"Мене насторожує, коли особа займає позицію критиканства. Коли хтось бере будь-який факт і поспішно робить висновки, а відтак вішає ярлики або – ще гірше – висміює на велелюдних роздоріжжях такі факти чи події."
Знаємо, що у Таїнстві Хрещення людина народжується до нового життя. Це незбагнена дійсність. З одного боку, вона діє і без нашого повного усвідомлення – саме тому в Церкві ми хрестимо навіть немовлят. Однак, для повної реалізації і розквіту цієї дійсності в житті християнина потрібна його праця і співпраця з Богом. Потрібне щораз глибше вплетення життя людини в Таїнство Церкви – Тіла Христового. Тільки це є запорукою духовного зросту і запевненням того, що життя людини принесе добрі плоди.
Христос навчає про це у Притчі про виноградну лозу (Ін. 15:1-11). Він є виноградина правдива. Кожен християнин – це гілка. Для того, щоб приносити плід, гілка має бути тісно поєднана із виноградиною. Щоб приносити щедрий плід, християнин має зростати в єдності з Богом. Якщо ж він відділяється, шукає власної автономії чи просто вивищується – то поступово тратить єдність з правдивою виноградиною, якою є Христос. Відтак ризикує стати безплідною гілкою, або й взагалі всохнути.
Здавалося б, проста істина. Ісус Христос усе пояснив. Ми все прекрасно розуміємо. Вміємо ідентифікувати і задекларувати, хто не приносить доброго плоду, хто почав всихати, а кого як всохлу гілку вже пора спалювати. Але як ця єдність і ідентифікація з Тілом Христовим реалізується в нашому особистому житті? Чи з нами дійсно все в порядку? Сучасний світ настільки динамічний, що вже геть зовсім бракує часу на те, щоб до себе приглянутись. Часто можна зауважити, що людина зовнішньо виявляє свою приналежність до Церкви, непогано вміє розповісти, що таке християнське життя, зауважує більші чи менші прогріхи своїх ближніх – але поряд із цим в поступках такої людини є щось, що насторожує і спонукає до роздумів. Я називаю це кризою християнської ідентичності. Чомусь так різко впадає в очі те, що людина вважає себе виноградною гілкою – але кращою, вищою, достойнішою за решту, ну просто недосяжною…
Особливим каталізатором таких проявів є різні проблемні ситуації, які так часто трапляються в Церкві: на парафіях, у монастирях, у семінаріях, в університетах чи в інших церковних спільнотах. З одного боку, такі ситуації є стимулом для того, щоб людина висловила свою реакцію. А з іншого боку, ця реакція є лакмусовим папірцем того, яку позицію насправді займає людина на виноградні лозі.
Мене насторожує, коли особа займає позицію критиканства. Коли хтось бере будь-який факт і поспішно робить висновки, а відтак вішає ярлики або – ще гірше – висміює на велелюдних роздоріжжях такі факти чи події. Я не є проти критики – вона дуже часто є корисною. Але я проти критики деструктивної, яка шукає доламати надламане і добити те, що похитнулося! Прикро, коли християни – члени Церкви Христової – отак жорстоко і зверхньо висміюють гріхи своїх співбратів. Саме у такій поставі я вбачаю проблему самоідентифікації. Бо ж гілка, яка дійсно в повноті споріднена із виноградною лозою, відчуватиме біль, смуток, співчуття, коли щось прикрого стається з іншою гілкою. Перебуваючи в єдності з Господом, християнин найперше відчуватиме біль і сокрушення серця, зауважуючи гріх свого співбрата. А що скажемо, коли на рану іншої гілки перша сипле сіль, жорстко висміює і з неабиякою насолодою колоритно роз’ятрює цю рану? Якщо Господь вболіває і засмучується, то чи ж не такий самий біль мав би відчувати християнин? А якщо його не болить і він поступає жорстоко та зверхньо, тоді не має повної єдності із виноградною лозою така гілка. Ось тут я вбачаю кризу християнської ідентичності.
Критика потрібна, вона дуже корисна – але ота конструктивна. Коли мається за мету не лише щось сказати, але обдумано також, якими саме словами і кому сказати. А ще більше, коли до критики людина потрудиться осмислити пропозиції для покращення ситуації. Критика, яка не шукає висміяти, принизити, поколупатися в рані. Яка прагне зменшити біль, увердити добро, а не помножити зло. Адже перебуваючи в єдності, я відчуваю принаймні часку болю тої рани, яку критикую. Пригадується Притча про милосердного самарянина (Лк. 10: 25-37). Йдучи дорогою, він зустрів побитого напівмертвого чоловіка. У ту мить він напевно міг скритикувати того нещасного, мовляв, не треба було ходити цією дорогою, всі знають про розбійників, які там промишляють, сам винен через свою необачність. Натомість, каже Христос, він змилосердився, мовчки обв’язав його рани та полив їх оливою і вином – так, ніби ці рани боліли його самого. Ісус називає самарянина милосердним. Це милосердя було рушійною силою у його серці, а не бажання покритикувати. Таке милосердя є правдивою чеснотою.
Якраз такого милосердя нам бракує, щоб зростати в єдності з Господом і утверджувати свою християнську ідентичність. Натомість під маскою ревнивості про добро Церкви часто зустрічаємо охочих помірятися силою, словом чи думкою. Але що тут високого і похвального? Це легко і просто. Адже варто лише захотіти, і ми без особливих зусиль зможемо знайти причини, щоб розкритикувати будь-якого священнослужителя, парафію, монастир, навчальну інституцію чи церковну структуру (я тут всього лише перефразовую навчання св. Апостола Павла: «Всі згрішили й позбавлені слави Божої…» (Рм. 3:23); а також слова молитви з ектенії за усобших: «…немає чоловіка, що жив би, а не згрішив…»). Варто лише захотіти…
Але чи цього очікує від нас Господь Бог? І чи саме цього ми мали б прагнути у своєму житті?