На цей Святвечір, 6 січня, разом зі Спільнотою св. Егідія та «Молоддю за мир» ми завітали до Київського пансіонату ветеранів праці, аби привітати його літніх мешканців з Різдвом та створити особливе свято.
«Вам лише одну булочку?», — здивувалась продавець. Бабуся промовчала, ховаючи сльози. «Давайте я куплю вам ще, бо на це боляче дивитись!», — підскочила інша жінка з черги. «Дякую, мені вистачає. А цю я можу собі дозволити, щоб пригостити онука», — відповіла пенсіонерка та повільно пішла додому.
Частина волонтерів, яких цього року було більше 70, виступила у ролі «таємного чудотворця» – для них обирали бабусю або дідуся, а вони купували подарунки на замовлення. Хтось придбав теплі речі, хтось допомагав накрити святковий стіл та створити справжнє свято, завдяки підтримці IWC, міжнародній організації жінок-дипломатів. Серед гостей були й діти з інтернату «Сонячне сяйво», які провідують своїх знайомих – їм теж важлива увага. Доросла ж частина волонтерів взяла на себе відділення пенсіонерів, де не всі можуть ходити або взагалі вставати з ліжка.
І от в тебе у руках подарунок з особистою листівкою. У кожні нові двері заходити трохи лячно, аби не спантеличити мешканців. Однак першим нам трапляється дідусь, який радісно сідає на ліжку – він стурбований, але не може підібрати слів, щоб подякувати. Говорить тільки про «пункт 13». Коли ми його вкотре не зрозуміли, він зібрався з силами, підвівся та вказав на записи на підвіконні – де він щоденно спостерігає за температурою на вулиці та веде розрахунки. Аби бути корисним.
Нашу другу знайому важко називати за іменем. «Я – відьма», — спокійно представилась вона. Спершу не дуже раділа нашій появі, бо соромилась – половина її тіла вже 10 років як паралізована. Але найбільше жалкує, що не може мандрувати. Раніше вона об’їздила чимало країн, зокрема острови Карибського моря, Аргентину Колумбію. Особливо радить зупинитись саме в останній – через фантастичну природу та привітних людей. Наша «відьма» має дві вищі освіти – іноземна філологія та психологія – дар зцілення відкрила у собі у досить зрілому віці. З тих пір, аби не осоромити своїх вчителів, їздила по світу та допомагала людям молитвами. Над ліжком – безліч ікон, дарунок від митрополита Київського за допомогу.
У третій кімнаті нас зустрічають дві сусідки – зовсім старенька бабуся Марія та Світлана Сергіївна. Вони радіють рожевим пледам та одразу вкривають ноги, що завжди мерзнуть. Помічаю книгу з живопису – виявляється, тут є особливі поціновувачі мистецтва. «Колись я була естрадною співачкою. А потім мене скалічило і співи закінчились», — додає Світлана. Але її старша сусідка вмовляє заспівати, мовляв, порадувати гостей. Обрано романс і вона починає. Спершу дещо скуто, голос дрижить, та тіло згадує звичку. Різдвяна магія – і перед нами вже сидить доросла жінка з прекрасною осанкою та вогнем в очах.
А от палата Ірини Іванівни нагадує повноцінну квартиру. Вона заповнена вишитими серветочками, килимами, старим радіоприймачем та іконами. Її ми зустрічаємо за справою – шиє теплу жилетку сину. Вона зовсім не засмучується, що подарований кожушок трохи замалий – руки є, то зробить собі, як треба. Ірина Іванівна одразу розпитує всіх дівчат: хто заміжня, а хто ні, чи радують чоловіки. У неї за плечима два невдалих шлюби, тому усіх наставляє: пам’ятайте, люди бувають лихими. Потім відкладає шиття і каже, що свято сповнене смутку. Мовляв, поки одні гинуть на війні, інші замерзають на вулицях. Просить щоденно молитись та вірити у силу спілкування з Богом. Вмикає нам запис літургійних співів, бо тільки вони розвіюють тугу.
Єдина її втіха – це син Валентин, який живе у палаті навпроти. Жінка жваво хапає стільчик та, зігнувшись, хутко йде його провідувати. У палаті нас зустрів сивий дідусь, який мало нагадує усміхненого парубка на фото. «А все тому, що він пішов не тим шляхом, — пояснює Ірина Іванівна. – Але Бог так зробив, що ми разом. Тому я молюсь та люблю його».
«Ох як вас багато, дівчата! Ану називайтесь, а то я всіх і не почую», — запрошує до своїх апартаментів Станіслав Петрович. Він 15 років живе у повній темряві, але не втрачає сили духу та все контролює у власній оселі. Міцна статура видає колишнього спортсмена – професійно займався лижами, греблею, великим та настільним тенісом. 76-річний Станіслав ще й меломан — вмикає нам запис французького вальсу під акомпанемент акордеону. На прощання цілує кожній з нас руку та запрошує у гості.
* * *
Різні долі та характери єднає одне – вона не спілкуються з сусідами. Дехто вважає їх «не такими» або стомлюється від одноманітного оточення. Санітари стають єдиним місточком для живого спілкування. Щастить, якщо є родичі, які хоч іноді заходять в гості. Особисто я йшла у будинок з важким передчуттям, уявляючи атмосферу закладу. Усмішки та спогади – лише тінь тих вражень, що залишаються у серці. Дивлячись на їхній вогонь в очах, хочеться так само підтримувати свій та не давати йому згаснути в інших.