Різдво – це торжество дивацтва. Ті, хто не боявся здатися дивним, бути не таким, як усі, відмовитися від звичного ходу речей виявилися правими.
Правдивим світлом був той, хто освітлює кожну людину, що приходить на світ.
Ів. 1:9
Пастухи, що полишили свою роботу, щоб вклонитися дитині; мудреці, що подолали сотні або тисячі кілометрів з цією ж метою. Чудні! Не такі як всі! Заманулося їм вклонитися карапузові... Ну що може бути більш чудним і безглуздим в очах нормальних пересічних?
Звісно, для нас сьогоднішніх все здається очевидним і природнім, тому що ми з року в рік читаємо одні й ті ж фрагменти, наперед знаючи весь сценарій подій, знаємо хто програє і хто переможе, що погано, а що добре, і «як треба правильно думати». Ми з ентузіазмом знаходимо себе в позитивних героях Євангельської історії. Що ж, такою взагалі є властивість статичного сприйняття світу: він передбачуваний. А ось життя непередбачуване і динамічне, воно трапляється без попередження і сценарій в ньому неможливо перегорнути наперед.
Ті, що прийшли до Немовляти, звісно, й думки не мали про те, що в майбутньому буде і приборкання морського шторму, і безліч незручних моментів, що руйнують як очікування інших людей, так і соціальні норми (напр., зцілення в суботу) і звичний уклад речей (напр., вигнання з Храму торговців, які там були завжди), і безліч абсолютно незрозумілих речей і ситуацій, коли навіть ми сьогоднішні просто знизуємо плечима. Напевно, у кожного, хто усвідомлено і щиро читав Євангеліє є як свої улюблені епізоди, так і ті, які викликають подив, які бентежать і які ми не розуміємо, вважаючи за краще ніби залишитися в стороні.
Для тих, хто прийшов тоді, факт поклоніння дитині був сам по собі дивним і не-нормальним. Мені здається, що ця подія промислительно підкреслює руйнування стереотипів – мертвих кліше і трафаретів – в ім'я торжества справжньості, того простого «як є». Не йди за натовпом, тому що все так роблять, тому що це звично і нормально, але поглянь всередину себе і спробуй себе розкрити і знайти цілісність, порівнявши з тією самою справжньою і цільною Людиною. Спаситель народився в світ, ставши новим мірилом. Але не мірилом «правильності» або «нормальності», тому що Христос не був ані «правильним», а ні «нормальним» з точки зору пересічних людей того часу, а мірилом правди і цілісності. І це було абсолютно незрозуміло Його сучасникам.
Хто Він? Це питання постійно звучить впродовж всього земного життя Христа. Коли Він увійшов в Єрусалим, все місто заметушилося, напевно почалися фантазії, домислювання й плітки (куди ж без них), і всі дружно запитували: хто Цей? (Мт. 21:10). Задають це питання і зовсім випадкові люди (Мт. 8:27), і Його віддані учні, які проводять з Ним багато часу (Мр. 4:41) і Його вороги – фарисеї – люди надзвичайно «нормальні» і «правильні », «ті, що міцно стоять в істині», як сказали б сьогодні (Лк. 26:63). Це ж питання цікавить і податкового клерка Закхея (Лк. 19:3), і світську владу – царя Ірода (Лк. 9:9) і римського намісника Понтія Пілата (Ів. 18:33). І кожен з них напевно бачив те, що хотів бачити або – навпаки – те, чого боявся, заповнюючи своєю фантазією ті чи інші порожнечі в знанні про Нього. Через дві тисячі років нічого не змінилося: люди так само продовжують заповнювати порожнечі на свій розсуд, виходячи з власних бажань або страхів. Хтось в Ньому бачить не просто суддю, але істеричного жандарма і садиста, який ненавидить тих чи інших, що підстерігає і бажає покарати всіх за все. Хтось бачить його союзником у власній «праведній боротьбі» проти особистих ворогів. Комусь близький образ поміщика і рабовласника, якому б добре віддати свою свободу тим чи іншим чином. А хтось бачить Його байдужим і відчуженим, тим, хто все схвалює і всьому піддакує.
Втім Христос сам відповідає на питання хто Він, ким Він хоче бути: «Я не називаю вас більше рабами, бо раб не знає, що робить його господар; вас же назвав я друзями» (Ів. 15:15). Ми часто забуваємо про те, що Христос сам побажав бути для нас Другом, не суддею, не поміщиком, не співучасником і не мовчазним перехожим, а саме Другом – тим, з ким радісно бути разом, з ким можна бути цілком собою і разом з ким можна розкриватися. Ймовірно, у кожної людини є особливо цінний друг, з яким можна бути на одній хвилі, з яким будь-яка нещирість і неправда – неважливо наскільки мала, красива або «на благо» – дисонує, сприймається як приниження. Якось арх. Іоанн (Шаховський) сказав, що «правда більш дорогоцінна, ніж все, що може бути придбано через її зраду». І особливо сильно це відчувається з близькими друзями і з Другом Христом.
І ось зараз ми стоїмо поруч з Немовлям, яке прийшло в світ, щоб стати нашим другом. Це своєрідний початок шляху дружби. І, як відбувається з людьми, яких ми вперше зустрічаємо в житті, багато в чому саме від нас залежить – чи стане ця людина для нас близьким другом, чи лишиться поверхневим приятелем, з яким ми спілкуємося лише час від часу, випадково перетинаючись, або ж зовсім виявиться якимось відстороненим чиновником, якого «треба боятися», на кшталт того, що зображено в оповіданні Чехова «Товстий і Тонкий». Ми не знаємо, що сталося з кожним з тих, хто тоді прийшов вклонитися Христу, і як змінилося їхнє сприйняття. Ймовірно, хтось був осміяний за своє дивацтво, хтось розчарувався, хтось відійшов – мовчки або ж голосно ляскаючи дверима. Що ж, це шлях кожної людини і тут немає ніякого єдиного трафарету. Але ми знаємо, що зовсім не «правильність» і не «нормальність», а саме їхня щирість, їхнє дивацтво, їх не-боязнь бути іншими, не такими як всі, привели їх до Христа, який є життя (Ів. 14:6). Напевно, в цьому і є секрет. Життя – там, де є щирість, де є справжність. Без них все відмирає, без них наблизитися до життя просто неможливо, якими б красивими не були слова, яким би суворим не було б дотримання правилам.
І ось зараз кожен з нас підходить до Немовляти зі своїми дивацтвами і своїми думками, зі своїми сценаріями і рішеннями, які нам доведеться приймати. Нехай же Христос – Спаситель світу і спаситель кожної людини, народиться в ці дні в душі кожного з нас, вказуючи нам шлях, і по-дружньому підказуючи нам рішення. Той, з ким ми завжди зможемо поговорити, як з дорогим другом, і правдивий справжній голос якого почути. І нехай у нас вистачить мудрості не заглушати Його голос своєю самовпевненістю, своїми нескінченними монологами або існуючими інструкціями, в яких завжди все ясно і зрозуміло і в світі яких Співрозмовник виявляється зайвим. Нехай у нас вистачить мудрості і щирості серця почути Його, розпізнати в обставинах, людей – близьких і далеких, приємних і не дуже, і навіть в тваринах, через яких Він вирішить звернутися до нас! Зрештою, згадаймо, що Бог говорив і через ослицю (Чис. 22). Що може бути більш дивним?
Христос Народився!