Перша веб-конференція РІСУ On-line — в гостях: Юлія КОМІНКО, експерт з питань співпраці Церкви з мас-медіа, член Національної спілки журналістів України, випусковий редактор Інтернет-порталу „Православіє в Україні”. Готує книжку про формування образу Церкви у світських ЗМІ. За свою журналістську діяльність була нагороджена орденами преподобного Нестора Літописця ІІ і IIІ ступенів.
запитання і відповіді розміщуються в порядку отримання останніх — найсвіжіші угорі
Запитання на завершення від редакції РІСУ.
— Пані Юліє, які побажання щодо діяльності РІСУ Ви би хотіли висловити? Прошу бути багатослівною.
— На жаль, багатослів’я на сьогодні вже вичерпалося. Скажу словами Ліни Костенко:
Було нам важко і було нам зле,
І західно, і східно,
Було безвихідно, але
нам не було негідно.
І це, напевне, головне,
Якої ще фортуни?
Не відступитися,
і не покласти лжу на струни.
Золотухін Олександр
— Перепрошую, Юліє, ще одне запитання. Ви стверджуєте, що люди втратили відчуття божественної, невідмирної природи Церкви. Але за моїми спостереженнями, це притаманне атеїстичній частині населення. А та частина, яка живе в Церкві, навпаки, занадто ідеалізує та доводить до абсурду невідмирність Церкви. Наприклад, копієчку, що прочанин поклав у скриньку для пожертв, вважають мало не власністю Бога. І держава на цю копієчку ніякого права не має. А копієчка, що зароблена, наприклад, від виграшу в азартні ігри - то вже власність сатанинська. Що Ви скажете з цього приводу?
— Гадаю, це є певним підтвердженням моїх слів.
Саме через те, що люди втратили відчуття божественної, невідмирної природи Церкви, вони й сперечаються за ту копієчку та за інші "земні блага". Часто в наших храмах можна побачити людей, які стоять біля своєї свічечки на свічнику, доки вона не догорить, аби хтось ненароком її не погасив і не поставив свою. Навіщо?
Ми часто розмірковуємо про Церкву, а тим більш про Бога, як про того, хто розсердиться, покарає, помститься, якщо ми не виконуватимемо його суворих припісів та настанов. Але ж це ніщо інше, як наше земне уявлення, на більше ми часто просто не здатні.
У нас навіть можна почути, що "я до церкви на ходжу, бо в мене грошей на свічки немає".
Ми дещо забули, Який Він є. Може, варто зазирнути в серце та пригадати?..
Золотухін Олександр
— Доброго дня, Юліє. Що, на Ваш погляд, означає теза Закону про свободу совісті, що Церква відділена від держави? Чи значить це, що держава взагалі не має втручатися ніяким чином у церковні справи, скажімо, контролювати через податкову службу правильність нарахування податків, або ж, що церковні організації не зобов'язані дотримуватися законодавства країни їх розташування?
— На мій погляд, це означає, що держава не пхається до справ церковних, а Церква не переймається справами державними. Докладніше на цю тему можна почитати, наприклад, у ректора Ужгородської богословської академії священика Віктора Бедя (http://orthodoxy.org.ua/uk/node/4310). Я з цього приводу розмірковувати не беруся.
Anton
— Яку подію з життя Православної Церкви Ви б назвали подією року?
— Напевне, 40-річчя архиєрейського служіння Предстоятеля УПЦ. Такого єднання з людьми, такого почуття родини, як під час святкування в Лаврі та Палаці "Україна", я вже давно не відчувала.
allan
Як Ви вважаєте, в церковній журналістиці можна використовувати піар-технології та прийоми маніпуляції свідомістю?
— Вважаю, що категорично не можна. Будь-яка маніпуляція - насамперед, обман і руйнівна шкода. Навіть не просто обман, а жорстокий, такий собі диявольський обман. Адже ви знаєте, коли людиною маніпулюють, чи окремою особою, чи усім суспільством, вона вдається до тих дій, ані наслідків яких, ані необхідності не розуміє. Потім ці дії призводять до певних негативних речей та явищ, людина чи суспільство від них страждає, але не може зрозуміти, чому вчинила саме так. Головний жах маніпуляції в тому, що той, ким маніпулюють, мусить нести відповідальність за вчинені дії. Жорстоко це. Один із яскравих прикладів - згадайте нещодавній фільм "Ілюзіоніст", пам'ятаєте, яке страшне прозріння настало в комісара, коли він зрозумів, як ним зманіпулювали, і які загалом жахливі наслідки мали витівки пана Ейзенгайма.
Щодо піару, так ми просто його так не називаємо. У нас наша робота зветься максимальне висвітлення життя громад та діяльності церковних організацій, аби громадськість могла скласти якомога повне та об'єктивне уявлення про Церкву.
nik
— Ось Ви редактор православного сайту, щодня друкуєте багато цікавого. А як, на Вашу думку, бути тим, хто не має доступу до Інтернету? Православні газети сповнені офіційною інфо, а де читати про життя?
— Є чудові православні газети, які просто яскраво та тепло висвітлюють життя віруючих у різних куточках України. Їхні передплатні індекси можна знайти у каталозі видань, є можливість їх передплатити та отримувати. Вони друкують дуже мало офіціозу, а багато життєвих матеріалів. Наприклад, газета та журнал "Начало", Дніпропетровськ, журнал "Живой родник", Донецьк, газета "Дзвони Волині", Луцьк, газета "Летопись православия", Запорожье. Насправді, їх багато. Особливо в кожному регіоні свої, про які ми не знаємо. Треба просто по храмах попитати.
Людмила КРЮКОВА
— Як Ви плануєте практично застосувати у майбутньому наробки зі своєї дисертації? Дякую
— Планую видати її книгою. Образ Церкви, який постав із ЗМІ ("театральна вистава", "спортивна гра", "легковажна жінка", "картярська гра"), є настільки негативним, що, на мій погляд, може вкрай негативно позначитися на масовій свідомості, а тому подібне висвітлення релігійного життя потребує зміни. Натомість інформація про Церкву має надходити не лише високопрофесійна та точна, а й зрозуміла суспільству, адекватна розумінню наших громадян. Над цим наразі й працюємо.
Микола КУЛЬКОВ (КДС)
— Ходять чутки про існування прес-служби Митрополита Володимира, яка діє паралельно з прес-службою УПЦ. Як Ви це можете прокоментувати?
— Останнім часом налагоджена тісна співпраця між чотирма православними інформаційними структурами: редакцією порталу "Православіє в Україні", редакцією офіційного сайту "Українська Православна Церква", Головною редакцією телепрограм УПЦ та офіційним друкованим органом Київської Митрополії "Церковна газета". Рушійною силою процесу взаємодії цих структур є журналісти "Православія в Україні". Ця діяльність здійснюється під патронатом секретаря Предстоятеля Української Православної Церкви архімандрита Олександра (Драбинка). Тобто, в нас є газета, Інтернет і телебачення. До того ж, ми першими друкуємо офіційну інформацію про Предстоятельське служіння Блаженнішого Митрополита Володимира, офіційні документи УПЦ та коментарі. Таким чином ця структура фактично виконує функції прес-служби Предстоятеля.
Олег КИСЕЛЬОВ, Молодіжна асоціація релігієзнавців
— Пані Юлію, як Ви можете пояснити існування аж трьох офіційних сайтів Української Православної Церкви (pravoslavye.org.ua, orthodox.org.ua, orthodoxy.org.ua)? Наскільки, на Вашу думку, виправданим є їх існування, адже матеріали сайтів дублюються?
— Як пояснити? Напевне, зрушенням у розвитку релігійної журналістики :.
Ці три ресурси дають можливість поглянути на Українську Православну Церкву з різних точок зору. І до речі, лише один із них - orthodox.org.ua - є офіційним, і все, що на ньому публікується, є оперативною, компетентною інформацією, яка виходить з благословення священноначалля Церкви. Цей проект від початку планувався як веб-довідник Української Православної Церкви, де мала б розміщатися якомога повна інформація про все, що стосується цієї Церкви. Проект запущений нещодавно, він ще має наповнюватися, але те, що там друкується - з перших рук.
Інші два ресурси - це творчі проекти різних колективів, а тому вони різняться за духом, настроєм, тональністю та тематичним підбором публікацій. Наприклад, сайт прес-служби УПЦ „Україна православна” (pravoslavye.org.ua) полюбляє політику, суперечні питання, він орієнтований на оперативне подання церковних новин, не акцентуючи увагу на їхньому змісті. Також прес-служба спеціалізується на інтерв'ю та коментарях ієрархів УПЦ та священиків.
Портал „Православіє в Україні” (orthodoxy.org.ua) ми намагаємося робити перш за все людяним. Головний наш девіз - показати шлях людини до Бога і спасіння через певну подію в її житті. Тому ми перш за все намагаємося дати цікавий, життєвий матеріал. За умови того, що суспільство, особливо у центрі та на сході України, відвикло від Церкви, часто не розуміє її життя, ми не можемо собі дозволити, так би мовити "голого" інформування - люди не розуміють, навіщо освячують храми і навіщо водити дітей окрім щоденної загальноосвітньої школи, ще й до школи недільної. Тому усі наші новини ми намагаємося подати у розвитку, розкрити життя громади, значення храму та духовного життя для певного міста чи селища.
Церква - жива. Показати це - наше завдання.
Ігумен Євстратій
— Які б Ви могли назвати праці православних авторів, які б могли переконати пересічну світську, але "живу" людину, в тому, що Православна Церква — це не лише довгі служби та суворі попи?
— З першого, що спадає на думку, - це наш чарівний автор протоієрей Олександр Авдюгін (http://orthodoxy.org.ua/uk/taxonomy/term/158). Його публікації - одні з лідерів за кількістю переглядів на нашому сайті. Також треба обов'язково згадати наших редакторів священика Андрія Дудченка (http://orthodoxy.org.ua/uk/taxonomy/term/93) та Олександра Андрущенка (http://orthodoxy.org.ua/taxonomy/term/96), наших дописувачів священика Іоанна Мєшкова (http://orthodoxy.org.ua/uk/taxonomy/term/156), диякона Георгія Скубака (http://orthodoxy.org.ua/uk/taxonomy/term/164), Тамари Рябкової, Вікторії Сидорової.
Окрема тема — книга порталу "Православіє в Україні" "Рік із життя Української Православної Церкви" (http://orthodoxy.org.ua/uk/node/1566), в якій містяться повідомлення про найцікавіші події у житті цієї Церкви.
Протоєрей Євген ЗАПЛЕТНЮК
— Чи не бачите Ви доцільним писати на Вашому сайті і про життя інших конфесій?
— Представників різних конфесій, які не перебувають у Євхаристійному спілкуванні, об'єднує соціальна та благодійна діяльність. Нерідко наші ієрархи та священнослужителі беруть участь у міжконфесійних нарадах та заходах, зокрема конференціях військових та священиків, форумах, присвячених допомозі нужденним, боротьбі зі СНІДом, торгівлі людьми, соціальним сирітством, духовній опіці людей у місцях позбавлення волі тощо.
За останній рік не було жодної такої події, яку б ми пропустили.
Також на "Православ'ї в Україні" публікуються матеріали про УАПЦ, статті священнослужителів та мирян цієї конфесії, їхні погляди на загально церковні та проблеми православ'я в Україні.
Андрій
— Як на Вашу думку, чи сприяє висвітлення (таке, як воно є) подій релігійного життя українськими мас-медіа відродженню духовності в Україні та як Ви взагалі оцінюєте кількість та якість (насамперед) телепрограм релігійного змісту і що конкретно Ви пропонуєте для покращення цієї ситуації?
— Стосовно телепрограм, стверджувати однозначно не можу, проте щодо друкованих ЗМІ, то ситуація з висвітленням релігійного життя просто жахлива. Якщо пишуть, то уривками, якщо беруть інтерв'ю, то обов'язково заангажоване. Професійність релігійного журналіста передусім має проявлятися в тому, що він в жодному разі не подає матеріал з точки зору однієї з конфесій. Він може підкреслювати традиційність релігійних організацій для України, їхнє значення, а у нас навпаки. Якщо журналіст пише про релігію - то виступає "проти всіх", от і виходить, що, "ми все більше розчаровуємося нашими церквами", "наші церкви перестали бути нашими", "церква стає дедалі більш чужою на своїй території", "віра і церква - давно вже не одне й те саме". Тобто, навіть, якщо про релігійне життя й пишуть, то в таких негативних тонах, настільки напружливо й похмуро, що людина до церкви після подібних оповідок навряд чи піде.
До речі, я обрала подібну тему для дисертаційного дослідження саме через те, що в розмові з розумними, інтелігентними, освіченими людьми почула від них міркування про Церкву просто-таки газетними штампами. Коли я обережно попросила співбесідників пояснити висловлену ними точку зору, вони цього зробити не змогли. І тоді я вирішила, що необхідно зробити дослідження, аби показати, що усі ці викривання, недолугості та безцеремонність з боку ЗМІ стосовно Церкви є, м'яко кажучи, просто неадекватними.
Щодо можливих шляхів покращення ситуації вбачаю головним для журналістів одну рису - уважність. Якщо ЗМІ уважно підходитимуть до висвітлення релігійного життя, якщо розумітимуть, що образити релігійні почуття віруючих, допустити блюзнірство стосовно шанованого святого чи Самого Бога, це не те, що переплутати гравця Шахтаря з гравцем Динамо, то це вже буде новий якісний етап у розвитку релігійної журналістики. І тут потрібна обережність та уважність - правильно показати, правильно розставити акценти.
Ще хотілося б зазначити такий момент. Під час однієї з конференцій в Інституті журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка учасники дійшли висновку, що часто протистояння між конфесіями здебільшого існує суто на папері, тому що релігійне життя в Україні змальовується переважно термінами та поняттями зі сфери військових дій - "напружена ситуація", "протистояння", "конфлікти". Атмосфера напруженості, войовничості між віруючими часто просто штучно підігрівається. Як Ви самі розумієте, відродженню духовності це аж ніяк не сприяє.
Олена
— Відомо, що Ваш Митрополит затвердив нову нагороду в галузі православної журналістики - грамота порталу "Православіє в Україні". Як Ви це можете прокоментувати?
— Нею будуть нагороджувати найкращих журналістів українського православного Інтернету, журналістів друкованих ЗМІ, які найбільш вдало використовують матеріали православного Інтернету, регіональних кореспондентів, переможців конкурсів порталу порталу "Православіє в Україні", світських журналістів, які найбільш вдало та адекватно висвітлюють життя УПЦ, а також наших інформаційних партнерів за новації у галузі церковної журналістики.
Ігор СКЛЕНАР, викладач факультету журналістики ЛНУ ім.І. Франка
— Доброго дня, шановна пані Юліє! Як відомо, в нашій державі ми не можемо вести мову про цілісну духовну інституцію як Церква, а про велику кількість Церков. Який образ в загальних рисах сьогодні творять сучасні українські ЗМІ про Церкву власне як духовну інституцію? Можливо, в ній вбачають якусь іншу місію, ніж проповідування Христової науки? Заздалегідь дякую.
— Дякую, пане Ігорю, за запитання. І справді, за 70 років панування наукового атеїзму люди втратили відчуття надприродної, божественної суті Церкви. Суспільство радше сприймає її як чергову бюрократичну організацію зі своїм статутом, ідеологією, ієрархією та місцевими осередками, а тому в ЗМІ (зокрема у пресі) її постійно критикують за «слабку реалізацію передвиборчої політики», за «невизначеність» у політичній орієнтації, за «відсутність інтриги» в церковно-політичній сфері.
Численні дослідники вказують, що основна причина такого підходу полягає в тому, що пострадянська еліта загалом просто не знає Церкви (точніше, не має духовного досвіду) аби сприйняти її як Боголюдський організм (В.Перебенесюк, В.Єленський). Звідси виникли дуже настирливі намагання з боку інтелігенції використовувати її «суто інструментально»: «Церква розглядалася як транслятор певних доктрин, освітньо-культурний чинник тощо, але майже ніколи як «невідмирна» спільнота».
На етапі становлення України як незалежної держави надзвичайно посилилася увага до Церкви з боку владних структур та громадськості. Спроби та настирливі намагання її контролювати були викликані зокрема і «своєрідним інституційним вакуумом», що виник в українському суспільстві. Адже на час отримання незалежності в Україні не існувало сильної й ефективної виконавчої вертикалі, не вирізнялися ефективністю законодавча і судова влада, політичні партії та профспілки виявилися недієздатними, бракувало сильних особистостей і лідерів громадської думки.
Взагалі на цю тему є чудова праця, яка, на мій погляд, подає вичерпну відповідь на це питання — дивіться Єленський В.Є., Перебенесюк В.П. Релігія. Церква. Молодь./ Український НДІ проблем молоді. — К.: А.Л.Д., 1996.
Диякон Тарасій АНДРУСЕВИЧ, вихователь у школі-інтернаті для дітей з ДЦП, координатор сторінок www.charity3.narod.ru/almanah
— Які Ваші особисті матеріали можете представити (можна з електронними посиланнями) на захист Церковноі відкритості та діалогу в служінні мирян чи дияконії? Оскільки саме ця відкритість та активний діалог завжди в занепаді або під вогнем критики, як у часи новомученика протопресвітера Гавриїла Костельника (+1948). Як Вам бачиться участь вашої творчої команди та особисто Вас у молодіжних проектах КОВЧЕГ (www,duh-i-litera.kiev.ua - "подіі") та "Спільна справа" (www.pritvor.kiev.ua)?
— Справа в тому, що сайт «Православіє в Україні», з яким я маю честь співпрацювати, від початку своєї роботи особливу увагу прагнув приділяти висвітленню саме соціальної діяльності Церкви, і зокрема підкреслювати, що в цьому напрямку церковної роботи не може бути ворожнечі між конфесіями. Як відомо, Синодальний відділ благодійності та соціального служіння Української Православної Церкви багато своїх соціальних проектів проводить спільно з представниками інших релігійних організацій, а тому, подаючи інформацію про ці заходи, ми маємо на меті також і сприяти, як Ви кажете, діалогу та відкритості в соціальному служінні віруючих.
З цього приводу ви можете переглянути сторінки на нашому сайті, де знайдете зокрема і Ваші матеріали, а також статті про діяльність Вашої організації :).
http://orthodoxy.org.ua/uk/taxonomy/term/4
http://orthodoxy.org.ua/uk/taxonomy/term/2
http://orthodoxy.org.ua/uk/node/4690
http://orthodoxy.org.ua/uk/taxonomy/term/13
http://orthodoxy.org.ua/uk/taxonomy/term/11
Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ, директор РІСУ
— Пані Юліє, які найважливіші проблеми у висвітленні релігійної тематики у світських ЗМІ Ви би виділили?
По-перше, небажання громадськості помічати Церкву. Про неї просто не пишуть, і це при тому, що, згідно зі статистичними даними, близько 80% громадян України є віруючими людьми. (Хто у що вірить, ми поки що не розглядаємо)
По-друге, переконаність суспільства, і кожного окремого громадянина в тому, що про Церкву вже все давно відомо, це перегорнута сторінка історії, щось таке миле, своє, проте давно минуле. Часто релігійна тематика у виданнях та на телебаченні обмежується показом древніх храмів та ікон, при чому священик у матеріалах виступає не як духовний наставник, а як такий собі хранитель старожитностей.
По-третє, навіть якщо про релігійні події пишуть та показують сюжети, помилок там — хоч відбавляй, при чому, найочевидніших. Можна почути, що відома акторка народилася 28 серпня — у день найсуворішого Успенського посту (як відомо, це не день посту, а кінець посту, до того ж і свято — Успіня Божої Матері); що увечері 6 січня після вечірньої літургії парафіяни приходять додому і розговляються маслом і сиром (але ж 6 січня — Святвечір — це 12 пісних страв, які їдять за столом, де збирається вся родина, а розговляються віряни після богослужіння у сам день Різдва). Перевіряти подібні дрібниці журналісти просто не вбачають за необхідність, а тому й вилазить ця непрофесійність безглуздостями, а інколи й відвертими дурницями (на кшталт «Таїнство святого благословення для учасниці конкурсу Міс Всесвіт»).