Цього року на тлі 70-ліття Львівського псевдособору 1946 року знову актуалізувалася тема православно-греко-католицьких стосунків. Дискусія на цю тему триває вже не одне десятиліття. Численні спроби перевести полеміку в діалог не дали суттєвого результати і нині.
Про це він виголосив у вступному слові під час міжнародної наукової конференції "Сила віри супроти насилля влади: греко-католики Центрально-Східної Європи в умовах переслідувань тоталітарних режимів після Другої світової війни", яка відбулась 17 березня в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка у зв’язку зі споминанням 70-ї річниці т. зв. «Львівського собору 1946 року».
Фактично, лист-відповідь від імені РПЦ без погодження з іншою стороною був оприлюднений раніше офіційними органами цієї Церкви. Однак без тексту звернення тодішнього Глави УГКЦ Любомира (Гузара) така відповідь була позбавлена необхідного контексту, тому ця публікація покликана заповнити виниклу прогалину. Не зважаючи на те, що відтоді минуло 10 років і за цей час багато змінилося і в суспільно-політичному житті України та Росії, і в релігійних взаєминах між ними, та й обидва єрархи, що підписали згадані листи, зайняли інші позиції в своїх Церквах – Патріарх Любомир (Гузар) добровільно зрікся предстоятельства і перебуває на емеритурі, а митрополит Кирил (Гундяєв) в лютому 2009 став Патріархом Московським, проте обидва документи не втратили своєї актуальності. Перш за все тому, що як і тоді, так і тепер Українська Греко-Католицька Церква говорить про насильницький, а тому й нелегітимний характер псевдособору 1946 року та його рішень. Визнання цього факту обома сторонами, на думку греко-католиків, суттєво б зрушило справу міжконфесійного порозуміння і примирення. Зі свого боку Московська Патріархія уникає прямого обговорення подій 1946 року, переводячи розмову в інші площини та ставлячи під сумнів легітимність самої унії й легалізації УГКЦ. Виглядає, що й Заява, яка прозвучала від імені Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ (МП) у 2016 році, була майже буквально переписана за зразком десятилітньої давності.
Віддаючи остаточно ці листи на суд читачів, вважаємо корисним подати деякі коментарі до сказаного в них. Перш за все в очі кидається різниця в самій формі звертання. Блаженіший Любомир Гузар адресує своє послання від імені Синоду єпископів УГКЦ «Святішому Патріарху Московському і всієї Русі Алексію Другому», дотримуючись таким чином способу титулування, прийнятого в РПЦ. Відповідь Главі УГКЦ надійшла не від самого адресата, а від Відділу зовнішніх церковних зв’язків за підписом його тодішнього очільника митрополита Кирила (Гундяєва). В своєму листі митрополит Кирил звертається до «Його Високопреосвященства» (яке вживається у Православних Церквах до архиєпископів і митрополитів) та підкреслює кардинальський сан Блаженнішого Любомира, уникаючи згадки про його офіційний титул «Верховного Архиєпископа Київського і Галицького» та «Глави УГКЦ» чи «предстоятеля Синоду УГКЦ»). Таке свідоме ігнорування порядку і титулів, прийнятих в різних Церквах, має тривалу «традицію» в православній церковній дипломатії. До прикладу можемо пригадати настійливе титулування в документах Константинопольської Патріархії патріархів Московських «Блаженішими», а не «Святішими», в чому можна було зокрема пересвідчитись у 2008 році під час візиту в Україну Вселенського Патріарха Варфоломія, коли він під час молебню на Володимирській гірці іменував патріарха Московського «Блаженішим», а митрополита Київського – відповідно «Високопреосвященним». На перший погляд – це лише формальності, але навіть вони дають певне уявлення про характер стосунків та рівень взаємоповаги між сторонами.
Більша частина відповіді з боку Московської Патріархії присвячена не так темі звернення Блаженішого Любомира, як радше спробам представити православ’я як віру, що безнастанно зазнавала гонінь та стаждань, зокрема й від уніатів, та довести «споконвічне прагнення» останніх повернутися в лоно «батьківської віри». Слід зауважити, що УГКЦ ніколи не уникала розмов щодо власного історичного минулого та ініціювала не одну конференцію на тему Берестейської унії, еклезіальної ідентичності та історичної долі Унійної Церкви із залученням найширших наукових кіл включно з представниками Московського Патріархату. В Українській Греко-Католицькій Церкві неодноразово запевняли, що радо б привітали продовження таких дискусій і з радістю б прийняли запрошення на такі конференції, якби вони були організовані Московською Патріархією чи Українською Православною Церквою (МП). З греко-католицькою боку давно існує пропозиція перевести безсенсовну полеміку в спокійне поле академічної дискусії, оскільки, як видається, саме такий формат убезпечить розгляд минулого від «полеміки заради полеміки» чи перетворення історичної науки в інструмент ідеології. А саме таке враження, як не прикро, складається від прочитання буцімто історичного обґрунтування закономірності «возз’єднання уніатів» 1946 року в листі Відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ. Це представлення цілковито іґнорує сучасні детальні дослідження ролі радянської влади та її репресивних органів в організації псевдособору та насильницькій забороні УГКЦ. А саме це було основною матерією листа Блаженішого Любомира і саме це лежить в основі пропозиції разом шукати порозуміння щодо трагічних сторінок минулого. Українська Греко-Католицька Церква визнає і шанує подвиг тих православних, які загинули від рук безбожної влади і справедливо звертає увагу на ті страждання, які ця атеїстична влада завдала їй.
Окремої уваги заслуговує інтерпретація Московським Патріархатом подій, пов’язаних із виходом Української Греко-Католицької Церкви з підпілля та утворенням на теренах Галичини Української Автокефальної Православної Церкви. Події початку 90-х років в Західній Україні протягом двох десятиліть представлялись речниками РПЦ як «розгром трьох православних єпархій», вина за що покладалась на греко-католиків. Рефреном повторюється ця фраза і в цьому листі. Проте його автори тут таки стверджують, що лише у Львівській області існує 860 православних громад, але трактують це як ще одне свідчення про споконвічні прагнення галичан належати до Православної Церкви (тобто, Московського Патріархату). Ще парадоксальнішим виглядає те, що після такої констатації вже в наступному абзаці говориться, що «православні не мають можливості провадити повноцінне церковне життя». Так ось виходить «діалектика». Фактом же залишається те, що в Галичині після мнимого «розгрому» існує величезна кількість православних парафій, переважаюча більшість, яких не бажає перебувати під омофором патріарха Московського «по хорошо известным причинам», як пишуть самі автори листа. Виглядає так, що коли речникам РПЦ необхідно засвідчити високу кількість православних вірних в Галичині, то вони згадують про всі православні громади, в тому числі й про ті, що не належать до її юрисдикції. Проте, коли потрібно звинуватити греко-католиків в бідах православ’я на Західній Україні, то всі «неканонічні» православні парафії до рахунку не беруться. У кожному разі, навіть побіжний погляд на статистику релігійних громад в регіоні[1] дає підстави говорити про кризу ідентичності самої РПЦ та внутрішньоправославний конфлікт, а не про якусь інвазію «агентів Ватикану».
Щодо релігійних конфліктів між греко-католиками і православними Московського патріархату, то і попередній, і теперішній предстоятелі УГКЦ неодноразово публічно заявляли, що готові до детального розгляду кожного проблемного випадку висунутого Московською Патріархією. Це звісно не може стосуватись тих конфліктів, які існували між УГКЦ і УАПЦ чи УПЦ КП чи поміж самими православними юрисдикціями. Оскільки такі випадки повинні з’ясовуватись із керівництвом тих Церков, яке є безпосереднім учасником суперечки. Щодо викладених в листі Відділу зовнішніх церковних зв’язків прикладів конфліктних ситуацій між вірними РПЦ/УПЦ та УГКЦ, то ми подаємо короткі коментарі в примітках.
* * *
Слава Ісусу Христу!
Ваша Святосте!
Ми переконані, що одним із таких знаків є 60-та річниця трагічного у своїх діях і наслідках Львівського собору 1946 року, що його ми цілком умотивовано називаємо псевдособором. Згадана річниця спонукає нас не лише дати об’єктивну оцінку обставинам, за яких цей собор було скликано і проведено, та його рішенням, що заклали умови для дальшого напруження у стосунках між нашими Церквами. Наш обов’язок перед Господом, який є Богом миру й любові, – використати відзначення цієї сумної дати як нагоду для зцілення болісних ран історії та утвердження в нашому житті тих слів, які ми щоденно промовляємо в літургійній молитві «За мир усього світу, добрий стан святих Божих Церков і з’єднання всіх Господу помолімся».
Неблагодатність і канонічна нелегітимність Львівського псевдособору 1946 року сьогодні очевидна. По-перше, ініціатором та організатором насильницької ліквідації Греко-Католицької Церкви в Галичині був атеїстичний за своєю суттю тоталітарний режим СРСР, який розробив і реалізував спеціальний план знищення цієї Церкви шляхом її нібито «добровільного возз’єднання» з Московським Патріархатом. Згодом за подібним сценарієм, було «переведено» у православ’я греко-католиків на Закарпатті, а також в інших країнах Центрально-Східної Європи. Львівський «собор» було скликано в умовах страхітливого терору, внаслідок якого єрархію УГКЦ, а також значну частину духовенства було ув’язнено на підставі звинувачень, сфальсифікованих НКВД. Решта духовенства змушена була робити вибір між насильним «наверненням» до Московського Патріархату й перспективою репресій та переходу в підпілля. В усіх випадках переслідування з боку державної влади та її каральних органів унеможливили справжнє волевиявлення Божого народу Української Греко-Католицької Церкви. Ініціативна група, яка готувала і проводила засідання «собору», була створена і діяла в підневільних умовах, по суті, лише здійснюючи той план, що його накреслив Сталін та його владний апарат. Віримо, що Ви, Ваша Святосте, і Святіший Синод, так часто наголошуючи на неприпустимості будь-якого, навіть суто адміністративного, тиску на Церкву з боку держави, визнаєте, що рішення псевдособору, прийняті в умовах тотального терору, вважатися леґітимними не можуть.
По-друге, це зібрання було скликано і проведено з неприпустимими порушеннями норм як загальноцерковного, так і тогочасного канонічного права Української Греко-Католицької Церкви. Ні митрополит, ні жоден інший єпископ нашої Церкви благословення на скликання собору не давали. Навпаки, навіть перебуваючи в ув’язненні, ієрархія Української Греко-Католицької Церкви в різний спосіб цей собор засудила, а після легалізації Церкви визнала його ухвали недійсними від самого початку. Учасників зібрання ніхто не обирав і вони не мали права представляти нікого іншого, окрім самих себе. Таким чином, рішення, які стосувалися усієї Повноти Церкви, були прийняті групою священиків і мирян в умовах фізичного і психологічного тиску влади. Те, що лише під час проведення псевдособору його очолили два єпископи, яких напередодні з благословення Святішого Патріарха Московського було висвячено з колишніх греко-католицьких священиків, жодною мірою не применшує його очевидної неканонічності, оскільки ці єпископи тоді вже стали членами іншої Церкви.
По-третє, рішення «собору» призвели до кардинальних порушень людських прав та релігійної свободи греко-католиків (не лише в Україні, а й у всьому геополітичному просторі, підконтрольному волі Кремля) і до їхніх численних фізичних і моральних страждань. Героїчний спротив насиллю безбожної влади аж до мученицької смерті, мужність і витривалість кількох поколінь греко-католиків у підпіллі, а також масове й добровільне повернення священиків і мирян, передусім Галичини, в лоно УГКЦ, що відбулося наприкінці 1980-х років, однозначно свідчать про те, що Львівський псевдособор 1946 року жодною мірою не віддзеркалював бажань більшості її клиру та вірних.
Історична дистанція, яка відділяє нас від трагічних подій березня 1946 року, дозволяє нам об’єктивніше підійти до осмислення ролі Московського Патріархату в зазначених подіях. З одного боку, неможливо заперечити той історичний факт, що, відповідно до плану комуністичної держави в ролі інституції, яка скористала з неправедних плодів цього псевдособору, виступив Московський Патріархат. Навіть більше, як було згадано вище, саме його єпископи й очолили цей «собор». На підставі рішень останнього до Московського Патріархату було насильно приєднано мільйони вірних нашої Церкви. Ми не можемо тлумачити ці факти інакше, як акти прозелітизму, і підстави для цього дає нам Робочий документ Спільної робочої групи Римо-Католицької Церкви та Всесвітньої Ради Церков (членом якої є й Московський Патріархат). У ньому, зокрема, записано: «Прозелітизм … включає в себе певні дії, спрямовані часто на те, щоб люди змінили свою належність до тієї чи іншої Церкви… Тут маються на увазі, зокрема, такі дії, коли … використовують різного роду фізичне насильство, моральний чи психологічний тиск…; використовують політичну, соціальну й економічну владу як засіб для залучення нових членів до власної Церкви…»
З іншого боку, неможливо також заперечити те, що в період сталінської диктатури в тодішньому СРСР не існувало зони вільного волевиявлення будь-якої етнічної, культурної чи релігійної групи. Ми усвідомлюємо, що Московський Патріархат, навіть з урахуванням привілейованого статусу, якого він набув з волі сталінського режиму в кризовий період Другої світової війни, також змушений був терпіти приниження та переслідування. Аналіз того, якою мірою участь ієрархії Московського Патріархату в проведенні Львівського псевдособору була добровільною чи вимушеною, мала б провести передусім православна сторона.
Наприкінці 1980-х років, коли на наших землях були встановлені умови релігійної свободи, греко-католики очікували, що Російська Православна Церква скористає з цієї нагоди й, подібно до багатьох Церков у країнах колишнього соціалістичного блоку, здобудеться на іспит сумління, висловлюючи жаль і покаяння за акти гріховного підкорення тоталітарному режимові, що травмували саму природу Церкви. Такий крок, без сумніву, свідчив би про духовну силу проводу Московського Патріархату й заклав би передумови для християнського порозуміння жаль між нашими церковними спільнотами. Нам дуже прикро, що цього не сталося.
Зі свого боку, Українська Греко-Католицька Церква устами Блаженнішого Івана Мирослава Кардинала Любачівського ще 1987 року заявила про свою добру волю до примирення: «Ідучи слідами духа Христового, простягаємо нашу руку прощення, примирення і любові до російського народу і Московського Патріархату...». Також 27 червня 2001 року у Львові під час Божественної Літургії з участю Папи Івана Павла ІІ Глава нашої Церкви Верховний Архієпископ Любомир проголосив: «…деякі сини й дочки Української Греко-Католицької Церкви, на превеликий жаль, свідомо і добровільно заподіяли кривду своїм ближнім з рядів свого рідного народу чи інших народів. За них усіх у Твоїй присутності, Святіший Отче, від імені Української Греко-Католицької Церкви бажаю просити прощення у Господа, Творця і Батька нас усіх, як також у тих, кого ми, сини і дочки цієї Церкви, в будь-який спосіб скривдили. Щоб не тяжіла над нами жахлива минувшина і не затруювала наше життя, ми радо прощаємо тим, хто в будь-який спосіб кривдив і нас».
Упродовж цього місяця, який наближає нас до 60-ї річниці Львівського псевдособору, греко-католики знову переживають трагічні моменти того часу, вдячним словом поминаючи тих, хто поклав своє життя за вірність своїм традиціям віри та обов’язкам служіння чи будь-якою іншою жертвою відгукнувся на голос свого релігійного сумління. Ми вдячні Господу, що через мучеництво синів і дочок Української Греко-Католицької Церкви Він явив світові духовні скарби нашого народу й тим зростив Церкву, спроможну перетворити краплі мученицької крові у плодоносні зерна Христової любові. Ми складаємо Йому наші найщиріші вдячні молитви і за те, що наша Церква щасливо піднялася з руїн, відновила й розвинула свої структури і всебічно утверджує своє душпастирське служіння. Проте, відчуваючи, що ми і далі будемо спроможні нести до Господнього жертовника свої духовні скарби, не можемо не послухатися Його наказу, висловленого у Нагірній проповіді: «Якщо принесеш свій дар до жертовника і там пригадаєш, що твій брат має щось проти тебе, лиши там свій дар перед жертовником; піди спершу помирися зі своїм братом, а тоді вже приходь і принось свій дар» (Мт. 5, 23-24). Нинішнє наше звернення і є цією зупинкою на нашому шляху до Господнього жертовника, під час якої ми звертаємося до наших братів у Христі, які й до сьогодні «мають щось проти нас», тобто заперечують благодатність нашого церковного життя й ставлять під сумнів навіть наше право на існування.
Рана Львівського псевдособору залишається незагоєною, бо дух земної політики й ідеологічних схем все ще панує над духом Церкви. Щира скруха над своїми помилками і щире покаяння, що є глупотою в очах політиків і поразкою в очах ідеологів, в очах християнина є і мусить бути великою духовною силою і найбільшою перемогою, яку може дарувати нам Господь. Ми закликаємо Провід і увесь Божий народ Московського Патріархату напередодні трагічної річниці переглянути своє ставлення до цієї історичної події, а відтак і до стосунків з Українською Греко-Католицькою Церквою загалом. Ми підтверджуємо свою переконаність у тому, що зцілити рани минулого й досягти примирення можна лише на шляху визнання історичних кривд і помилок, щирого каяття та взаємопрощення, уникання недружніх дій та висловів, пошуку площин довіри й співпраці як на рівні міжцерковних стосунків, так і на рівні душпастирської опіки над вірними Московського патріархату в Україні та греко-католиків у Росії.
Українська Греко-Католицька Церква, яка безмірно постраждала внаслідок Львівського псевдособору, вважає недопустимим переносити отруйний дух ворожнечі у наступні десятиліття. Вона готова працювати задля примирення та взаємного прощення і розуміє, що такі зусилля матимуть успіх лише за умови доброї волі обох сторін.
Ми просимо Всевишнього, щоб дух миру й порозуміння запанував посеред нас! «бо Він – наш мир, що зробив із двох одне, зруйнувавши Своїм тілом стіну, що була перегородою, тобто ворожнечу… вчинивши мир між нами»! (Еф. 2, 14-16)
Ваша Святосте! Маючи надію, що Ви, та Ваші співбрати у єпископському служінні приймете це наше звернення у такому ж дусі, у якому ми його написали, а саме – у бажанні полишити Божому милосердю те, що було, і вступати у майбутнє готовими шукати спільних доріг.
Від імені Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви
см. Любомир
* * *
Ваше Высокопреосвященство!
Безусловно, точки зрения наших Церквей на события 60-летней давности являются во многом противоположными. Это дополнительно усугубляется тем, что во всех греко-католических заявлениях Львовский Собор 1946 года демонстративно именуется «псевдособором», что оставляет весьма мало пространства для спокойной и объективной дискуссии. На наш взгляд, сама постановка перед православной стороной вопроса о каноничности и благодатности Львовского Собора не совсем конструктивна, ибо мы в свою очередь можем с полным правом выражать сомнение в каноничности и благодатности Брестского Собора 1596 года.
По нашему глубокому убеждению, инициаторами Львовского Собора были члены греко-католической общины, которые, получив возможность вернуться в лоно Православия, не преминули ею воспользоваться. Русская Православная Церковь не могла не принять возратившихся к ней чад, бывших долгое время «на стране далече» (Лк. 15, 13). В истории это был далеко не первый случай воссоединения униатов с Православной Церковью. Так, в XIX веке имело место столь же массовое возращение к вере своих отцов греко-католиков Белоруссии, предпринятое по инициативе Иосифа (Семашко).
Многие жители Западной Украины, перешедшие в унию, также никогда не оставляли попыток вернуться в Православие, хотя эти попытки постоянно пресекались. Одним из наиболее ярких примеров в XX веке было массовое возвращение в Православную Церковь жителей Закарпатья. При этом характерно, что изначально русины вошли в юрисдикцию Сербской, а не Русской Православной Церкви. Еще одним примером может служить движение по возвращению в Православие лемков, имевшее место в конце 20-х годов XX века, насильственно подавленное и закончившее закрытием православных храмов.
Таким образом, вся история Галиции, Закарпатья, Буковины и Волыни в первой половине XX века свидетельствует о возрождении здесь православного самосознания, несмотря на репресии против тех, кто решался покинуть Греко-Католическую Церковь и вернуться в Православную. Поэтому, когда после окончания Великой Отечественной войны не оказалось политической силы, которая препятствовала бы возвращению в Православие, состоялся Львовский Собор, по сути исполнивший чаяния многих поколений Западной Украины, которые из-за гонений и постоянного давления со стороны властей долгие годы не могли вернуться к отеческой вере.
Для тех, кто участвовал в Львовском Соборе, именно Православие, а не греко-католичество в наибольшей степени символизировало страдания и даже мученичество за веру. Они знали это из истории своего народа – ведь после печально известной унии 1596 года Православие было непрестанно гонимым, страдающим и выживающим, – а также по тому, каким гонениям подвергалась Православная Церковь в Советском Союзе. Участники Собора не изберали себе легкого пути, не пытались выжить: они знали, что их по-прежнему ожидают гонения – если не от своих единоплеменников, то от новой власти. Тем не менее, они воспользовались историческим шансом вернуться к вере своих отцов.
Вы пишете о тяжких условиях тоталитарного режима, в которых готовился и проводился Львовский Собор, из-за чего предлагаете теперь отречься от его результатов. Действительно, против Греко-Католической Церкви в Галиции после вхождения туда советских войск начались репресии, которые официально объяснялись тем, что многие греко-католические иерархи и священнослужители запятнали себя коллаборационизмом с оккупационными немецкими властями.
Мы не можем оправдывать гонений, развязанных советской властью против греко-католиков, чем бы эти гонения ни объяснялись, потому, что этого не позволяет наша христианская совесть, и потому, что сами мы пережили еще большие гонения. Поэтому абсурдными выглядят попытки возложить даже часть ответственности за гонения против греко-католиков на Русскую Православную Церковь и призывать ее к какому-либо «покаянию» за то, чего она не совершала.
В годы после Львовского Собора Русская Православная Церковь не преследовала греко-католиков в Галиции, а развивала здесь пастырскую работу. Несмотря на стесненные условия, в которых Церковь жила в советское время, тысячи священнослужителей – выходцев из этого региона – получили богословское образование в духовных школах Московского Патриархата. В надлежащем порядке поддерживались храмы. Большое внимание уделялось тому, чтобы народ Божий имел возможность получать благодатное укрепление, приобщаясь к таинствам Церкви. Важно отметить, что после долгого периода господства атеизма религиозность местного населения не снизилась. И в этом мы видим плоды заботы пастырей нашей Церкви о сохранении веры и благочествия в народе.
В полне согласен с тем, что «в период сталинской диктатуры в СССР не существовало свободного волеизъявления любой этнической, культурной или религиозной группы». Однако фактор несвободы Церкви имел место не только в условиях коммунистической диктатуры, но и в определенные периоды истории, например, Польши, Австро-Венгрии или гитлеровской Германии. С самого начала насильственного насаждения унии в конце XVI века православные испытывали постоянные гонения и притеснения со стороны властей Польши и Австро-Венгрии, в состав которых в разное время входили земли Западной Украины. Эти гонения не прикращались и в XX веке, который ознаменовался целым рядом страшных трагедий. Здесь необходимо упомянуть и Мармарош-Сигетские процессы, в результате которых пострадало множество карпатороссов, решившихся вернуться в Православие; это и массовые гонения на православных в Галичине и на Буковине в период Первой мировой войны, завершившиеся уничтожением тысяч православных клириков и мирян в австрийских концентрационных лагерях Терезын и Талергоф. Неоспоримым историческим фактом остается то, что зачастую эти гонения инспирировались или молчаливо поддерживались греко-католическими иерархами и клириками. В годы нацисткой оккупации известны факты прямого сотрудничества Греко-Католической Церкви с гитлеровскими властями. Готова ли теперь она, выражаясь словами Вашего письма, «испытав свою совесть, высказать сожаление и покаяние за акты греховного покорения тоталитарному режиму, которые травмировали саму природу Церкви?»
В конце 80-х годов, после визита М. С. Горбачева в Ватикан и встречи с Его Святейшеством Папой Иоанном Павлом II, советское государство вновь предоставило Украинской Греко-Католической Церкви право легального существования. Многие греко-католики, получавшие до этого духовное окормление в православных приходах, смогли вернуться к своей традиции. Однако значительная часть населения запада Украины все же не «возвратилась» в унию, но продолжила отожествлять себя с Православием, даже входя в неканонические образования. Об этом свидетельствует состношение числа греко-католических и православных приходов в Галиции. Даже сегодня во Львовской области на 1500 униатских приходов приходится более 860 православных по вероисповеданию, хотя большая их часть по хорошо известным Вам причинам принадлежит к неканоническим юрисдикциям.
И это при том, что на оставшихся верными Православию вновь, как и в начале XX века, начало оказываться давление, включая прямые гонения со стороны приверженцев греко-католичества. В связи с этим вряд ли возможно утверждать, что в конце 1980-х произошел «массовый и добровольный возврат священников и мирян, прежде всего Галичины, в лоно Украинской Греко-Католической Церкви».
На Западной Украине этот процесс в конце 80-х – 90-х годах не был естественным и мирным. Несмотря на упомянутые Вами миролюбивые заявления кардинала Любачивского, уния вернулась на Украину волной насилия. После сладких речей о прощении, примирении и любви последовал разгром трех православных епархий на Западной Украине. Православное духовенство и верующих силой изгоняли из храмов и лишали церковного имущества. Все это происходило при полной поддержке местных властей, которые всячески способствовали восстановлению унии, а зачастую принудительно насаждали ее в православных областях. Достаточно упомянуть о таких вопиющих фактах, как ультимативное требование Стрыйского городского Совета народных депутатов Львовской области передать все церковное имущество православных общин Львовской епархии, а также ключей от храмов и сейфов в распоряжение греко-католических общин. При неспосредственной поддержке антиправославно настроенных местных властей греко-католики получили в свое распоряжение большую часть храмов.
Захват храмов сопровождался насилием по отношению к православному духовенству. Священнику Нестеровского района Я. Дебери угрожали смертью и силой отняли ключи от храма[2]. Был жестоко избит священник Василий Стадник и председатель церковного совета в с. Делятин Надворненского района Иван Пендрак[3]. В феврале 1990 года члены Украинской Греко-Католической Церкви на протяжении трех часов угрожали священнику М. Лучнину и членам его семьи в их собственной квартире[4]. В знак протества в декабре 1989 года группой греко-католиков и неоднократных угроз в свой адрес архиепископ Ивано-Франковский и Коломыйский Макарий вынужден был объявить голодовку[5]. К сожалению, перечень документально подтвержденных случаев подобных угроз и насилия в отношении православного духовенства и верующих можно без труда продолжить. Росту напряженности в отношениях между православными и униатами в немалой степени способствовала позиция иерархов Украинской Греко-Католической Церкви. Некоторые из них публично заявляли, что Православию нет места в Западной Украине.
К сожалению, и сегодня отношения между православными и греко-католиками на Украине далеки от братских. Например во Львовской области искусственно организуются общины греко-католиков, которые добиваются права поочередного права совершения богослужений в немногих оставшихся православных храмах, постепенно вытесняя оттуда православных верующих[6].
До сих пор в этих областях православные не имеют возможности вести полноценную церковную жизнь, строить новые храмы взамен отобранных греко-католиками. В частности, тяжелое положение сохраняется во Львове, где, несмотря на многочисленные обращения в различные инстанции, православная община до сих пор не может получить участок земли для строительства нового храма, который смог бы вместить всех молящихся[7].
Соглашусь с Вами в том, что достичь примирения можно лишь «на пути признания исторических несправедливостей и ошибок, искреннего раскаяния и взаимного прощения». Но для этого необходимо осмыслить всю богатую трагическими событиями историю существования унии: с 1596 года и до сего дня. Без этого невозможна правильная оценка Львовского Собора 1946 года. Необходимо также существенное улучшение нынешнего дискриминационного положения верующих нашей Церкви на Западной Украине. Здесь у Греко-Католической Церкви есть возможность продемонстрировать свою любовь «не словом или языком, но делом и истиною» (1 Ин. 3, 18).
Полагаю, что на этой основе будет возможна дальнейшая дискуссия об исторических оценках событий 1946 года и путях к примирению между нашими Церквами.
С уважением
Председатель Отдела внешних церковных связей Московского Патриархата
Митрополит Смоленский и Калининградский
[1] Згідно з даними Міністерства культури України на 2015 рік, в Львівській області діяло 947 православних громад (УПЦ (МП) -72, УПЦ КП – 489, УАПЦ – 386) і 1534 – УГКЦ; в Івано-Франківській області 481 православних (УПЦ (МП) – 37, УПЦ КП – 298, УАПЦ – 146) та 668 греко-католицьких парафій; в Тернопільській області діяло 671 православних парафій (УПЦ (МП) – 118, УПЦ КП – 340, УАПЦ – 213) і 800 парафій УГКЦ.
[2] Ймовірно йдеться про о. Ярослава Деберу, який був парохом в селі Зіболки на Жовківщині. За свідченням очевидців, громада села вирішила перейти в УГКЦ і не була проти, щоб він залишився парохом. Проте в той момент він відмовився від переходу. Через тиждень після цієї розмови, в наступну неділю о. Дебера не приїхав служити Літургію в село і більше там не з’являвся. Ціла громада Зіболок без конфліктів стала греко-католицькою. Паралельної православної громади в селі немає. Сам о. Ярослав Дебера повернувся на служіння в село Баківці на Жидачівщині (де він був парохом раніше, упродовж 1979-1987 років). В Баківцях він вже служив як греко-католицький священик і числиться членом «десятки» в реєстраційних документах (за 1991 рік) греко-католицької громади села. У 2002 році вийшов на емеритуру і отримав грамоту від греко-католицького єпископа Стрийського Юліана (Ґбура як) «почесний парох с. Баківці».
[3] У 1990 році в Делятині не було священика з таким іменем і прізвищем (о. Василь Стандник). На парафії Різдва Богородиці в Делятині служили священики Іван Пукич та Петро Гладун, не місцеві. В свою чергу Іван Пендорак, про якого згадує документ, був старшим братом на делятинській парафії. Перехід громади в УГКЦ відбувся на підставі загального голосування (про що є відповідні документи) та без силового протистояння. Невелика група осіб, серед них Іван Пендорак, залишили громаду і у 1991 році зареєстрували парафію УАПЦ свв. Петра і Павла (на сьогодні діє як громада УПЦ КП), яка почала повноцінне церковне життя лише у жовтні 1996 року. На початок 2016 року в Делятині, згідно з даними Міністерства культури України, діяло три православні громади: дві УПЦ КП і одна УАПЦ. Щодо згаданого в документі о. Василя Стадника, то, ймовірно, йдеться про священика, який у 80-х роках служив в с. Делева, на Тлумаччині, а на сьогодні є деканом Тлумацьким УАПЦ (м. Тлумач). Стосунки о. Стадника та греко-католицьких священиків є добросусідськими. До прикладу, нещодавно о. Василь взяв участь в конференції, присвяченій спадщині митрополита Андрея Шептицького, організованій Коломийсько-Чернівецькою єпархією УГКЦ, за участі священиків УГКЦ і УАПЦ проводяться спільні хресні ходи тощо. В Делевій тепер діють парафії УПЦ КП та УГКЦ. У 1991 році громада УАПЦ отримала в користування дерев’яний «Введенський» храм (збудований у 1853 році), який у 2007 році передала Угорницькому монастирю УАПЦ. У 90-х роках в селі міжконфесійного конфлікту не було, проте у 2000-них роках тут спалахнув конфлікт між громадами УАПЦ і УГКЦ щодо права власності на новозбудований спільними силами храм, в якому вони мали б здійснювати почергові богослужіння. Станом на 2016 рік кожна громада має власну культову споруду. У 2011 році громада УАПЦ офіційно перейшла в УПЦ КП.
[4] Відсутність точних даних щодо даного священика унеможливлює з'ясування обставин цього випадку та його достовірність.
[5] Єпископ Макарій (Свистун) був звільнений від управління Івано-Франківською єпархією Московського Патріархату 19 березня 1990 року і продовжив своє служіння на високих постах в УПЦ (МП). Помер 2007 року в сані Митрополита Вінницького і Брацлавського. За свідченням одного з його наступників – (протягом 1990-1992 на кафедрі змінились чотири архиєреї: Феодосій Дикун (20 березня 1990 — 29 вересня 1991), Агафангел Саввін (7 серпня — 7 вересня 1991), Іларіон Шукало (29 вересня 1991 — 22 січня 1992), Онуфрій Березовський (23 січня — 7 квітня 1992)) єпископа Миколая (Гроха) греко-католицька єпархія придбала для єпархіального управління і архиєрея Івано-Франківського і Коломийського Московського Патріархату дім для облаштування канцелярії. В Івано-Франківську єпархія збудувала катедральний собор Різдва Христового. В другому катедральному місті – Коломиї, в центральній частині міста, єпархія збудувала Свято-Успенський собор з прихрамовими спорудами та жіночим монастирем.
[6] Як і у випадку зі звинуваченнями щодо о. Лучнина, відсутність точних даних щодо таких випадків унеможливлює з'ясування їхніх обставин та достовірності.
[7] Звинувачення з боку РПЦ стосовно того, що місцева єпархія не може отримати ділянку для будівництва нового катедрального собору звучать доволі часто. Проте слід зазначити, що у 1990 році, після повернення собору Святого Юра греко-католикам, громаді УПЦ (МП) було передано костел Святого Миколая в центральній частині міста. Він був обраний із кількох запропонованих міською владою Львова храмів самим єпископом і облаштований як катедральний собор єпархії Московського Патріархату. Після переходу єпископа Андрія Горака в УПЦ КП у 1992 році храм перейшов у цю юрисдикцію.