Україна швидким темпом стає другою Білоруссю. Тільки тверда рука – це не рука особисто президента, а цілої команди професійних олігархів та політиків.
«Партія бунту»
Відомий релігієзнавець Андрій Юраш цілком правильно відзначає: «Головна лінія поділу в українській церковній спільноті пролягає не в конфесійній площині, а в площині ідеологічно-цивилізаційній». Тому «греко-католиків і києвоцентричних православних єднає набагато більше, ніж православних києво- та москвоцентричної орієнтованості». В часи загострення громадянського протистояння по лінії Схід-Захід розкол в УПЦ (МП) з одного боку та УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ — з іншого об’єктивно має лише наростати. Саме віруючі УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ будуть ставити питання і про релігійну легітимність власної позиції та обґрунтованість осуду політичних противників з точки зору соціального вчення церкви. Деякі провідні діячі УГКЦ вже поспішили засудити владу, але ще не змогли знайти способу легітимації дій опозиції. Але опозиційні політики явно сподіваються на більшу підтримку з боку УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ. І відсутність рішучої підтримки будуть схильні приписувати обережності Церков у ставленні до нової влади, яка є більш схильною до радикального вирішення проблем, ніж попередні Президенти. Але справжня причина обережності УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ буде полягати в іншому: опозиція просто недостойна того, щоб її підтримували. Саме через розбрат в стані сьогоднішніх опозиціонерів Віктор Янукович опинився при владі.
І особливо очевидно, що під час політичної боротьби за вищу посаду «недопрацювала» Юля Тимошенко. До штурму вищої посади в державі Партія регіонів готувалася кожен день, починаючи із старту власної політичної діяльності. Для досягнення цієї цілі створювалися телеканали і популярні недорогі газети. Через ці інформаційні рупори роками руйнувалася довіра до опонентів Партії регіонів. Систематично формувався привабливий образ Віктора Януковича. Ясно, що Юля Тимошенко не могла «захопити телебачення». Але створити газети, аналогічні до «Сегодня», і працювати кожен день можна було. Але цього зроблено не було. Перебуваючи при владі, Юля Тимошенко надала Церквам низку привілеїв, але не сформувала разом із УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ єдиної ідеології «християнського солідаризму» чи «християнської демократії». Тому в Церков при наданні привілеїв було відчуття, що їх намагаються купити. Тому підтримка Юлії Тимошенко серед віруючих УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ не стала громадським рухом в середині цих Церков. Акція спільної молитви перед другим туром була здійснена запізно. Між її візитами до Папи Римського і Патріарха Єрусалимського і аж до цієї молитви не було знакових подій. Освячення козацького знамена Патріархом Філаретом було єдиною акцією в цьому часовому проміжку, яку Віктор Янукович легко «перекрив» відвіданням церковного сиротинця священика, який виховує 200 дітей. УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ не мали власної енергії для підтримки Тимошенко, оскільки не бачили реалізації політики «Україна для народу, а не для олігархів». Економічна політика Тимошенко видавалася руйнівною не лише для бізнесу великої буржуазії, але завдала шкоди практично кожній сім’ї. Ніхто не пояснював, що при Януковичу було б гірше. Таким чином, якщо сьогоднішня опозиція не має системної підтримки УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ, то це наслідок помилок самої опозиції. Неможливо підміняти системну роботу «авралами». Найважливіше, що ідеологія українського «християнського солідаризму» чи «християнської демократії» не може бути напрацьованою за ніч, захопити віруючих за ранок і привести до їх активності в полудень. І важливо, що навіть сама опозиція не дотримувалася власної ідеології. Ющенко і Тимошенко практично нічого не зробили для головного – утвердження правової держави в Україні. Вони ж загравали з Росією, і «націоналіст» Ющенко робив це із ще більшим завзяттям, ніж Тимошенко. Сподіватися, що народ забуде про підтримку Ющенком Росукренерго через указ про Бандеру – це вважати народ повними дурнями.
Для того, щоб отримати підтримку УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ сьогоднішня опозиція повинна стати принципово новою. Але чи існують сили і ресурси для оновлення? Чи можливе єднання навколо ідеології, яка була синтезом прийнятного для українців із ідеологій лібералізму, консерватизму, націоналізму? Саме такі синтези створюються в межах соціального вчення Церков та ідеології християнської демократії. Підтримка Церков населенням сягає 70 %. Але соціальне вчення Церков не популяризується навіть серед віруючих. Опозиція мала сформувати соціальне замовлення на ідеологію українського майбутнього, побудованого на принципах християнської моралі та соціального вчення. А Церкви мали б сформувати відповідне вчення таким чином, щоб віруючим було ясно, чи спонукає конкретна політична ситуація їх до практичних дій, чи можна спокійно жити звичайним життям.
Поки що існує стомленість віруючих від політиків. Перше завдання кожної влади згідно із вченням Біблії – захист справедливості, покарання явних злочинців, захист постраждалих. Кожна влада, яка була і є в Україні, згідно із цим біблійним критерієм не відповідала власному покликанню. Згідно із соціальним вчення Церкви держава має забезпечувати права людей, які є образом Божим. Адже держава існує для особистостей, а не вони для держави. В Україні захист прав людей залишається справою самих людей. Не будемо продовжувати ці розмірковування, але очевидно, що практично всі українські політики поки що нічим не довели власну спроможність відповідати біблійному ідеалу влади. І тому віруючі закономірно думають про необхідність спасати власну душу, а не підтримувати недолугих, з їх точки зору, «бунтарів».
«Партія порядку»
У старі часи кучмізму перед кожними заворушеннями традиційно за громадянський спокій і мир виступала УПЦ (МП). Сьогодні влада втягує Україну в нові відносини із Росією. З точки зору влади, йдеться про «спільне майбутнє» (М. Азаров). Одним із факторів, що легітимізує зусилля влади в очах самої влади, є благословення Церкви. На «спільне майбутнє» благословив сам Патріарх Кирил. Стара соціальна доктрина 2000 року фактично відкинута РПЦ. Там занадто багато говорилося про прийнятність демократії та свободи, про земний характер будь-якої влади, про необхідність аполітичності для Церкви. Сьогоднішня соціальна доктрина РПЦ – це вчення про Руський світ та засудження Заходу із його ідеалом прав людини.
УПЦ (МП) намагається знайти власну нішу в Руському світі. Речники цієї Церкви чітко формулюють: «Треба знайти достойне місце для Києва в межах Руського світу». Звідси випливає і цікавість до київської ідеї як до чогось українського, але ненаціоналістичного. Київську ідею навіть пропонують в якості ідеологічної платформи для єднання Православних Церков України. Зрозуміло, що «Київ» легше «вписати» в Руський світ, ніж «Україну». Але це ще не означає, що він туди «впишеться».
Влада не звертає уваги на тонкощі гри з київською ідеєю. Православна єдність сьогодні – це радянський народ учора. Нова історична єдність, яку 70 років намагалися сформувати комуністи, таки виникла. І не дивлячись на інтелігентські насмішки над «совком», саме ностальгія радянських людей стає джерелом енергії для народження Руського світу.
Таким чином, з точки зору УПЦ (МП), перша причина, за якою влада є легітимною, це те, що забезпечується порядок. Друга — відроджується Руський світ. І цього достатньо для підтримки влади. Вимоги справедливості і прав людини можуть почекати. Традиційно УПЦ (МП) звертає увагу не на необхідність втілення християнської моралі в політичному і соціальному житті, а на забезпечення прав Церкви і на надання Церкві привілеїв. Партія регіонів потроху розраховується саме із власними зобов’язаннями «вирішити проблеми Церкви». Звільнено директора Лаврського заповідника, із яким роками конфліктував владика Павло. На черзі – вирішення питання із усіма, хто конфліктував із УПЦ (МП). Яким чином вірним УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ запропонують «визначитися» ,і коли це станеться — ще не відомо. Але із закінченням становлення політичного режиму проблема українського розколу може вступити в стадію «вирішення». Адже таким чином легше розрахуватися за підтримку – в тому числі й ідеологічну. Крім того, таким чином намагатимуться «розрахуватися» не лише із УПЦ (МП), яка професійно підтримала Януковича на останніх виборах без помилок 2004 року, але і за підтримку Патріарха Кирила. Останній намагається бути корисним як під час виборів, так і під час вирішення проблем газу чи дружби народів. Часто ці намагання є занадто необережними, але в цілому є за що «поблагодаріть».
Проте з’являється і нова тенденція. Заступник головного редактора газети «Сегодня» пише статтю про те, що в Україні багато людей демонструють власне благочестя, але віруючих майже немає. Із статті можна зробити три можливі висновки: або не хочуть розраховуватися; або знову натякають на те, що Патріарх Філарет – найбільш невіруючий серед «благочестих»; або намагаються сформувати соціальне замовлення на прийнятну для суспільства соціальну доктрину, засновану не на традиціях візантійщини, а на моральному вченні Євангелія.
Зрозуміло, що завдання стати рідною Церквою для всіх українців та формувати Руський світ суперечать одне одному і розривають УПЦ (МП) із середини. Але так само вся політика Януковича-Семиноженка-Табачника є експериментом з формування потрібної Партії регіонів ідентичності. Назвати її можна було б так: «Україна Щербицького-2». Чомусь приклад Білорусі надихає творців цієї нової-старої України. Вони забувають, що розмах народного бунту в Україні кінця 80-х - початку 90-х був більшим, ніж в Білорусі. І на це є причини. Керівники Партії регіонів певні, що впораються з бунтівниками проти «України Щербицького-2», тому що знають слабкість опозиціонерів. Але новий виклик може породити нову відповідь. І ця відповідь буде не в розпливчатому солідаризмі і не в націоналізмі прикормлених олігархами бунтівників, а принципово в новій формі протесту. Якщо в Україні дійсно є віруючі християни, і є християнські Церкви, то має постати і альтернатива до «України Щербицького-2». Думати про цю альтернативу українським Церквам треба сьогодні. Бо завтра вже буде пізно.
Проект «Україна Щербицького-2» у мега-проекті «Руського світу» має всі шанси бути реалізованим. І він має всі шанси розколоти Україну на кілька держав. При обох варіантах знайдуться християни, які їх підтримають. Альтернативні проекти не сформовано і не актуалізовано в суспільній свідомості. Та в Україні є християни, які їх підтримають. Однак чи здатні керівники українських Церков на активність, що була би більшою, ніж активність Патріарха Кирила, враховуючи й те, що без підтримки влади така активність є справою більш важкою, а особисті амбіції керівництва українських Церков є не меншими, ніж керівників опозиції. Об’єднаються ці Церкви у справі формування соціального вчення для українського суспільства швидше за все «після розстрілу» — за славною традицією українських демократів.
А тому при безнадійності ситуації народу слід подумати над питанням: де в еміграції формувати «Україну Шевченка-2»? Інтелігенції слід зайнятися новим шістдесятництвом – тобто безнадійною справо просвіти народу. А політикам (зокрема й церковним) – підготуватися до життя у вигнанні. Адже навряд чи Україна виживе при такій недолугій опозиції, нерішучих християнах, провокативних ідеологемах, які нав’язуються країні.