то вони починають набирати характерного нашій традиції характеру. Бо ці рухи це – лиш певний спосіб переживання віри у Церкві і разом з Церквою. Тому духовність, традиція, літургія неминуче чинитимуть неповторним «обличчя» цих спільнот у нашій Церкві. Природно, що в міру розвитку церковного життя, повставатимуть також спільноти і проекти, які зродить наша Церква.
46. Андрій, Львів
— Слава Ісусу Христу! Владико, т.зв. догнальці постійно використовують проти Блаженнішого Любомира текст з книжки, яка є інтерв'ю з ним. Чому Церква не розгляне детально всі ці закиди, пояснить, заперечить їм? І хто нестиме відповідальність, що такі книжки виходять, в яких можна двояко прочитати слова Блаженнішого? Хіба не можна було її по-богословськи відредагувати, бо сказане усно не завжди є правильно зрозуміле на письмі, особливо, коли говорить чоловік з діаспори, з їх специфікою мови.
— Наскільки мені відомо, це вже зроблено. Будемо намагатися зробити доступними ці матеріали якомога ширшому колу людей, в тому числі через Інтернет. До речі, цими днями вийшла збірка документів, які стосуються цих осіб та їх деструктивної діяльності. Ці збірки будуть доступні в наших храмах – питайте парохів. Зрештою, закиди догнальців настільки абсурдні, що з ними часом навіть не варто дискутувати. Те, що потрібно робити, і що ми намагаємось робити, це – вчити наших вірних правд віри, перестерігати перед духовною руїною, яка шириться цими особами, а також намагатися допомогти тим людям, які, пройшовши їхнє зомбування, потребують духовної помочі.
Не знаю, як відбувалася редакція і підготовка до публікації оригіналу та перекладів. З Вашим останнім твердженням повністю згідний. Але, мені здається, в даних обставинах, ці люди все одно знайшли б до чого придертися, бо їм не йдеться про пошуки правди, це – очевидно.
45. Одесситка
— Как вы оцениваете поведение Агафангела в ситуации с публикацией в газете "Сегодня" о "Прескурантах на церковные услуги в храмах города". Какой вы видите наиболее оптимальный выход из сложившейся ситуации?
— Я не читав публікації в «Сегодня» і не ознайомлений в усіх деталях з реакцією на неї вл. Агафангела, тому мені важко коментувати його поведінку. Дещо я вже сказав у контексті іншого питання під час цієї веб-конференції (пит. № 22). Церква, для сповнення своєї місії, потребує певних матеріальних ресурсів. Очевидно, це не означає, що Церква повинна толерувати сріблолюбства у середовищі духовенства. Від нього походить багато лих для Церкви, як про це попереджає св. Павло в посланні до Тимотея (1 Тим 6, 10). З іншого боку, «робітник гідний своєї зарплати» (Мт 10, 10; Лк 10, 7). Мені здається, якщо священнослужителі будуть справді «робітниками» в Божому винограднику, їм ніколи не забракне того, що необхідне до гідного життя. Наш Божий люд уміє оцінити працю і пастирську любов священика! Єпископ має чувати і над дотриманням євангельських принципів щодо матеріальних статків у Церкві, але місцева громада і вірні повинні поділяти з ним співвідповідальність за забезпечення гідного утримання священика.
44. Віталій, Мілан
— Владико, коли в Італії вже будуть повноцінні структури нашої Церкви, екзархат чи інше? Бо поки, що ми тут поповнюємо кількість римо-католиків... Бо в Україні РКЦ спокійно створює свої структури, а не закликає своїх вірних йти в УГКЦ.
— Розумію і поділяю Ваш біль! Працюємо над різними можливими варіантами вирішення цього питання. Моліться, щоб наші зусилля принесли бажані плоди!
43. Василь Миколайович, Коломийсько-Чернівецька єпархія УГКЦ
— Владико, в одному із номерів часопису "Патріярхат" Блаженніший Любомир сказав, що сопричастя це ключ до єдності. Коли вже наша Церква буде саме в сопричасті (!!!) із Римом, а не в підпорядкуванні?
— Я думаю, не варто надмірно спрощувати питання адміністративної чи канонічної сторони існуваня Церкви, бо воно теж важливе і помічне для функціонування церковної спільноти. Сопричастя, в якому ми живемо, і яке прагнемо поглиблювати, не полягає у звільненні «з-під чиєїсь влади». Можливо, в першу чергу, треба змінити точку зору на владу у Церкві, яка є передовсім служінням і то на усіх рівнях. Це – перше. А друге: думаю, ми мусимо також вчитися краще використовувати існуючі можливості для розвитку нашої Церкви, бо вони є дуже великими. В міру зростання Церкви буде виходити і на інший якісний рівень наше сопричастя.
42. Львів'янин
— Владико, я думаю, що повернення майна в області і на Святоюрській горі - це ті питання, які можна вирішувати і без реабілітації цілої УГКЦ. Римо-католикам передали великий інститут і далі вони ще претендують. А то так виходить, що всі бачать вину у тому, що у Львові уніатська влада, яка всіх інших ображає. А виходить, що інші щвидше отримують, ніж греко-католики.
— Згоден з Вами.
41. Світлана Бабинська
— Владико, чи є перспектива розвитку в УГКЦ неокатехуменальних спільнот?
— Я б радше говорив ширше і ми уже працюємо над цим, а саме: досліджуємо практику катехуменату в перших століттях християнства. Щоб використати досвід первісної Церкви до нашої пострадянської дійсності, коли багато людей мають віру в Бога (або принаймні декларують себе віруючими), але не є воцерковленими чи не живуть автентично і нащодень своєю вірою. Якщо буде запевнений добрий провід для неокатехуменальних спільнот, то я не бачу перешкод для їх діяння в лоні УГКЦ.
40. Софія Колодницька
— Отче, скажіть, як ви ставитесь до криптолефевризму у лавах УГКЦ? Як із цим боротися?
— Слід зрозуміти корені цього явища. Воно часто береться з надмірного акцентування певних обрядів і звичаїв, які підносяться до рівня догм і ототожнюються з питаннями віри. До цього доходить ще страх (перед втратою власної ідентичності чи загалом перед усім, що сприймається як нове) і спотворене, відізольоване від цілості церковного вчення сприймання традиції. Духовна віднова і богословська просвіта духовенства це, як на мене, перший і найголовніший спосіб оздоровлювати ситуацію і попереджувати випадки розколів та схизм у Церкві.
39. Володимир, м.Сміла, v.l.krot.ck@gmail.com
— Доброго дня. Я досліджую питання історії церкви в Україні у ХХ ст., зокрема, тему релігійних репресій. Чи є сьогодні якісь електронні бібліотеки, матеріали з історії УГКЦ, її діяльності, репресій проти її служителів, зокрема, у ХХ ст.?
— Раджу Вам зайти на сторінку Інституту Історії Церкви (www.ichistory.org). Це може бути добрий початок для Ваших подальших досліджень. Ще краще, відвідати Український Католицький Університет та Постуляційне бюро УГКЦ, які діють у Львові, бо там, без сумніву, знайдете дуже багато друкованих джерел, в тому числі і закордонних.
38. Василь Михайлович, Прикарпаття
— Слава Ісусу Христу! 1. Владико Богдане, літом в медіа пішла інформація, що скоро має відбутися зміна керівництва УГКЦ, що Блаженніший Любомир подає у відставку. Наскільки ця інформація правдива?
— Слава на віки! 1. Мене ця інформація теж дещо здивувала. Щоправда, розмови про те, що раніше чи пізніше зміна може надійти, ведуться тут і там (бо, зрештою, таким є закон людського буття, який не завжди залежить від нас). Все ж, хотів би Вам сказати, що жодних рішень у цій справі немає.
2. Чому найкращі владики УГКЦ відправлені на малоперспективні екзархати? Йшлося, що також і Вас вже чекають в Німеччині. Хто тоді залишиться в Україні? Хто може говорити з журналістами так, як це робить Блаженніший? Хто інший може мати такий рейтинг довіри, який має він?
2. Дякую за добре слово, хоч воно – принаймні у моєму випадку – є радше авансом. :) Те, що в наших очах може виглядати як «малоперспективне», в Божих очах може бути вибраним і бажаним! І може саме туди Господь скеровує свої очі і своїх слуг, бажаючи допомогти своєму людові. Особисто я, у разі зміни, незалежно від місця і роду служіння в Церкві, почувався б дуже спокійним там, де мене Бог і Церква поставлять. Вірю, що за усіма призначеннями в Церкві стоїть невидима рука Всевишнього. А праці не бракує ніде. І всюди потрібні добрі служителі! Згоден з Вами, особа Блаженнішого – великий дар для нашої Церкви і для нашого народу. Молімося, щоб Господь у кожному поколінні церковних (та й державних!) провідників пробуджував мужів великого духа!
37. Остап Пустоцвіт
— Преосвященний владико, чому УГКЦ так мало говорить про свої проблеми в східних та південних областях? Хіба там все гаразд? Чому не використовує ЗМІ для захисту і звернення уваги до своїх проблем?
— Важко сказати. Може тому, що існування у трудних обставинах стало впродовж історії для нашої Церкви майже чимсь звичним. Хоч повідомлення про окремі особливо резонансні події доносимо до відома громадськості та влади через ЗМІ, не завжди, як показує практика, цей спосіб є дієвий щодо вирішення труднощів і проблем. Тим не менше, я згідний з Вами, — ми мусимо використовувати ці ресурси значно краще – не задля нагнітання обстановки чи безпідставного оскарження когось, але задля захисту законних прав наших вірних.
36. Олег. Тернопіль
— Преосвященніший Владико Богдане, хотілося б більше відео інформації про УГКЦ в інтернеті (короткі документальні фільми: історичні моменти УГКЦ, урочистості, лекції, виступи, молитви, богослужіння з відпустів і монастирів, традицій і обрядів родин та інше), окрім невеликої кількості аматорських відео. Що робиться в даному напрямку?
— Поділяю Ваше прагнення. Аудіо і відео матеріалів на наших веб-сторінках рішучо замало! У нашому Департаменті інформації передбачаємо створення окремого відділу – мультимедійного, якому буде доручено саме цю таку важливу ділянку євангелізації.
35. Віктор
1. Владико, чи є приклади навернення на православіє католицьких священиків? "Член Священного Синода РПЦ МП утверждает, что у его Церкви с католиками "взаимное признание таинств". "У нас фактически существует взаимное признание Таинств. У нас нет общения в Таинствах, но мы признаем Таинства", - заявил архиепископ Иларион (Алфеев) в эфире передачи "Церковь и мир" на телеканале Россия 17 октября. "Если католический священник обратится в православие, мы его принимаем как священника, мы не рукополагаем его заново. А это значит, что де факто мы признаем Таинства Католической Церкви," - пояснил архиепископ Иларион."
1. Я чув про поодинокі приклади дещо давніше. На даний час не володію даними.
2. Владико,чи не можна застосувати практику для православних,які бажають приєднатися до Вселенської Церкви, подібну до останньої ініціативи Апостольської Столиці щодо персональних ординаріатів для англіканців,які приєднуються до Вселенської Церкви? http://www.catholic-media.org/ua/index.php?option=com_content&task=view&id=1446&Itemid=1
2. Нота, що оприлюднена два дні тому у Ватикані, відноситься до конкретної ситуації, яка склалася щодо англіканців, які бажають приступити до католицької єдності. Саме їх, наскільки виглядає з повідомлення, буде стосуватися також Апостольська Конституція, яка приготовляється. Не думаю, що вона буде брати до уваги випадки, коли до Вселенської Церкви бажають приєднатися православні. Моделей єдності може бути багато. Головне, що Святий Дух розбуджує в християн прагнення єдності. Той самий Дух Святий, Який провадить Церкву, підкаже, в який спосіб найкраще реалізувати цю «повну і видиму єдність».
34. Львів'янин
— Коли наша Церква собі поверне майно, яке їй належало до 1946 року? На Львівщині багато храмів, які суди передали законним власникам, а вони й надалі захоплені іншими конфесіями? А що з митрополичим комплексом у Львові?
— Ситуація складна і ненормальна. Це перш за все – занедбання держави, яка донині не визнала за Церквами статусу репресованих, не зробила достатніх і реальних кроків, щоб виробити правові механізми відшкодування – бодай часткового – майна, яке колись належало Церквам (говорю тут Церквам, бо проблема стосується не тільки УГКЦ). Політики роблять гучні заяви, особливо перед виборами, але дуже часто забувають про них відразу після того, як ЦВК проголосить результати. Все ж, певні поступи є. Бо також у владних структурах є люди, які розуміють ненормальність даної ситуації і відповідальність держави за її врегулювання.
Ми зі свого боку створили комісію, яка займається цим питанням. Думаю, також громадяни, які є членами Церкви і розуміють важливість служіння Церкви для суспільства, повинні підносити голос в цій справі, щоб справедливість торжествувала що раз більше в нашій країні.
Ми часто кажемо: мусить вирости нове покоління політиків. Але воно само собою не виросте! І досвід 18 років нашої незалежності нам це зайвий раз показує. Суспільство має виховати собі політиків, яких воно вартує і яким не побоїться довірити управління державою.
33. Остап
— Дякую, владико, за попереню відповідь. Скажіть, будь ласка, чи не планує УГКЦ розслідувати випадки зникнення сакральної спадщини з храмів, особливо, коли парафіяни впевнені, що це сталося з відома священика? Чи загалом Церква планує які конкретніші дії на захист церковного майна?
— Прошу! Щодо цього питання – якщо маєте якісь конкретні дані, повідомте правлячого єпископа, або – Патріяршу курію. Будемо робити заходи, щоб справу вияснити. Один з останніх Синодів звертав увагу владикам та священикам на необхідність суворого дотримання правил протипожежної безпеки в храмах та інших церковних приміщеннях. Щодо забезпечення перед крадіжками – безпосередню відповідальність несе священик і парафіяльні громада. Під час візитацій протопресвітер чи єпископ повинен звертати увагу, як маються справи під цим оглядом.
32. Юрій Чорноморець
1. Наскільки, на Ваш погляд, можлива єдність католиків і православних як єдність сопричастя, без єдності адміністративної?
1. Вона можлива, і на деяких рівнях вона вже існує, бо ж сопричастя це не тільки „communicatio in sacris“. Останнє – його серце і найдосконаліший вираз. Проте, наше єднання у служінні людям, наші спільні молитви, взаємна пошана і любов, все це, на мою думку, – також прояви автентичного християнського сопричастя. І саме вони ведуть до повного сопричастя. Але це «повне сопричастя» не буде повним (вибачте за тавтологію), якщо воно не буде проявлятися також і на адміністративному рівні. Ми – люди, і існуємо також на фізичному, тілесному рівні, а тому потребуємо видимої організації та видимих структур. Інша річ – усім зацікавленим сторонам слід працювати над удосконаленням існуючих та виробленням нових форм зовнішнього сопричастя. Бо як усе людське, адміністративні елементи повинні розвиватися і удосконалюватися.
2. Наскільки виправданою з Вашої точки зору як богослова є практика індивідуального причастя католиків (чи правосолавних) у різних церквах?
2. Salus animarum suprema lex – найвище правило — спасіння душ. Саме воно оправдує практику індивідуального причастя католиків чи православних в інших Церквах. Практичні вказівки щодо умов, за яких Церква допускає цю практику, викладені у канонічному праві (там йдеться, зокрема, про неможливість доступу до власного священнослужителя, про відсутність небезпеки індиферентизму у вірі, про добровільне приступання до Святих Тайн — тобто щоб був виключений фактор примусу і т.д.).
3. Як Ви ставитеся до харизматичного руху в католицизмі? ЧИ не краще було оживляти католицьку духовність за допомогою запозичень із православної традиції?
3. Я вже раніше відповідав на подібне питання (№ 6). Щодо можливості оживити харизматичний рух Західної Церкви елементами східної духовності – я цілком згідний з Вами. На Заході інколи надмірно захоплюються практиками, що походять з нехристиянських релігій, не добачаючи скарбу, який існує в східній традиції. Наша літургія є наскрізь «харизматичною», присутність і діяння Святого Духа виражається у ній на рівні текстів і символів практично постійно і цим ми могли б дуже прислужитися для наших західних братів. Дещо вони вже частково прийняли, а саме – практику Ісусової молитви, яка стала відомою на Заході завдяки поширенню книжечки «Щирі розповіді прочанина своєму духовному отцеві». Також спостерігається захоплення східною іконографією. Важливо, щоб не зупинитися тільки на захопленні…
4. Українські греко-католики за власною ідентичністю:
- це католики східного обряду?
- це християни зі змішанням правосолавної і католицької ідентичностей?
- це православні, що адміністаративно підпорядковані Римові?
4. Справа термінології, як відомо, дуже складна. Поняття ідентичності є дуже динамічним, бо виражає життя Церкви, яка є Тілом Христовим. Саме у цьому – фундамент нашої ідентичності: ми є часткою єдиного Тіла Христового – живим проявом на землі Його Єдиної, Святої Соборної і Апостольської Церкви. У практичному житті ми виражаємо нашу ідентичність на різних рівнях: літургії, богослов’я, народної побожності і реалізуємо її в конкретних історичних обставинах. Тому важко одним терміном описати ідентичність, бо вона є не лише тим, як ми себе бачимо, чи як нас реєструють наші громади державні органи, чи як нас називають інші люди; важливим для ідентичності є те, як Бог нас бачить. І в цьому сенсі, ідентичність легше споглядати, ніж описати (апофатичне богослов’я східної Церкви тут може стати дуже в пригоді). Втім, в одному з наших синодальних документів ми окреслили себе як «католики візантійсько-київської традиції», але це також лиш один з варіантів окреслення себе як однієї з частин колись єдиної Київської православної митрополії, яка перебуває у сопричастя з Католицькою Церквою.
31. Nataliya, Matsipura@ukr.net
— Владико, УПЦ МП, зокрема деякі її представники як ігумен Валер'ян (Головченко), почали піднімати раніше ігноровану церквою тему інтимного життя. Як греко-католицька церква дивиться на те, щоб про секс почали говорити в церкві?
— Навчати людей про моральність – це обов’язок Церкви, який вона виконує від початку свого існування. Вистачить прочитати Послання св. ап. Павла, чи твори Отців Церкви. Зрештою, проблематиці статевого життя присвячені аж дві заповіді Божі, що показує, наскільки важливою є ця ділянка людського життя. Католицька Церква на різних рівнях приділяє увагу цим питанням. На найвищому – видаючи Енцикліки (напр. енцикліка Павла VI-го Humanae vitae), Пастирські листи, Повчання; на науковому – розвиваючи і викладаючи моральне богослов’я, засновуючи кафедри біоетики в католицьких навчальних закладах; на парафіяльному – розробляючи і втілюючи християнські програми виховання до життя в подружжі, курси підготовки наречених тощо.
Багато інформації поширюється також через громадські організації та рухи (напр. Pro life) чи через публікації в часописах чи на веб-сторінках. В Українському Католицькому Університеті діє Інститут родини, викладається біоетика, також велику роль відіграють Катехитична комісія УГКЦ, Комісія у справах молоді та Комісія у справах родини. Мова, яку вживають у цьому навчанні, повинна віддзеркалювати вчення Церкви, відзначатися пошаною до людської особи, відповідальністю за святість людського життя і бути пристосованою до аудиторії та до рівня сприйняття слухачів.
30. Оксана, Львів
— Є така приказка: "Профілактика краще, аніж лікування"! Опишіть основні проблеми, що постають перед нововисвяченими священиками сьогодні і які можливі шляхи їх попередження?
— Перехід з семінарії до самостійного душпастирського служіння можна порівняти з пересадженням рослини з теплиці на відкритий ґрунт. Тому перед нововисвяченими єреями можуть поставати різноманітні виклики та труднощі. Перш за все, слід вчитися застосовувати набуті знання до конкретної практики життя. Щоб облегшити цей процес, впродовж цілої семінарії в різний спосіб і на різних рівнях семінаристи залучаються до душпастирських практик. Натомість останній рік навчання присвячений майже виключно набуттю практичних навичок служіння на парафії. В перших роках може відчуватися певна самотність, полишеність сам на сам з проблемами, оскільки вже немає близько вихователів, наставників, приятелів. Тому тут треба розвивати в собі людські якості: комунікабельність, здатність нав’язувати добрі контакти зі священиками деканату і єпархії, в якій молодий священик служить, вміння зносити якісь напруження і непорозуміння, які можуть виникати у міжлюдських стосунках. Щоб допомогти молодим священикам у цій ділянці, поставляються декани над меншими церковними округами, натомість єпископ в кожній єпархії повинен особисто піклуватися не лише тим, як виконує священик свої обов’язки, але й умовами його життя, труднощами і проблемами.
Дуже корисним, на мою думку, можуть бути регулярні зустрічі молодих священиків під проводом єпископа чи визначеної ним особи. Мені близький підхід митрополита Андрея, який запевняв священиків, що для нього найбільшою честю було би бути приятелем священиків, близьким другом їхніх родин.
Інші труднощі можуть виникати радше на психологічному рівні з боку парафіян, у випадку, коли молодий священик приходить на місце старшого, що втішався заслуженим авторитетом і пошаною своїх вірян. Останні мимоволі будуть порівнювати нового пароха зі «старим» і це порівняння може не завжди вийти на користь першого. Однак, думаю, це тільки перехідна трудність і вона може бути легко подолана вітцівською любов’ю до людей, ревністю у служінні та добрим прикладом священика. Для цього маю багато доказів на прикладі молодих священиків, які служать в Київській архиєпархії.
Остаточно, мусимо згодитися, що труднощі будуть і це звичайна річ у кожній ділянці людського життя. Саме зрілість людини виявляється у здатності їм протистояти. Тим більше на дорозі наслідування Господа не обійтись без труднощів, адже Ісус Христос сказав: «Хто не бере свого хреста і не йде слідом за Мною, не може бути моїм учнем». Ми, люди віруючі і духовні, маємо додаткове джерело сили, яке є найкращим і найефективнішим засобом успішного подолання різного роду криз, труднощів і проблем: Божа ласка, дана нам у тайні священства, жива віра священика, свідомість свого покликання, глибоке молитовне життя, особистий зв'язок з Христом.
29. Віктор Коваленко, viktor_kovalenko@hotmail.com
— Слава Ісусу Христу! Пане Богдане, наскільки реальним є вікриття в найближчі роки під егідою УГКЦ католицької загальноосвітньої школи і дитсадка в м. Києві? Яку допомогу і сприяння Ви могли б надати ініціаторам її відкриття? Дякую!
— Ми дуже зацікавлені в такому проекті, вже зробили деякі кроки і будемо вдячні за співпрацю. Буду дуже радий зустрітися і поговорити на цю тему більш детально. Хочу лише зауважити, що необхідні ще зміни до законодавства, яке на даний час не дозволяє Церкві засновувати загальноосвітні школи. Це рудимент радянської системи, яка хотіла все контролювати і, до речі, повністю суперечить європейському досвіду, де католицькі школи майже у всіх країнах можуть існувати без перешкод і навіть в тій чи іншій мірі фінансуються державним коштом. Віруючі батьки такі самі платники податків, як і інші громадяни у державі, і мають право забезпечувати виховання своїм дітям в християнському дусі не лише на родинному рівні, але й на шкільному рівні.
28. Тарас
— Преосвященний владико, Ви є учасником зустрічей єпископів УГКЦ і РКЦ. Які дух і динаміка цих зустрічей? Хто їх ініціював? Як визначається про що потрібно поговорити? Чи заходить мова про суперечливі питання, зокрема, чи йде мова про майнові питання? Як Ви напевно знаєте, з Львівської митрополії РКЦ до Ватикану надходили листи, в яких йшлося про повернення РКЦ колишніх костелів і кляшторів, які нині перебувають у власності або користуванні вірних УГКЦ. Чи РКЦ далі ставить перед УГКЦ питання повернення майно?
— Нинішні зустрічі римо-католицьких і греко-католицьких єпископів України є продовженням певної традиції, започаткованої наприкінці минулого століття. Певним поштовхом до відновлення цієї традиції став візит ad limina наших єпископатів, який відбувся відповідно у вересні 2007 та у січні-лютому 2008 року. Метою цих зустрічей є спільна молитва, братерське спілкування та застанова над спільними пасторальними викликами, які стоять перед нашими Церквами в Україні.
Майнові питання на цих зустрічах не розглядаються. Наша минула зустріч була присвячена питанням, пов’язаним з душпастирством подружжя та сім’ї. Натомість, цього разу ми обговорювали напрацювання останнього Синоду Єпископів Католицької Церкви на тему Божого Слова. Теми чергових зустрічей визначають представники обох єпископатів, відповідальні за їх підготовку і проведення.
27. Ольга
— Слава Ісусу Христу! Хотілося б почути Пастирське слово стосовно педогейту. Шкода, що досі нема офіційної реакції жодної з Церков, адже в суспільстві розгорнулося не лише обсмоктування скандалу, але й розважання про те, як організовувати життя інакше.
— Слава на віки! Не можна дати офіційної заяви, якщо немає висновків офіційного розслідування цілої справи. Адже тут йдеться про людські долі! Якщо до лікаря звертається за поміччю хвора людина, то перший і найголовніший принцип, яким повинен керуватися лікар, це – «Не зашкодь!». У цьому контексті можна спитатися: чи справді зроблено усе можливе, щоб захистити найменших потерпілих у цій справі, тобто – дітей? Трагедія дитини, якщо вона стає жертвою наруги з боку дорослих. Але подвійний злочин, якщо хтось використовує цю трагедію для політичних цілей. Якщо подібні принципи та підходи і надалі будуть застосовуватися у нашому публічному житті, то нинішня виборча кампанія і справді, як про це говорять аналітики, може стати найбруднішою кампанією за всю історію незалежної України. І від усвідомлення цього робиться дуже прикро і боляче. Церкви і релігійні організації, в тому числі і наша Церква, без сумніву, ще скажуть своє слово щодо виборів і подій, пов’язаних із ними. Але не чекаючи на офіційні заяви, і користаючи з нагоди цього нинішнього спілкування, хотів би запросити всіх, кому небайдужа доля України і рідного народу, до молитви. Нехай зійде, Господи, Твій Святий Дух на нас і нехай обновить обличчя землі, нашої землі!
26. отець Богдан
— Чи є шанси об'єднатися православним в Україні?
— Питання не легке, і, думаю, не лиш для мене, але і для самих православних. Без сумніву, шанс є. Бог дає цей шанс і то вже вкотре. Важливо тільки, щоб ми, люди, вміли його мудро і по-Божому використати, щоб не змарнували цю провіденційну нагоду об’єднання – через непослідовність наших кроків, через особисті недомагання, через хибне зрозуміння принципів, на яких має це єднання відбуватися чи через нерозважливе втручання сторонніх чинників у цей процес. Навіть національна ідея, попри всю її актуальність та популярність нині, не може стати наріжним каменем церковного єднання. Наріжним каменем єдності може бути тільки Боже Слово, воля Христа Господа, який заповідав: «Щоб усі були одно!». Силою, що нас єднає воєдино, може бути тільки Дух Святий, Його любов, Його діяння у нас і у наших Церквах. Щиро бажаю нашим православним братам, щоб в цей переломний момент української церковної історії дали себе провадити Святому Духові, не піддавалися спокусі покладатися на «князів, синів людських, бо в них нема спасіння», а зі свого боку обіцяємо нашу молитовну і духовну підтримку.
25. Тетяна, Львів
1. Високопреосвященний владико! Щиро дякую за можливість поставити запитання та одержати відповідь.
2009 рік УГКЦ, як також і РКЦ, оголосила роком священства. Добрі священики надзвичайно потрібні суспільству, Церкві.
Запитання, яке ставлю нижче, стосується механізму фінансового забезпечення священиків в УГКЦ, який, на жаль, не є продуманим. Священик фактично поставлений на позицію прохача, парохіяльного жебрака, так би мовити. Люди, ще не бачивши його роботи, уже займають позицію володарів щодо нього, адже з їх пожертв він живе (таких випадків знаю досить багато). Велика кількість конфліктів між священиком і громадою виникають саме на майновому ґрунті, де і священик не завжди правий. Але трапляються випадки, коли він справді потребує коштів, зокрема на утримання сім’ї. І це змушує його просити допомоги парафіян, що часто викликає обурення та протест останніх. Парафіяни фактор фінансової залежності священика часто використовують для маніпуляції ним.
Натомість в римо-католицьких громадах такої проблеми немає. Звичайно, є аргумент, який завжди використовується, це целібат. Та католицькі священики, отримуючи забезпечення для проживання від Церкви, завжди більш невимушено поводяться у своїй праці, можуть працювати в будь-яких кутках, бо знають, що скільки парафіян не було б, вони матимуть можливість бути серед них, зможуть парафіяни їх утримати, чи ні.
У нашій же Церкві і «баталії» за парафії часто відбуваються через фактор прибутковості, який, скажу більше, переважно є чи не найголовнішим. Дуже різким є контраст між священиками з так званих прибуткових парафій та периферії. Але чи не однаковою є цінність їхнього служіння? Я не пропагую ідею необхідності багатого священства, ні, навпаки, але розумно забезпеченого — так, щоб фактор пошуку за прогодуванням, і це не залежить від наявності сім’ї лише, не змушував священника зменшувати ревність свого служіння чи шукати «теплих» парафій, в той час коли «не теплі» потребують його більше.
У цьому контексті, після такої довгої прелюдії, за яку перепрошую, ставлю запитання: чи на сучасному етапі розвитку УГКЦ розглядає варіанти вирішення питання фінансового забезпечення священиків? Якщо так, то якими Церква бачить ці механізми? Чи можливий варіант фінансування священиків єпархією? Парафіяни знали б тоді, що вони жертвують на єпархію, на Церкву загалом, а уже єпархія справедливо розподіляє кошти, зарплати священикам, визначивши якісь мінімальні ставки. Керуючись категорією доцільності, Церква могла б так само відгукуватись на різні потреби душпастирів з віддалених територій, де, наприклад, пароху необхідним є автомобіль, коли в гірській місцевості він змушений долати великі відстані, відвідуючи парафіян тощо. А де є зайвими лексуси, які, наче колода в оці, як для вірних, так і для інших священнослужителів.
1. Я щиро вдячний Вам за Ваше зрозуміння потреб і труднощів наших священиків! Рік священства дає нам нагоду краще приглянутися до постаті священика і його служіння. Але не менш важливим є запевнення гідного утримання для наших душпастирів.
Поки що це питання полишене на розгляд правлячих єпископів, які є першими відповідальними у Церкві за достойне матеріальне забезпечення свого духовенства, тому кожна єпархія вирішує його у міру своїх можливостей. На загальноцерковному рівні розглядалися лише окремі питання (розвиток Недержавного Пенсійного Фонду, практика «опікунства» єпархій Західної України над Екзархатами на Сході), але ще не вироблено системного підходу на довшу перспективу. Це завдання ще стоїть перед нами. Досвід Католицької Церкви в інших країнах може бути цінним для нас, але наша ситуація в багатьох моментах є унікальною і неповторною: структури нашої Церкви були повністю знищені комуністичним режимом, Церква була позбавлена усіх матеріальних ресурсів, а виклики, які постали перед нам після отримання свободи, вимагали одночасної і швидкої реакції на багатьох напрямках. То ж тепер мусимо мудро випрацьовувати нашу «фінансову політику» так, щоб матеріальні засоби сприяли, а не утруднювали Церкві виконання своїх завдань, а священики, будучи вільними від журби про «дочасне», могли з тим більшою посвятою віддаватися служіння Богові і людям.
2. Інше запитання стосується праці нашої Церкви в діаспорі та на території Східної України. Усюди є потребуючі, та чи бачаться на сьогодні конкретні пріорітети? Можливо, на сьогодні більш потрібно зосередитися на праці в Україні, зокрема на Сході, де не менше, як в діаспорі, потребують хороших владик?
2. Пріоритетом є, як на мене, і одне і друге: нам слід почути голос спрагнених Божого слова і Божої ласки душ на Сході України, і нам слід пам’ятати про тих наших братів і сестер, які змушені були з різних причин емігрувати на чужину. Так склалося, що впродовж останніх 200 років наша Церква стала «вселенською», бо наші вірні знаходяться практично на всіх континентах. Це – великий виклик для нас усіх. Колись діаспора була голосом нашої переслідуваної Церкви. Нині, перебуваючи у суспільствах, ослаблених секуляризмом, діаспора потребує помочі Матірної Церкви. На цьогорічному Синоду плануємо краще визначити пріоритети нашої діяльності на ближчу і дальшу перспективу.
3. Чи не простежується на сьгодні в Церкві конфлікти, суперечності у поглядах між священнослужителями та єрархією, вихідцями з діаспори, та духовенством і владиками, які завжди були в Україні, пройшли підпілля тут. Адже кожна з цих греп фактично володіє дещо іншим досвідом та баченням Церкви?
3. На щастя, ні. Якщо часом і спостерігається певна напруга, то вона не набирає загрозливих для єдності Церкви і духовенства вимірів. Очевидно, що духовенство наше різне. Але є щось, що нас усіх єднає: Дух Святий, що намастив нас через участь у Христовому священстві, турбота про зріст нашої Церкви, дітьми якої ми являємось, бажання краще послужити рідному народові – кожен тим даром, що його отримав від Господа, і там, де Бог його поставив. У різноманітності криється не лише загроза — у ній є цінний дар і шанс, адже в такому випадку можна себе взаємно доповнювати і збагачувати, можна подивитися на церковну дійсність з іншої перспективи, прийняти краще, виваженіше рішення. Саме на даному етапі нашого розвитку таке розмаїття дарів нам стає дуже в пригоді!
4. 20-років після виходу з підпілля: як УГКЦ бачить своє місце на релігійній карті України, роль в утворенні єдиної української Церкви?
4. Те, що Господь зберіг нашу Церкву в Україні, захистив її перед руїною, є великим даром як для народу, так і для інших Церков-Сестер. Роль нашої Церкви в сучасній Україні я міг би виразити ранньохристиянським терміном «мартірія»: поняття, яке ми звикли перекладати як «мучеництво», але насправді воно означає «свідчення». Ми свідчимо про неперевну лінію єпископського спадкоємства, яку ми зберігаємо у прямій лінії від Київських митрополитів. Це – чи не найцінніший дар, який наша Церква готова внести в єдину Київську Церкву майбутнього. Свідчимо про вселенськість і відкритість київського християнства, доводячи, що закоріненість у візантійськість традиції і вірність цій традиції не означає вимушеного розриву з іншими Церквами, а особливо – з наслідником св. ап. Петра, якому припала особлива роль у розбудові Христової Церкви на землі. Наша єдність з Католицькою Церквою це – не питання «залежності» від певного, нехай навіть дуже потужного, зовнішнього церковного центру, але це – питання нашої вірності Євангелію. Цю вірність припечатали мученики своює кров’ю і їхнє свідчення прагнемо внести і збагатити ним Церкви-Сестри, що діють в Україні. Автентична Київська Церква ніколи не відбудеться, якщо буде полишений поза увагою той досвід, що про нього свідчить наша Церква.
24. Марко, ucpcan@internode.on.net
— Владико! Дозвольте запитати Вас, чому УГКЦ, маючи Патріярші права, не може без згоди Риму висвячувати єпископів, проголошувати святих, а тоді тільки повідомити Римську курію. Це є нормальні речі для помісних церков і такі думки є серед нашого єпископату. Виглядає це якось неповажно, що до УГКЦ, яка виявила свою вірність Католицькій Церкві, давши за це велику жертву своїх вірних синів і дочок. У підпіллі ми мали більше прав... Дякую!
— Наші права окреслені і випливають з нашого статусу, а він, хоч прирівнюється до патріяршого, але не є з ним, на даний час, повністю тотожний. Тому у наших відносинах з Апостольською Столицею в Римі дотримуємося правил і механізмів, приписаних Кодексом Канонів Східних Церков, який передбачає певні конкретні процедури вирішення згаданих Вами питань. Зміниться наш статус — відповідно до нього будуть відкореговані механізми приймання рішень і вирішення питань.
Будучи свідомим протидії різних чинників у визнанні патріяршого статусу нашої Церкви, все ж, переконаний, багато чого залежить і від нас самих. Мусимо не лише пригадувати про справу патріярхату, але й послідовно і наполегливо працювати над укріпленням внутрішнього життя нашої Церкви, над вихованням добрих і ревних священиків, над відновою монашества, над зростом у вірі мирян, над християнським вихованням інтелігенції, над розбудовою церковних структур на різних рівнях. Вірю, що ревна молитва і консолідована праця усіх членів Церкви, починаючи від єпископів і закінчуючи простими мирянами, це найкращий спосіб наблизити час визнання патріярхату. Решта слід поручити Божому Провидінню і Святому Духові, Який провадить Церкву.
Водночас хотів би підкреслити, що статус патріярхату ми не розглядаємо як певну «нагороду» за вірність нашої Церкви наслідникові св. ап. Петра. Інституція патріярхату, як про це згадує Декрет про Східні Католицькі Церкви Другого Ватиканського Собору, «є традиційною формою управи у Східних Церквах» (11). Для нас патріярхат — це засіб краще виконувати свою місію як помісна Церква у повному сопричасті з Римським Апостольським престолом та у тісній співпраці з іншими Помісними Церквами. Саме у цьому напрямку ми розвиваємо наші внутрішні структури і віримо, що ці зусилля принесуть свої плоди.
23. Андрій К.
— Преосвященний Владико, не здається вам, що cьогодні говориться лише про любов, а правди віри для багатьох є лише формальність, цим самим ставиться віру під сумнів. Наприклад, Ісламське суспільство чітко визначає своє вчення, і там нема дискусій щодо віри і моралі, у нас же у відповідях єпископів і священиків більше домінують приватні думки, а не вчення Святого Письма, Отців Церкви, Катехизму і. т. д. Дякую!
— Центральною і найважливішою правдою нашої віри є любов Бога до людини. Господь Ісус не лиш проповідував і об’явив цю любов, але й наказував нам «перебувати» у Його любові (пор. Йо 15). Ніколи не може бути забагато говорити про Божу любов! Інша річ, що дехто може сприймати Божу любов як поблажливість і тим самим виправдувати свою лиху поведінку. Така людина лише б показувала, наскільки вона далека від зрозуміння Божої любови! Любов є повною лише тоді, коли вона сприймається і живеться «у правді». Про це пригадує Святійший Отець Венедикт XVI в своїй останній енцикліці Сaritas in veritate, кажучи: «Лише у правді любов у повноті сіяє і нею можна автентично жити. Правда — це світло, яке уділяє любові її сенс і вартість. Без правди любов скочується у сентименталізм. Любов стає порожньою шкаралупою, яку наповнюють на свій розсуд. Таким є фатальний ризик любові в культурі, позбавленій правди» (CiV 3). Отож, проповідь Божої любови не повинна стати «колисковою» для людського сумління, яке б втрачало здатність розрізняти добро і зло. Божі правди мусять проповідуватися чітко і однозначно, і тут не потрібно вдаватися аж до досвіду «ісламського суспільства»; старозавітні пророки чи св. Йоан Христитель, св. Василій Великий чи св. Йоан Золотоустий є для мене вірними і переконливими свідками того, щó і як слід проповідувати.
22. Андрей
1. Как Ваша церковь относится к баптистам, пятидесятникам и протестантам вообще? Считаете ли Вы, что протестанты не спасутся? И если более обобщить, насколько сильной должна быть ересь, чтобы исповедующие ее попали в ад?
1. Другий Ватиканський Собор, говорячи про нез’єдинених з Католицькою Церквою християн, зазначає, що, хоч в одній і єдиній Христовій Церкві «вже від початку постали деякі тріщини, що їх суворо ганить апостол як гідні осуду (пор. 1 Кор 1нн; 11, 22), а в пізніших століттях зродились більші розходження, та немалі громади відлучились від спільноти католицької Церкви, деколи не без вини людей з обох сторін», додає: «Однак ті, що сьогодні в цих громадах народжуються та сповнюються віри Христової, не можуть бути оскаржені в грісі розколу, і їх братньою пошаною і любов’ю обнимає Католицька Церква», а «діти Католицької Церкви признають їх за братів у Господі» (Декрет «Про екуменізм», 3). Цю настанову Церкви намагаємося втілити на практиці у наших відносинах з братами-протестантами: підтримуємо дружні християнські зв’язки на рівні єрархії, співпрацюємо в рамках Всеукраїнської Ради Церков, обмінюємося делегаціями з нагоди різних свят (минулої неділі я сам мав нагоду брати участь у Святі вдячності, що його організував Союз євангельських християн – п’ятидесятників) — одним словом, намагаємося свідчити на ділі нашу віру в Христа Спасителя і євангельську любов, яка є душею нашого церковного життя.
Св. Павло зазначає, що Бог хоче, щоб усі люди спаслися і дійшли до пізнання правди (1 Тим 2, 4), а Другий Ватиканський Собор додає, що «священні дійства, які довершуються в братів від нас роз’єднаних, без сумніву можуть зроджувати справжнє життя ласки та треба уважати їх за здатних відкрити вступ у спільноту спасіння», підкреслюючи заразом, що «тільки через єдину католицьку Церкву Христову, що є загальною допомогою спасіння, можна досягти повноту засобів спасіння» (Про Екуменізм, 3). Втім, слід зазначити, що сама лише формальна приналежність до Католицької Церкви не запевняє людині автоматично святості чи спасіння. Тут діятиме принцип: кому багато дано, від того багато зажадають (пор. Лк 12, 48). То ж для усіх нас має стосуватися заклик св. Павла «у страсі та тремтінні працювати над своїм спасінням» (пор. Фил 2, 12), бо остаточно спасає всіх і всюди лише «віра, чинна любов’ю» (Гал 5, 6).
А щодо «максимального ступеня єретичності», за якого хтось може ще спастися, то я б радше не займався такою арифметикою, бо вона надто небезпечна. Щоб спастися, слід не просто бути «мінімалістом у злому», потрібно – принаймні, у своїх стримліннях і зусиллях – бути «максималістом у доброму». Нам не треба питатися Бога, скільки ще «можна» зробити зла, скільки ще «можна» жити в неправді, але треба радше питатися: як нам жити якомога краще, як наближатися щораз більше до правди і до Божого світла, як зростати щораз більше у любові. Лише той, хто щиро прагне пізнати УСЮ правду, хто намагається виконати УСІ Божі заповіді і любити Бога УСІМ своїм серцем, УСІЄЮ душею, УСІМА силами і УСІМА думками, може мати надію в Господі на своє спасіння. Такий є напрямок, такою є дорога спасіння, і я бажаю усім Вам і собі саме на цій дорозі чинити що раз більші поступи!
2. Недавно в Одессе УПЦ объявила, что будет молиться в своих церквях за вразумление журналистов "скорбями и болезнями" (из-за того, что журналисты напечатали в газете "Сегодня" прайс-лист на церковные услуги). Как относится УГКЦ к такой ситуации? Может ли церковь молиться за наслание болезней, пусть даже на хулителей? И есть ли в Вашей церкви подобные прайсы?
2. Питання другої частини (про те, чи Церква може молитися, щоб Бог послав хвороби і кари на хулителів) радше – риторичні. Достатньо пригадати Христа, який дорікнув своїм учням, що пропонували помолитися, щоб вогонь з неба впав на самарійські села, які не прийняли їх: «Не знаєте, якого ви духа!» (пор. Лк 9, 55). На іншому місці Христос наказує: «Любіть ворогів своїх, добро чиніть тим, хто ненавидить вас, благословляйте тих, хто вас проклинає, і моліться за тих, хто кривду вам чинить» (Лк 6, 27-28). З іншого боку, однак, хотілося б, щоб критика була неупередженою, об’єктивною та не узагальнювалася, перетворюючись на тенденційну нагонку та підриваючи довіру до Церкви як такої. Перо в руках критика подібне до скальпеля в руках хірурга, тому критика вимагає моральної зрілості і відповідальності. Не вистачить лише викривати зло (якого, погодьтеся, не бракує у всіх сферах нашого суспільства); слід вміти при цьому зберегти і утвердити добро. Було б дуже погано, якщо б мас-медіа, йдучи за найпримітивнішими способами збільшення своєї аудиторії, публікували лише скандали, негативну інформацію і сенсації, поминаючи мовчанкою і увагою добро і святість, яких в Церквах є набагато більше, і які становлять суть життя їх членів. Що ж до так званих «прайсів» на церковні послуги, то вони в УГКЦ заборонені. Храми і священики утримуються із добровільних пожертв вірян.
21. Андрій Михайлов
— Владико, чи просувається справа із написанням Катехизму Греко-Католицької Церкви? Та чи ведеться робота каноністів по вдосконаленню чи розробці канонічного права для нашої Церкви?
— Праця над Катехизмом виходить на завершальний етап. На цьогорічному Синоді буде представлено повну робочу версію Катехизму. Вже зараз члени Синоду мають нагоду вносити свої зауваження і пропозиції. Сподіваємося, що впродовж наступного року цей цінний для нашої Церкви богословсько-пасторальний твір буде доопрацьовано настільки, що можна буде благословити його до друку. Так само триває праця над підготовкою чергових частин нашого Партикулярного права (низку канонів було затверджено і опубліковано ще раніше). Дякувати Богові, маємо достатнє число освічених каноністів, які організувалися в Товариство і завдяки цьому можуть ефективніше виконувати це служіння.
20. Михайло Шелудько, Одеса
— Ви, владико, у свій час отримали формацію у спільноті монахів-редемптористів. Скажіть, що саме з редемптористського досвіду (духовності) стало вам найбільше в нагоді в єпископському служінні?
— Думаю, перш за все — це центральність Божої любові у проповідуванні, близькість до людей, місіонерський динамізм, набожність до Пресвятої Богородиці Неустанної Помочі, а також традиція духовного проводу і сповідництва – ось ці характерні прикмети редемптористської духовності, які я особливо ціню і намагаюся підтримувати у собі. Вважаю, що ті кільканадцять років мого священичого і чернечого покликання, проведені у спільноті Львівської провінції Чину Найсвятійшого Ізбавителя, були для мене цінним Божим даром, а живі контакти зі співбратами в Україні та з-за кордону і нині – різними способами – допомагають мені у здійсненні мого єпископського служіння, і я за це щиро вдячний їм.
19. свщ.Володимир
— Ваше Преосвященство! Як йдуть справи з питання, що до єдиного Требника та Настольної Книги для священо-служителів? Напривеликий жаль у нас страшна мішанина. Це питання напевно є дуже актуальне на даний час!
— Минулорічний Синод єпископів УГКЦ визначив як одне з пріоритетних завдань для Патріяршої літургійної комісії опрацювання єдиного для усіх єпархій Требника. Без сумніву, ця справа є дуже актуальною, і сподіваємося, що на цьогорічному Синоді Комісія зможе представити свої перші напрацювання. Цікавою, натомість, є Ваша думка про опрацювання Настольної Книги для священнослужителів. Думаю, після видання Катехизму УГКЦ, над яким вже кілька років поспіль працює гроно наших богословів, можна запропонувати на їх розгляд і цю Вашу пропозицію. Популярність аналогічного православного видання тільки зайвий раз підтверджує потребу подібного підручника для наших душпастирів.
18. д-н Микола
1. Преосвященний Владико, благословіть! Нещодавно в ЗМІ подали інформацію про освячення владикою Миколаєм ікони, яка присвячена до футбольного турніру, який відбудеться в Україні 2012 році. Ваше ставлення до такого виду новаторства в іконографії?
1. Щодо іконографії – питання спірне. Хоч лики Богородиці та Господа Ісуса написані з дотриманням канонів (наскільки я міг це розгледіти на фотографії, поміщеній в інтернеті), спортивні атрибути у декого можуть викликати здивування чи навіть несприйняття. Тут вимагається великого такту і відчуття сакрального характеру церковного мистецтва.
Водночас я не поділяю реакції деяких спостерігачів, які поспішили затаврувати і засудити саму ідею та акт посвяти даної ікони, чи радше іконографічного зображення. Бо за цим актом може критися важливе повідомлення, а саме: Церква не бажає стояти осторонь такої непересічної події, якою стане Євро-2012, і це, на мою думку, дуже важливо. Цим актом Церква показує, що приймає виклик, який несе зі собою сучасний світ, і намагається підійти до нього не з позицій осуду чи страху, але творчо і внести промінь Божого світла до світу спорту. Надто часто ми звикли розмежовувати наше щоденне життя від нашої віри. При цьому, на жаль, надто часто Бог є великим «аутсайдером» у нашому щоденному житті, будучи випханим «поза поля» нашого дозвілля і відпочинку, в тому числі – і спорту. Втім, футболіст, що перед матчем чи після забитого гола публічно кладе на себе знак хреста, пригадує нам усім, що віра може (і – додам: повинна!) проникати в усе наше життя.
Євро-2012 може стати для Християнських Церков України новітнім аеропагом для проповіді Євангелія, якщо тільки зуміємо добре використати цей шанс. Уже зараз варто думати над тим, щó Церкви можуть запропонувати як самим футболістам, так і вболівальникам, які прибудуть з різних куточків нашої країни і європейського континетну, щоб це спортивне свято стало святом зустрічі із нашою культурою, духовністю, одні з одним і – нарешті – з Богом. Господь може і прагне зустріти людину в найнеочікуваніших обставинах. Можливо, допоможемо Йому у цьому?! До речі, досвід попереднього чемпіонату Європи, що відбувався у 2008 році в Швейцарії та Австрії, показався під цим оглядом досить цікавим і позитивним.
2. Задля історичної правди: як вірно вживати термін святкування 20-річчя виходу з підпілля, офіційної легалізації (чи інше слово), Греко-Католицької Церкви. Щиро дякую за відповідь.
2. Цього року як на єпархіяльному, так і на загальноцерковному рівнях заплановано і вже відбулося багато святкових заходів, які часто називають відзначенням «20-ліття виходу УГКЦ з підпілля». Це окреслення, однак, з історичної точки зору, не є точним. Річ у тім, що в листопаді 1989 року наша Церква була легалізована радянською владою, тобто був виданий дозвіл на реєстрацію греко-католицьких громад. Натомість вихід УГКЦ з підпілля відбувся двома роками раніше – 1987 року.
17. Ігор, житель Івано-Франківська
— Слава Ісусу Христу! Скажіть будь-ласка, чому Блаженніший Верховний Архиєпископ закликає духовенство не підтримувати жодних політичних сил на виборах, а владики і священики його не слухають?! Тисячі телеглядачів були свідками у Пасхальну ніч, як Ви в ефірі вихваляли Ющенка! Цим самим Ви на жаль, простіть, ради Бога, за відвертість, понизили свій авторитет як священнослужитель. Для церковників повинні бути одинаковими всі кандидати. На жаль, такої корупції як за Ющенка, не було за всі часи існування України, а багато священиків насправді допомагають розкрадати державу, прикриваючись благодійністю, та використовуючи подвійну бухгалтерію.
— Слава навіки! Дякую Вам за щирість! Мені здається, що нашою бідою є дивитися на кожну річ крізь призму передвиборчої боротьби. Цілком погоджуюся, що підтримувати окремі політичні сили чи окремих кандидатів на виборах з боку Церкви неприпустимо. Мої слова подяки, висловлені на адресу як Президента, так і Прем’єр-міністра (вона, до речі, теж була присутня), не вважаю виборчою підтримкою даних осіб, а радше признанням за розуміння з їхнього боку важливості віри для життя нашого народу і держави. Чи в цьому є щось злого? Мусимо вміти доцінити і підтримати те, що добре в кожній людині, незалежно від її соціального статусу чи державної посади. Хотілося би бодай в пасхальну ніч дивитися одне на одного не через призму політичних поглядів чи передвиборчих баталій, а просто – по-людськи, по-християнськи. До речі, саме в пасхальну ніч Церква закликає нас простити навіть нашим ворогам, звернутися до них словом «браття», прийняти їх до радості Воскреслого Христа; і ті, що постили, і ті, що не постили, «добрі і злі» мають право того дня втішатися трапезою Божої любови і милосердя. Слово на Пасху св. Івана Золотоустого може нам тут дуже багато підказати!
16. o. Ігор
— Ваше Преосвященство! Скажіть будь ласка, які плани нашої церкви у розвитку на Сході та особливо на півдні України, та яким чином наша церква планує розвязати катастрофічну ситуацію у АР Крим, де УПЦ МП за підтримки місцевої влади унеможливлює розвиток УГКЦ. Дякую.
— Нашим першим завданням на Сході України є віднаходити наших вірних, розкиданих по всіх областях силою політичних чи соціально-економічних обставин. Знаємо, що зокрема на півдні України — в Херсонській та Миколаївській областях, є цілі села, мешканці яких були свого часу переселені туди з Галичини і тепер потребують духовного окормлення. З іншого боку прагнемо залишатись вірними наказові Христа: «Ідіть по всьому світу та проповідуйте Євангеліє всьому створінню!» (Мк 16, 15). Христова Благовість має бути почутою усіма людьми, щоб вони могли зробити свій вільний вибір. Це – наше завдання і покликання як Церкви Христової. І ми прагнемо здійснювати його. Ми є відкриті до співпраці в цьому ділі з нашими братами і сестрами з інших Церков, адже в такому випадку наша спільна проповідь і спільне свідоцтво мали б більшу силу і дієвість. На цьому шляху інколи, на первеликий жаль, натрапляємо на протидію і перешкоди. Попри труднощі, думаю, нам не слід знеохочуватися. Божа справа ніколи не дається легко. Досить почитати Діяння Святих апостолів чи, зрештою, усю історію Христової Церкви, щоб в цьому переконатися. Те, що людське, не-Боже, рано чи пізно саме собою пропаде. Натомість Божу правду і Боже слово неможливо ані ув’язнити, ані зупинити!
15. Олекса з Московщини
— Ваше Преосвященство, щи є в плянах нашої Церкви створити Східний Екзархат для вірних УГКЦ на російських теренах?
— Щиро вітаю Вас! Екзархат для греко-католиків в Росії існує. Він був створений 1917 року на Синоді в Петрограді, скликаному митрополитом Андреєм після його дворічного ув’язнення царським режимом. Першим Екзархом цього Екзархату був бл. свящм. Леонід Фьодоров. На даний час Екзархат не має Екзарха. Якщо б оживити цю структуру, то вона могла б запевнити душпастирську опіку усім греко-католикам Росії, в тому числі і вірним нашої Церкви. На даний час католиками візантійського обряду на території Російської Федерації опікується вл. Йосиф Верт. Однак ситуація наших вірних на цих теренах через різні обставини залишається дуже нелегкою. Ми усвідомлюємо ці труднощі і будемо молитися і працювати над тим, щоб вони були бодай частково подолані.
14. Ігор
— Слава Ісусу Христу! Скажіть, будь-ласка, чи планується в УГКЦ створення семінарії для одружених, чи і надалі прийматимуть до семінарій тільки неодружених кандидатів? Яке обмеження, по віку, для абітурієнтів семінарій?
— Слава навіки! Над цим питанням застановляємося щораз більше впродовж останніх років. Наскільки мені відомо, на даний час деякі одружені кандидати (в тому числі – один із Київської архиєпархії), які здобули богословську освіту поза семінарією та виявили бажання стати священиками, уже доповнюють свою священичу освіту та формацію в окремих семінаріях нашої Церкви (Львівська семінарія Святого Духа, Тернопільська духовна семінарія). Те, чи буде створена окрема семінарія для одружених, залежатиме, головним чином, від кількості таких покликань. Тим часом, згідно з дорученням Синоду, тривають консультації з ректорами семінарій УГКЦ щодо можливості заснування та навчальної програми для такої семінарії. Щодо обмежень віку для абітурієнтів наших семінарії, то це на сьогодні 30 років.
13. Роман, Комарів
— Преосвященніший Владико, знаю, що в кінці листопада відбудеться Синод Єпископів УГКЦ. Чи не могли б Ви, як секретар Синоду, окреслити напрямі цього законодавчого тіла Нашої церкви?
— Синод Єпископів УГКЦ, очолюваний Главою Церкви, це її найвищий законодавчий та суддівський орган. Членами Синоду єпископів являються усі єпископи, які були вибрані Синодом єпископів УГКЦ, призначені на конкретне служіння в Церкві, отримали благословення Святійшого Отця, прийняли хіротонію згідно з канонами Церкви та не перебувають під канонічним покаранням. Синод єпископів УГКЦ вирішує усі питання, пов’язані із реалізацією Церквою своєї місії в конкретному часі і місці. У міжсинодальному періоді діє Постійний Синод Єпископів – представницький орган, який є складовою частиною Патріяршої курії та допомагає Главі Церкви у біжучому управлінні Церквою. Згідно з дотеперішньою практикою, наш Синод єпископів скликається раз на рік, а його засідання відбуваються в Україні, або, у випадку потреби, поза її межами. Як правило, кожен Синод розглядає одну, або декілька головних тем, а також ряд менших тем, пов’язаних з життям і діяльністю Церкви. Так, наприклад, минулого року було дві головні теми: євангелізація та священство. Цього року ми продовжимо тему євангелізації.
12. Oлеся
— Владико, чому в УГКЦ немає своєї професійної мас-медіа, так як в братів наших православних і римо-католиків (телеканал "Глас" чи радіо "Марія")?
Чи Ви не вважаєте, що церква сьогодні поступово втрачає своїх вірних через свою бездіяльність? Чому Вас усунули з Вашої колишньої посади?
— Медійна активність Церкви не завжди залежить від наявності медійного ресурсу. Для Церкви на першому місці стоїть зміст повідомлення. У сучасному суспільстві існує достатньо комунікаційних каналів, які Церква використовує, щоб осягнути якнайширше коло адресатів. Тому на даному етапі нашого розвитку ми дбаємо про кращу якість і ефективність вже існуючих медійних проектів: загальноцерковні та єпархіяльні друковані видання, вебсторінки (окрім загальноцерковної, практично кожна єпархія, усі навчальні заклади, а навіть окремі парафії мають свою веб-сторінку), окремий ефірний час на хвилях радіо «Воскресіння», видавання аудіокниг та компакт-дисків з записами проповідей та повчань церковних провідників. Інформаційна ділянка є дуже важливою для проповіді Євангелія і для життя Церкви, тому, на мою думку, тут є ще багато невикористаних резервів.
Будучи на Сході України, спостерігаю радше зворотній процес: кількість громад і вірних у наших храмах зростає. Тим не менше, я свідомий небезпек, які загрожують духовному життю наших вірних з боку поступаючого секуляризму та через недостатню активність священнослужителів. Вважаю, що найбільшою турботою Церкви має бути освячення своїх членів. Святість завжди притягує до себе. Нам треба молитися про дар святості для всіх нас – єпископів, священиків, чернецтва і мирян. Окрім цього, слід підкреслити, що ми всі відповідальні за те, якою є і як виконує свою місію Церква. У цій справі не можна діяти за принципом «моя хата з краю». Краще, як на мене, діяти за правилом св. Терези з Лізьє, яка казала про себе: «У серці Церкви – моєї Матері – я буду любов’ю». Будучи прикутою до ліжка тяжкою недугою, а отже практично «бездіяльною», стала Покровителькою місіонерів, Вчителем Церкви, притягуючи донині багато душ до Бога – своєю святістю, своєю, а радше Божою любов’ю, якою горіла. Те, чи наше оточення горнеться або чи навпаки – відвертається від Церкви, залежить від кожного її члена, а не тільки від церковних провідників. Бог дає нам різні можливості поширювати Його Царство. Ми мусимо лише вміло використовувати їх, і це стосується усіх без винятку членів Церкви!
Що ж до останнього запитання, то це не було «усунення», але новий розподіл служінь і, на мою думку, і вчасний, і потрібний. Донедавна на мені було досить багато обов’язків: єпископа-помічника Київської архиєпархії, Секретаря Синоду Єпископів, відповідального за будівництво патріяршого собору в м. Києві. З приходом нового єпископа до Києва – вл. Йосифа, — з’явилася можливість краще організувати наші служіння в Києві. На даний час, залишаючись Секретарем Синоду, я є також Керівником Адміністрації Патріяршої курії та виконую інші важливі завдання на доручення Глави Церкви. Так що роботи не бракує, тому прошу Вашої молитовної підтримки!
11. Володимир, семінарист
— Владика благословіть! Скажіть будь ласка чому у деяких храмах УГКЦ читають символ віри з ФІЛІОКВЕ, а у інших - без його. Коли спитали блаженнішого Гузаря чому пропускають, на це він відповів: а ми у це не вірим?! Чому зобов'язані клірики при свяченнях на диякона і священика вимовляти ФІЛІОКВЕ у Символі?! Чому в Римі, а саме у РУССІКУМ та у ГРЕЦЬКІЙ колегії до цього не зобов'язують?!
— Почнімо з того, що Символ віри — це не просто літургійна формула, а вираз віри Церкви. Католицька Церква, згідно з відомим висловом, дихає двома легенями: східним і західним, а тому богословські підходи до тих самих правд віри часто впродовж історії були дещо відмінними, проте не взаємовиключними. Впровадження Філіокве (визнання віри, що Святий Дух походить і від Сина) до літургії латинської Церкви відбувалося поступово (між VIII i IX століттями). Латинська традиція, ввівши Філіокве, стверджує передусім єдиносущну спільність між Отцем і Сином. Натомість східна традиція, як про це пригадує Катехизм Католицької Церкви, стверджує, що Святий Дух ісходить від Отця через Сина, виражаючи передовсім, що Отець у відношенні до Святого Духа є першоначалом (цей підхід дуже чітко видно у визнанні віри, що його проголошує хіротонізований на єпископа священик). Згідно з вченням Католицької Церкви, це «правосильне взаємодоповнення, якщо його не загострювати, не порушує тотожності віри в реальність одного і того ж таїнства, яке проголошується» (ККЦ 248). Втім, у практичному житті слід вистерігатися екстрем. До віри не можна зобов’язати, так як не можна зобов’язати птаха співати чи рибу плавати. Визнання віри це не – «наказ зверху», але щось, що випливає з глибини церковної традиції та церковної свідомості, яку присвоює собі і потім визнає кожна християнська душа. Нам слід мати справді «католицький» – вселенський – погляд на дане питання, щоб могти без фанатизму і «загострення» впроваджувати чи відновлювати східні підходи і вирази єдиних для нас усіх правд віри. Тому, на мою дуумку, впровадження літургічних змін мають бути попереджені ретельним поясненням і формуванням саме східного церковно-богословського мислення і то на загальноцерковному рівні. В іншому випадку зміни будуть лише зовнішні, адміністративні, і, як такі, можуть будити в деяких колах нерозуміння, а тому – спротив і напругу.
До речі, хотів би зауважити, що останніми роками гострота питання Філіокве значно зменшилася також і в католицько-православному діалозі. Ось як про це пише у своїй книзі «Усі ми брати» вл. Всеволод Скопельський, архиєпископ Вселенського Константинопольського патріархату: «Як і багато інших православних богословів, я вважаю це питання theologoumenon [богословствуванням], яке не повинно нас хвилювати» (ст. 149).
10. Віктор, ficob@ukr.net
1. Слава Ісусу Христу! Ваше Преосвященство! Чи визнає УГКЦ наявність Апостольського Спадкоємства у єпископів, священиків та дияконів з УПЦ-КП та УАПЦ?
2. Чи пересвячують в УГКЦ священиків,які приходять до єдності із Вселенською Церквою із таких церков як УПЦ-КП і УАПЦ?
3. Я знаю, що Католицька Церква не визнає т.зв. "позбавлення священничого сану" і що Анафема (Велика екскомуніка) не означає,що священослужитель позбавляється священства. Приклад: єпископи та священики-лефевристи. Цих священослужителів Католицька Церква ніколи не сприймала як таких, що не мають священства. Коли священики-лефевристи приходять до єдності з Апостольською Столицею, то їх повторно не пересвячують. Чи це так?
— Слава навіки!
1. Так.
2. Ні. Хіба що існує поважний умотивований сумнів щодо дійсності свячень священнослужителя в даній Церкві. У такому випадку, при прийнятті такої особи в лоно УГКЦ, свячення уділяються «під умовою».
3. Хотів би дещо уточнити: Канонічне право Католицької Церкви зазначає: «свячення, раз правосильно прийняте, ніколи не стає недійсним; однак, священнослужитель утрачає клирицький стан» (кан. 394 Кодексу Канонів Східних Церков). Таким чином, в Католицькій Церкві існує кара «позбавлення священичого стану», яка, однак, не означає втрати священства як такого. Згідно з католицьким вченням, священик в момент свячень отримує «незатерту печать», «незнищимий знак», що його традиція називає «сакраментальним характером», завдяки якому священик уподібнюється до Христа і може діяти у Церкві в Його імені.
Втрата клирицького стану як кара за важкі проступки, окреслені церковним правом, не позбавляє його цього сакраментального знаку священства Христового, але спричинює втрату священиком усіх прав і обов’язків, що випливають зі Святої Тайни Священства. Такому священикові забороняється сповняти священнодійства і тим самим він позбавляється усіх урядів, служінь, завдань і будь-якої делегованої влади у Церкві (кан. 395 ККСЦ). Законно висвячених священнослужителів, які були покарані великою екскомунікою, і після покаяння були наново прийняті до єдності Католицької Церкви, не пересвячують.
9. о. Ігор
— Ваше преосвященство! Як на загальноцерковному рівні виглядає подолання епідемії алкоголізму? Чи працюється над можливостями євангелізації узалежнених? Чи наша церква планує створити загальноцерконий реабілітаційний центр де б могли проходити реабілітацію між іншим і алкозалежні священики? Дякую.
— Антиалкогольна акція «За тверезість життя» триває в УГКЦ вже третій рік. Для її реалізації був створений окремий підвідділ в Комісії душпастирства служби здоров’я. У всій Церкві запроваджено регулярні моління за узалежнених осіб та їхні родини. Постійно організовуються семінари для священиків та їхніх співпрацівників. На сьогодні близько 700 священиків взяли участь у подібних семінарах. Останнім часом в Тернополі відкрили Консультативно-просвітницький Центр для допомоги залежним від алкоголю та членам їхніх родин, де пропонується участь в оздоровчій стаціонарній 10-денній реабілітації «Повернення до життя». Я вже раніше згадував про Центр «Назарет», який діє в Самбірсько-Дрогобицькій єпархії, але сподіваюся, з часом ми як Церква будемо в стані створити, принаймні, ще кілька подібних Центрів, в яких проходили б реабілітацію алкозалежні особи. Явище алкоголізму настільки складне і багатогранне, що його подолання вимагає консолідованих зусиль усього суспільства: Церкви, держави, громадських організацій і простих громадян. Лише діючи разом, можна буде подолати це лихо і домогтися суттєвого оздоровлення українського суспільства.
8. Олена, Київ
— Вельмишановний Владико! Останнім часом мають місце досить активні й дружні контакти ієрархів УГКЦ, в т. ч. і Патріарха Любомира (Гузара), з провідниками й іншими представниками різних християнських Церков і конфесій України. І, зокрема, деяких ПРОТЕСТАНТСЬКИХ деномінацій. Дуже прошу прокоментувати саме цей - останній напрямок екуменічної діяльності УГКЦ. Щиро дякую.
— Дружні відносини з представниками інших християнських Церков і церковних спільнот є проявом здорового євангельського духа, і я вважаю такий стан речей великим даром для України. Справді, не багато країн світу і Європи, не кажучи вже про пострадянські країни, можуть похвалитися такою інституцією, як Всеукраїнська Рада Церков, що стала дієвим форумом взаєморозуміння і співпраці не лише христяин, але й євреїв та мусульман. У наших відносинах з протестанськими Церквами і церковними спільнотами намагаємося підкреслювати і розвивати те, що нас єднає: проповідування Божого Слова, соціальне служіння тощо. Думаю, попри існуючі богословські відмінності у питаннях віри, живі контакти та співпрацю на інших площинах можуть і повинні бути дієвим засобом спільного свідчення християнських цінностей у нинішньому світі.
7. о. Андрій
— Преосвященніший владико, як так стається що "підгорецькі отці" порушують актуальні проблеми сьогодення скоріше чим офіційна Церква, приклади:("Лісабонській угода" Заклик до депутатів Європарламенту (15.9.2009 "Петиція за охорону сім’ї /Голові Івано-Франківської ОДА/ "(9.9.2009) і інше. Дякую!
— Дякую за це питання. Думаю, що справа не йде про перегони: «хто перший», але про щирість і ефективність певних кроків. Бо, взявши до уваги статус цієї групи осіб, які церковним трибуналом є піддані карі великої екскомуніки та видалені зі свого монашого Чину, можна спитатися: чи можуть вважатися щирими і чесними їхні починання, якщо навіть пишучи свої заяви і відозви, вони вводять людей в оману, представляючи себе єпископами і членами ЧСВВ, не будучи ані одними, ані другими? Чи може криниця з одного джерела бити солодким і гірким (пор. Як 3, 11)? В чийому імені, в такому разі, вони діють? Чи не є вони тими «пророками», які пророкують «зі свого серця», але «Господь не посилав їх» (пор. Єз 13, 6)? І чи не являється їхня «підвищена активність» лише ще одним способом нагадування про себе і нагодою черговий раз заатакувати єрархію УГКЦ та протиставити себе законному церковному проводові?
Очевидно, все вище сказане не заперечує існування проблем і загроз, проти яких Церква мусить виступати і діяти. Питання лише: як? Один зі способів це – Звернення і Пастирські листи, якими церковний провід піднімає голос на захист християнських цінностей і Божого закону. До цього засобу наша Церква вдавалася і вдається не раз і то на різних рівнях (особисто Владик, на рівні Синоду, чи разом з іншими Церквами і релігійними спільнотами в рамках Всеукраїнської Ради Церков). Але це є лише один зі способів реагування і не завжди ефективний, як, на жаль, показує досвід. Ніякі петиції, ані гучні заяви не можуть замінити щоденної душпастирської праці над духовною обновою церковної спільноти та оточуючого суспільства.
Інша справа — це загрози, які походять з зовнішніх структур і вимагають реакції на міжнародному рівні. Тут не раз слід працювати консолідовано і послідовно, щоб запевнити дієвість своїх кроків. Будучи членами Ради Єпископських Конференцій Європи (ССЕЕ), ми намагаємося використовувати «трибуну» цієї структури, щоб разом з іншими Єпископськими Конференціями Європи доносити католицьке вчення і позицію Церкви до депутатів європейських структур. Я нещодавно брав участь у Пленароному Засіданні ССЕЕ, на якому були присутні як представники Апостольської Столиці при Європарламенті (СОМЕСЕ), так і Постійний Спостерігач Ватикану при Раді Європи. Під час засідань обговорювалися актуальні виклики, які стоять перед Церквою у сучасній Європі, та приймалися наступні кроки, щоб протидіяти негативним явищам, які ширяться на нашому континетні.
Щодо внутрішньоукраїнської ситуації, то, якщо прослідкувати позицію нашої Церкви на різних соціальних і суспільно важливих напрямках (у тому числі щодо захисту сім’ї та сімейних цінностей), думаю, важко буде звинуватити її у мовчазності чи інертності. Все ж, і тут я згідний з Вами, є багато питань, які вимагають більш ефективного і своєчасного реагування, а також кращого інформування про них суспільства. З цією метою останнім часом намагаємось скріпити діяльність нашого Департаменту інформації та Відділу зовнішніх зв’язків. Втім, нам усім треба вчитися ясно проголошувати Божу науку і захищати християнські цінності там, де вони перебувають під загрозою.
6. Лев, Київ
— Високодостойний Владико! Яким є Ваше особисте ставлення до харизматичного руху в УГКЦ? Чи не здається Вам, що саме подібне пробудження й відновлення в дарах Св. Духа, що наразі спостерігається в середовищах християн різних деномінацій і традицій, є однією з тих "з'єднувальних ланок", через які Боже Провидіння свого часу вчинить так, нині поділене християнство Сходу і Заходу знову стане як згуртоване "одно" (Ів.17:21)? Дякую за відповідь.
— Церква за своєю суттю є «харизматичною» від моменту свого повстання, коли Дух Святий зійшов на апостолів і відтоді оживляє усе життя і діяння Церкви. Тому усі «харизматичні рухи» слід розглядати і оцінювати у загальноеклезіологічному контексті: наскільки вони є проявом того єдиного Святого Духа, який безнастанно провадить і оживляє Церкву, а з іншого боку — наскільки ці рухи служать розбудові і укріпленню Тіла Христового. Критерій «за плодами їхніми пізнаєте їх» тут набуває особливої ваги. Єпископи, як пастирі Божого люду, покликані здійснювати «розпізнавання духів» та запевняти належний провід харизматичним групам. Бо як з одного боку актуальною є пересторога апостола Павла: «Духа не гасіте!» (1 Сол 5, 19), так з іншого боку не можна легковажити напоучень св. Йоана Богослова: «Любі, не кожному духові вірте, а випробовуйте духів, чи вони від Бога, - багато бо лжепророків прийшло у світ» (1 Йо 4, 1). На даному етапі наша Церква робить заходи щодо перевірки та кращої організації різних харизматичних груп, які діють в її лоні. Особисто для мене певним «знаком часу», за яким, без сумніву, стоїть Святий Дух, є живе прагнення єдності, що проявляється у середовищі Українських Церков, і то як серед єрархів і духовенства, так і серед мирян. Я глибоко переконаний, що єдність Українських Церков буде в першу чергу даром з висот, плодом Святого Духа. Тож підтримуймо у собі Його присутність і діяння, бо Дух Святий «єднає усю церковну спільноту», як про це пригадує стихира в день П’ятидесятниці!
5. Юрій
— Преосвященний Владико, назвіть хоча б три стратегічні завдання, які на сьогоднішній стоять перед нашою Церквою. Дякую.
— Уся стратегія нашої Церкви виражена гаслом, прийнятим Синодом Єпископів 2006 року: «Святість об’єднаного народу». Звідси випливають конкретні напрямки нашої стратегічної діяльності:
1. Ре-євангелізація, або нова євангелізація в Україні і поза її межами. Ця тема вже широко обговорювалася на попередніх Синодах Єпископів, починаючи від 2006 року, вона буде центральною також на цьогорічному Синоді єпископів. Цього року плануємо прийняти Стратегію євангелізації на ближчу і дальшу перспективу.
2. Сприяння єдності Українських Церков, зокрема об’єднанню чотирьох гілок колись єдиної Київської митрополії. УГКЦ має своє специфічне покликання у цьому процесі: свідчити про вселенськість українського християнства і про можливість «єдності в різноманітності», яка є притаманна Католицькій Церкві і яка може стати для Помісної Церкви в Україні цінним шансом і даром.
3. Оздоровлення і захист української родини і сімейних цінностей. Родина є дорогою Церкви і запорукою дочасного добробуту народу. І саме родина, сім’я сьогодні, як ніколи, піддається численним випробуванням. Захист наймолодших її членів – ненароджених, катехизація дітей і молоді, опіка над старшими особами – ось ці завдання, які Церква, на мою думку, мусить здійснювати і тепер, і на дальшу перспективу.
4. Остап
— Преосвященніший владико, чому т.зв. "підгорецьких отців" тепер називають групою Догнала? Що змінилося від такої зміни назви?
— По-перше, слід зауважити, що в с. Підгірцях діє законний монастир Чину Святого Василія Великого, в якому проживають отці і брати, які вірно служать Богові і людям. І саме їх можна було б мати на увазі, говорячи про «підгорецьких отців». Натомість застосовувати термін «підгорецькі отці» до осіб, які за непослух були виключені з їхнього Чину, а за узурпацію собі титулу єпископів та інші проступки проти церковних законів були покарані карою великої екскомуніки, є не лише недоречним, але й може створювати непорозуміння і замішання. Щоб уникнути цього і, враховуючи ключову роль Іллі Догнала у цьому русі, групу осіб, що діють під його проводом, почали називати «групою Догнала».
3. Любомир, Львівська обл.
— Вельмишановний Отче, як Церква працює над проблемою психо-емоційних залежностей (еротоманії, ігроманії тощо) та їх поборюванням, які сьогодні набрали загрозливого поширення серед нашого люду.
— Церква має більший досвід з залежностями, які є, якщо можна так сказати, «традиційними» (хоч мені прикро стверджувати, що деякі явища переросли у «традицію»). Йдеться насамперед про алко- і наркозалежних осіб. Два роки тому ми започаткували акцію «За тверезість життя», покликану вийти на допомогу людям, узалежненим від алкоголю, і їхнім сім’ям, а також — пропагувати в народі тверезий, здоровий спосіб життя. Ця акція триває досі. На Дрогобиччині діє реабілітаційний центр «Назарет», який допомагає узалежненим людям визволитися від недуги.
Щодо згаданих Вами залежностей, то, наскільки мені відомо, поки що не налагоджено в нас систематичної допомоги таким людям. Потребуємо добре підготовлених осіб – священиків і мирян, які були б здатні нести фахову душпастирську і психологічну поміч молодим особам, діткненим цією недугою. Останніми роками нам вдалося ближче познайомитися з о. проф. Томіславом Іванчічем з Загребу та його практикою гагіотерапії, яка виявилася дуже ефективною в лікуванні різноманітних духовних недуг. Будемо намагатися краще скористатися з його досвіду. З іншого боку, Церква у всі часи й у випадку усіх недуг звертається за змилуванням до Христа — Лікаря душ і тіл — і пропонує всім хворим молитву за духовне і фізичне зцілення. Така молитва, поєднана зі Святою Тайною Покаяння, скріплена Св. Таїнством Єлеопомазання і довершена прийманням Пресвятої Євхаристії – Тіла і Крові Господньої, здатна розірвати кайдани залежності і принести дійсне зцілення.
2. Василь
— Яким чином реалізовується послання на місію, про яке неодноразово говорилося у Церкві щодо Сходу України: чи пішли монаші спільноти на працю туди за останні роки? Як Ви бачите майбутнє розвитку УГКЦ на цих теренах?
— Післанництво на місію було звернене конкретно до чернечих спільнот. При цьому ми розуміємо місію в широкому значенні цього слова – як основну діяльність Церкви з проповідування Слова Божого і уділювання Святих Тайн. Якщо говорити про Київську архиєпархію, то відразу ж на наше запрошення відгукнулися Сестри Пресвятої Родини, які на сьогодні служать при нашій громаді в Броварах. Отці Редемптористи збільшили свою присутність в Чернігові, а також провели серію парафіяльних місій і реколекцій в наших парафіях під час Великого Посту. Сестри Василіянки теж планують розпочати свою місію на Вінничині. Та все ж таки євангелізаційні завдання, які стоять перед нами, вимагають набагато більшої кількості священиків, монахів і монахинь. Тому заклик Церкви до священиків і богопосвячених осіб надалі залишається у силі. Коли Христос бачив маси народу, позбавленого духовної опіки, Він «милосердився над ними», як каже Євангеліє, і поручав молитися, щоб «Господар жнив послав робітників на свої жнива» (пор. Мт 9, 36-38). Бажання йти на Схід для пастирського служіння зроджується у серці, яке здатне зворушитися на вид духовної нужди рідного народу. Треба молитися, щоб таких сердець ставало щораз більше. І від цього у великій мірі залежатиме розвиток нашої Церкви на Сході України.
1. Андрій, Київ
— Владико, за час Вашого перебування в Києві, які основні зміни відбулися в архиєпархії?
— Слава Ісусу Христу!
Вітаю сердечно усіх, хто бере участь у цьому спілкуванні на веб-сайті РІСУ!
Якщо йдеться про зміни в архиєпархії, то я б згадав перш за все розширення можливостей проповідування Божого слова через збільшення кількості священиків та дияконів, які служать на наших теренах, а також – заснування нових громад УГКЦ в областях, що входять до складу Київської архиєпархії. В міру збільшення нашої присутності ми віднаходимо нових наших вірних, які з економічних чи політичних причин виявилися на теренах Великої України. Дуже важливим для нашої Церкви вважаю те, що з’являються покликання до священства з теренів Центральної та Східної України. Це означає, що наша Церква не сприймається більше як «регіональна», але повертає собі що раз то більше статус загальноукраїнської. Усі інші зміни – похідні від вище згаданих: розбудова структури архиєпархії, створення нових комісій, реалізація конкретних планів. Радісно констатувати зростаючу активність у церковному житті мирян, зокрема – молоді. Найновішим прикладом цього може бути архиєпархіяльна газета «Собор» і портал релігійних новин, редакторами яких є наша обдарована молодь у співпраці з прес-службою Київської архиєпархії.
Втім, найосновніші зміни мають не кількісний, а якісний характер, і їх не можна оцінити за зовнішніми критеріями. В одному з номерів газети «Собор» редактор написала: «Архиєпархія змінилася. Чи змінився греко-католик?». Слушне запитання! І саме про це йдеться: допомагати нашим парафіянам змінюватися на краще через зріст у вірі. Маю надію, що Боже слово, посіяне в цьому часі, і Божа ласка, якої нам ніколи не бракує, приносять добрі плоди у житті наших вірних, бо саме в цьому полягає місія Церкви, згідно з словами Христа: «Я послав вас, щоб ви принесли плід і щоб ваш плід тривав» (пор. Йо 15).