Людина і світ. – 2004. – №5. – С. 2-7.
Бюлетень „Релігія і суспільство”, підготовлено Центром гуманітарних і релігійних досліджень, журналом "Людина і світ", Українсько–Американським бюро захисту прав людини.
Мало не всі дослідження взаємозв'язку релігії і політики останніх років починаються з чесного визнання авторів: ми, мовляв, думали, що релігія вже остаточно звільнила поле політичних битв і затишно вгасає біля домашнього вогнища. Але це не так, і зараз ми переконаємо читача в зворотному. Далі випливають ілюстрації північно- і південноамериканського, іракського і польського, філіппінського і індійського, африканського і європейського контекстів. Щось своє в цьому напрямку здатні запропонувати й кілька епізодів з релігійно-громадського життя України останніх місяців.
Січень: Путін у Лаврі
24 січня Президент Росії Володимир Путін, що приїхав у Київ на торжества з нагоди закриття року Росії в Україні, і Президент України Леонід Кучма побували на молебні в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. Після молебню президенти зустрілися з ієрархами Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом. "Ми не забули й не забудемо, що таке Києво-Печерська лавра. Саме тут князь Володимир хрестив Русь, і вона ще довго називалася Київською", — нагадав Президент Росії. Він також особливо підкреслив, що канонічний і духовний зв'язок російської й української церков — "це небагато з того, що залишилося абсолютно єдиним, і ми повинні зберегти цю єдність для майбутнього покоління". Природно, на подібній зустрічі мова не могла йти про характер цієї єдності, в якій православна Україна залишається обласною митрополією Руської православної церкви і яка, хай би там як було, означає підпорядкування.
Леонід Кучма, теж говорячи про єдність у своєму зверненні, заявив, що є переконаним прихильником єдності Православної церкви в Україні: "Для нас це було б великим благом. Я думаю, що вас усіх хвилює питання існування нетрадиційних церков. Вони ростуть, як гриби. Деякі в одній церкві нашкодять, переходять в іншу — точно так само, як це відбувається в нашому парламенті. І потім він уже з іншого амвону зовсім інше проголошує". Хоча що розуміє Л. Кучма під "нетрадиційними церквами" й на кого звернені його критичні стріли, у даному разі не зовсім зрозуміло, однак малоймовірно, щоб український Президент мав на увазі під православною єдністю те ж саме, що і Президент Російської Федерації. Для Путіна єдність — це об'єднання або подальше згуртування навколо Москви, для Кучми — це не тільки єдина, але ще й незалежна (в усякому разі, від зовнішніх стосовно України центрів) Українська православна церква. Нинішній український Президент, до речі, не тільки неодноразово заявляв про це, а й підкріплював заяви цілком, нагадаємо, конкретними кроками. Це й лист Архиєрейському Соборові РПЦ 2000 p., і досить наполегливі звертання не тільки до Московського, а й до Всесвітнього патріарха, і, треба розуміти, кількаразове обговорення проблеми з російським Президентом у тім же 2000 p. І для українського, і для російського президентів Православ'я є політичним ресурсом — незалежно від їхніх особистих релігійних переконань або відсутності таких. Причому силові лінії цього ресурсу розміщені таким чином, що якщо в Кучми його прибуде, то в Путіна — нехай і небагато, але зменшиться. Тому Кучма апелював до президента РФ із проханням сприяти більшій самостійності Української православної церкви, Московська патріархія голосно обурювалася кричущим втручанням кесаря у внутрішньоцерковні проблеми, російський уряд активно відстоював інтереси патріархії на міжнародній арені, а представники його зовнішньополітичного відомства демонстрували завидні знання у сфері канонічного права й іноді навіть привласнювали собі функції Всесвітніх соборів, легко міркуючи про благодать і її відсутність. (Не кажу вже про те, кого з церковних діячів Української держави не варто запрошувати у країну.)
Можна припустити, що питання про статус Православної церкви буде так чи інакше заторкувати й наступних глав Української держави, оскільки сама Українська держава залишиться державою — незалежно від того, наскільки очевидно буде демонструватися така зацікавленість. Тому не думаю, що щирим був той архиєрей УПЦ в єдності з Московським патріархатом, який перед зустріччю з президентами РФ і України проголосив, що від того, хто стане наступним президентом України, залежить доля Православ'я тут (після цього журналістам запропонували піти). Від наступного глави держави значною мірою залежатиме доля самого "українського проекту", і саме це мали на увазі учасники зустрічі. В єпископаті УПЦ в єдності з Московським патріархатом досить персонажів, які визнають виключно "малоросійське" виконання цього проекту і, беручи до уваги хоча б особистості нагороджених у той же день В. В. Путіним українських архиереїв, саме вони знаходять найбільшу підтримку в Москві. Втім, це цілком природно — було б дивно, якби російський Президент нагороджував тих, хто скандує "Геть від Москви!", а не "Навіки разом".
Український же уряд нагороджує і тих і інших. Буквально одночасно з демонстрацією нерозривної єдності між народами й непорушної вірності українських архиєреїв Московської патріархії, її лютий ганьбитель, "злий демон", "розколовчитель" і т.п. і т.д. патріарх Філарет був нагороджений Президентом України у зв'язку зі своїм 75-річчям орденом Ярослава Мудрого. Корені такої "багатовекторності" — в українських реаліях, в очевидній "недобудованості" нації, у настроях українців, більше половини яких мріють про Європейський Союз, а близько чверті — не хочуть навіть чути про це. Результат цієї рівноваги відомий — Україна всерйоз і надовго застрягла між Європою і Росією. Причому остання цікавиться нею набагато, треба віддати належне, предметніше, ніж перша. Спроби повернути Україну в російську орбіту сьогодні виглядають набагато масштабніше й систематичніше, ніж 10 років тому. Екс-прем'єр-міністр України, голова Українського союзу промисловців і підприємців А. Кінах якось заперечив в одному з інтерв'ю: твердження, нібито російському капіталові належить уже 80% української економіки, є перебільшенням. Але наскільки це твердження перебільшене, він не повідомив. Крім того, мабуть, якісь кошти, нехай поки й не надто значні, вкладаються у справу "повернення України" і в культурній, і в релігійній сферах. У проектах численних російських політтехнологів, які буквально наводнили Україну в рік президентських виборів, Православній церкви виділяється своє — не ключове, звичайно, але далеко й не останнє місце. З іншого боку, після думських виборів 2003 р. у Росії відбулося деяке, нехай і не таке, як очікувалося, але посилення кіл, що намагаються включити "православне питання" у топ-аркуш російсько-українських переговорів. На їхню думку, російська виконавча влада повинна жорстко зажадати від офіційного Києва припинити підтримку "розкольників", тобто Української православної церкви Київського патріархату й Української автокефальної православної церкви, а Українську греко-католицьку церкву міцно заблокувати в Галичині.
Судячи з однієї аналітичної записки, що вийшла із середовища "політичного Православ'я", Кремлю варто обумовити підтримку кандидата в президенти України наступними, здебільшого цілком конкретними, умовами: привселюдно відмежуватися від "розкольників і уніатів"; реально сприяти відновленню "трьох розгромлених західноукраїнських єпархій"; анулювати постанову тодішньої Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів України про реєстрацію Київського патріархату (1992 р.), тим більше, що на цю постанову є протест української Генпрокуратури від 26 лютого 2002 р.; передати УПЦ в єдності з Московським патріархатом усі спірні храми, що знаходяться у власності або користуванні православних Київського патріархату, УАПЦ або греко-католиків; припинити реєстрацію уніатських громад поза межами Галичини, а "розкольницьких парафій" — по всій території України; не допустити переносу резиденції глави Української греко-католицької церкви зі Львова до Києва; припинити заохочувати "католицький прозелітизм" і "сектантську експансію". Навряд чи хто-небудь з реальних кандидатів у президенти України погодиться прийняти такий ультиматум, що передбачає порушення не тільки законів, але і Конституції країни, і навряд чи Москва запропонує його своєму українському обранцеві в повному обсязі. Але імовірність того, що "релігійний фактор" спливе в такого роду домовленостях, досить висока.
У принципі церкви вже цілком виразно вишикувалися вздовж політичних ліній. УПЦ в єдності з Московським патріархатом досить виразно висловилася проти Ющенка (у тому числі, як стверджують, і на зустрічі з В. Путіним). Ті ж, хто думає інакше, організували Нараду представників християнських церков, куди увійшли православні Київського патріархату, греко- і римо-католики й кілька пізньопротестантських деномінацій. Хоча головною метою Наради проголошується "поширення діалогу між християнами, відродження моралі в суспільстві, подолання наслідків радянського атеїзму і встановлення партнерських відносин між Державою і Церквою", вона має очевидну політичну спрямованість й очевидний вектор політичних симпатій.
Лютий: Каспер у Москві
Тема України, точніше — Української греко-католицької церкви і її патріархального статусу — опинилася в центрі московського візиту голови Папської ради сприянню християнській єдності кардинала Вальтера Каспера. Візитові передував так званий "меморандум Каспера" з питання про можливість запровадження греко-католицького патріархату в Україні, на який Ватикан одержав письмові відгуки РПЦ та інших Помісних Православних церков. Відгуки були одностайно негативними й відрізнялися лише масштабами обіцяних нещасть, що їх здатний заподіяти гіпотетичний патріархат православно-католицьким відносинам, громадянському миру в Україні й долі Всесвітнього Православ'я. Спочатку католицькі дипломати не планували надавати цьому питанню особливої публічності, приховавши його під відточеними й малоінформативними формулюваннями офіційних комюніке. Але відгук Всесвітнього патріарха з'явився у пресі, потім служби Московської патріархії опублікували відгуки інших Православних церков. Публічність питання значно підсилило й інтерв'ю професора-емерита Папського інституту східних досліджень о. Роберта Тафта в "National Catholic Reporter".
Інтерв'ю містить чимало спірних тверджень і надзвичайно різких, навіть образливих для християнського Сходу висловлювань. Що стосується проблеми патріархату, то багато українських медіа процитували пораду Тафта греко-католикам: просто проголосити патріархат і поставити Апостольську столицю перед фактом — аж до того, що не приймати поштові повідомлення, не адресовані патріархату: "Державний секретар надіслав листа на ім'я архиепископа? Архиепископа не існує — є патріарх. Слід відіслати листа назад, не розкриваючи його: "Адресат невідомий".
Разом з тим професор оприлюднює в інтерв'ю те, про що думають і говорять у своєму колі, але ніколи — привселюдно досить багато офіційних осіб Католицької церкви. А саме: чи не час католикам підходити до Руської православної церкви з тими ж мірками, з якими вона підходить до католиків? Чи не слід вживати заходи, адекватні тим, що вживає щодо неї РПЦ? Тафт підкреслює, що для Католицької церкви, яка визнає Церквою лише організацію, котра має єпископат, Руська православна церква — найбільша Церква світу після неї самої й "ігнорувати її — значить поводитися, як США стосовно Китаю протягом довгого часу". Однак у його інтерв'ю цілком помітне міцніюче в католицьких колах і дедалі частіше артикульоване роздратування православним Сходом, який відмовляється "цивілізовуватися". Глибоко прихована протягом останніх десятиліть ворожість до партнерів по богословському діалогу, що намагаються перетворити цей діалог на вулицю з однобічним рухом, до їх ірраціональних і часто непрогнозованих кроків, до їхнього політичного візантійства все більш явно виходить назовні. І які б застереження час від часу не робив професор, його інтерв'ю — це визнання провалу тієї моделі католицько-православних відносин, про яку багато хто марив у Ватикані. Безкорислива любов не виходить, тому варто подумати про співіснування або, за словами інтерв'юїра Джона Л. Аллена, про "важку любов". Причому схоже, що в доступному для огляду майбутньому головним вододілом у католицьких колах стосовно християнського Сходу стане не визнання чи заперечення певної моделі "східної політики", а наявність інтересу до її розвитку або повна відсутність такого. Навіть у Тафта зовсім не по-єзуїтськи безпосередньо вирвалося: "Ну її взагалі на пси, цю Москву!"
Тим часом та обставина, що візит кардинала Каспера в російську столицю проходив на тлі мало не найбільш холодних ватикано-московських відносин за останні 40 років, породив серед греко-католиків ілюзію реальності визнання патріархального статусу УГКЦ з боку Апостольської столиці. ("ЛІС" неодноразово писав про історію "патріархальної" проблеми і її сучасний розвиток.) Стан відносин між Першим і Третім Римом такий, на думку багатьох, що на Москву як головний камінь спотикання на шляху до патріаршого статусу вже можна не звертати уваги, отож виходить, що УГКЦ одержить, нарешті, те, про що вона давно просить Рим, те, що їй, зрештою, належить згідно з рішеннями Другого Ватиканського собору. Для ватиканської же дипломатії патріархат для УГКЦ — це аргумент у складній конструкції, що називається східною політикою. Вирушаючи в Москву з метою надати цій політиці живого імпульсу, кардинал Каспер мав цей аргумент при собі, але, звичайно, оперувати ним не збирався. Від нього чекали "антипатріархальної заяви", і він таку заяву зробив. Іншими словами, кардинал просто виконав свою місію, прямо заявивши, що він проти патріархату тому, що хоче розвивати діалог з православними. Це, між іншим, його обов'язок як голови Папської ради з єдності християн. Якби кардинал обіймав іншу посаду й очолював, скажімо, Конгрегацію Східних церков, його позиція, не виключено, була б іншою. Каспер також звернув увагу на те, що останнє слово в українському, як і будь-якому іншому питанні в Католицькій церкві належить папі Римському. Тобто дав зрозуміти, що патріархатом як останнім аргументом у католицько-православних переговорах завжди можна гупнути по столу, якщо Москва від цих переговорів стане відмовлятися й переступить усі припустимі межі у відстоюванні своєї монополії на пострадянському просторі.
У свою чергу, до відома Ватикану довели, наприклад, — зрозуміло, неофіційно — що відповіддю на можливе проголошення патріархату УГКЦ стане послідовна "зачистка" католицьких священиків, ченців і черниць, які не мають російського громадянства, з боку відділів віз і реєстрацій, а також інші планомірні, масштабні дії різних державних відомств, спрямовані на те, щоб паралізувати будь-які соціальні програми Римо-Католицької церкви й узагалі зробити функціонування її структур у Росії якомога складнішим.
Реакція Львова на результати касперівського візиту була передбачувано гострою. В інтерв'ю агентству "Catholic News Service" глава УГКЦ кардинал Любомир Гузар сказав: "Ми не хочемо визнання нашого патріархату за рахунок обмеження прав і страждань інших. Разом з тим патріархат не є нагородою, скоріше пастирським засобом. Тому Ватикану варто визначитися, чи обіцяє діалог з РПЦ так багато, аби заради того, щоб її не засмутити, відкласти на задній план потреби й бажання Української греко-католицької церкви. Буде дуже важко пояснити нашим вірним, якщо рішення про надання УГКЦ статусу патріархату буде затримуватися. У людей буде відчуття, що їх зрадили... Слова "не зараз" — не відповідь".
У "Зверненні Синоду Єпископів Києво-Галицької Митрополії до духівництва, чернецтва і вірних Української Греко-Католицької Церкви з приводу візиту в Москву Кардинала Вальтера Каспера" підкреслювався: "Той факт, що обговорення питання внутрішнього розвитку нашої Церкви відбувалося не в Києві, Львові або Римі, а в Москві — і, що головне, без нашої участі, — стривожив і навіть обурив багатьох греко-католиків".
Понад 150 депутатів Верховної Ради України підписали звернення до Івана Павла II з проханням про визнання патріархату УГКЦ; нагадаємо, що подібне звернення папа одержав приблизно два роки тому й від українського уряду. Чимала кількість документів і заяв з приводу останнього етапу розвитку проблеми патріархату УГКЦ не тільки не затінює, але явно підкреслює очевидність політичної обумовленості цього питання. Богослов'я в ньому надзвичайно мало; еклезіологічні аргументи часто виглядають надуманими, вони не в змозі приховати, що і для Московської патріархії, і для українських греко-католиків патріархат має передусім і головним чином емблематичне значення. Причому не тільки й не стільки для міжцерковних відносин. Патріархат — це визнання необоротності змін, що відбулися на релігійній карті України за останні півтора десятиліття, символічний крок геть від Москви, відчутний бар'єр на шляху політики "збирання земель", де Руській церкві належить серйозне й без кінця звеличуване російськими державними діячами місце.
Березень: Міжрелігійна рада Співдружності Незалежних Держав
Можливо, не найефективнішим, але надзвичайно показовим етапом у реалізації цієї політики стало створення Міжрелігійної ради Співдружності Незалежних Держав. Природно, Московська патріархія, чия канонічна територія, за витонченим виразом міністра закордонних справ РФ І. Іванова, майже збігається з кордонами Співдружності, виступала і ініціатором, і хазяїном, і головною діючою особою Міжрелігійного миротворчого форуму, на якому Раду й було створено. Мало хто з оглядачів не відзначив, що Рада створюється під егідою РПЦ і для продовження церковними засобами політики повернення "заблукалих" частин СРСР на звичну їм московську орбіту. Засновниками Ради стали Руська, Грузинська і Вірменська церкви, мусульманські управління Росії, Казахстану, Таджикистану, Киргизстану та Узбекистану, буддійська сангха Росії, Федерація єврейських громад СНД. З 22 членів президії семеро представляють Московську патріархію. Ні римо-католиків, ні, тим більше, греко-католиків, ні старообрядців, ні жодної протестантської церкви та деномінації у Раду не запросили. Підсумковий документ II Міжрелігійного миротворчого форуму констатував, що "у більшості країн Співдружності міжрелігійні відносини близькі до оптимальних" і що тут "за останні роки відбулося чимало позитивних зрушень у державно-релігійних відносинах". Не входячи в деталі міжрелігійних і державно-релігійних відносин на пострадянському просторі, звернімо увагу лише на тенденції. "Оптимальність", як правило, означає встановлення твердої і легітимізованої державою монополії чільної релігії і більш-менш послідовну дискримінацію релігійних меншин. "Позитивні зрушення" на практиці — це встановлення все більш твердого контролю за діяльністю релігійних організацій і, за невеликим винятком, майже повсюдне прийняття законодавчих актів, усе більше обмежуючих релігійну свободу. Цензура релігійної літератури і п'ятничних проповідей у мечетях, відмова в реєстрації, судові переслідування "сектантів" (у кращому разі) і їх жорстокі побиття, навіть убивства (у гіршому), арешти, покарання, перед якими меркне пізньорадянська практика — це щоденна реальність не деяких, а більшості країн СНД. І якщо одним із завдань Міжрелігійної Ради проголошується "всебічний і систематичний обмін досвідом у сфері державно-церковних відносин", цікаво, який досвід з участі в ньому винесуть представники України?
Квітень: Юркович у Києві
У квітні папа Римський Іван Павло II призначив нового апостольського нунція для України. Ним став колишній нунцій у Бєларусі архиепископ Іван Юркович. У нового нунція чимало спільного з попередником — архиепископом Миколою Етеровичем. Вони майже ровесники, обоє з південних слов'ян: Етерович — хорват, а Юркович — словенець. Юркович уже 20 років перебуває на дипломатичній службі — був секретарем Апостольської нунціатури в Південній Кореї, аудитором нунціатури в Колумбії, радником представництва Святого престолу в Росії, радником у Державному секретаріаті з питань Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) і, нарешті, нунцієм у Бєларусі. Крім рідної словенської, володіє італійською, англійською, російською, іспанською, німецькою і французькою мовами. Під час служби в Південній Кореї Іван Юркович вступив в американський коледж і за 4 роки став бакалавром комп'ютерних наук, а працюючи в Москві, був також професором канонічного права в Коледжі католицького богослов'я.
У Мінську по-справжньому серйозним викликом для архиепископа стало прийняття білоруського закону про свободу совісті, що відкинув цю свободу на рівень середньоазіатських республік. Тоді його високопреосвященство виявляв велику обережність і дипломатичність. В інтерв'ю Кестону, наприклад, він назвав цей закон "цілком типовим для цієї частини світу", але не став говорити, підтримувала чи ні положення законопроекту Католицька церква в Бєларусі.
Архиепископ Іван Юркович — третій апостольський нунцій в історії україно-ватиканських відносин, сучасний етап яких почався 1991 р. (Спроба уряду Української Народної Республіки заснувати представництво у Ватикані, для створення якого до Рима у 1919р. був відправлений граф Тишкевич, закінчилася невдачею.) Але після референдуму 1 грудня 1991 р. Святий престол одним з перших повідомив український уряд про прагнення почати переговори про встановлення дипломатичних відносин. Переговори відбулися в Києві 9-12 січня 1992 р., 8 лютого дипломатичні відносини між двома державами на рівні нунціатури й посольства було встановлено, а 19 серпня перший апостольський нунцій в Україні архиепископ Антоніо Франко вручив вірчі грамоти.
Поза сумнівом, кульмінацією відносин між двома країнами став візит Івана Павла II в Київ і Львів улітку 2001 p. Серед дипломатів вважається, що посол, який успішно підготував візит на вищому рівні у країні перебування, може вважати свою місію успішною. Очевидно, саме з таким настроєм і вирушив у Рим на очевидне підвищення архиепископ Микола Етерович. Він призначений генеральним секретарем Синоду єпископів. Таким чином, архиепископ (якого в майбутньому бачать кардиналом) зберігає вплив і на українські справи — якщо, звичайно, численні проблеми 4600 католицьких єпископів світу не затулять йому країну, яку "полюбив більше, ніж припускав" (з інтерв'ю газеті "День").
Новопризначеного нунція очікують в Україні різні проблеми — як звичні по Бєларусі й Росії, так і специфічні, обумовлені, наприклад, складнощами у відносинах між Римо- і Греко-католицькою церквами. Безсумнівно, йому теж доведеться мати справу з проблемою патріархату УГКЦ (можливо, Івану Юрковичу, авторові кількох книг з канонічного права, буде легше в неї вникнути). Тим часом роботу архиепископа на новому місці полегшує те, що він представляє державу, яка є очевидним союзником України. Прагнення Апостольської столиці запобігти створенню нової "залізної завіси" в Європі, її позиція щодо найбільш злободенних питань міжнародного політичного й економічного розвитку відповідає інтересам України. Саме з Апостольської столиці Україна досить часто чує слова підтримки й симпатії — чи йдеться про членство в Євросоюзі, чи про осуд політики голодомору, що її Ватикан офіційно визначив як геноцид штучно викликаним голодом.
Природно, в Україні уважно стежать за словами й діями новопризначеного нунція — адже вже його перші кроки здатні продемонструвати, наскільки самостійною одиницею залишається для Ватикану Україна.