Поспілкувались із отцем Георгієм Коваленко (протоієрей, ректор Відкритого Православного Університету Софії–Премудрості) щодо нагальності і можливості духовної реформації в сучасних умовах (поліконфесійність України). Говорили про єдність не за буквою чи буквальним тлумаченням фрази, а за сенсом висловленого Слова Божого у конкретному культурно-історичному і мовно-національному контексті. Значення має бути адекватне сенсу, а не формі. Духовний зміст християн виражається їхнім сумлінням та життєдіяльністю, що спираються на Божі Заповіді, випливають зі слідування за Христом, а не належністю до певної інституції.
21 вересня 2017 року у черговій (7-мій циклу «Реформація по-українськи») передачі філософсько-релігієзнавчих діалогів «Самовизначення» поспілкувались з протоієреєм Георгій Коваленко.
Говорили із отцем Георгієм Коваленко (протоієрей, ректор Відкритого Православного Університету Софії–Премудрості) щодо нагальності і можливості духовної реформації в сучасних умовах (поліконфесійність України). Про єдність не за буквою чи буквальним тлумаченням фрази, а за сенсом висловленого Слова Божого у конкретному культурно-історичному і мовно-національному контексті. Значення має бути адекватне сенсу, а не формі. Духовний зміст християн виражається їхнім сумлінням та життєдіяльністю, що спираються на Божі Заповіді, випливають зі слідування за Христом, а не належністю до певної інституції.
Християнин діє як відповідальний громадянин, бо ним рухає любов - любов до Бога та ближнього. Любов до родини та земної Батьківщини.
Джерелом духовної реформації сучасного суспільства є християнський персоналізм. Усі сучасні суспільні злочини - війна, корупція, неправове судочинство тощо породжені порушенням Божих Заповідей. Не вбий - ненависть до іншого, який не вкладається в межі та кордони засвоєних стереотипів спонукає до бажання знищити. Але в суспільних відносинах слід діяти як заповів Господь - з любові, навіть до зовсім іншого, адже його інакшість є запорукою непорушності моєї унікальності.
Не вкради - тотальна корупція.
Не лжесвідчи –не тільки про брехню, але про неправове, несправедливе судочинство.
Зовнішні реформи не приносять нагальних результатів тому, що вони впливають зовнішнім чином. Для того, щоб відбулись справжні суспільні перетворення, потрібно щоб перемінилось наше суспільство внутрішнім чином - ввімкнулась свідомість відповідальних перед Богом, родиною та Батьківщиною персон, що спираються на Божі Заповіді у висловлюваннях та діях.
Гідна людина - вільна людина. Бог створив людину вільною, Бог вивір дітей своїх із Єгипетського полону. Тепер нам слід навчитись діяти як вільні особистості. Раб Божий –це той, хто не є рабом земним хазяям. Революція Гідності мала ціннісні спонуки. Суспільне невдоволення тотальним порушенням Божих заповідей спонукало вільних гідних особистостей вийти на Майдан.
Чим більшою буде вага відповідальних, самовизначених, ціннісновмотивованих особистостей, що усвідомлюють свою персональну відповідальність перед Богом та земною Батьківщиною за наслідки слів та дій, тим швидше ми отримаємо гідне суспільство.
не належність до інституції, а внутрішня якість персони - цілісність її самовизначення, опертя на ціннісні орієнтири, слідування заповідям Божим, духовне натхнення - зрештою визначає людину і суспільство.
1. Самовизначення:
Свідоме самовизначення й одночасна саморефлексія на першому курсі навчання на філософському факультеті (90-91 рр.). Паралельно відбувався духовний пошук. Тож необхідність означити себе одним словом, аби вирізнитись з-поміж інших і висловити посутнісні властивості, призвела до відповіді – «Я – православний». Це був момент спонукання до самовизначення і саморефлексії. В наступному – зрозумів, що «православний» - прикметник. Але іменник – християнин.Зараз би відповів – «Я християнин», а відповідаючи на запитання «який?» - «православний».
Є ціла низка соціальних ролей, які ми виконуємо в цьому житті. У дипломі було написано: «філософ, викладач філософських дисциплін. Публічне самовизначення: у фейсбуці підписаний як «православний священик, філософ,богослов, блогер, громадський діяч, одружений, батько 5-тьох дітей, дідусь». І це всі мої ідентичності сьогодні.
Але якщо повернутись до тієї ситуації і того першого ідентифікаційного запитання, заданого мені публічно, я думаю, що напевно те, чим я намагаюсь бути – я хочу бути людиною, яка формулює сенси. Саме це для мене важливо. Для мене важливо свої думки чи речі, які знаходжу в суспільстві, в релігійному середовищі, доформулювати до зрозумілого сенсу, артикулювати і намагатись пояснювати. І у відповідності до того, що ти формулюєш і артикулюєш – втілювати в реальні проекти і в реальному житті.
2. Щодо співвідношення релігійної та громадянської ідентичностей
ОГ - Артикуляція відбувається в певному контексті. Артикуляція вашої головної ідентичності «Я – християнин» теж відбувається в певному контексті. І цей конкретний контекст – сучасна держава Україна та дійсні обставини конкретного народу. В цьому контексті Ви артикулюєте себе, комфортно Вам почуватись українцем, громадянином України?
ГК – Однозначно комфортно. Як людина, що має право голосу, брав участь у референдумі (1991 року)і голосував за незалежність України. Це мій свідомий вибір, про який жодного разу не жалкував. І, більше того, весь час я певним чином намагався не уникати суспільних процесів, а, беручи участь,формулювати і суспільні сенси у християнський спосіб. Наприклад, під час Революції Гідності було багато можливостей доносити певну точку зору, формулювати певні сенси, і вони були актуальними в суспільному контексті, але для мене вони все одно мали біблійний бекграунд, мали євангельське наповнення і не протирічили тому, що я хотів висловити як християнин.
Щодо ідентичностей релігійних та громадянських, то взагалі не має бути внутрішнього конфлікту, бо ми одночасно є і вірними своєї церкви і громадянами своєї країни. Сам Христос, коли його запитали, чи треба платити податки кесарю, відповів: «кесарю-кесареве, Богу – Боже». Ми це висловлювання сприймаємо іноді у негативному значенні як протиставлення кесаря і Бога, але насправді це можливо сприймати в позитивний спосіб: якщо ти громадянин країни – будь справжнім громадянином, бо це твоя країна. Я тоді казав: «покажіть мені паспорт. Що в ньому написано – громадянин України». Якщо в ньому написано «громадянин України», то я як християнин, і кожен, хто чув слова Христа, маю бути справжнім громадянином. І одночасно – я є вірним своєї церкви, належу до певної релігійної спільноти, маю певний світогляд. Так само я маю це усвідомлювати і бути вірним своїй церкві, своїй традиції. І поважати інший світогляд іншої релігійної спільноти. Бо любов до рідного краю, власної країни, власного народу і держави не має базуватись на ненависті до іншого. Адже я так само маю розуміти любов іншої людини до свого краю, до свого народу. І в цьому сенсі у мене конфлікту між релігійною та громадянською позицією немає.
Але я розумію, що ми постійно маємо здійснювати саморефлексію щодо себе, і розуміти, коли в якому контексті ми виступаємо. Бо іноді не вартує сакралізувати суспільні чи державні процеси. Не треба обов’язково освячувати все, що відбувається в політичній площині. Це все ж таки площина земна. З іншого боку – не треба політизувати релігійні процеси, не треба використовувати релігію задля досягнення політичної мети, бо це швидко може перетворюватись на щось на кшталт іділу чи політичного православ’я.
3. Щодо співвідношення релігійної ідентичності та церковної належності
ОГ – Я зрозуміла Вас в тому контексті, що якщо християнин є відповідальною персоною і повністю самовизначеною особистістю, то в принципі ідентичності не дисонують, а вони, навпаки, гармонійно випливають одна з одної. Наприклад – з Вашої ідентичності як християнина випливає і Ваша теологічна визначеність чи конфесійна належність до певної конфесії, і Ваша ідентичність як громадянина. І вони не суперечні. Тобто Ви як християнин, як цілісна особистість, визначена персона, дієте і як відповідальний громадянин України, і як представник інших спільнот та ідентичностей. Але Ви тут проговорили ще один, на мою думку, важливий нюанс: для того, щоб не дисонували ці ідентичності, одна не перекривала іншу, тобто щоб різні ідентичності усе ж таки не заважали персоні бути вільною, то треба розуміти, що не повинна бути пріоритетною ідентичність, яка не є ключовою для особи, для персони. Наприклад – церковна, належність до певної інституції, І солідарність з Богом. Бо вони усе ж таки різнорівневі ідентичності.
ГК – Мені все більше хочеться нагадувати людям, які знаходяться в церкві, що вони до церкви приходили в пошуках Бога. Мета була – не стати кимось в церкві, не вдягнути певні облачення, не повісити великий хрест на грудях. Мета була – прийди до Бога, поєднатись з Христом. Знайти відповіді на дуже важливі запитання. Для мене це було принаймні важливо. І це був період в житті (після 20 років), коли я шукав відповіді на запитання про сенс життя, про те, навіщо людина взагалі живе, навіщо конкретно я живу. А відповіді на ці запитання має релігія. І для того, хто шукає відповідей на ці запитання, важливим шляхом є релігійне життя. Так сталось, що я став і священиком, багато в церкві робив різних проектів, обіймав певні посади, але це ж не було метою. І ось на певному етапі кожен має зрозуміти, що є засоби, а є мета. Так само в інших якихось проявах людини (родинних, суспільних, професійних) слід розрізняти, де мета, а де – засоби. І засіб не повинен стати метою.
Будь-які можливості можна використовувати для того, щоб служити меті. Але якщо сама можливість чи засіб підміняє мету – це неприйнятно. Влада, гроші, слава, сила –ті самі спокуси в пустелі для Христа, ті архетипні речі, які притягують і спокушають, але які ми повинні розуміти як засоби. І відділяти від мети. Як відрізняти Христа від тієї організації, яка називається Його ім’ям або йому служить. Звичайно, якщо організація служить Христу – тут немає протиріччя. Якщо конкретна людина служить Христу – а ми по справах можемо це бачити – тут немає протиріччя. Але людина вдягнута певним чином може і не бути християнином.
Та ми маємо навчитись впізнавати християнина чи віруючу людину і в представнику іншої конфесії. Це бачити, відчувати, розуміти. З іншого боку ми, маємо розуміти, що представник і нашої конфесії може виявитись людиною невіруючою або людиною, яка на даний момент не відповідає критеріям, які ми висуваємо до християнина чи священнослужителя.
4. Процесуальність життя та оцінка життєдіяльності
Але варто ще брати до уваги, що життя - процес. Тож не варто оцінювати лише по зрізу сьогоднішнього дня. Іноді людина помиляється, іде не в той бік, не витримує випробовувань.Тому робити остаточний висновок по сьогоднішньому дню щодо кожного з нас, чи щодо якоїсь конкретної структури або спільноти – невдячна і завчасна справа. Бо завтра все може змінитись. А треба бути адекватним. Якою є людина сьогодні? Якими є її дії та плоди діяльності? І це все треба розуміти, відрефлексовувати, оцінювати. Але й артикулювати, говорити про це.
ОГ – Плоди людини – наслідки її слів та дій. Але це її зовнішні вияви. Та я знаю, що є Суб’єкт, який знає людину краще, ніж навіть сама людина себе знає.
ГК – Тож тоді ми маємо дати Йому право вирішити. І це рішення все одно буде прийняте, коли наше земне життя завершиться. І в цьому сенсі сьогодні ми не маємо право судити. Але оцінювати окремі дії, вчинки ми можемо. Але це не може бути остаточна оцінка. Ми повинні навчитись щодо конкретних дій та вчинків оцінювати, але остаточного рішення щодо того, добра це людина чи погана, ця спільнота правильна-неправильна, її точка зору істинна-неістинна. Це ті речі, в яких би я остаточних висновків не робив.
5. Джерела суспільної солідарності та християнська єдність на підставі Біблії
ОГ – Так отче. От у мене до Вас велика шана та повага. Бо я Вас багато років знаю, і скільки ми з Вами спілкувались – завжди захоплювалась і Вашим інтелектом, і Вашою вірою, і Вашим розумінням суті справи і будь-якої проблеми. Слухала Ваші виступи на Майдані. І ми там з Вами зустрічались. Я знаю, з якою метою Ви там перебували і для чого це все зрештою було. І в мене немає проблем із сприйняттям Вас. Але сьогодні в нашому суспільстві негативно сприймається церковна інституція до якої Ви номінально належите. Таким чином, я вважаю, дуже добре, що Ви підкреслили: ми повинні розуміти, що є персональна відповідальність особистості за її слова, дії і за те, яким чином ці її слова та дії відображаються в тому числі на спільноту і суспільство, як вони зрештою впливають на розвиток спільноти та суспільства.
Сьогодні Україна знаходиться в переломному історичному моменті. Неодноразово у цій студії говорили про те, що ось вийшли з єгипетського полону радянської доби, де всі люди були фактично елементами системи, гвинтиками механізму, і йдемо в напрямку іншої форми побудови суспільства (транзитне суспільство). Мені імпонує, наприклад, християнський персоналізм, як модель суспільної організації, де солідарність щонайперша з Богом перетворюється на солідарність із спільнотою. Бо така солідарність будується на християнських цінностях – і це суспільство таким чином рухається. Зараз ми шукаємо методи і методики, придатні для духовно-світоглядного реформування України таким чином, щоб ми потрапили зрештою в оте солідарне суспільство, яке щонайперше солідаризується за цінностями, притаманними відповідальним персонам. І єдності в суспільстві сьогодні шукає багато хто. Зокрема останнього разу я Вас зустрічала і слухала на круглому столі, організованому греко-католиками з метою пошуку єдності християн на підставі Біблії. Розкажіть нам, про що там йшлось.
ГК – Я хотів просто послухати. Там мав бути присутнім відомий біблеїст, священик нашої церкви. Але того разу у нього не вийшло. Тому мене запросили за півдня до виступу. І це спонукало мене шукати відповіді у Святому Письмі безпосередньо. Тобто не просто передаючи дух Євангелія чи Старого Завіту чи Біблії в цілому, але і спираючись на певні Біблійні цитати, образи. Тож це був певний виклик. Я намагався богословствувати в контексті поставленої теми. Це цікавий проект, і ми домовились його продовжувати. Бо насправді дуже часто українські християни спільно говорять десь за межами України. Де їх збирають на якісь міжнародні заходи. Всі дружать і сидять за одним круглим столом. А як повертаються в Україну – у кожного свій круглий стіл. Я думаю, що це така традиція, яку треба трохи ламати. І ми вже це робимо у Відкритому Православному Університеті.
Ось шукаючи відповіді на запитання про єдність, дійсно треба спиратись не тільки на суспільно-політичний контекст, не тільки, скажімо, на вимоги нації, держави. Треба спиратись на біблійні засади. Тоді це буде справді релігійною дією. І в цьому сенсі дуже цікаві виникли думки, коли я знову перечитав Святе Письмо під цим кутом зору.
От, скажімо, відома всім першосвященницька молитва Христа перед Таємною Вечерею. Тут Христос говорить про єдність: не «будьте єдині», але «будьте одне». Він уподібнює цю єдність єдності Себе з Небесним Отцем, тобто єдності у Святій Трійці. І каже: «Хто бачив Мене, той бачив Отця». Ось у цьому сенсі це виклик кожній християнській спільноті. Бо ми говоримо, що особи Святої Трійці – нероздільні і нез’єднані. А це Вам не нагадує ту модель, яку ми маємо? У нас спільноти церковні – з одного боку, не з’єднані в одну, але роз’єднані, розділені. А як зробити, щоб і лишилась ця відмінність, але з’явилась одність?
Що має бачити людина, яка приходить до Церкви? Вона має побачити Христа. Вона прийшла в цю спільноту, чи хрещена в цій спільноті, бо її батьки-прадіди тут хрестились, сюди привели – за традицією. Але що вона має зустріти в цій спільноті? Якщо вона приходить в християнську спільноту – має зустріти Христа, має впізнати певний образ християнського життя в тих людях, які складають цю спільноту, має впізнати певний образ християнського служіння в священиках цієї спільноти. І це дуже важливо. Про це, швидше, говорить Господь, а не про те, що всіх треба об’єднати в одну організацію під одним керівником.
І знаєте, тут виникає питання: якої єдності ми прагнемо? Ми прагнемо єдності у Христі, чи єдності організації? Але чи можлива структурна єдність сьогодні в плюральному,поліконфесійному світі, де співіснують різні світогляди: різні політичні партії і ідеології, світоглядні течії і конфесії?І чи варто добиватись тотальної єдності? Ця тотальна єдність – або імперська середньовічна модель, або ж тоталітарна, яку ми вже пройшли. Треба шукати іншу модель.
А коли звертатись до Святого Письма – там дуже багато цікавих речей. Апостоли приходять до Спасителя і кажуть: «Господи, та людина Твоїм ім’ям зцілює. Ми йому заборонили». Заборонили тому, що «він з нами не ходить», тобто не належить до цієї апостольської спільноти. А Господь говорить – «не забороняйте. Бо хто не проти Вас, той за Вас».
Інший цікавий момент. Остання розмова апостола Петра з Христом, коли Господь його знову приймає, приймає його каяття, і каже, щоб той йшов пас вівці стада Христового. Петро повертається, і бачить апостола Іоана, і питає : «а цей що?». Христос відповідає: «Тобі що? Ти за мною йди». Тобто - у нього свій шлях і своє служіння. І ми це маємо також осмислити. Бо коли ми говоримо про єдність християн в Україні, чи єдність православних в Україні – це має бути єдність по-справжньому християнська, а не єдність адміністративна, тоталітарна, державна. Бо, знаєте, якщо завтра всіх ієрархів об’єднають в одну структуру – у мене питання, чи моральність в суспільстві підвищиться? Яка функція церкви? Як будуть себе почувати люди, які не належать до цієї структури? Як вона себе поведе по відношенню до тих, хто має інший світогляд чи перебуває в меншості? І знаєте, мені б хотілось, щоб саме християни були тими людьми, які захищають право іншого бути іншим. Бо справжній християнський механізм в спілкуванні, в досягненні єдності – любов. Примусу до єдності чи примусу до любові не має бути. І коли християни намагаються використати ресурс (державний, силовий, владний тощо) – вони втрачають більше, ніж здобувають. Бо Господь нас уже створив різними. З іншого боку, він заповів нам єдність. Але як про це говориться? «По тому дізнаються, що Ви мої учні, чи любите ви один одного». Там не сказано – що «ви будете в одній організації». А сказано: «Маєте любити один одного», а навіть – любити ворогів. Це інший вимір.
І нам треба формулювати ось цей інший формат єдності, формат співіснування різних традицій, різних світоглядів. Але це добре, коли ці світогляди є. Але насправді ми дуже часто маємо пусті оболонки. Тобто, коли зовнішньо ти бачиш нібито структуру, яка схожа на щось, чи бачиш людину, яка схожа, наприклад – на політика, на священнослужителя – а починаєш розбиратись – а світогляд тієї людини не відповідає тому, що заявлено її презентацією себе назовні. Тому я думаю, що треба починати з переміни розуму.
6. Єдність за сенсом висловленого чи за буквою фіксованого тлумачення
ОГ – Ми вчора з пані Альбіною Паренюк говорили про інклюзивну освіту, згадали про Всеукраїнський День Подяки. Вона протестантка, перебувала на Всеукраїнському Дні Подяки і є співзасновником організації, яка займається просуванням інклюзивної християнської освіти в Україні. І вона сказала таку влучну фразу щодо Дня Подяки: «кожен приніс свої дари». Бо конфесії протестантські у нас в Україні так само не з’єднані в якусь одну церковну структуру. Їх багато. Є незалежні, які не входять в жодні об’єднання. Але ті, хто зібрався на цей Всеукраїнський День Подяки, розуміючи кожен свою відмінність, але водночас кожен приніс свої дари. Бо це День Подяки – кожен дякує Господові за дари, які Бог дав. Але тоді треба включити свідомість – інклюзивна освіта, інклюзивне суспільство. І після того людина, що “ввімкнулась” ті дари, якими Господь її обдарував,зможе віддати суспільству, віддати тому хто поруч, хто має інший дар. Вибудовується своєрідна система взаємодоповнення дарів.
Мені здається, Ви схожі думки висловлюєте. Але ось іще хотілось відзначити, що коли я слухала, як Ви доповідали на тому круглому столі щодо єдності на підставі Біблії, то я була повністю згодна з Вами і підтримувала Вашу точку зору. Бо коли говорити про єдність за Біблією, але в межах певних цитат і їх конфесійно-традиційних тлумачень – буквальне витлумачення в межах певної конфесійно-теологічної парадигми – тоді важко досягнути єдності. Бо коли буквами зрівнюють (буквальне витлумачення в межах певної теологічної парадигми) чи однаковий зміст вкладено в те чи інше слово – чи ні – замикають свої міркування в окремих тлумаченнях. Але Ви говорили про єдність за смислом, за значенням його прочитання в певному контексті (як смисл прочитується), а не за буквальним тлумаченням згідно з певною теологічною парадигмою. Я ще тоді подумала. Біблія – що насправді є – Слово Боже. Воно єдине. Але висловлене багатоманіттям книг. Більше того, ці книги перекладені на різні мови. Тобто в різних контекстах люди читають або букви, або ж сенс, висловлений цією єдиною книгою. Тобто фактично я підтримую Вашу позицію і точку зору, що, якщо ми заглиблюємось у сенс, висловлений Біблією, а не наполягаємо на винятковій істинності окремого буквального прочитання в певному конфесійно-теологічному контексті – то можна сподіватись на порозуміння. А Біблія, більше того, містить різні книги, так як і у нас багато конфесій, – і кожна з цих книг тією чи іншою мірою розповідає про Бога, розкриває Слово Боже.
ГК – Нещодавно думав про це. Ось одна з головних тез Реформації – переклад Біблії на національні мови. У нас переклад Біблії на національну мову відбувся набагато раніше, ніж у Європейських країнах. Ще Кирило і Мефодій переклали нам Біблію.
ОГ – Це була третя канонічна мова.
ГК – Тож ми фактично отримали вже переклад Біблії національною мовою. З часом, маючи такий приклад, ми ту мову, яка була перекладом для нас Біблії, знову канонізували і законсервували.
Але Святе Письмо містить також багато архетипних історій. Воно розповідає про людину, якою вона є – різною, яка може помилятись, падати, каятись. Ці історії, якщо ми їх уважно читаємо, нам нагадують те, що відбувається з нами. А якщо ми не читаємо Біблію – ці історії все одно з нами відбуватимуться. Та якщо читаємо, то бачимо: є варіант позитивного вирішення тієї чи іншої проблеми, а є - негативний, який очікує ту людину, яка діє в той чи інший спосіб. Тому дуже важливо іншу складову Реформації сприйняти – Святе Письмо треба читати. Бо, нажаль, є такий внутрішньоправославний жарт, що православні Біблію цілують, а не читають. Ми шануємо книгу, вона у нас дуже добре оздоблена. А з іншого боку, коли читаємо, то ще є одна проблема – ми читаємо зазвичай певні уривки. І це уривки здебільшого з Нового Завіту, з Євангелія. Але іноді ми маємо розуміти, що навіть Христос коли говорив, він говорив в певному контексті. І він, наприклад, в тій самій нагірній проповіді говорить «ви чули», таким чином посилаючись на старозавітній контекст. Тобто ті, хто слухає, мають знати старозавітній контекст. Більше того, він говорить: «Я прийшов не відмінити Закон, а виконати». Тобто він говорить якраз про внутрішню, сенсову складову закону.
І, до речі, те, про що я постійно намагаюсь говорити – світоглядна зміна, переміна розуму – це сприймається зараз дуже нормально. Але саме з цих слів Христос починає свою проповідь. Він говорить: «покайтесь». І якщо ми перекладемо з грецької це слово (μετάνοια– покаяння) - то це і є переміна розуму. І коли ми читаємо, то бачимо, що Христос не закликає усіх впасти навколішки і плакати про свої гріхи, а говорить про щось інше. І в цьому сенсі це якраз розмова про необхідність спочатку в голові змінитись, усвідомити, зрозуміти Закон як закон любові до Бога та ближнього. Ці речі тоді працюють, коли людина це усвідомила, коли в неї відбулась світоглядна зміна. І потім в людини має відбутись зміна життя. Бо насправді єдиний показник того, що змінилось щось у свідомості, це те, як ми живемо. Бо ми можемо прекрасно все розуміти, прекрасно говорити. Але якщо ми не діємо як думаємо чи говоримо, то насправді цієї дійсної зміни не відбулось.
7. Особистісна цілісність, свобода та Божі Заповіді
Ми говорили про цілісність, про те, що в свідомості людини не має бути конфлікту між тим, що вона віруюча, громадянин, батько та має інші життєві функції. Є такий давній старослов’янський термін «целомудріє» - цілісність мудрості людини. Ми це звели тільки до чистоти плоті. Але цей термін насправді вказує на те, що у нас має бути все цілісним – і наші думки, слова, дії, зовнішнє і внутрішнє – має бути відповідним одне одному. Але якщо подивимось на загал – що маємо? Люди говорять одне, думають інше, роблять ще інше. І це величезна проблема. І кожному з нас треба збирати себе до купи щоб бути цілісним.
Ще ми говорили про перехід суспільний, вихід от з того радянського рабства в контексті необхідності переміни свідомості для українського народу сьогодні. Але, якщо ми згадаємо богообраний народ по дорозі до Обіцяної Землі, до свободи – їм уже на 40-вий день були дані Заповіді. Тобто фактично народ отримав дороговкази, отримав певну ціннісну конституцію. Ці заповіді якраз і говорять про те, як жити вільним людям між собою. Так от, якщо ми хочемо жити вільними людьми, то може треба починати із цих 10-ти заповідей? Бо в нас віруючих до 70% в країні, а скільки відсотків можуть перерахувати ці 10 Божих заповідей? А скільки відсотків намагаються ними жити? А навіть Революція Гідності – це, між іншим, збурення суспільства речами, які є порушенням Божих Заповідей. Корупція – це порушення Божих Заповідей («не вкради») . До того ж ми маємо постійну маніпуляцію в політиці - брехню. Це теж порушення заповіді. Більше того: «не лжесвідч» - ця заповідь має вимір і судовий. Де свідчення робиться – в суді. Звідси і прагнення справедливого суду. І кожну заповідь можна брати і тлумачити в суспільному контексті.
Бо Господь не давав заповідей для спасіння душі. Він давав заповіді щодо того, як жити цим колишнім рабам у світі, де вони вже вільні, де вони вже не раби, де вони мають відповідально ставитись, і де їм налагоджувати самостійно стосунки між собою.
«Не вбий» - ми знаємо цю заповідь у одному контексті, але по-іншому «не вбий» - це не вирішуй питань насильством. Тобто – вирішуй проблеми в діалозі, домовляйся. Так можна тлумачити.
У мене був такий цікавий випадок: є така ініціатива - «21 листопада», яка була створена через рік після Революції Гідності. Ми складали там спільну «декларацію». Та з’ясувалось, що ми різні люди, і нам буде важко підписатись під єдиним текстом. Тоді ми застосували ідею мозаїчної декларації – коли кожен пише свою частину і разом це складає соборну палітру. Я почав писати про свободу. І згадав, що перша заповідь – це заповідь Свободи. «Я Господь Бог твій, який вивів тебе з Єгипту, з дому рабства». Я, щоб краще процитувати, ніде не помилитись, відкриваю наш православний Катехизм і бачу, що з цієї заповіді весь пафос свободи кудись зник. Просто написано: «Я Господь Бог твій, нехай не буде в тебе інших богів окрім Мене» з посиланням на Святе Письмо і без ознак скорочення. Я задався питанням, звідки наш Катехизм? Ну думаю, напевно з 19 століття від Катехизму Філарета митрополита Московського. Я його відкриваю – так само. Відкриваю Катехизм Петра Могили – а там є повна цитата. Тобто в Катехизмі часу, коли ще пам’ятали козацьку добу і де церква перебувала в дещо іншому суспільстві – пафос свободи був присутній.
ОГ – І де ще була Київська традиція прочитання.
ГК – Та десь між київським митрополитом Петром Могилою і московським митрополитом Філаретом загубилось ось це згадування про свободу. Можливо воно випадково сталось, можливо тоді був такий контекст.
ОГ – Тоталітарні режими намагаються вилучити пафос свободи.
ГК – Такі речі іноді відбуваються несвідомо. Але відбувається. І це треба знову відроджувати. Бо насправді релігія має цей пафос свободи.
Ось нещодавно була суперечка, чи можна називатись рабами Божими. І одна з православних Церков, здається Кіпрська, наполягала, що слід говорити «діти Божі». Застосовувати термін «діти Божі» в сучасному політичному, суспільному контексті, - це краще, однозначно. Але, якщо зануритись у контекст, який був у апостола, коли він це писав, і називав себе «рабом Божим», то в тій ситуації, коли рабовласництво було нормою функціонування суспільства, свідчення людини, що вона раб Божий –фактично означало, що вона не є рабом жодного з людей. Особа цим підкреслювала, що ні перед ким не є рабом:навіть якщо ви мене закріпачите, зробите рабом – внутрішньо ви мене не зробите рабом. Пафос вільної людини. Відчуття внутрішньої свободи, цінності цієї свободи. І не тільки власної свободи. Бо свою свободу ми схильні поважати і захищати. Але як християни ми маємо поважати і захищати свободу іншої людини. І як не парадоксально – свободу інакшої людини, людини, яка інакше живе, думає, вірить. І я, як віруюча людина, маю дати їй таке право. І це – сучасний виклик, який ми маємо як християни осмислити. Цей виклик певним чином виходить з Біблійних засад на противагу до середньовічного релігійно-політичного устрою: «Чия влада – того церква».
8. Міжконфесійні відносини та перспективи й ризики державно-церковних й релігійно-громадянських відносин
І так само церкви мають відійти від мрії стати «улюбленою дружиною падишаха». Бо насправді, коли придивляєшся, то бачиш, що багато міжконфесійних конфліктів – вони просто заморожені. І кожна з церков бажала б стати ось цією «єдиною і правильною»,а тоді вже за допомогою держави вона б усім «показала». Але цього нам треба самим позбутись. Бо це не додає церкві, релігії. Бо релігія – це вибір вільних людей.
ОГ – Отче, от Ви аналізуєте з точки зору церков, а я ось з точки зору суспільної свідомості відстежила один дуже цікавий феномен. Ось у нас є Всеукраїнська Рада церков і релігійних організацій – такий колегіальний орган, у який зібрались провідники 17 церков. Вони між собою домовились і враховують точку зору усіх членів, та висловлюють якусь колегіальну консенсусну точку зору. Сподіваюсь, що враховуючи для власного консенсусу і точку зору Бога. Але в суспільстві на рівні свідомості людей патерналістського типу я уже помічаю зараз таке прагнення чи тенденцію сприймати цю Всеукраїнську Раду Церков як таку-собі «державну церкву». Тобто, на рівні буденної свідомості люди, які не дуже обізнані з тим функціональним призначенням цієї ради (висловлювати колегіальну точку зору представників тих 17 церков, що в ній представлені), чомусь думають, що саме ось цей орган і є такою своєрідною «Державною церквою». Вони виходять з такого розуміння, що має бути державна влада і державна церква.
ГК – Я думаю навпаки - більшість людей взагалі не знають про існування цієї Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій. Нажаль цей досвід прийняття консенсусних рішень не застосовується повною мірою, а, до речі, цей механізм ефективно спрацював під час Революції Гідності. Тоді цей орган залучався як посередник між владою і опозицією, між опозицією і Майданом. Складний такий багатокутник.
Проблема в іншому – цей досвід з височини перших осіб не спускається на рівень звичайного села чи міста. Ви багато бачили, щоб очільники конфесій в малому селі сідали за один стіл, разом брали участь в якихось заходах, де вони є не просто запрошеними гостями, що сидять поруч десь у залі чи президії, а де б це було реальне спілкування? А давайте заглибимось: що один про одного розповідають всередині конфесії? Яке богослов’я щодо іншого? Насправді ми маємо ситуацію, і це проблема не тільки наша, але і Європейська, що ось це бажання надати можливість представникам релігій виховувати дітей, в тому числі - і в державних школах вивчати власну релігію, воно не спрацювало на поліпшення стосунків між різними конфесіями. Чому? Тому що внутрішньоконфесійна освіта побудована на апологетиці, на тому, що в той чи інший спосіб представник іншої конфесії якщо і не демонізується, що буває часто, то принаймні міфологізується. Подається якоюсь такою дуже страшною небезпечною особою, організацією. І, таким чином, ніби підтримується внутрішньо конфесійна єдність, але в масштабах суспільства відбувається сепарація – розділення. Люди, які глибше занурюються в релігійну спільноту, віддаляються від суспільства вцілому і починають щонайменше «не любити» представників інших спільнот. Хоча Господь вимагає любити всіх. І тут дуже важливо, і про це зараз говорять, що потрібні принаймні у світських навчальних закладах такі курси, які б презентували всю спільноту. Які б вчили, як ставитись до представника іншої конфесії.
ОГ – Ну, ми готові викладати релігієзнавство, але нас не запрошують. Більше того – цей предмет вилучається з навчальних програм.
ГК – В мене був власний досвід глибокого занурення у свою релігійну традицію. А років 7 тому розпочалась програма «Світло», коли за один стіл посадили представників різних конфесій і релігій. І це було дуже корисним спілкуванням. Коли ти розумієш, що перед тобою людина, яка визначилась, яка не збирається змінювати свою віру, але у нас є багато спільних тем. А наші позиції близькі в оцінці того, що відбувається в суспільстві, в оцінці того, як воно мало б бути. І при цьому у нас є повага один до одного, до іншої традиції. Дуже важливо, щоб це було на всіх рівнях. Ось таке богослів’я любові, богослов’я діалогу не нищить ідентичність. Ми всі говоримо про необхідність єдності. Але нам потрібна така єдність, яка б не знищувала унікальності. Бо якщо ми єдність сприймаємо як всі однакові – то тоді ми отримуємо тоталітарну модель з поліцією нравів та іншими органами, які нам будуть нав’язувати стандарти для вимірювання правильної довжини волосся, спідниці тощо.
ОГ – Пріоритетними - формальні підстави.
ГК - А фактично ми маємо розвивати богослів’я доброзичливості, богослів’я пізнання іншого, при цьому зберігаючи власні ідентичності. Якщо я добре знаю про іншу традицію, іншу конфесію – це ще не значить, що я перестав бути православним християнином. Це навпаки примушує мене глибше дивитись на свою традицію, знаходити в ній ось цю унікальність, її справжність, її глибину, при тому одночасно бачити власні проблеми: проблеми власної церкви, власної спільноти.
Адже у нас кожна конфесія дуже добре може розповісти, що не так у інших. Але насправді було б добре, якби ми один перед одним свідчили про те, що не так в нас самих. І якщо про це говорити на людському – індивідуальному рівні. Господь говорив: “Ти спочатку вийми колоду з власного ока, а потім побачиш ту скалку в оці іншої людини”. Та так само і тут. І коли я розповідаю про власні проблеми, про проблеми власної церкви, то представник іншої церкви, слухаючи мене, починає мислити про себе. А коли я йому щось закидаю – він починає себе захищати. А тут потрібне неабияке вміння відрефлексувати, зрозуміти, чи справедливі ті докори, чи несправедливі, чи відповідають вони реальності, чи не відповідають. Простіше захищатись: всі довкола неправі, а ми одні тільки праві. І людина яка зі мною з однієї церкви – прекрасна людина, а людина, яка не з моєї церкви – ворог і т.д. Такого не має бути. Бо такі кордони: між віруючими і невіруючими, між любов’ю і ненавистю – вони не проходять по кордонах конфесій. Так само як і не проходять по кордонах держав. Іноді ці війни сьогодні відбуваються всередині спільнот, країн, конфесій. І врешті-решт – всередині людини. Поле битви між добром і злом – у серці людини. І ми це розуміємо.
З іншого боку, ми сьогодні маємо унікальну можливість. Бо колись це все тільки територіально могло об’єднатись. Люди які близькі один одному за поглядами, цінностями мали якось гуртуватись на одній території. Але сьогоднішній розвиток комунікацій дає можливість гуртуватись в інакший спосіб. І іноді ці кордони – вони не на землі, не між конфесіями – а в іншому вимірі. І іноді ця єдність – вона інакша. Ти можеш бути близьким і відчувати певну єдність з людиною, яка від тебе за 10 тисяч кілометрів. А людина, яка поруч – ви можете належати до абсолютно різних світів. І це теж треба усвідомлювати. На це треба зважати і з цим треба щось робити, і про це говорити так само.
9. Щодо духовно-світоглядної реформації сучасної України
ОГ – Анекдот, пам’ятаєте, який Ви розказали 7 вересня на Круглому столі з пошуку Єдності. Справа в тому, що того ж самого 7 вересня пастор Анатолій Калюжний сидячи ось на цьому ж місці розповів точнісінько той самий анекдот. Єдина була відмінність – у кінцівці. Бо коли він говорив про індивідуальний автономний рай з кордонами від усіх інших для баптистів – ви говорили про рай для православних. Тобто дивіться, що ми маємо з Вами: персони, які ввімкнули свою свідомість і виміряють саме за наслідуванням Господа – Бога – вони зрозуміли, що треба вийти за межі ось цих стін-кордонів, зокрема і конфесійних, щоб побачити, що рай для християн, а не для якоїсь окремої конфесії. Тобто я чула один той самий анекдот в один той самий день але у варіаціях у виконанні двох різних християн, які належать до різних конфесій, але обидва ці християнина говорили про проблему замкнутості у стінах власної конфесійної належності.
ГК – я думаю – це ширше.
ОГ – Ввімкнута свідомість християнина. Тому, з моєї точки зору, це дуже важливо, коли ми говоримо про духовну реформацію у сучасній Україні, треба починати з того, що Реформувати країну взагалі неможливо, починаючи з якихось інституцій, з якоїсь окремої організації. З Всеукраїнської Ради церков чи під егідою якоїсь окремої церкви.А треба це робити саме від персональних зусиль та персональної дії ось таких ввімкнутих християн-персон. Тобто тих особистостей, які спираються на християнські цінності, а не тих, які замикаються в рамках своєї належності членів інституцій. І тоді ось ця реформація, яка йде від персонального перетворення кожної свідомості дасть нам дієві результати у суспільстві.
ГК – Тобто насправді Реформація і реформування вимагає просвіти. Це дуже важливо. І це питання форм просвіти, питання наскільки вони адекватні. Наскільки людина, яка говорить, що вона займається просвітницькою діяльністю, говорить те, що людині потрібно в реальному житті. Наскільки є запит на ту реальну проповідь, яку ми виголошуємо? Коли людина приходить в неділю до церкви і на декілька годин стає християнином – вона чує прекрасну проповідь, яка ніякого відношення не має до її реального життя. Потім вона повертається у світ і живе далі, як вона жила.
А людина має прийти в церкву, почути щось таке, що має змінити її в наступні 6 днів, вона має отримати якісь завдання, певну відповідь на запитання, певний виклик, який її перемінить. Щодо того, з чим вона стикається в дійсності. Бо насправді, це дуже важливо, щоб християнство, віра, були частиною світогляду. Адже більшість людей виховані в радянській свідомості з матеріалістичними, атеїстичними настановами. Івона продовжує жити і вже живе в наступних поколіннях.
Мені пощастило, що в мене вже дорослі діти, є онуки і маленький син. І ось зараз маленький син ціле літо слухає «Хроніки Нарнії». Я ці книжки Льюїса теж із задоволенням слухаю, бо це реально християнська книга. Питання, скільки людей, мого покоління, в яких є діти, цю книгу читали? Скільки людей читали цю книгу своїм дітям? Ця книга, яка вплинула на декілька поколінь (починаючи з 40х років минулого століття) в світі. Вона перекладена українською мовою. Але знаєте – коли ти дитині даєш правильну книгу – це добре. Але чи читаєш ти з дитиною цю правильну книгу? Чи ті сучасні дідусі-бабусі, які виховані в радянській школі, які читали певного світоглядного спрямування книги,чи пройшли вони цей внутрішній особистий шлях? Чи відрефлексували вони себе, свої цінності, свої погляди? Що вони передають дітям? Які моделі поведінки? Яку мету життя вони формують? А це важливі речі. І якщо не відбувається переміна свідомості в дорослому поколінні, то очікувати такої переміни в дітях – це індивідуальні випадки. І вони будуть помітні тільки тоді, коли дитина вже виросте. Тому ось просвіта дуже важлива. Але без такої просвіти ми нічого не можемо зробити.
10. Пошук дієвих шляхів єдності
Ось давайте проаналізуємо соціологію останніх років. І що вона нам показує? А не відбувається зміни конфесійного ландшафту українців. Відсотково все лишається так само. Православних, греко-католиків, католиків, протестантів - за 20 років залишився той самий відсоток. Релігійний ландшафт стабільний. Нам, які по-справжньому включені в життя релігійних спільнот, здавалось, що щось відбувається, але нічого не міняється.
З іншого боку, є не тільки кількісний, але є й якісний вимір. Наприклад, в 14-му році ми зібрались з друзями і спробували підсумувати те, що ми зробили за 25 років у церкві. Намагались багато що робити – якісь ідеї реалізувати, якісь проекти здійснювати. Але спостерігаємо певну консервативну тенденцію, навіть фундаменталістські прояви, які сьогодні реальні – бажання багатьох повернутись в гето. То що ж робити в цій ситуації? І ось до чого ми дійшли – необхідність певного самоусвідомлення, певної самоідентифікації. Є дещо фундуючи у нашій ідентичності - православ’я не зникає. Ми залишаємось православними, і православними були наші батьки та є наші діти. Тоді виникла ідея «відкритого православ’я». Маємо завдання сформулювати, яким має бути православ’я. Не імперське православ’я, не тоталітарне, не державне. А євангельське справжнє православ’я. Його треба відрефлексувати, описати певним чином. І ми відшукати цей термін «відкрите православ’я» - відкрите світові, до інших конфесій, до діалогу, до технологій, до науки, до освіти, до саморефлексії, до суспільства.
Це важливі речі, які не змінюючи конфесійного ландшафту, можуть змінювати якісь світоглядні орієнтири. І тоді вже людина,яка має ці орієнтири, буде втілювати їх у власному житті, професії чи служінні.
Ми відразу сказали, що не створюємо жодних паралельних інституцій, ми не займаємось оргпитаннями, не беремо участь у міжконфесійних конфліктах і непублічних перемовинах. Звичайно, ми готові надавати майданчик для діалогу, про це говорити, але наша функція – фактично сплести мережу зв’язків між конкретними людьми, між конкретними проектами, між цим бажанням людей бути справжніми християнами і їх реальним життям. Тобто втілювати у своїх проектах ці ідеї, підтримуючи один одного, цікавлячись проектами один одного. Ми робимо свою справу.
А ті, хто мають якусь адміністративну відповідальність, чи щось очолюють, будують, керують – у них власна відповідальність і вони мають діяти як адміністратори. Ми – не будучи адміністраторами робимо як люди, які обрали для себе ось цей шлях просвіти. І звідси народився наш Відкритий православний університет Святої Софії-Премудрості. Ми не тільки говоримо про те, що і як має бути, але і намагаємось у власних проектах демонструвати, що це відкрите православ’я існує. Це реальна існуюча модель. Так само, як ми з вами про Єдність говорили: можна скільки завгодно говорити про ту єдність, яка б мала бути, але вже сьогодні той чи інший формат єдності існує. Бо якщо ми не втілюємо уже сьогодні в реальному житті те, про що говоримо, це просто розмови. А в дійсності багато що можна вже зробити. Як подивитись на ситуацію? Що назвати єдністю? І тоді якщо єдність тільки адміністративна – то її напевно немає. Але чи до адміністративної єдності закликав Христос?
Якщо ні? То до чого він нас закликав? До єдності у любові? Тоді єдність вже є між тими людьми, які люблять одне одного. Якщо єдність в тому, де двоє, троє збирається в єдність Христа.
ОГ – Тобто Ви пропонуєте свій шлях духовної реформації, фактично реалізовуваний Вами через проект відкритого Православного університету Софії – Премудрості.
ГК – Це намагання втілення власної рефлексії.
ОГ – давайте продумаємо, як ось цей Ваш досвід в запропонованих формах можна поширити на більш широкий загал. Бо те, про що Ви говорите – це усе ж справа інтелектуалів. Бо ж, розумієте, не кожен готовий на такому рівні сприймати і прийти у Ваш Відкритий православний університет. Але як, спираючись саме на діалог ось тих, хто живе “у баштах із слонової кістки”, усе ж перенести ось цей досвід порозуміння для більш широкого загалу? Давайте лишимо на майбутнє це запитання і продумаємо можливі моделі та шляхи пошуку єдності християн як відповідальних персон. Але добре було б зрозуміти, як інтелектуальний досвід перенести, щоб він став здобутком цілого українського суспільства.
https://www.facebook.com/oksana.gorkusa/videos/1553582814680550/
Дякую отцю Георгію за плідну надцікаву розмову.
За сприяння у реалізації проекту "Реформація по-українськи" особлива подяка Стельмащуку Юрію Івановичу.
За надану можливість та підготовку передачі дякую команді студії "7 ТБ", Леонідові Харченко та Вікторії Сороці.
Реформація по-українськи. Частина 1 (з Михайлом Черенковим – протестантський теолог)
Реформація по-українськи. Частина 2 (з Сергієм Косяком – пастор з Донецька)
Реформація по-українськи. Частина 3 (з Дмитром Поворотним - капелан з УПЦ КП)
Реформація по-українськи. Частина 4 (з Альбіною Паренюк -президент БФ "Дари навчання")