Інтерв’ю з пастором Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви церкви св. Катерини у Києві
— Пане Хаска, українське законодавство створило рівні умови для розвитку різних релігій. Чим відома Ваша Церква в Києві й Україні?
— Насамперед слід зазначити, що Євангелічно-Лютеранська Церква зобов’язана своїм віросповіданням Реформації та Мартінові Лютеру особливо й дотримується Аугсбурзького віросповідання. Це значить, що головне, чому надають перевагу в нашій Церкві, — це Слово, проповідь, богослужіння. Але, з іншого боку, Лютер сказав, що все, що сприяє розвитку християнства, повинно мати своє місце в цьому світі. Через це, провіщення Слова Божого відбувається у всіляких формах, не тільки як проповідь. Це по-перше. З іншого боку, якщо продовжувати говорити про те, чим же відрізняється НЄЛЦУ від інших Церков, то варто насамперед звернутися до її історії. Лютеранська Церква в Російській імперії виникла як Церква її німецьких жителів і довгий час залишалася такою. Її мовою була німецька. Нам відомо, що лютерани згадуються в Києві вже в XVII-XVIII століттях, а перше лютеранське богослужіння датується серпнем 1767 року. Це значить, що традиція нашої Церкви має тут давню історію. Ми звертаємо особливу увагу на тих наших парафіян, які мають німецьке коріння, говорять німецькою мовою, а також на німецькомовних парафіян, громадян Німеччини, Австрії, Швейцарії, які тимчасово проживають у Києві. І вже саме інтерв’ю показує, що характерною рисою нашої Церкви є німецька мова (пастор відповідає на запитання німецькою мовою з послідовним перекладом на російську мову. — О.Г.). Наше Богослужіння проводиться німецькою і російською мовами. Далі, наша громада робить свій внесок у культурне життя Києва. Ми влаштовуємо багато концертів класичної музики, що виконується першокласними музикантами. В якості приклада і, може, маленької реклами я скажу, що наступний наш концерт — Різдвяна ораторія І.С. Баха у виконанні церковного хору нашої церкви святої Катерини.
— Хто парафіяни Вашої церкви?
— Я б розділив моїх парафіян на три групи. Перша частина — це українці з німецьким коріннями, що живуть як у Києві, так і в його околицях (Ірпінь, Буча, Клавдієве і так далі). Хтось із них може трохи говорити німецькою, особливо старше покоління. Друга частина — це люди з Німеччини й німецькомовних країн, що живуть у Києві порівняно довго, кілька років. Як правило, це люди з посольств або бізнес-структур, а також ті, хто одружився з місцевими жителями. Усі вони теж є парафіянами нашої церкви.
— Відкрийте таємницю: співробітники яких фірм відвідують Вашу кірху?
— О, цього я не знаю. Думаю, працівники більшості великих фірм і концернів. Приміром, концерну Siemens. Або, наприклад, директор Всесвітнього банку розвитку Райзер (Мартін Райзер, директор Всесвітнього банку в Україні, Білорусі й Молдові. — О.Г.) є нашими парафіянином.
Нарешті, третя група — це люди, котрі стверджують, що саме в лютеранській конфесії вони знайшли свою духовну батьківщину, причому знання мови або національність тут не відіграють ніякої ролі. Серед таких парафіян багато молодих людей, що вибрали в результаті духовних пошуків саме лютеранство. Ця група проводить свої власні молодіжні богослужіння українською мовою.
— Як Ви ставитеся до твердження, що Німецька Євангелічно-Лютеранська церква — це Церква тільки для німців?
— (Дивується) У принципі, я про таке упередження ще не чув. Як уже було сказано, наших парафіян поєднує не національність, а те, що саме в лютеранстві вони знайшли свою духовну батьківщину. Чи повинен я також сказати, що ми відкриті для всіх, хто приходить до нас? Такою мусить бути кожна Церква. Звичайно, служіння пастора в столиці припускає опікування німцями, що живуть у цьому місті, але не тільки ними. Ісус наприкінці Євангелія від Матвія сказав: «Ідіть і навчіть усі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Він сказав це про всі народи, без особливого розрізнювання, тому ж повинні вчити й Церкви. Людині властиво цінувати ту особливу обстановку, у якій вона виросла, той напрямок, ту конфесію, ту Літургію, до якої вона звикла. Тому одні люблять православну Літургію, інші — богослужіння, у центрі якого Слово. По-людськи це зрозуміло, але не це головне. Головне завдання Церкви — слідувати Ісусу.
— Ви вільно володієте російською мовою. Знання російської мови — специфіка служіння росіянам і українцям?
— Спасибі за комплімент, але це не зовсім так. Я, зрозуміло, вчу російську мову й намагаюся її вдосконалити. Так, знання російської мови є умовою для заняття місця пастора в цій громаді. Кандидат зобов’язаний добре розуміти й у якійсь мірі бути здатним порозумітися наодинці з парафіянами. У нашій громаді є досить багато парафіян, які взагалі не говорять німецькою мовою або поступово забувають цю мову. Для того, щоб говорити із цими людьми по-справжньому, необхідно знати їхню рідну мову. На моїй посаді повинен бути пастор з Німеччини, який уже знає цю мову й готовий її вдосконалити.
— А українська мова?
— (сміється) Досить важко. Я сам зі східної Німеччини, колишньої НДР. Російську мову вчив іще в школі. Багато років я нею взагалі ніяк не користувався, а тепер потроху починаю відновлювати. Для мене досить складно вчити дві мови, це не дасть результату. І моїм рішенням було спочатку вивчити російську (наскільки це можливо), а вже потім опанувати українську й постаратися хоча б розуміти її.
— Пане Хаска, Олександр Гросс, президент Синоду НЄЛЦУ, входить до Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Ви особисто підтримуєте рішення цього міжконфесійного органу?
— Люди, направлені Церквою до цієї Ради, є найбільш підготовленими з нас і можуть гідно представляти інтереси лютеран. Я також виходжу з того, що ця людина, володіючи теологічними й суспільствознавчими знаннями, разом з іншими представниками Церков здатна ухвалювати розумні рішення.
— Наскільки українські лютеранські громади схожі на ті лютеранські громади в Німеччині, які позитивно ставляться до гомосексуалізму й висвячення жінок у священний сан?
— НЄЛЦУ — це українська Церква, що має свою незалежну думку стосовно цього. Вона є самостійною Церквою. Це означає, що вона не зобов’язана звітувати ні перед ким у Німеччині у своїх думках або рішеннях. Наша Церква одержує підтримку з Німеччини, і я, як німецький пастор у служінні українцям, є тому прикладом. Але ще раз підкреслю: ми — самостійна Церква, наділена правами прийняття будь-яких рішень. НЄЛЦУ донині не має жіночої ординації, тобто висвячення в сан священика жінок. Правильно це чи ні — в інтерв’ю не місце про це говорити. Ця тема є гарним приводом для зустрічі теологів, здатних з усіх боків обговорити це питання, зважити й вирішити. Що ж стосується гомосексуалізму, як Церква загалом, так і громади зокрема мають право на свою власну думку. У нашій Церкві, приміром, неможливо благословляти одностатеві пари, на противагу практиці деяких західноєвропейських Церков. Мені, однак, не подобається, коли люди «демонізують» представників нетрадиційної сексуальної орієнтації, і я б їм нагадав слова Ісуса, Котрий сказав: «І чого в оці брата свого ти заскалку бачиш, колоди ж у власному оці не відчуваєш?» І якщо ми постійно говоримо про грішника, потрібно звертати увагу на його людську гідність, тому що грішники — ми всі.
— До яких соціально значущих ініціатив причетна церква св. Катерини?
— Я, напевно, почну з наших парафіян. Нашу Церкву відвідують різні парафіяни, з різноманітних шарів суспільства. Частина з них — старі, хворі й, загалом, бідні люди. Ми почуваємося відповідальними за них. У нашій громаді функціонує дияконічна комісія, що надає допомогу бідним, хворим і самотнім. Одним з її завдань є допомога в оплаті операцій тим пацієнтам, які самостійно покрити дані витрати не можуть. Щонеділі після богослужіння в нас бувають безкоштовні калорійні обіди. З кожною зимою цей «відкритий стіл» стає усе більш актуальним. Я також розповім про акцію, динаміка якої на даний момент мені, на жаль, невідома. Понад 10 років наша громада, разом з німецькими церковними благодійними організаціями, підтримує інтернат для психічно хворих жінок у Святошинському районі м. Києва. Головний акцент у діяльності — трудотерапія для фізичного й духовного відновлення хворих. Деякі парафіянки з нашої громади працювали там упрдовж декількох років на постійній основі. Щороку перед Різдвом у приміщенні нашої церкви проводяться благодійні різдвяні базари, де зроблені цими жінками з лікарні вироби продаються, а виторг іде на користь хворих.
— Ви б погодилися, якби в Україні для підтримки соціальних проектів запровадили аналог німецького Kirchensteuer, церковного податку?
— Я знаю, що в Німеччині цей вид податку зберігся. Мені також відомо, що він регулярно ставиться під питання. Я скажу відкрито: я радий, що в Німеччині існує цей податок, оскільки не бачу інших шляхів для забезпечення фінансової сторони церковних благодійних проектів. Чи годиться це для України? Я не можу сказати, оскільки в мене мало досвіду, мало знань про українське суспільство.
— 31 жовтня протестанти відзначали 493-річчя початку Реформації. В Україні ця подія залишилася в інформаційній тіні. Чому?
— Так сталося, оскільки дуже маленький відсоток українського населення відносить себе до Лютеранської Церкви. Наша громада складається з 330 зареєстрованих членів, додамо сюди також інших протестантів, що зводять свою історію до Мартіна Лютера (баптистські громади і т.д.) — нехай кілька тисяч, а в Києві — 3,5 млн. населення. До того ж, це взагалі не тема розмов для більшості населення в Україні. Наша громада, зрозуміло, відсвяткувала цю подію: було урочисте богослужіння, ми багатьох запрошували, але ми — це ми. Для людей, що відвідують церкву, ця тема важлива, але якщо ви спуститеся з даною новиною до людей на Майдані, то вас ніхто не зрозуміє. Це, у загальному й цілому, пояснюється малим числом лютеран та інших протестантів в Україні.
— Що значить бути лютеранином в Україні?
— Для мене, як лютеранського пастора, це означає відповідати за тутешню лютеранську громаду. Втім, конфесія як така не головно важлива. Головне в житті людини — слідування за Ісусом. У свій час Лютер говорив про Sola Scriptura, і ми прагнемо бути схожими на нього. Я думаю, що бути лютеранином в Україні — це підкорятися саме Слову.
— Україна готується до Різдва. Ваші побажання читачам?
— Насамперед я хотів би побажати нашим читачам відчути на собі дотик Ісуса. Коли настає темний час доби, люди, як правило, прагнуть до світла. Саме тоді на людину може пролитися Світло миру, Ісус. Що ж побажати особливого? Бажаю, щоб читачі змогли взяти Різдвяне світло й тепло в будень, щоб кожен день був осяяний Світлом Євангелія.
Розмовляв Олексій ГОРДЄЄВ