Науково-дослідний центр історико-релігійних студій створюють релігієзнавці Закарпаття. Вчені активно досліджують минуле і сучасне різних конфесій Срібної Землі, що знаходить вияв у публікаціях. У планах дослідників історії релігії — доступний для широкого загалу інтернет-архів матеріалів.
Науково-дослідний центр історико-релігійних студій створюють релігієзнавці Закарпаття. Вчені активно досліджують минуле і сучасне різних конфесій Срібної Землі, що знаходить вияв у публікаціях. У планах дослідників історії релігії — доступний для широкого загалу інтернет-архів матеріалів.
— Нещодавно стало відомо, що на Закарпатті створюють Центр дослідження історії Церкви. Який статус матиме ця установа?
— Повна назва — Науково-дослідний центр історично-релігійних студій “Логос”. Координатором є Володимир Фенич. Центр діє як дослідний підрозділ історичного факультету. Для нього не маємо ні державного, ні приватного фінансування. Уся робота здійснюється завдяки ентузіазму співробітників. Тобто, намагаємося шукати спонсорські кошти. Але це цілком нормально, адже спочатку треба щось зробити щоби нас помітили.
— Окресліть поле діяльності Центру?
— Основні зусилля співробітників спрямовані на роботу в архівах, публікацію статей та монографій. Також публікуємо періодичне видання Центру, перший номер котрого уже з’явився.
— Які теми зараз цікавлять істориків релігії Закарпаття?
— Зацікавлення різні. Володимир Фенич вивчає історію Мукачівської єпархії ГКЦ на сучасному етапі. Оксана Лешко займається вивченням протестантських громад краю. Юрій Данилець вивчає Православну Церкву. Усі дослідники уже захистили кандидатські дисертації і працюють у своїй сфері зацікавлень. До речі, усі захищалися під керівництвом Володимира Фенича. Тому можемо похвалитися скромною науковою школою з історії Церкви. Аспіранти Діана Штерр та Марія Майороші активно включаються у вивчення ГКЦ. Чекають на свого дослідника історії римо-католики, юдеї тощо.
— В історичному релігієзнавстві України дедалі більшої ваги набуває пласт досліджень, присвячених не тільки загальнотеоретичним питанням — побудові систем, а й конкретно-історичним. Які свої останні роботи ви можете виділити у цьому плані?
— Серед останніх праць можна виділити “Списаніе обителей Марамороскыхъ древлебывшыхъ” 1749 р.: міфи та факти / Румунсько-українські відносини: історія та сучасність». Сату-Маре-Ужгород, 2011; Севастян (Степан) Войтович – монах і викладач УжДУ: спроба мікроісторичного аналізу // Науковий вісник Ужгородського університету : Серія історія. — Ужгород, 2012. — Вип. 28; Метаморфози девіантної поведінки монахів-василіян до середини ХХ ст. (на прикладі Мукачівської єпархії) // Наукові записки Ужгородського університету. Серія: історично-релігійні студії. – Випуск 1. – Ужгород, 2012.
— Закарпатські дослідники ініціювали формування архіву “живої історії”. Чи увійдуть до нього матеріали з історії релігії?
— Архів складатиметься з інтерв’ю, проведених студентами і співробітниками Центру з безпосередніми свідками тих репресій та утисків. Причому акцент робиться на опитуваннях саме тих осіб, котрі постраждали в радянський період через власні релігійні переконання. У Львові працівники Інституту історії Церкви УКУ ініціювали такі опитування з початку 1990-х. А на Закарпатті час уже частково втрачений.
— Результати напрацювань Центру дослідження історії Церкви та матеріали архіву “живої історії” будуть доступними в Інтернеті?
— Усе залежить від фінансування. Уявіть собі — зібрати сотні інтерв’ю, подеколи на десятках сторінках! Десь біля сотні уже маємо. Усе необхідно перевести в електронний формат та підтримувати веб-сайт. Поки що ентузіазму на все не вистачає. Та й більшість дослідників зайнята більше навчальним процесом. А наука, відповідно, від цього страждає… І все ж ми створюємо сайт, а тому основні праці мали б з’явитися в інформаційній мережі.
— Першими збирачами історії Срібної Землі стали саме представники Церкви Йоанникій Базилович, Михайло Лучкай, Анатолій Кралицький. Як релігійне та церковне життя впливало на формування ідентичності жителів Закарпаття?
— Спеціалістом з еклезіальної ідентичності є радше Володимир Фенич. Він може детальніше про це розповісти. На мій погляд, єдиним більш-менш освіченим суспільним станом було духовенство. Саме воно і виступало тим посередником між вірними і державами, в яких історично перебувало Закарпаття. Ідентичність народу довгий час жевріла в обряді Церкви, безпосередній участі у Літургії, церковнослов’янській мові та завдяки своїм пастирям. Але це, звичайно, треба фахово досліджувати.
— У чому полягала специфіка історії релігії Закарпаття у порівнянні з рештою України?
— Специфіка — у відірваності Закарпаття від інших земель, як би не хотілося комусь це заперечувати. Навіть сам термін “Закарпаття” — винахід галицьких українців — адміністративно утверджується у радянську добу. До приходу “визволителів” в історичних працях місцевих дослідників ніде не згадується “Закарпаття”. У джерелах та інших працях згадується Руська Марка, Верхній край Угорщини, Підкарпаття, Руська Крайна, Підкарпатська Русь, Карпатський край і інші. Історично це — факт. Звичайно, що історики й зараз користуються терміном “Закарпаття” для означення відповідної території, але це не є науковий термін, хоч для зручності ми його використовуємо.
Перебування краю в складі інших держав значно вплинуло на формування світогляду та менталітету місцевих українців. Вважаю, що до цього треба ставитися нормально, а декому — навіть толерантно. Треба розуміти, що банани не можуть рости в Антарктиді. Конкретно-історичні умови дуже впливають на формування явища та його результат.
— Чи відновилися ці специфічні риси релігійної ситуації краю після періоду СРСР?
— З відновленням релігійних спільнот специфіка зберігається. Принаймні щодо ГКЦ. Так, Мукачівська єпархія, на відміну від УГКЦ, підпорядковується безпосередньо Апостольській Столиці, має найнижчий ранг свого права (sui juris) — єпископський. Відверто кажучи, обрядові особливості не можуть не існувати, зважаючи на довгий період розвитку в умовах іноземних держав.
— Наскільки присутні на Закарпатті Церкви та релігійні організації зараз черпають зі спадку минулих віків?
— Традиційні Церкви однозначно відстоюють власні давні звичаї, перевірені часом — на те вони і традиційні. Неорелігії, відповідно, не мають такого досвіду і спираються радше на повсякденні процеси глобалізації. Традиційні ж Церкви і протиставляють новим релігійним течіям свої якості, котрі важко заперечити з плином віків.
— Чи Церква на Закарпатті звертається до науковців за консультаціями? Щодо яких питань?
— Володимир Фенич є радником єпископа з питань історії Церкви, членом постуляційної комісії Мукачівської єпархії ГКЦ. В іншому плані співпрацю треба розуміти не як консультації науковців, а, радше, як співробітництво. Наприклад, спільно проводяться регулярні конференції в рамках єпархіальних структур УПЦ (МП), УГКЦ. Але треба сказати, що хотілося б більшої співпраці, адже ми повністю відкриті до таких контактів.
— В Інтернеті і сучасній публіцистиці можна знайти чимало повідомлень про русинський рух. Як Церква на Закарпатті у минулі віки співвідносилася з ним?
— Найперше необхідно розрізняти публіцистику від наукових історичних досліджень. Останніх, до-речі, практично з цієї проблематики немає. Безумовно, ми з колегами постійно це питання обговорюємо. Друге — не потрібно Церкву вплутувати в український, русинський чи інший рух. Але і самим священикам необхідно найперше чесно виконувати власне покликання. Вважаю, що будь-яка серйозна релігійна структура має бути вище цього.
Багато священиків у ХХ ст. були заангажовані в націоналізм: угорський, український, румунський. На теоретичному рівні доведено, що християнська любов до людини змінюється на любов до національної держави. От хай кожен і вирішує — добро це, чи зло. Європа давно відмовилася від націоналізму. Але вважаю, що у священика першочерговим повинно бути його служіння Богу і власній пастві, а вже потім — любити власну Батьківщину. Особисто я не маю богословської освіти, проте очевидно, що священик чи монах повинен рятувати на землі людей і себе самого, а не Батьківщину.
— Чи був це рух антиукраїнським?
— Я не є спеціалістом саме з цього питання, але вважаю, що не був. Тепер є невелика група русинської інтелігенції, котра вважає себе справжніми ідейними русинами. І переконати їх у тому, що вони — українці, угорці або словаки і т. д., повірте, не вдасться. Це все одно, що людину переконувати у тому, що він католик, а не православний, чи навпаки. Можливо, треба просто до них толерантно ставитися. У середині ХІХ ст. ст. на Наддніпрянській Україні Тараса Шевченка, Миколу Костомарова, Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова і ще, можливо, з десяток діячів великоросійський шовінізм також намагався переконати у тому, що вони — малороси. І чим це все закінчилося? Думаю, відповідь ви можете самі дати. Швидше за все, всі ці народолюбці сповідували радше проукраїнську орієнтацію, ніж антиросійську. Фактично росіяни допомогли розвитку українського руху своїми указами і циркулярами. Наприклад, у сучасній Словаччині, де русини визнані окремим народом, є справді академічні дослідження, де вказується, що одним з факторів зростання свідомості русинів був український націоналізм. І до цього треба серйозно ставитися, особливо на державному рівні.
— Під час наукової конференції із циклу “Україна-Ватикан”, що пройшла у Житомирі 8-9 листопада 2012 р., можна було почути цікаву доповідь про зв’язки Церкви Закарпаття та Галичини. Чи відчували вірники та їхні душпастирі минулих століть єдність із співбратами по вірі з інших українських земель?
— Наскільки мені відомо, ці питаннями активно вивчає аспірант Марія Майороші. Ще одна наша молода співробітниця аспірант Діана Штерр займається малодослідженими профанного і сакрального у відносинах між пастирями та паствою. Думаю, саме за такими дослідженнями — майбутнє. В історії ми повинні бачити саме людей, їх відносини і на підставі цього можемо робити справді фахові висновки. Адже Церква — це не стіни, одяг священика чи церковний інвентар, а саме священики і вірні. Це ми повинні засвоїти особливо після катакомбного періоду існування релігійних спільнот, коли через здійснення Таїнств існувала так звана “невидима Церква”.
— Якими є наслідки цих взаємин для сучасності?
— Основним наслідком є той, що, не зважаючи на усі державні ресурси радянської влади, Церква не тільки не перестала функціонувати — вона діяла як повноцінний організм, за виключенням видимої структури. Немалу роль у цьому процесі відігравали стосунки між єрархами та вірними з різних регіонів держави. Але це все треба фахово досліджувати. Як в окремих регіональних державних архівах, так і на основі матеріалів центральних архівних установ.
— Яких форм набуває співпраця дослідників релігії із Закарпаття із колегами з інших областей?
—Дуже добре співпрацюємо з Інститутом історії Церкви УКУ у м. Львові. Володимир Фенич читав лекції для студентів УКУ, стажувався в Києво-Могилянській академії. Майже усі члени проходили стажування в УКУ. Юрій Данилець стажувався у Лейпцігському університеті. Також ми обоє почергово проходили стажування в Інституті Історії Пряшівського університету. Останні два роки беремо участь у конференціях у Львові. Львівські фахівці історії Церкви приїжджають на конференції до Ужгорода. З іншими областями співпраця практично відсутня і є радше ситуативною. Натомість разом із колегами з УКУ виконали проект на тему єпископів часів монархії Габсбургів для Відня. Інший проект з історії Карпаторуської Церкви виконано для Міжнародної Православної Енциклопедії.
— Які проблеми історії релігії Закарпаття, на Вашу думку, варто віднести до поки невирішених?
— Напевно, що це саме формування архіву “живої історії”. Як історик також скажу, що серед пріоритетів — ґрунтовне опрацювання архівних фондів. Одна з найбільших проблем для сучасної науки — брак добрих фахівців з латинської мови. Причому саме для опрацювання історичних документів, що мають свою специфіку для кожної епохи. Для прикладу, перше історичне дослідження з історії Закарпаття — про фундацію Теодора Корятовича авторства Йоанникія Базиловича — до цього часу не перекладене і не опубліковане! Серед тем малодослідженою є римо-католицька конфесія в краї, про що вже йшлося. Не вивченою є юдейська громада. Добрим полем для діяльності науковців можуть стати студії про відносини між Церквами тощо. А загалом тем для вивчення історії релігійних спільнот краю вистачає, як і фахівців. Гірша ситуація — із фінансуванням науки. Але лише долаючи трудощі, як влучно висловлювався Марк Блок, можна потрапити до цеху музи Кліо.
Розмовляв Володимир Мороз