Розмова Миколи Княжицького із ректором Українського католицького університету доктором Богданом Прахом
Фото: сайт УКУ
Отче, коли дивишся на вашу біографію, то таке враження, що весь час ви займаєтеся надзвичайно резонансними, важливими і для України, і для церкви справами. Тому що ви очолювали оргкомітет приїзду Івана Павла ІІ в Україні, ви займалися реконструкцією церкви Святої Софії в Римі, керували цим проектом, який є для українського християнства знаковим і важливим. Зараз очолюєте такий популярний не лише в церкві, а й по Україні, вищий навчальний заклад, який за останніми рейтингами взагалі очолює українські рейтинги. І сталося це в то час, коли ректором були ви. Зрозуміло, що при великій підтримці і сприянні Бориса Ґудзяка, який усе одно приділяє надзвичайно уваги університету. Але ви спостерігали, як еволюціонувала Україна і як Україна наближалася до Заходу. І мені здається, що все робилося для того, щоб це стимулювати. Але ви народилися в Польщі. Ви думали, що вам доведеться стільки свого часу і діяльності саме в Україні?
Дякую за таке гарне запитання. Ми з дружиною ніколи не думали, що колись будемо жити і працювати в Україні. На території Польщі після різних депортацій залишилося понад 100 тисяч корінних, автохтонних українців. І ми хотіли присвятити своє життя тій спільноті, щоб її розбудовувати, щоб бути в інтелектуальному і духовної тієї спільноти. Ми з друзями, товаришами, священиками, керівниками різних громадських організацій мали багато планів, як працювати. Але прийшов момент, коли треба було поставити собі серйозні запитання, як ставив перед нами і блаженніший Любомир Ґузар, і владика Борис Ґудзяк, що Україні також потрібні нові сили. І треба прийти допомагати тут, особливо в той момент, коли структури церкви почали сильно розвиватися. Не було кадрів, не було людей, які могли би очолювати деякі структури. Мені доручили відразу, як я тільки приїхав в Україну, не тільки викладацьку справу в університеті і тоді ще Богословській академії Духовній семінарії. Але відразу блаженніший Любомир Ґузар призначив мене віце-ректором Богословської академії, тобто сьогоднішнього університету, а через рік – вже ректором Львівської духовної семінарії. Яку я розбудував, побудував цілий новий комплекс, а це означало, що треба виховувати нове покоління. І ми створили тріо – блаженніший Любомир Ґузар, владика Борис Ґудзяк, ще був отець Михайло Демид – попередній ректор Богословської академії, і я. Ми створили таку групку, яка формувала стратегію розвитку різних структур. Потім долучився до цього ще сьогоднішній блаженніший Святослав, який повернувся зі студії і прийшов працювати як викладач до Богословської академії і як віце-ректор до Львівської духовної семінарії. Це щораз сильніше ми могли думати про перспективу, маючи нові кадри.
Якщо говорити про нові кадри. Семінарія, зрозуміло, - вона готує священиків. Але навіщо церкві Український католицький університет? Адже люди, які там вчаться, - дуже часто навіть не греко-католики, а люди з інших регіонів України. І вони вивчають, наскільки я розумію, предмети, не лише пов’язані з богослов’ям. Навіть не лише гуманітарні, а приміром, комп’ютерні науки чи менеджмент. Навіщо це церкві?
Ми часто розуміємо, що церква – це ієрархія, або певні структури, які ієрархія створює для формування і реалізації своєї місії. Натомість церква, від самого початку, як Христос був серед своїх вірних, і пізніше, коли творилися вже наступні певні форми церкви в І, ІІ, ІІІ століттях. Це – ми всі разом, це миряни, це те життя, яке вирує щодня. Це ті напрямки нашого життя, які пов’язані з різними прикладними, гуманітарними науками, які формують і перспективу розвитку людства, і перспективу розвитку особистості. Це дуже важливо. Церква завжди була від самого почату якраз в тих процесах, сказав би, дуже часто вона надавала напрям тим процесам. Перші університети, які були утворені тільки фактично церквою в Середньовіччі. Там були такі науки як астрономія, медицина, різні вільні науки і богослов’я. І фактично богослов’я було на розрізі всіх інших наук, можна сказати – базис. Бо, хочемо чи не хочемо, ми від Бога прийшли і до Бога повернемося. Це така спіраль, можна сказати. І на тій базі ми бачимо цей світ і як цей світ має розвиватися, в який бік іти. Маємо дуже гарні прикладні науки, дослідницькі проекти, розвиток науки технічної, технологічної, але зразу ж постає питання – а що з людиною в тому всьому? Як з нашою мораллю, як з нашими відповідями? Як побороти свій страх перед тим, що та наука може зробити сьогодні зі світом і людьми? Я говорю в контексті не тільки позитивних вислідів, а також і негативних, де це все адаптується до різних воєнних технологій, як людину знищувати, медіа-технологій. Це все – наука, яка в нас так само функціонує. Тобто ми стараємося зрозуміти, де світ знаходиться, куди він іде, давати певні поштовхи в думанні, в творенні нових перспектив, іде обговорення. Ми так часто такий термін застосовуємо в нашому університеті, що ми маємо бути тим мікрофоном у суспільстві, через який мають проводитися дискусії перш за все, а потім формувати якісь відповіді на ті запитання, які сьогодні людство перед собою ставить. Тому Український католицький університет має такі дві головні складові, він має бути український і він має бути католицький. Тобто католицький вселенський, тобто він має шукати партнерів для допомоги, як розв’язувати сьогоднішні питання у світі.
Якщо говорити про вашу роботу як дослідника - також надзвичайно цікаво, і це пов’язані між собою речі. Бо ви готуєте, вчите молодих священиків, але ви також досліджували життя священиків в Галичині в міжвоєнний період і після ІІ Світової війни. Наші люди дуже мало собі уявляють, маю на увазі – у всій Україні, бо нашу програму дивляться по всій Україні, хто були ці люди: українські греко-католицькі священики. Адже вони тоді функціонували не в радянській Україні, на території якої було більшість українців, а спочатку на території Австрії, а потім - ЗУНР, потім - Польщі, зовсім іншій системі цінностей, в зовсім іншій системі підходів. Вони жертвували собою, коли їх намагався знищувати і знищував Сталін, коли Сталін знищував церкву. І що пов’язує тих людей, які були священиками, життя яких ви досліджували, і цих молодих людей, які зараз приходять? Бачите між ними щось спільне?
І між ними бачу спільне, і між собою. І тими, які були, і тими, які будуть, я також бачу спільне. Коли я став священиком, коли пішов до людей, перша моя парафія – на Лемківщині в горах на території Польщі, в тому селі, де народився Богдан-Ігор Антонич. Там служив його батько так само священиком, який потім помер на території сьогоднішньої України – був депортований. В кожному разі для мене тоді як молодого служителя, який пішов з навчального університетського процесу до живих людей, я тоді відчув, що дуже мало знаю, мало розумію, чим живуть ті люди, що вони пережили.
Ви кажете, на Лемківщині. Але з Лемківщини люди були виселені. Тобто це була якась частина людей, які потім повернулися назад у свої рідні села?
Так, процес повернення почався фактично в роках 1960-х. На територію Західної Бойківщини, Надсяння, Лемківщини повернули невелике гроно людей, але було створено приблизно 15 різних парафій у різних місцях. Це було все підпільно, тобто фактично ми не мали жодної церковної структури. Але я повертаюся до попереднього запитання. Я зрозумів, що я маю вивчити і осягнути історію нашої церкви, з якої походять мої вірні. Почав заглиблюватися в архіви і побачив щось неймовірне, що переді мною були достойні священики, були дуже сильні особистості, були такі творці, які будували структури не тільки церковні, а громадського, економічного життя. До цього всього надихав митрополит Андрей Шептицький. Він давав дуже серйозні фундаменти і ще за часів Австрії, потім міжвоєнної Польщі. Зрештою час І Світової війни, великого національного зриву, великих надій і потім великої трагедії… Її треба було пережити, її треба було переосмислити, ми говоримо про 1920-ті роки. І саме в цьому митрополит Андрей Шептицький дуже сильно надихав молодь, щоб вона йшла вперед, не зупинялася. І виросло ціле покоління надзвичайно сильних духовних провідників. Інтелектуальних провідників, яких я відкривав і відкриваю по сьогоднішній день.
Це дуже цікаво, тому що греко-католицький священик дуже часто справді є ще і провідником інтелектуальним, тобто він говорить не лише про мораль, а він говорить і про останні здобутки в культурі і останнє про те, що відбувається в світі, для людей. Це традиція, яку Шептицький у церкві ввів? Бо не в кожній церкві так є, і ми розуміємо, що дуже часто священослужитель – це якийсь такий простий чоловік, який живе лише традиціями і закритий до чогось нового.
Фактично цей процес, можна сказати, почався ще за часів Австро-Угорщини. Чому? Тому що до того часу духовенство не мало вищої освіти. Назагал воно кшталтувалося десь в товаристві єпископа, який виховував того молодого священика, а потім посилав на парафію. Австрія запропонувала повністю інший варіант і створила університет Барбареум у Відні. Там вчилися всі наші майбутні священики з Галичини. Потім вже ці семінарії було перенесено до Львова, де була Генеральна семінарія у Львові. Це теж було за Австрії. І тоді священики справді отримали дуже високий статус суспільний, через це вони увійшли в ту першу сферу інтелігенції. Це вже почалося за Австрії. Але митрополит Шептицький не тільки перейняв, він надав нового духу, тобто він якби, це все сприйнявши, оформив у духовне провідництво і церковне провідництво, і так само національне, народне провідництво. То священики стали, як і церква взагалі, не тільки духовною сферою життя нашого суспільства, але прибрали на себе національні елементи управління нашим народом. Священики були активні всюди – в просвіті, практично всі голови просвіти в більшості на Франківщині чи в західній Франківщині – це були священики. Священики займалися економічним розвитком суспільства. Там була дуже велика біда: після Першої світової війни економічний занепад, 1928 рік – світова криза, другий етап занепаду. А церква допомагала суспільству економічно вижити і економічно зростати. Мало того, священики мали потужний авторитет у суспільстві. Авторитет, де вони були справді не тільки те, що виступали в церкві з амвону, але вони реально діяли, реально працювали. Вони реально були тим мотором розвитку суспільного життя, культурного життя, економічного і очевидно духовного життя. Я це все зустрів, досліджуючи якраз історію нашої церкви, особливо історію поодиноких священиків, вони мені сильно заімпонували. Я б сказав, я теж хотів би таким бути. Тобто для мене ці зразки будували моє майбутнє, будували так само мою творчість, мою поставу як священика. Не тільки того, який має в церкві свою роль виконувати, але так само для суспільства, бо то ще є власне цей дух Шептицького, який функціонує в нашій церкві.
Ви згадали, що ви були на парафії, де жила родина Богдана-Ігоря Антонича. І я знаю, що ви теж досліджуєте цього поета великого українського. Як так сталося, що в селі лемківському далекому народився поет, якого коли читаєш, таке враження, що це пише сучасний інтелектуал з Парижу чи Риму зараз, наприкінці ХХІ століття? А не людина, яка народилася в маленькому селі в Лемківщині? Це було з походженням зв'язано, з тим, що він був зі священицької родини, чи були якісь інші причини? Що формувало його Всесвіт?
Родина Антоничів, читай Котів, тому що вони поміняли прізвище, це родина не тільки священицька. У тій родині були адвокати, були лікарі, біли громадські діячі. Це була родина інтелігентів, яка формувалася кількома поколіннями. Зрештою на цвинтарі, в селі Чертиж, звідки іде родинне село їхнє, є ще дуже багато пам'ятників, які збереглися на території Польщі, це є біля Сяника, де ми можемо побачити, знаєте, ким була родина, ким були предки Богдана-Ігоря Антонича. Це його формувало. Тобто певний спосіб родинного підходу до високих цінностей. А лемківські гори і середовище воно ще більше душу увразливлювало, що він був більш вразливий на красу, на біду, на ті речі, які він потім у своїй поезії дуже гарно представляє.
Якщо повернутися до ваших перших приїздів в Україну і до організації таких важливих речей, як-от, наприклад, приїзд Івана-Павла ІІ в Україну, яким ви займалися. Ви очікували, що це станеться саме так, як це сталося? Бо я пам'ятаю ці сотні тисяч людей, які приходили, які очікували Папу. Причому в Києві ці люди виходили на вулицю. У той час більшість із них була російськомовними, але вони відчували себе чомусь частиною цього світу. Зрозуміло, що у Львові, де греко-католики були давно, який колись взагалі був частиною католицького світу великого, ці очікування були зрозумілими. А от те як в Києві тоді Папу приймали – це здивувало вас чи ні?
Ми справді преблаженнійший Любомир і та група, яка займалася підготовкою приїзду святійшого отця, пресвятого Івана-Павла ІІ в Україну, бачили і відчували, як українці потребують нового дихання в той час. Це був час Кучми. Це був час, коли ще депресія якийсь час десь людей придушувала. І треба було нової енергії, нової сили. Святий Іван-Павло ІІ, де не поїхав, в яку країну, а ми тоді всі слідкували за його подорожами, він там робив колосальні зміни – як у ментальності суспільства, так і в ментальності влади.
Це були католицькі країни чи не лише?
Не лише. Зараз, коли ми взнали і відчули, що це буде можливим і реальним в Україні, попри те, що Росія і Православна московська церква дуже великі перешкоди ставили перед тим приїздом, ми відчули, що влада – говоримо пан президент Кучма – має справді велику охоту, щоб це сталося. Це був для нас ключовий момент, що ми зрозуміли, що треба іти вперед і не зупинятися. Ми дуже боялися, що буде в Києві. Але ми відчули – тут у Міністерстві закордонних справ мали дуже багато зустрічей, тоді міністром закордонних справ був пан Зленко – ми відчували справді, що влада буде тримати порядок, що вона забезпечить цей порядок і цей візит буде достойним. Але ми не розуміли, скільки людей може прийти. Ми знали тільки одне, що навіть з цікавості побачити це чудо, це диво прийде багато людей православних, неправославних, віруючих, невіруючих, греко-католиків, римо-католиків. Так і воно сталося. Підготовка була надзвичайно насиченою, тому що так як зазвичай це буває, інформація появляється вже дуже близько, кілька місяців до приїзду святійшого отця – так воно було сформовано. І ми мали дуже маленький час, щоб це добре зробити, добре підготувати. Це біло дуже складно саме в українських умовах, тому що тут були інші підходи, тут були ще такі радянські підходи, сформовані протоколи і т.д., як треба приймати достойників інших країн, президентів. А Ватикан зовсім ті підходи не сприймав і були інші підходи. І треба нам було накласти підходи, які держава формувала чи мала сформувати і деякі Ватикан. Над тим дуже сильно не тільки була дискусія, але і спосіб, як це зробити, щоби досягти консенсусу, щоби це було якнайкраще. Найбільше таким важливим моментом було те, що церква в тих протоколах брала на себе практично повне фінансування самих тих точок, де святійший отець мав приїхати. А ми не мали грошей, ми не мали фондів, і треба було нам сотні тисяч доларів знайти протягом двох-трьох місяців. Вдалося – і Господь Бог поблагословив, і це все досить гарно вийшло.
Український католицький університет часто, незважаючи на те що це навчальний заклад католицький, називають таким надзвичайно ліберальним і критикують за таку ліберальність. Бо в греко-католицькій церкві, як і в будь-якій іншій, люди різних поглядів всі дотримуються певних цінностей. Але є люди консервативніші, є люди ліберальніші. У Західній Україні є люди, які є справжніми переконаними націоналістами, є люди, які інакше дивляться на світ, залишаючись українськими патріотами, може, мають навіть якісь ліві погляди. Чому такий імідж у вас – такого ліберального закладу, незважаючи на те, що це заклад церковний? І чи вірно цей імідж відповідає тій суті тої освіти, яку ви даєте?
Я б сказав так, що в якійсь мірі заздрісні серця хочуть нам трошки попсувати те, що воно є дійсним і реальним у нашому університеті. Ми побудовані на дуже глибоких християнських цінностях і ми стараємося кожного дня ті глибокі християнські цінності зберігати і в них виховувати нашу молодь і наших викладачів. До яких з наших викладачів можуть висловлювати якісь досить конкретні вислови, які можна асоціювати з так званим лібералізмом. Натомість ми говоримо, що в університеті все-таки ми маємо певну свободу, ми не можемо затискати всіх і вся, але намагаємося, щоби навіть ті особи, які мислять по-іншому формулювали свої думки в такий спосіб, щоби вони не суперечили християнським засадам, християнським цінностям. Ми так завжди говоримо, і владика Борис це повторює постійно, я на тому теж наголошую, що кожен день у нас має бути днем нової євангелізації нашого суспільства, особливо університетської спільноти. Ми стараємося не тільки давати освіту, але також сильно акцентуємо на вихованні – кожен раз на вихованні, загальнолюдських цінностях. Ми сьогодні бачимо, як з Заходу дуже сильно іде тиск тих різних ліберальних лівих ідей. Воно все є добре, це прикрито гарно під покришкою свободи, рівноправності, прав людини. Але що там є зашите, це дуже велика небезпека. Ми стараємося це зашите розшивати і показувати, де що є, дискутувати. Тобто до нас приходять молоді люди, до нас приходять високоосвічені викладачі. Кожен має право на дискусію, але ми стараємося в тій дискусії показати ті цінності, на яких має будуватися сьогодні наше суспільство. Можливо, саме тоді, коли відбуваються ті дискусії, багатьом це не подобається, що ми апріорі маємо щось приймати. Зараз-зараз – це є університет, ми маємо право на дискусію, ми маємо право на працю, ми маємо право на вислови. Але ми теж маємо розуміти, що ми є католицький університет, де є прописані чітко і ясно всі положення, правила, як цей університет має функціонувати. І ми це стараємося робити.
Чи є у вас дискусії з людьми інших поглядів? У тому числі з інших країн. Бо ми ж у непростий час живемо. І ніхто не думав, наприклад, що українсько-польські стосунки, які останнім часом значно покращилися, знову так погіршаться. Ніхто не міг уявити, що у нас буде війна з Росією. І я пам’ятаю слова владики Бориса Гудзяка, який говорив, що хочемо ми цього, чи не хочемо, все одно нам потрібно буде продовжувати діалог і з поляками, і з росіянами, і з усіма іншими. Бо все одно з війни колись треба буде виходити. І університет намагається цей діалог продовжувати. Важко це робити? І наскільки потрібно це робити, на вашу думку?
Те, що потрібно, то немає дискусії. Чи важко? Кожне середовище підбирає собі таке середовище, в якому йому комфортно проводити діалог. Ми теж це робимо. Але й намагаємося щоразу вийти до інших середовищ, з якими важче дискутувати. Але вже в тих комфортних середовищах ми напрацьовуємо певні підходи: як нам іти з тими новими ідеями саме до тих більш складних середовищ. Це та платформа, на якій ми працюємо. Інша платформа – дуже сьогодні потрібна в українській дійсності – солідна наукова праця, дослідницькі роботи. І тут ми взяли на себе кілька відповідальностей. Починаючи від глибокого дослідження Київського християнства, яке зараз очолює від нашого імені професор Ігор Скочиляс. До цього дослідження залучено багато серйозних науковців, не тільки з України, а з цілого світу. Є видавництва, є університети, є різного роду дослідницькі центри. І ми глибоко працюємо над тим, аби показати навіть самим собі – що то є Київське християнство. Адже досі ми не мали змоги це робити – не мали своїх університетів та дослідницьких центрів, бо завжди були під якимись окупаціями. Наші науковці завжди працювали в чужих структурах і не мали змоги висловити реальну свою думку і показати її назовні. Дуже багато було різних нашарувань. Треба було зараз все розчистити і йти вглиб, до джерел, до архівів. Другий момент – власне україно-польські стосунки. Наша історія дуже складна. Вона позначена і прекрасними спільними діями, і негативними подіями, які часто беруть верх. Наше завдання – зайти в джерела і побачити, як це насправді було. Повірте, з польського боку є багато чудових серйозних науковців, які не хочуть політизувати науку. Вони часто до нас приїздять, ми з ними спілкуємося, вони пишуть фантастичні книжки про ті трагічні моменти польсько-українських відносин. Вони реально оцінюють документи такими, як вони є, а не такими, як хочуть їх побачити. Зараз ми почали довгострокову програму дослідження 1940-х років, щоб побачити реальність: скільки загинуло поляків, скільки українців, які відбувалися процеси, хто насправді вчинив першим те зло, яке там було. Тобто ми хочемо дослідити це аргументовано, за серйозними джерелами. Так само, дай Боже, нам вдасться дослідити питання Волині. Ми плануємо це на кілька років. Я вірю, що це буде добре зроблено. Методологічно ми йдемо дуже добре, у відповідності з найсучаснішими правилами науки.
Ви пропагуєте свої цінності та підходи ще одним дуже цікавим способом. Нещодавно було вручено премію "Світло справедливості". Отримав її відомий київський видавець, один з керівників видавництва "Дух і літера" Леонід Фінберг. Скажіть кілька слів про цю премію.
Цю премію заснувала родина пані Анастасії Шкільник у пам’ять її батька Михайла Шкільника. Ми довго над тим працювали. Ідея була сформована родиною. Вони хотіли передати наступному поколінню українців те, чим жив і що хотів і намагався зробити пан Михайло Шкільник. Я був залучений до опрацювання родинних архівів Шкільників і навіть був редактором книжки спогадів пана Михайла про воєнні та повоєнні роки. Опрацьовувати було дуже важко. Я навіть найшов у Америці рукописи у 80-ті роки, які були десь вже восьмою ксерокопією з оригіналу, дуже поганої якості. І ми з лупою розбирали кожне слово. Друге –мова була ще стара галицька, з багатьма полонізмами. Але з того вийшла непогана книжка, яка доповнює його спогади про міжвоєнні часи, коли він брав участь у визвольних змаганнях нашого народу. Коли ми усе це до купи поскладали, то побачили якою постаттю насправді був доктор Михайло Шкільник, скільки добра він вчинив і що сповідував. Для нього як судді була важливою справедливість і нести цю справедливість. А ми й сьогодні найбільше потребуємо справедливості. Щоб винний мав покарання, а невинний не йшов до тюрми. Тобто, головна ідея – нести цінності через таку гарну форму: "Світло справедливості". І ми це стараємося робити, вишукуючи людей, які сповідують саме такі цінності.
Ви слідкуєте за долею ваших випускників? Вам цікаво – що з ними сталося, де вони, хто яких успіхів досяг? Чи можете навести кілька прикладів, які приємно вразили вас як ректора?
Так. Ми слідкуємо. Ми створили років десять тому асоціацію наших випускників. Адже ми ще дуже молодий заклад. І на початку у нас випускалося десь 30-40 осіб.
А зараз скільки випускається?
Зараз щороку випускається десь до трьохсот осіб, це вже непогано. Наша асоціація набирає сили. Ми слідкуємо не лише за окремими особами, а й за тим, як вони гуртуються між собою, чи відчувають себе великою родиною випускників нашого Університету. І ми дуже щасливі, що вони не мають проблем з тим, щоб робити добру кар’єру. У різних галузях. Окремо мушу сказати про наших семінаристів, священників, які теж автоматично є студентами УКУ і нашими випускниками. На сьогодні вже понад 300 священників пішли у світ. І де сьогодні не буваю – від Австралії до Канади – всюди зустрічаю наших випускників. Вони не тільки працюють душ пастирями, а й займають серйозні позиції в різних громадських організаціях –те, чого я їх хотів навчити. Те, що хотів Митрополит Андрій Шептицький, реалізується. Другий етап – випускники різних факультетів нашого університету. Дуже багато маємо гарних прикладів. Є, наприклад, голови міст. Зокрема, головою Яворова є випускник історичного факультету нашого університету. Ми часто спілкуємося, він часом звертається за порадою і ми разом міркуємо, як будувати це прикордонне місто. А вчора я тут зустрів пані Олю Босак, яка через Нафтогаз опинилась у Норвегії і там працює. Таких прикладів дуже багато. Це означає, що сьогодні, маючи диплом нашого університету, ніхто не питає, яку ти маєш спеціальність. Достатньо диплома. Це означає, що ти є людиною, здатною розв’язувати поставлені перед тобою питання.
https://www.youtube.com/watch?v=ArLzuWDhkEM&feature=youtu.be