Останнім часом активізувалася пропаганда різноманітних ідеологічних та політичних штампів, які нерідко привносяться і в Православну Церкву. Незважаючи на засудження Священним Синодом УПЦ "політичного православ'я", явні розбіжності декларованих політичних ідей з православним віровченням, остаточно це нездорове явище у Церкві подолано не було.
Останнім часом активізувалася пропаганда різноманітних ідеологічних та політичних штампів, які нерідко привносяться і в Православну Церкву. Незважаючи на засудження Священним Синодом УПЦ "політичного православ'я", явні розбіжності декларованих політичних ідей з православним віровченням, остаточно це нездорове явище у Церкві подолано не було. Більш того, останнім часом навіть офіційна риторика Московського Патріархату, а саме висловлювання патріарха Кирила, почали носити відверто політичний і сумнівний з огляду на православну еклезіологію характер. Чи не повторить "Третій Рим" долю Першого?.. Це питання нині турбує багатьох православних вірних в Україні та за її межами.
У нашій державі проблема викликає додатковий резонанс, бо не дуже привабливо виглядає на тлі початку оздоровлення еклезіологічної свідомості в неканонічних юрисдикціях, передусім в УАПЦ. Остання впевнено крокує вперед, назустріч канонічному Православ'ю, звільняється від етнофілетизму та політизації Церкви, натомість Московська Патріархія робить кроки назад, повертаючись до сумнівних, а можливо, і єретичних ідей.
Оскільки багато хто не усвідомлює масштабів небезпеки, я спробую тут коротко проаналізувати один з таких ідеологічних штампів на предмет його відповідності православному віровченню.
Окремо зазначу, що подібні штампи все ще існують і в УАПЦ, і, тим більше, в УПЦ КП, однак вони не є частинами Вселенського Православ'я (а УПЦ КП не сильно й прагне такою частиною стати [1]), тому ці викривлення віровчення можна пояснити саме їхньої ізоляцію (або ж їхня ізоляція є наслідком цих викривлень). А от РПЦ є повноправною частиною Вселенської Православної Церкви, перебуває в євхаристійній єдності з усіма її складовими, є найбільшою за чисельністю автокефальною Православною Церквою у світі, тому негативні тенденції в ній вкрай небезпечні. Оскільки Вселенське Православ'я — це єдине ціле, це Тіло Христове, то хвороба в одній його частині буде відбиватися і на всіх інших, на Православ'ї в цілому.
У РПЦ існують дві позиції стосовно "єдності братських народів" — пом'якшена і радикальна. Перша озвучується деякими російськими богословами та ієрархами, зокрема й патріархом Кирилом: "Ядром російського світу нині є Росія, Україна, Білорусь, і святий преподобний Лавреній Чернігівський виразив цю ідеї відомою фразою: "Росія, Україна, Білорусь — це і є свята Русь". Саме таке розуміння Російського світу закладено у сучасній самоназві нашої Церкви. Церква називається російською не за етнічною ознакою. Ця назва вказує на те, що Російська Православна Церква виконує пастирську місію серед народів, що приймають російську духовну та культурну традицію як основу своєї національної ідентичності, або, принаймні, як її суттєву частину. У той же час Російська Церква є найбільш багатонаціональною православною громадою у світі і прагне розвивати свій багатонаціональний характер" [2] чи більш прямолінійно: "Церква, що об'єднує усі братські народи, охрещені у Київській купелі" [3], "Бережіть це світло — його можна зберегти лише якщо ви будете берегти віру Православну, любити свою святиню, любити свою Церкву — єдину Православну Церкву, Церкву Святої Русі" [4].
Другу відстоюють різноманітні "братства" і "союзи", низка публіцистів, які регулярно цитують нібито слова прп. Лаврентія Чернігівського: "Як не можна розділити Святу Трійцю Отця і Сина і Святого Духа — це Один Господь Бог, так не можна розділити Росію, Україну і Білорусь — це разом — Свята Русь" [5]. Ця позиція, попри кричущу й очевидну невідповідність православному віровченню, проте ніколи офіційно Церквою засуджена не була (окрім вищезгаданої спроби засудити "політичне православ'я" в УПЦ), а багато її ідеологів займають високі церковні посади в РПЦ.
Дві позиції на перший погляд відмінні, однак при детальнішому вивченні очевидна їхня спорідненість. Власне, вони обидві говорять про одне й те ж, просто різними мовами — перша більш замаскована під теологічну концепцію, а друга — прямолінійна й богословськи безграмотна.
Немає потреби розглядати тут питання приналежності чи неприналежності вищезгаданих висловлювань прп. Лаврентію Чернігівському, бо це тема окремого дослідження. Однак існує достатньо свідчень про те, що прп. Лаврентій нічого подібного ніколи не говорив, зокрема, перше видання його житія вийшло без усіх цих "пророцтв". Утім, навіть якщо припустити, що преподобний міг таке сказати — це ніяк не може виправдати неправославності подібного твердження.
Православне вчення про Церкву викладене у догматі про Церкву, що міститься в Символі Віри й звучить так: "[Вірую] в Єдину Святу Кафолічну Апостольську Церкву". У церковнослов'янському перекладі грецьке слово "кафоліке" передано як "Соборну", але це, по-перше, не зовсім вірний переклад, а по-друге, слово "соборність" завдяки працям А. С. Хомякова (1804—1860) з часом змінило свій зміст на такий, який краще було б передати словом "соборноправність". Слово ж "кафолікос" означає а) внутрішню єдність у вченні, єдність віри, б) вселенськість, універсальність (як географічну, так і соціальну).
Церква — це зібрання під єдиною Главою — Господом Ісусом Христом усіх істинно віруючих у Нього на небі і на землі, що виконують Його волю, перебувають у Ньому, причащаються Його Божественного Життя. Церква є тілом Христовим, до якого належать усі живі та померлі християни, що істинно вірують у Христа і поєднались з Ним у таїнствах Хрещення та Євхаристії через Його благодать. Церква на землі виконує виключно єдине завдання: спасає людей, поєднує їх з Христом.
Христос заснував лише одну Церкву, якій обіцяв Свою допомогу, і котра є хранителькою євангельського благовістя. Це твердження було в давнину істиною, що не потребувала доказів, і нині для християн, вірних Переданню, вона такою і залишається. Не може бути кількох Церков, як не може бути кількох істин. Відповідно до звичаю ще з апостольських часів іноді говорять про "Церкви", але в такому випадку йдеться про помісні громади, що не означає множинності, бо всі вони являють єдину Кафолічну Церкву [6].
Єдність Церкви забезпечується передовсім єдністю у вірі та євхаристійним спілкуванням між громадами: "Потрібно завжди пам'ятати, що помісна Євхаристійна громада є "Церквою Божою" за умови, що вона знаходиться у повній єдності віри та Євхаристії з усіма іншими громадами" [7]. У контексті місцевої Церкви ніяк не можна говорити, що вона "єдина" (у значенні "одна") чи протиставляти її іншим помісними Церквам. Бо Церквою Христовою, наприклад, та ж РПЦ буде тільки через єдність у вірі та Євхаристії з іншими автокефальними Церквами.
Кафолічність — це "присутність повноти істини через цілковите прийняття Церквою повноти божественного Одкровення " [8]. Це і всесвітність, універсальність Церкви, і її цілісність, повнота. Найбільш точними українськими відповідниками можуть бути слова "всезагальна" або "всеохопна". Церква всесвітня й універсальна тому, що Христос і Його вчення звернені не до якогось одного народу, і не до якоїсь однієї доби чи культури, а до всього людства, до всіх культур і епох. Універсальність своєю чергою випливає з того, що вчення Христа цілісне, всеоб'ємне, охоплює собою все життя людини, відповідає на всі її питання, звернене до всього життя. Кафолічна Церква — це Тіло Христове, що є "повнотою Того, що наповнює все в усьому" (Еф. 1:23).
Церква є кафолічною, оскільки об'єднує у Христі усіх віруючих людей, незалежно від їхньої національності, мови, політичних переконань, соціального статусу, статі, віку тощо. Будь-які гріховні розділення і протистояння між людьми, що переповнюють світ, не можуть мати місця у Церкві, де всі стають єдиними з Христом і поміж собою через Євхаристію. У Євхаристії відбувається "вихід за межі всіх розділень, як природних, так і соціальних, що підтримують існування світу в стані дезинтеграцїі, фрагментарності, розкладу, а відтак у стані смерті" [9]. Безперечно, віруюча людина зберігає свої індивідуальні особливості, але вона не може протиставляти їх особливостям інших людей, а повинна шукати єдності з іншими у любові. Якщо Церква у своїй локалізації (тобто конкретна автокефалія, єпархія, або інша одиниця) не долає цього розділення, то вона перестає бути Церквою, так само і Євхаристія, "що відбувається за свідомого та навмисного ізолювання й відокремлення від інших місцевих спільнот у світі, не є справжньою Євхаристією" [10].
У ХІХ столітті, під впливом національних революцій у країнах Європи, у Православну Церкву почав проникати націоналізм, який призвів до суттєвих і небезпечних викривлень православної еклезіології. Цим викривленням було офіційно покладено край на Всеправославному Соборі у Константинополі 1872 року, де явище етнофілетизму (філетизму) було засуджене як єресь, а його послідовники відлучені від Церкви. Ухвала собору була наступною: "ми відкидаємо філетизм, що є расовою дискримінацією та націоналістичною суперечкою, ворожнечею і розладом у Церкві Христа, є протилежним вченню Євангелія та священним канонам наших Святих Отців" [11]. Сам етнофілетизм визначався як створення церковної адміністративної одиниці за національним принципом (для однієї нації), привнесення у церкву національних поділів (коли єпископи представляють не територію, а націю), руйнування канонічної структури Церкви (порушення принципу одне місто — один єпископ) тощо [12].
Отже, створення автокефальної Церкви для одного народу, відстоювання її національної ідентичності у протиставленні іншим, — це соборно засуджена Православною Церквою єресь етнофілетизму. У наведених на початку цитатах не йде мова про один народ (якщо тільки не підводити до цього термін "російський світ"), однак чи зміниться суть справи, якщо замість одного народу ми будемо говорити про три народи (чи чотири, чи десять), протиставляючи їх іншим? На мою думку, це не міняє суті справи, адже засуджений як єресь етнічний підхід у Церкві залишається. А зі слів патріарха Кирила випливає, що є Церква кількох "братських народів", яка ніби протиставляється автокефальним Церквам "небратських народів". Причому існує дуже небезпечне ототожнення місцевої автокефальної Російської Православної Церкви з єдиною Кафолічною Церквою, наче інші помісні Церкви — це щось онтологічно інше ("любити свою Церкву — єдину Православну Церкву, Церкву Святої Русі"). Любити треба Церкву Христову, а не "Церкву Русі".
Слід також врахувати, що де-факто Константинопольський Собор засудив не тільки етнічні поділи, а й будь-які інші (мовні, культурні, вікові, політичні, соціальні). Собор визнав єдиним можливим принципом для адміністративного устрою Церкви — територіальний принцип. Але й такий поділ існує лише для зручності й не означає, що Церкви різних територій — це різні Церкви. Ні, це одна й та ж Кафолічна Церква, але на території Росії, на території Греції, на території Сербії тощо. Тому, хоч в офіційних висловлюваннях патріарх та інші ієрархи і богослови РПЦ заперечують етнічний характер своєї Церкви, вони все ж наполягають на якійсь її "російській ідентичності", протиставляють її іншим Церквам у культурному чи політичному сенсі ("російська цивілізація", "російський світ"). І при цьому не звертають уваги на те, що є величезні території навіть у канонічному полі РПЦ, яким абсолютно чужі всі ці ідеї (більша частина України, Прибалтика, Японія і т.д.). А етнічні (чи культурні, чи політичні) юрисдикції РПЦ поза своєю канонічною територією прямо порушують принципи канонічного устрою Православної Церкви: "Нехай не йдуть єпископи до церков, що за межами їхньої власної єпархії..." (2-й канон Другого Вселенського Собору).
Відтак, можна побачити, наскільки суперечать наведені на початку статті висловлювання православному вченню про Церкву і канонічному праву. Безперечно, на офіційному рівні вони поки що не мають характеру явної єресі етнофілетизму, але все таки досить суттєво спотворюють православну еклезіологію. І, на жаль, тенденції тільки погіршуються.
Посилання
1. Патриарх Филарет: "Нам не нужны ни Москва, ни Константинополь" // http://www.religion.in.ua/news/2253-patriarx-filaret-nam-ne-nuzhny-ni-moskva-ni.html.
2. Выступление Святейшего Патриарха Кирилла на торжественном открытии III Ассамблеи Русского мира // http://www.patriarchia.ru/db/text/928446.html.
3. Слово Святейшего Патриарха Кирилла в Никольском кафедральном соборе города Горловки // http://www.patriarchia.ru/db/text/707934.html.
4. Слово Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Кирилла в Никольском Васильевском монастыре Донецкой епархии // http://www.patriarchia.ru/db/text/708742.html.
5.http://www.otechestvo.org.ua/main/20056/2703.htm; http://www.otechestvo.org.ua/main/20086/1406.htm.
6. Лосский В., Петр (Л'юилье), еп. Толкование на Символ веры. 9-й член // http://azbyka.ru/dictionary/17/losskiy_tolkovanie_na_simvol_very_11-all.shtml.
7. Лосский, Н., диакон. Соборность-кафоличность и первенство в православной экклезиологии // Православное учение о Церкви. М., 2003. С. 91.
8. Лосский Н., с. 90.
9. Йоан (Зізіулас), митр. Помісна Церква у перспективі спілкування // http://bogoslov-club.org.ua/?p=79.
10. Там само.
11. Цит. за: Пантелеймон (Родопулос), митрополит. Територіальні юрисдикції відповідно до православного канонічного права // http://orthodoxy.org.ua/uk/bogoslovya/2008/03/06/14711.html.
12. Там само.