Ми можемо зберегти вірність Реформації лише тоді, коли приймаємо і творчо продовжуємо її лінію, в тому числі, виправляючи старі помилки і невдачі. Основна невдача - конфесіоналізація християнства. Відповідно, немає більш важливого завдання, ніж відкриття постконфесійної перспективи для продовження Реформації. На мій погляд, така перспектива відкривається не через змішування або скасування конфесійних кордонів, але через розуміння їх умовності та прозорості.
Найпростішим і найважливішим відкриттям може бути відкриття своєї відкритості, незавершеності, частковості. У цьому сенсі присутність протестантизму як конфесійного вираження Реформації є необхідною умовою для оновлення історичних церков.
В особі протестантизму Реформація знайшла свою конфесійну суб'єктність. Але продовжитися вона може лише тоді, коли всі суб'єкти-конфесії зможуть відкритися один одному в спільному зверненні до Євангелія.
Протестантизм повинен послужити оновленню історичних церков, але також, в свою чергу, повинен оновитися в залученні до їх багатої спадщини. Ось чому майбутнє протестантизму в Україні нерозривно пов'язане з долею православ'я.
Тут я хотів би звернутися до ідей реформатського богослова Пітера Лейтхарта і спадщини православного мислителя отця Олександра Меня.
У своїй книзі "Кінець протестантизму" богослов Пітер Лейтхарт відкриває постконфесійну перспективу Реформації саме в світлі цього конфесійного кінця: "Реформація ще не завершена, але протестантизм вже, або повинен бути завершений".
Він характеризує протестантизм як "негативну теологію", згідно з якою бути "протестантом означає бути не-католиком". Замість такого негативізму "протестантизм повинен дати дорогу реформованій версії католицизму", в якій не буде місця крайнім домаганням папізму, месі, молитвам Марії або святим; яка буде наголошувати на спасінні вірою як Божому дарі і на тому, що всі традиції повинні відповідати Святому Письму. Більш того, такий реформований католицизм зможе збагатити і протестантів, акцентуючи роль громади, цінність традиції, місце літургіки, силу естетики, аспект сакраменталізму, герменевтику поваги (тлумачення Писання з повагою до передання), публічні і національно-культурні форми свідоцтва.
Ідеї Пітера Лейтхарта дуже важливо почути й осмислити. Тому що без подолання родової травми європейського протестантизму - я маю на увазі антикатолицький запал - Реформація як справа загальноцерковна навряд чи можлива. Але для протестантизму українського є своя родова травма - «православна», пов'язана з цілим комплексом протиріч у відносинах з православною традицією. На жаль, навіть на сьогоднішній день, дуже мало спільного грунту і спільних позицій. Православ'я потроху стає українським, але ніяк не стає євангельським. Іноді у мене виникає враження, що КП і МП справді відрізняються лише однією літерою. Націоналізувати християнство ще не означає його реформувати.
Поки я не можу назвати ближчого православного родича для євангельських протестантів, ніж отець Олександр Мень. Що з його спадщини може бути цікавим? На це питання добре відповідає біограф отця Олександра Володимир Ілюшенко: "Ми успадковуємо традицію відкритого християнства, яку отець Олександр розвинув і оновив. Християнства, що сприймається не як теорія, не як звід правил, заборон і наказів, а як нове життя, що перетворює людину. Християнства, відкритого всім вітрам історії, розкритого назустріч людині, що говорить з людиною на зрозумілій їй мові, відкритого світу і його проблемам. Воно, це християнство, засноване на вірі, любові і свободі... Для цього християнства характерні терпимість, сприйнятливість, чуйність до інших традицій, повага до особистості, діалог зі світом і людьми, пошуки загальнохристиянської і загальнолюдської єдності. Відкрите християнство мало схоже на «побутове, обрядове православ'я з його стилізацією, єлейністю і «віщуванням» (слова отця Олександра). І воно неминуче стикається з іншою, закритою моделлю християнства - «християнством» відсталим, мертвущим, що принижує людину, яке вміє тільки зводити стіни, будувати барикади, ставити кордони. Його прихильники - це духовні прикордонники або конвойні караульники, закон яких: крок вправо, крок вліво - відкриваємо вогонь. Скрізь їм ввижаються єресі, ухили... Для закритої моделі християнства характерні вузькість, шовінізм, агресивна релігійність, культурний егоцентризм, духовний сепаратизм. Це конфронтаційна модель, яка не може існувати без ворога. Пошуки і знищення ворога стають сенсом життя. Любов терпимість, відкритість - це все пов'язане, це все одне. Ненависть, нетерпимість, закритість - це теж пов'язане, це теж єдиний комплекс».
Про таке відкрите християнство можна сказати словами отця Олександра: “Християнство лише починається”. І це означає не тільки перспективу (можливість відбутися, розвинутися), але також невдачу того, що вже було. Після двох тисячоліть історії християнство лише починається. Після п’ятисот років власної конфесійної історії протестантизм лише починається. І тисячолітнє православ’я лише починається. В цьому сенсі історією не варто вихвалятися. Все, що є закритим в своїй історії; все, що не може чи не хоче відкритися до загальнохристиянського масштабу і загальнохристиянського євангельского джерела, не має перспективи.
Відкрите православ'я - частина відкритого християнства, в якому є місце і відкритому католицизму, і відкритому протестантизму. Вони всі відкриті до Євангелія як Слова Божого, до служіння людям, до повноти і різноманіття церковних традицій.
Завдання Реформації не в тому, щоб всі православні та католики стали протестантами, але в тому, щоб всі вони стали євангельськими. Завдання в тому, щоб українські протестанти були євангельськими протестантами, а українські православні були євангельськими православними.
Справді, якщо протестанти знають, що значить бути євангельськими, то чому б не поділитися цим досвідом, цим знанням, цим реформаторським імпульсом?
І якщо українські православні християни здатні побачити себе частиною різноманітного християнства, то чому б їм не прийняти цей імпульс всерйоз, як дар і шанс власного оновлення?