„Тут був і залишається музей, а ви сьогодні тут є, а завтра вас тут не буде!” – ці грубі та образливі слова викрикував розлючений „козак” прямо в обличчя наміснику монастиря архимандриту Олексію у присутності співробітників державного заповідника „Поле Берестецької битви” на історичній території монастиря.
Виступаючи на науково-історичній конференції з нагоди 40-річчя відкриття першої експозиції музею на Козацьких Могилах, яка відбулася 9 червня цього року, з благословення намісника монастиря я звернувся з вітальним словом до всіх присутніх. Говорячи про 5 років співіснування на острові Журавлиха державного заповідника та відродженого православного монастиря, у своїх словах я майже не торкнувся тих проблем і труднощів, які трапилися за ці роки, сподіваючись, що все недобре з часом минає та забувається. Всі ми віримо у краще майбутнє: святиня над козацькими кістками повинна всіх нас єднати, укріплювати нашу віру, сприяти взаємному збагаченню та вдосконаленню. Однак минуло лише два тижні, і я розчарувався у своїх сподіваннях...
„Тут був і залишається музей, а ви сьогодні тут є, а завтра вас тут не буде!” – ці грубі та образливі слова викрикував розлючений „козак” прямо в обличчя наміснику монастиря архимандриту Олексію у присутності співробітників державного заповідника „Поле Берестецької битви” на історичній території монастиря. Що ж сталося, чому лунали образи та чому мовчали співробітники музею?
Я спеціально виділив словосполучення „на історичній території монастиря”, щоб привернути увагу до реального стану речей на Козацьких Могилах. Але спочатку – про подію, що сталася біля храму 24 червня цього року.
Намісник монастиря архимандрит Олексій перебував в монастирському Георгіївському храмі, коли з вулиці почав доноситися спів козацької пісні, яку виконував бандурист, сидячи біля входу до музею, на сходах. Здавалося, немає нічого недоброго в тому, що лунала козацька пісня, і голос виконавця був гарний, професійний. Та була одна незручність – акустика храму відлунням повторювала пісню в храмі, що, звичайно, заважало молитовній атмосфері, відволікало від молитви та, взагалі, таке звучання було недоречним у храмі.
Цю незручність легко було усунути – варто було співаку лише перейти в інше місце, чи до вхідної брами, чи до Михайлівського храму. Про це толерантно, дочекавшись закінчення пісні, і попросив намісник монастиря. Нікому й на думку не спало б, якою буде реакція! Коли бандурист почав складати інструмент, збираючись переходити в інше місце, з музею вибігли люди в військових камуфляжах (як з’ясувалося пізніше – це похідний одяг сучасних „козаків”) і влаштували справжній шабаш на території, де співіснують державний заповідник та православний монастир. Чого тільки не наслухалися намісник монастиря та послушник, що прийшов з храму, почувши шум. Архимандрита Олексія звинувачували у неповазі до української козацької пісні та в непатріотизмі. Заяви про те, що монахи „співають жидівські пісні у храмі” та що „монастиря тут ніколи не буде”, були нічим, у порівнянні з тим, що було сказано „новими козаками” далі: „Козаки взагалі не були християнами, хоч і були православними”. Оце так «глибина» патріотизму та «духовності» сучасних „козаків”!
Тож не дивно, що отець намісник змушений був пояснювати, що сучасним „козакам”, які зараз стоять і ображають священика, ще й ганьблять релігійні та моральні почуття братії монастиря, дуже далеко до тих героїв-козаків, які лежать під стінами обителі. Тих козаків, що були християнами і боронили свою віру, благословляв у червні 1651 року до бою православний митрополит Іоасаф Коринфський, який, будучи греком за походженням, теж загинув в битві під Берестечком!
З чого ж черпають собі приклад ці „козаки” ХХІ століття, які приїхали на Козацькі Могили не вклонитися козацьким кісткам і помолитися за спокій їх душ, і зовсім не для того аби відвідати монастир, а лише для оглядин музею і щоб показати своє невігластво перед намісником монастиря. Справді, такі „герої” – істинні нащадки біблійного Хама, бо за всі роки відродженого монастиря, такого хамства та відкритої зневаги братія ще не бачила...
До приниження та образ, які трапляються впродовж цих 5 років на Козацьких Могилах ченці вже звикли, хоча змиритися з цим важко. З часу відродження монастиря у 2002 році, у заповіднику ніхто й думати не хотів про повернення чернечій братії частини приміщень, які не використовувалися музеєм. Тож довелося самостійно входити у дві кімнати цокольного приміщення колишнього братського корпусу.
Три роки братія домагалася закриття кафе на території монастиря – в приміщенні монастирської трапезної, яке було осередком щоденних п’янок та розгулу. Хоч як не соромно про це писати, але деякі тодішні керівники помічали у своїх записних книжках „Козацькі Могили” як місце розваги та пияцтва, замовляючи тут відзначення ювілеїв та організацію прийомів. Хто там дивився на піст чи думав про молитву! Питання про закриття кафе було вирішено лише після особистого доручення міністра культури Богуцького, однак дирекція заповідника все одно довго зволікала з його виконанням.
Ченцям, врешті, повернули приміщення трапезної, кухні та двох келій. Та бажання братії узаконити свої права на ці приміщення знову викликали хвилю нападів та дорікань в їх бік. „Що, як президенти хочете жити?” – такі слова від керівництва музею звучали навіть на сесіях сільської ради. А вислів про „двох нещасних монахів” й взагалі став «крилатим», що не робило честі ні директору музею, ні тим, хто вигадав його першим.
Як можна оцінити ставлення дирекції заповідника до відродженого монастиря, коли сам директор Галабуз Л. С. Рік тому дозволив собі заявити у храмі під час богослужіння, стоячи перед священиками та братією, про те, що ніякого монастиря тут немає, бо він не тут, а за мурами в маленькій хатині, придбаній монастирем ще у 2002 році, а тут, на Козацьких Могилах, є лише музей! Це чули і близько трьохсот прихожан монастиря, що зібралися на свято Богоявлення Господнього, але директор заповідника так і не знайшов у собі мужності вибачитися перед ченцями за таку поведінку...
Виключно питання нормального співіснування державного заповідника “Поле Берестецької битви” та Свято-Георгіївського чоловічого монастиря змушували намісника обителі неодноразово звертатися до Міністерства культури та Державної служби охорони культурної спадщини. Вирішення всіх цих питань майже завжди зволікалося з боку заповідника: це стосується і закриття кафе, і встановлення монастирських вивісок, і ремонту аварійних об’єктів, і питання юридичної адреси монастиря, і вирубки півстолітніх аварійних та перерослих дерев на острові Журавлиха. Про рівень поваги до ченців говорить і той факт, що коли в лютому цього року сталося пограбування Георгіївського собору монастиря, у дирекції заповідника була лише одна версія: „Самі ченці і пограбували!”. Чим же завинили ченці перед заповідником? Чому така ненависть та зневага сіється серед людей, які там працюють і водночас є прихожанами монастиря?
На превеликий жаль, сьогодні можна констатувати, що п’ять років співіснування на історичній монастирській території заповідника і монастиря – це п’ять років боротьби монастиря за свої права, роки поневірянь братії, пустих обіцянок, образ, насмішок та, навіть, погроз. І не треба залякувати українських ченців Почаївською Лаврою, яка опікувалася будівництвом скиту на Козацьких Могилах, бо будував його народ, і жертвували на будівництво всі, а не лише російський імператор. І не бояться ченці 400 обіцяних з Луцька „козаків”, що прийдуть, начебто, наводити на Козацьких Могилах порядок, а бояться лише Бога, бо не роблять нікому кривди, не забирають чужого, не ображають гідність. І не позбавляють роботи майже 40 працівників музею, як про це часто неправдиво говорять ті, кому вигідний неспокій на Козацьких Могилах.
Усі розуміють, що питання будівництва нового приміщення музею не можна вирішити за один день, але, не зважаючи про свої законні вимоги про повернення церковного майна, ченці завжди підкреслюють свою тверду позицію про важливість збереження історичного музею на Козацьких Могилах. І за всі п’ять років спільного існування, братія монастиря не допустила ні однієї дії, яка б загрожувала існуванню та діяльності заповідника, чого не скажеш про сам заповідник, дирекція якого та окремі працівники офіційно та особисто неодноразово висловлювали свої необ’єктивні позиції, які не сприяли нормальному процесу відродження монастиря.
Єдиним питанням, яке за цей час було вирішено монастирем на свою користь та могло торкнутися інтересів заповідника, було закриття на території Козацьких Могил сумнозвісного кафе та передача звільнених приміщень монастирю. Та будь-яка віруюча та культурна людина не засудить цей вчинок, а навпаки – оправдає.
Надзвичайний випадок, який трапився 24 червня, переповнив чашу терпіння братії монастиря і тому заслуговує на окрему увагу. Особливо обурює той факт, що образи в адресу намісника монастиря та релігійна нетерпимість, яку допускали „козаки” з Луцька, лунали в присутності заступника директора заповідника Лотоцького Ю. П. та працівників музею. Своєю заявою про те, що в храмі співаються „жидівські пісні”, агресивні “козаки” відкрито проповідували язичницьку віру на території православного монастиря, чим ображали релігійні почуття братії! А коли намісник монастиря особисто звернувся до заступника директора, щоб той вгамував конфлікт, останній порадив вирішувати монастирські проблеми самостійно. І хоча директора заповідника Галабуза Л. С. було повідомлено по телефону про події 24 червня, останній не знайшов можливості ні прояснити ситуацію, ні вибачитися перед братією монастиря.
Тому й не дивно, що намісник монастиря зробив з цього приводу звернення до вищих державних та церковних установ, назвавши відношення дирекції заповідника до братії монастиря образливим і таким, що переходить всі межі нормальних стосунків. До всього цього додається ще й те, що директор заповідника Галабуз Л. С., займаючи дволичну позицію по відношенню до монастиря, неодноразово дозволяв собі робити висловлювання, навіть в пресі, зміст яких часто є образливим для обителі та не відповідає дійсності, через що складається неправдиве враження про монастир та про діяльність братії. Монастир більше не може миритися з невизнанням державним заповідником законних прав ченців на історичну територію монастиря, яка тривала дотепер!
Ось чому братія монастиря вимагає від Міністерства культури та туризму України видати офіційний документ про повернення Свято-Георгіївському чоловічому монастирю на Козацьких Могилах історичної території та споруд обителі на о. Журавлиха, які до 1962 року були у власності Церкви, а з 1967 р. входять до складу ДІМЗ “Поле Берестецької битви”. Як заявив у листі намісник монастиря архимандрит Олексій: „Братія, зі свого боку, гарантує нормальне функціонування та підтримку музею історії Берестецької битви”.
Ось таке справжнє життя на Козацьких Могилах. Кому вигідний цей неспокій, хто намагається очорнити ідею відродження монастиря та систематично принижує братію? Нехай відповідь на ці питання дасть час. Але я й тепер хочу нагадати слова отця намісника, які він вперше сказав у 2002 році тим, хто не вірив, що монастир на Козацьких Могилах відродиться: „Якщо не хочете нам допомагати, то хоч не шкодьте!”.
Я впевнений, що ця стаття багатьох не залишить байдужими: хтось буде співчувати, хтось – злорадствувати, хтось – обурюватися правді, а хтось – провокувати нові конфлікти та породжувати ненависть. Але я хочу нагадати усім, хто прочитає цю статтю: над усіма нами є Господь. Тож якщо всі ми – християни і стоїмо за Правду Божу, то нам не гоже противитися їй. У всіх нас завжди є шлях для порозуміння.
Нехай пробачать мені всі, хто прочитавши цю статтю, затаїв на мене образу. У цих рядках немає злоби, лише біль. Біль за Церкву, за святиню і похованих тут козаків. Пробачте за правду і пам’ятайте, що роблячи зло обителі Божій – грішимо проти Бога.
насельник Свято-Георгіївського монастиря