Зараз важко уявити ситуацію, як визначити релігійну приналежність трьох осіб слов’янської зовнішності, одного віку і однаково одягнених. Це характерно для мешканців колишньої Югославії.
Українцям загалом Балкани відомі своєю кухнею і як місце для відпочинку. Також пам’ятають Балканську кризу – військові конфлікти, етнічні чистки і велику економічну кризу, яка, зрештою, у 90-х стала ознакою балканських країн, що здобули незалежність. Розпад Югославії на декілька країн став знаковим для свідомості пострадянських народів, які розвал СРСР сприймали у закономірний спосіб. Одначе така паралель для геополітичної шахівниці не може бути прийнятною, оскільки має багато відмінностей. Передусім Балкани у географічному означенні це не лише колишня Югославія, але й Болгарія, Албанія, Греція і невелика часнина Румунії та Туреччини. Тут скупчені представники багатьох націй, які, як історично склалося, протягом семи століть перебували під впливом різних імперій, цивілізацій і культурних впливів. Релігійний чинник є ключовою ознакою цівілізації.
***
Зараз важко уявити ситуацію, як визначити релігійну приналежність трьох осіб слов’янської зовнішності, одного віку і однаково одягнених. Це характерно для мешканців колишньої Югославії. Нехай ці особи назвуть свою націю і тоді вони ідентифікуються за віросповіданням: хорват – католик, серб – православний, босняк – мусульманин.
На Балканському півострові функціонує унікальне релігійне середовище. Головним чином: православні, мусульмани і католики. За останні півстоліття досвід релігійного життя практично усіх (Греції меншою мірою) країн, означений ідеологічними, політичними утисками через тоталітарні режими, обмеженням релігійних прав і свободи віровизнання.
Греки, болгари, македонці, серби, румуни, чорногорці сповідують православ’я. Іслам, сповідують слов’яни-мусульмани (цікаве для Європи явище), турки і понад 70 % населення Албанії. У Боснії і Герцеговині існують три етнічно-релігійні групи: боснійці-мусульмани, серби та хорвати. Їх віросповідання повністю відповідають традиційним для цих етносів (48 % населення – мусульмани, 32 % – православні християни, 13 % – католики). Католицизм поширений серед хорватського та словенського населення.
Маловідомим залишається той факт, що католики і мусульмани у Югославії мали між собою набагато кращі стосунки, ніж з православними. Під час Другої світової війни хорвати-католики та боснійці-мусульмани разом діяли у фашистському русі усташів проти сербів-православних та сербів-комуністів під радикальним гаслом: “Сербів – на верби!”.
Релігійні питання балканських конфліктів регулює низка документів. Після прийняття Барселонської декларації “Про роль релігії у сприянні культурі миру” 1994 р. активізувався діалог між трьома релігіями, який ініціювався Європейською Комісією і отримав назву «Середземноморське суспільство – виклик для трьох цивілізацій». Згодом до цього питання поверталися: Флорентійська конференція під егідою ООН “Релігійний фактор та європейська і світова геостратегія” (1996); Мальтійська декларація (1997); Кордовська зустріч з питань міжрелігійного діалогу (1998); семінар “Діалог між трьома монотеїстичними релігіями в напрямку до культури миру” ( 1998).
Етнічна мобілізація, яка відбулася протягом 1990-х років у країнах колишньої Югославії, встановила міцний зв’язок між релігійною, конфесійною і національною приналежністю народів. Оскільки національність у воєнний період виявилася дуже важливою, вона потягнула за собою релігійність, навіть серед осіб, які раніше нехтували своєю вірою. Зрештою у теперішньому часі церкви і релігійні громади займають набагато більший простір, ніж вони мали у соціалістичній Югославії, де релігійні структури істотно не впливали на політику і суспільство. Для Хорватії, Боснії і Герцеговини, Косово і Сербії повернення до релігії стали компенсуючим чинником під час війни і після неї. Віра проголошувала захист автохтонних традицій і цінностей. Після завершення війни стало загальноприйнятним демонструвати свою релігійну приналежність. Це використовувалося часто опосередковано для досягнення матеріальних цінностей.
На Балканах мирно співіснують протестантизм та юдаїзм, що здебільшого сповідують національні меншини – німці, євреї, словаки, чехи, угорці. Зокрема у Сараєво на базі Ашкеназьської синагоги XIX ст. активно відроджується єврейська громада.
***
Історичні передумови склалися так, що католики на Балканах протягом багатьох століть розглядалися православними і мусульманами як вороги, ціль яких – окатоличити місцеве населення у будь-який спосіб. У ХХ ст. католики мають підтримку Заходу і США, а у 1990-х масово мігрують у країни старої Європи, де легко пристосовуються до життя. Релігійна непримиренність католиків, які постраждали від етнічних чисток (Боснія і Герцеговина), до сьогодні проявляється у демонстрації хорватського ТБ документальних фільмів про етнічні чистки. У хорватських селах Боснії відбуваються поминальні процесії за невинно убієнними. Фактично покоління, яке на власні очі бачило вбивства, не бажає пробачити вбивць.
Проблема примирення досі не вирішена через міжконфесійний діалог. Хоча формально існують міжрелігійні ради, на практиці вони бездієві. Це передусім брак комунікації і бажання сідати за стіл переговорів представників конфліктуючих сторін в регіонах. Особисті конфлікти і стереотипи. Страх втратити фінансові потоки і політичні впливи, через позицію примирення, а не відстоювання своєї правди.
***
Cполучені Штати Америки, як арбітр і третя сторона Балканських конфліктів, завжди стояли на стороні мусульман і католиків. Натоміть Російська Ферерація - на боці православних. Таким чином саме на Балканах проявилося зіштовхування двох геополітичних центрів. Релігія тут виступала як складова впливу. РФ проголосила захист єдиновірців-сербів. Чи не схожа паралель із однією з причин анексії Криму?
Цікавим є той факт, що деякі сербські священики під час війни відкрито демонстрували зброю і своє бажання воювати за православ’я. Щось подібне спостерігалося на Донбасі (через 20 років), де є свідчення участі у конфліктах православних священників РПЦ.
Спостерігається тенденція відкидання світських суспільних цінностей, а це ставить під питання проєвропейські цінності, такі як демократія, громадянське суспільство, плюралізм, релігійна толерантність і права людини. Проблема полягає в політизації релігії, яка займає все більше громадського простору з тенденцією формувати його відповідно до своїх потреб. Серед боснійців-мусульман відсоток конфесійної самоідентифікації зараз становить 96%. У Боснії і Герцеговині та Сербії конфесійна самоідентифікація часто є, з одного боку, наслідком соціально бажаної поведінки, а з іншого, — тісним історичним симбіозом між етнічною приналежністю і конфесією. У Боснії і Герцеговині релігія формує істотну відмінність, яка значною мірою вплинула на етнічний розподіл населення протягом XIX-го і на початку XX століття, коли формувалася етнонаціональна приналежність.
***
Українська діаспора на Балканах в основному православна, за невеликими винятками присутності греко-католиків (Хорватія). Щоправда за останні 15 років спостерігається зростання українців-заробітчан, які осідають здебільшого у великих містах (Афіни, Софія, Загреб, Сараєво).
Нещодавні події у релігійному житті України значно активізували впізнаванність європейського православ’я. Православна Церква на Балканському півострові здебільшо висловилася проти визнання Томосу для України. Маємо офіційний протест Албанської Православної Церкви і Сербської Православна Церкви. Очевидно друга повністю залежна від політичних рішень Москви. Ставить умови Румунська Православна Церква, затягує з рішенням Елладська та Кіпрська Церкви.
Варто згадати й про протиріччя, що є всередині православних. Так, між сербами та македонцями фактично відсутній єдиний духовно-релігійний простір. Македонська Церква у 1967 р. проголосила самочинну автокефалію, проте Сербська Православна Церква її не визнає. Про загострення конфлікту свідчить ще й той факт, що сербські священики до останнього часу не допускалися на територію Македонії, навіть для проведення служб у сербській громаді. Понад рік тому македонське церковне питання потрапило у поле зору через готовність Болгарської Церкви допомогти македонцям.
Відомі великі фінансові махінації деяких православних єпископів, зловживання навіть гуманітарною допомогою сербам в Косово, а державні органи на це дивляться крізь пальці. Православну Церкву вразив гучний скандал навколо єпископа Зворніцко-Тузланського Василія, який облаштував свій єпископський будинок як палац — з позолоченими меблями. І це на кордоні Боснії з Сербією, де люди живуть вкрай бідно.
***
Після завершення війни у 1996 році і Косовського конфлікту 1999 виявилося, що мирні ініціативи лідерів релігійних громад Балкан дуже слабкі. Православні дуже сильно зв’язані з політичними впливами у своїх державах, особливо там, де їх більшість. Католики номінально працюють на мирні ініціативи, але фактично це обмежується духовним супроводом молоді і дрібними регіональними заходами. Мусульмани через фінансову підтримку ісламських фондів розвивають освітньо-культурні центри, ремонтують мечеті і також активно буруть участь у політичному житті. Особливо це характерно для Боснії і Герцеговини, Албанії.
Текст написаний за результатами навчального візиту у Боснію і Герцеговину (2014) та наукового об’їзду Хорватії (2017)