Однією з умов, за яких може розвиватися демократичне громадянське суспільство,є доступ до інформації. Десятиліттями українські дослідники, журналісти не могли отримати даних з архівів, які були засекречені ще за радянських часів. Тепер, коли велика частина з них нарешті позбулася грифу «цілком таємно», ми можемо більше дізнатися про реальні умови, в яких довелося жити українському суспільству в часі поневолення, репресій і підпільної боротьби.
Роман Скакун, заступник директора Інституту історії Церкви УКУ, військовослужбовець, нещодавно презентував монографію «Агентура НКВС–МДБ–КДБ у православному єпископаті України (1939–1964): формування, функції, моделі поведінки», у якій вперше реконструйований персональний склад агентурної мережі в післявоєнному православному єпископаті України, висвітлені конкретні завдання, що ставили перед єпископами-агентами, і методи контролю їхньої роботи. Дослідження зроблене на основі розсекречених архівів колишнього КДБ УРСР.
Переслідування Церкви за часів радянського поневолення були вкрай жорсткими. Тих, хто не співпрацював, знищували. Олег Турій директор Інституту історії Церкви, проректор УКУ, зазначає, що Інститут історії Церкви митрополит Борис Ґудзяк у 1992-му році започаткував саме для дослідження підпілля Української Греко-Католицької Церкви.
― Уже на той час дуже обмежено, але з’явилися документи, які свідчили про те, як держава, влада нищила Церкву, як вона її системно переслідувала і навіть проголосила ліквідованою. Тим не менш, ми з вами були свідками або й учасниками того, як ця Церква відродилася, вийшла з катакомб, як вона засвідчила, що сила віри є міцнішою від насилля та несправедливості влади.
Впродовж 30-ти років в ІІЦ займалися дослідженнями, збором документів державних структур і свідчень людей, які чинили спротив. Більшість джерел залишалися закритими. Лише після Революції Гідності 2014-го року з'явилася можливість системно працювати з агентурними справами, з тими документами, які ніколи не були розраховані на те, що хтось зможе їх використовувати для наукових досліджень.
― Це джерело важливе також для розуміння сучасності. Тому що ті люди, які нищили, переслідували нашу Церкву, спільноти, людей, які не пасували до системи, вони і сьогодні, напевно, вчаться з тих самих підручників в сусідній державі. Тому, думаю, вихід книжки Романа Скакуна дає нам можливість подивитися, що це за система.
Ольга Зброжко, завідувачка науково-освітнього відділу Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького», наголошує, що Роман Скакун працював над книжкою чотири роки. При цьому три роки він є військовослужбовцем ЗСУ.
― Це свідчення того, як багато ми віддаємо за право говорити про правду, як боремося за правду. Робота Романа проливає світло на те, яким насправді був стан органів карально-репресивної системи в Радянському Союзі, які боролися з ліквідацією всіх, хто намагався якимось чином чинити опір владі. Станом на 1930-ті роки агентура налічувала 146 тисяч осіб. У різні роки ця кількість зменшувалася і знову зростала. До кожного єпископа були прикріплені кілька кураторів. І про це не відважувалися говорити після відновлення незалежності.
До співпраці з органами долучалося дуже багато людей, додає пані Ольга. Це не лише єпископат, але й священнослужителі, працівники парафій тощо. Книжка пояснює чимало про великий пласт суспільства на Заході України та його життя протягом 25 років. Цей період дозволяє зрозуміти політичний контекст і роботу карально-репресивної машини, яка не шкодувала жодних зусиль, щоб примусити до співпраці потрібних людей. Звичайні віряни часто навіть не підозрювали, що їх активно використовують. Органи КДБ використовували штампи та печатки єпархій, тобто навіть не потребували єпископів, щоб написати та поширити документи. А робота над ліквідацією Греко-Католицької Церкви руками православних єпископів мала підготований ґрунт уже з 1940-1941-х років.
Сам автор пояснює, що ця монографія не має на меті когось дискредитувати. Вона є клаптиком мозаїки, яка допоможе зрозуміти явище агентурної мережі органів безпеки радянської епохи: як вона формувалася та функціонувала, зокрема на прикладі інституту Російської Православної Церкви (хоча аналогічна ситуація була й у інших сферах життя). Цей пласт історії ще малодосліджений, але ключовий для розуміння тієї епохи, форм і методів контролю над суспільством, а також для дослідження людських доль, які так по-різному розгорталися в тих умовах.
― Праця Романа Скакуна є не тільки про 1950-1960-ті роки, про репресії чи дії совєтських спецслужб проти Церкви. Вона актуальна й сьогодні. Цю працю неможливо читати без усвідомлення того, що відбувається зараз на Сході й Півдні України, що відбувається з Московських Патріархатом в Україні і яку роль у війні він відіграє, ― каже Ігор Галагіда, професор історії Ґданського університету.
Раніше схожих досліджень в Україні не було. Донедавна були засекреченими документи. А коли вони вже стали доступними, виникали питання, чи варто виносити на загал усі ці історії, трагедії, бруд. Однак ці документи, на думку пана Ігоря, це свідчення не лише про підлість тих, хто ламав життя інших, але й про героїзм тих, кого не вдалося зламати, про трагедію та обставини тих, хто вимушено погоджувався на певні речі.
― У всіх країнах комуністичного табору ситуація була подібна. Від початку, коли комуністи швидше чи пізніше перехоплювали владу, відбувалася конфронтації з Церквою. Рівень боротьби залежав від суспільної підтримки для комуністів: коли вона була менша, комуністи не йшли на прямий конфлікт. Так було, наприклад, у Польщі 1945-1946-х років. А вже після 1950-го року маємо гострий конфлікт з Римо-Католицькою Церквою. А от Греко-Католицька від самого початку була головним ворогом комуністів і в Польщі, і в Україні. Православну Церкву використовували як знаряддя для ліквідації Греко-Католицької Церкви.
Роман Скакун додає, що співпраця з каральними органами в багатьох випадках була результатом страшного тиску, абсолютно нелюдських ситуацій вибору. Однак саме ця книжка присвячена керівній касті Православної Церкви, де працювали механізми добору людей. Цю касту формували з нуля ті, хто був завербований раніше. Тобто йдеться про людей, уся церковна кар'єра яких була побудована на співпраці з органами. Все це починалося ще зі семінарії.
― Спочатку влада намагалася обмежувати вступ до семінарій, але це призвело до того, що не відмовлялися від нього люди дуже серйозно налаштовані. І тому органи вирішили, що краще допускати до навчання тих, з ким потім можна працювати, кого можна завербувати. Такі цікаві парадокси агентурного контролю та формування цієї мережі.
Фактично все керівництво Церкви, що сформувалося в той період отакими методами, майже в незмінному вигляді, без рефлексії над минулим перейшло в період незалежної України. Тобто фактично ця сучасна церква (ідеться про так звану УПЦ МП) є прямою спадкоємицею оцієї агентурно-контрольованої церкви радянської епохи.
Книжка обривається на 1964-му році, бо немає достатньо відкритих даних, щоб повно дослідити наступний період. Хоча тенденції роботи агентури у церковній структурі в подальшому загалом не змінилися.
Мирослав Маринович, президент Інституту релігії та суспільства, радник ректора УКУ, дисидент і політв’язень, влучно зазначає, що аналіз сталінської епохи потребує особливої чутливості. Потрібна не лише аналітика, але й певна доза емпатії до тих, хто потрапив у жорна сталінської каральної машини.
― Це не означає виправдання очевидних фактів зради та співучасті у злочинах. І кажу я про емпатію до жертв не для того, щоб применшити героїзм і жертовність тих, хто мав силу опиратися злу, адже саме рівень насильства показує, наскільки високим є рівень їхньої мужності. Мені йдеться про те, щоб ми пам'ятали Ісусову заповідь: «Не засуджуйте і не будете засуджені», коли насильство досягає критичного рівня. В молодості для мене повчальними були роздуми над Батуринською різнею. Героїчні оборонці Батурина були великими патріотами України. Вони відмовилися капітулювати перед московською армією Меншикова. Однак, коли Меншиков вирізав і випалив усіх без винятку мешканців Батурина, народ упокорився. Я не можу і не маю права бути йому суддею.
За словами пана Мирослава, ми є нащадками тих, хто мав нещастя переживати добу сталінізму. І тепер опиняємося перед двома осторогами: перша ― перед забуттям і небажанням пізнавати. У цьому контексті дослідження Романа Скакуна є надзвичайно важливим, бо розкриває дух тих обставин, де жах репресій поєднувався з ганьбою зради і глибиною людських падінь. Друга осторога ― потреба стриманості у засудженні.
― Мене багато навчив один випадок з власного ув'язнення. Одного разу я гуляв у дворику київського ізолятора. І раптом чую крик іншого ув'язненого. Він кричав про те, що терпить жахливі муки від своєї хвороби і йому не надають медичної допомоги, бо вимагають співпраці та підписання покаянної заяви. В’язень кричав, що не хоче підписувати, але біль був нестерпним. Уже пізніше я дізнався про те, що він підписав цю заяву. І я не смію, не маю морального права бути йому суддею.
І я не є суддею своєму дідусеві, греко-католицькому священнику Йосипу Мариновичу, який під арештом погодився перейти в православ'я і навіть став учасником Львівського псевдособору 1946-го року. Цікаво, що тодішні священники не засуджували такий вибір. Так, його не схвалювали, але розуміли обставини. І казали: «Надто страшною була тодішня епоха, щоб я міг брати на себе сміливість виносити вирок».
А найголовнішу відповідь з боку Греко-Католицької Церкви я отримав 1996-го року, коли владика Юліан Вороновський запросив мене увійти до складу делегації Самбірсько-Дрогобицької єпархії на першу сесію Патріаршого Собору УГКЦ, а секретар собору Юліан Ґбур надіслав офіційне запрошення. Символіка цього високого жесту вражала: внук учасника Львівського псевдособору 1946-го року через 50 років стає учасником першої сесії собору відродженої Церкви. Те саме прізвище, та сама родина і глибокий рів давньої драми, що його Церква по-християнськи побажала засипати.
##DONATE_TEXT_BLOCK##