"Якби не було Церкви за тих 260 років, коли існувала міграція старших русинів до Сербії, то вже б не було тут серед українців нікого"

Інтерв’ю з апостольським екзархом для греко-католиків Сербії і Чорногорії єпископом Юрієм Джуджаром

— Владико Юрію, прошу розповісти про себе, звідки Ви є родом?

— Народився на території теперішньої Сербії, у Воєводіні.

— Тобто Ви повернулися туди, звідки вийшли?

— Так, я вернувся на рідну землю служити Богові і Церкві після довгої розлуки з нею. У віці 14 років був скерований на навчання до Малої семінарії в Римі. Там здобув матуру, потім студіював філософію і богослов’я. У Римі здобув спеціалізацію з церковного права і після того 16 років працював в Конгрегації Східних Церков до 2001 року. Отож, частина мого життя з юних літ минула у Вічному місті.

— Українську мову ви так добре знаєте після навчання в Малій семінарії? (український навчальний заклад в Римі для юнаків)

— Так, з Малої семінарії, і в тому є заслуга отців Салезіян, які давали нам добру освіту під кожним оглядом. Ці монахи старалися передати нам також любов до рідної мови і обряду.

— Владико, прошу розповісти про важливі зміни, які відбулися у Вашому духовному служінні на території колишньої союзної республіки Югославія. Чому був створений екзархат для греко-католиків Сербії і Чорногорії?

— 19 березня 2001 року я був хіротонізований, а за кілька тижнів опісля скерований на служіння до Мукачівської єпархії як помічник ординарія. В цій єпархії працював до літа 2003 року. 28 вересня того ж року Ватиканом був проголошений новий Апостольський екзархат для греко-католиків у Сербії та Чорногорії, який був виокремлений з Крижевецької єпархії.

Потреба в цьому була значна, тому що після утворення нових країн на території колишньої Югославії і на церковному полі мусіли утворитися нові юрисдикції. Єпископ Крижевецької єпархії має осідок в Хорватії, а до Сербії і Чорногорії він доїздив. Щоправда, за останні роки було в цьому відношенні легше. Але десять років тому було дуже важко приїжджати, тому що в країні відчувалося напруження. Тому логічно, що та частина духовенства і вірних греко-католиків, яка проживає в Сербії і Чорногорії, потребувала нового апостольського екзархату з окремою юрисдикцією. Його офіційне проголошення відбулося 2 листопада 2003 року. Відтоді ми стараємося створити основні структури під нову церковну організацію.

По-перше, єпископ не мав резиденції і окремого місця проживання.. Перші два роки я був співмешканцем в квартирі з парохом в Руському Керестурі. За той час за допомогою радників нам вдалося купити майже новий будинок в Новому Саді, де здійснюється урядування екзархатом вже більше ніж пів року. В цьому місті набагато легше контактувати зі священиками. Це місто є культурним і адміністративним центром, а також воно є географічно ближче до всіх парафій, яких ми нараховуємо майже двадцять. Всі вони є зосереджені на півночі теперішньої Сербії в області Воєводіна. Найбільше на півночі місто Суботіца, але вже за мого служіння тут заснували парафію. Нам вдалося відновити Богослужіння у столиці країни Бєлграді, наші парафії розкинулися аж до самого сербо-хорватського кордону.

Кафедральний собор залишився в Руському Керестурі, бо це є найбільша парафія нашого екзархату. Але в географічному вимірі ця місцевість є селом і знаходиться на узбіччі. Існує кілька причин, з яких Руський Керестур не є відповідним місцем для урядування єпископа. Я дуже часто їжджу туди на Богослужіння, зокрема з нагоди великих свят. Часто мені доводиться їздити також до Бєлграду на різноманітні конференції та зустрічі, але це тепер не дуже складно завдяки комунікаціям.

— Які є найбільші труднощі у Вашій праці в екзархаті?

— Труднощі здебільшого мають церковний характер. По-перше,. відчуваємо зараз брак священиків і на нас позначається також дуже важке матеріальне становище в країні. Вона ще не вийшла з нього. Наша Церква є відділена від держави і не має ніякої матеріальної допомоги. Вірні дають пожертви на нашу Церкву і завдяки їм ми стараємось якось вийти з цього становища.

Хоч маємо студентів-семінаристів, Богу дякувати, і покликання маємо, але вони ще не є готові для духовної праці в екзархаті. Знаєте, якою є психологія вірних: вони дуже звикають до одного священика і не дуже радо приймають вістку про призначення отця в з іншої парафії, хоч він не є далеко. Присутність священика на парафії між людьми, хай вона і невелика, дуже багато означає. Вагомою є його присутність на місці, моральна певність парафіян, що тут є духовний отець. Він є основою громади, адже до нього можна звернутися у всіх потребах. Він старається, він думає про людей, молиться за них, і то є дуже глибоко вкорінено в людей. І дуже важко нераз поєднати дві, навіть не раз три парафії. Число парафій збільшується в тому значенні, що люди переїжджають з одного місця на друге, зокрема молоді родини через зміну роботи. І якщо живе 15-20 родин, то задля них священик там не може бути, бо вони його не зможуть утримати. Але ці родини бажають мати Богослужіння, так що деякі священики мають по два і навіть по три місця духовної обслуги окрім тої парафії, де вони призначені. У ті місця вони приїжджають раз чи два на місяць.

— У вас більшість священиків перебуває в целібаті? Чи у Вашому екзархаті надається перевага одруженим священикам?

— Якщо дивитися на конкретне життя священика, то неодруженому священикові легше жити на меншій парафії. По-перше особисто, а по-друге він може більше себе уділяти в духовному служінні для людей. Бо священик, який має родину, природно дбає про неї, вишколює дітей. Але паралельно з тим і працює для парафії. З цього огляду виникають труднощі в тому плані, що якщо треба перемістити в інше місце пароха, то треба враховувати, чи діти ходять до школи, який мають вік, чи не будуть студіювати. Для кожного священика як батька це стоїть на першому місці.

— Чи їмості задіяні в парафіяльне життя екзархату?

— В більшості випадків вони дуже багато допомагають священикам на парафії. Навіть є такі, що як мають добрий слух і голос, то заміняють дяків, якщо відчувається їх брак. Потреба в дяках відчувається не тільки в нашому, але й в інших екзархатах та єпархіях.

— Яку роль відіграє сьогодні Церква в сербській державі, наскільки вона активна в громадському житті? В часи Австрійської імперії вона не лише єднала релігійне і національне, вона була центром того життя.

— Церква зараз відіграє велику роль, ту, що відігравала в минулому. Ті люди, які є в нашій Церкві на цих теренах, поєднані між собою. Це є один захист перед асиміляцією. Вона є пов’язана з народом, підтримує діяльність національних товариств, бере участь у фестивалях. Я часто голошу вітальне слово на телебаченні з нагоди великих свят. Єпископські послання друкуються в газеті “Тижневик”, окрім нього видається релігійний часопис-місячник “Дзвони”.

Згадую, що після того, як ми переїхали в нову резиденцію, то першими делегатами у нас були інтелігенція міста, працівники радіо і телебачення. Ми тісно пов’язані з видавничим відділом, який видає газети, книжки, і то є добре.

Я завжди наголошую, що якби не було Церкви за тих 260 років, коли існувала міграція старших русинів, то вже б не було серед українців нікого. Навіть за важких для Церкви часів після Другої світової війни вона намагалася виконувати свою роль єднального чинника.

— Ви згадали телебачення, в який спосіб співпрацюєте з цим дієвим засобом масової інформації?

— На державному телебаченні, зокрема на обласному, ми маємо щодня по 15 хвилин, виділених для програми. І кілька разів на тиждень є по кілька годин для передач національних меншин. Ми з церковного боку домовляємось з нашими ведучими, і це є добре, що вони часто проявляють ініціативу.

Наприклад, окремі програми присвячені Різдву. Журналісти приходять до резиденції, тут знімають про звичаї і колядки. Інколи, як є якісь важливі події посвячення церкви, то вони приходять і відбувається пряма трансляція.

В четвер і неділю від 8 до 10 вечора це є дуже добрий час, бо я знаю, що більшість в такий час дивляться телебачення. Це програми та інформації про культурне життя і про формацію. Телебачення відіграє добру роль збереження і поширення навчання в національній мові, зокрема у великих містах, де є мішанні подружжя, де можна дуже легко забути власну мову.

— А як у вас складаються відносини з місцевою владою?

— Про стосунки з владою можу сказати, що вони перебувають на доброму рівні. Я дуже задоволений ними, зокрема я вже кілька разів був на аудієнції в президента Республіки. Перший раз це була його ініціатива, це є дуже похвально, що вони цікавляться нами. Також маємо контакти з місцевою та обласною владою. До нас приїжджав президент парламенту, міністр віросповідання. Я думаю, що є дуже коректні відносини, більш відкриті, аніж між нами і Православною Церквою.

— Які відносини склалися з Православною Церквою? Все ж таки в Сербії православ’я відіграє домінуючу роль.

— Православна Церква тут переважає і робить великий внесок в державно-творче життя як в минулому, так і тепер.

Ми трактуємося на рівні з Католицькою Церквою латинського обряду, я є член єпископської конференції. Наші відносини є такі, що на рівні єпископської конференції і Синоду єпископів ми ведемо діалог.

— Тобто все відбувається на офіційному рівні?

— Можна сказати і так.

— Чи не існує якихось заходів для примирення, чи, наприклад, екуменічних конференцій?

— Заходів для примирення немає, бо не було потреби для примирення. Ми і так стараємося провадити екуменічний діалог на загальному рівні Католицької і Православної Церкви. Ми не маємо в тому такої великої потреби, бо то є цілком інший народ і проповідують вони іншою мовою. Нема, скажімо, навіть небезпеки, бо вони з острахом статвляться до терміну „прозелітизм”, навіть не знаючи, скільки воно має значень.

— Тобто конкретних звинувачень у вашу сторону немає?

— Ні!

— А як у Вас складаються стосунки з Україною? Чи є якась допомога від неї для своїх синів діаспори?

— Є добрі відносини, наскільки я знаю. Діє “Союз синів українців”, який добре співпрацює через посольство України. Навіть в минулому було, що уряд України допомагав у деяких конкретних випадках у друкуванні книжок чи папером. Навіть в тих важких часах, в 1992-1993 роках, там було більше цифр. Ряд наших студентів мають можливість студіювати в Україні, зокрема маємо багато журналістів, які навчалися там. Щоправда багато студентів-українців з колишньої Югославії залишилися там. Проте ми маємо біля 70-80 молодих людей, які повернулися із відповідною освітою з України, вони добре вивчили українську мову, з їх боку відчуваємо допомогу і сподіваємося в подальшому на неї.

— Дякую за розмову і бажаю Вам плідного духовного служіння.

Розмовляв Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ,
Ужгород, 26 червня 2006 року

Світлина Мирослави Мацо, Ужгород