“Шевченківський гай” поповниться унікальним експонатом – дерев’яним костелом зі села Язлівчик Бродівського району Львівської області.
Чимало слів було сказано і написано щодо ситуації з перенесенням дерев’яного костелу зі села Язлівчик до Музею народної архітектури і побуту “Шевченківський гай” у Львові. Довкола цього питання й досі тривають дискусії. Одні з них стосуються доцільності розміщення цієї вже відреставрованої сакральної споруди у найбільшому скансені Львівщини, інші – наявності дозвільної документації на реставрацію будівлі та фаховості майстрів, які її здійснювали та здійснюють.
Днями у Львові підписали протокол про наміри між факультетом архітектури Гданської політехніки в особі професора Романи Цельонтковскої, куратора реставрації дерев’яного костелу з Язлівчика, та Музеєм народної архітектури і побуту “Шевченківський гай” щодо реалізації проекту з перенесення сакральної споруди до музею.
Аби уникнути подальших дискусій довкола багатостраждальної пам’ятки і поінформувати львів’ян про реставрацію, “Пошта” запросила до розмови куратора проекту, яка працює безпосередньо над відновленням костелу, завідувача кафедри проектування навколишнього середовища факультету архітектури Гданської політехніки, члена Польського Національного Комітету ІКОМОС Роману Цельонтковску, і його інспектора, представника Міністерства культури і національної спадщини Польщі Міхала Міхальскі.
Вони розповіли про ситуацію з костелом у Язлівчику, фахівців, що здійснюють реставраційні роботи, та ще кілька пов’язаних із цим проектів
– Думаю, варто розпочати розмову з початку історії. Скажіть, чому Польща зацікавилася маленьким українським костелом?
Міхал Міхальскі:
– Міністерство культури Польщі вже давно зацікавилося цим проектом. Ми завжди це трактуємо як спільну спадщину, оскільки ця будівля як українська територіально, так і польська по суті.
З середини – кінця 90-х років ми зверталися до питання цієї каплички (з 1996 року). Це питання дуже затягнулося, але поляки завжди цікавилися тією спорудою. У 2004-му нам вдалося нарешті отримати дозвіл на проведення інвентаризації, після якої подальший процес зупинився. Тоді ж і з’явилася у цьому проекті професор Гданської політехніки Романа Цельонтковска, котра співпрацює з Україною вже майже 20 років.
Завдяки їй ми знайшли можливість реалізувати проект: демонтаж, реставрацію і перенесення костелика до скансену “Шевченківський гай”. З 2011-го процес пішов, і навесні та влітку 2012-го був здійснений перший його етап (професійний демонтаж). Почалася реставрація елементів, знайдених всередині будівлі, – вівтаря, різьблених та металевих частин, хреста тощо. Звичайно, Романа Цельонтковска, як організатор і куратор проекту, зібрала всі необхідні документи і дозволи від влади – сільського голови, очільників району, області, мера Львова і дирекції скансену. Вона мала всі офіційні папери, яких вимагає чинне законодавство України перед початком будь-яких робіт! На жаль, мали місце різні затримки в роботі, зокрема, через те, що інформація про її працю інколи подавалась непрофесійно, виникало певне нерозуміння у людей, навіщо ми це робимо.
Хочу наголосити, бо це важливо: костелик, який фактично є історичною пам’яткою, не був внесений у список пам’яток, на наш подив. Не знаю чому… Може, тому, що ніхто не цікавився тим питанням?.. Але ця будівля не є об’єктом, який охороняє держава. Коли Романа Цельонтковска почала працювати над тим костеликом, він нагадував радше сарайчик…
Романа Цельонтковска:
– Загалом дерев’яні сакральні споруди як в Україні, так і в Польщі цікаві тим, що їх будували ремісники, які століттями успадковували своє ремесло від предків. Майстри, зводячи їх, були досить обмежені в матеріалах – використовували деревину, характерну для їхнього регіону. Тож мали враховувати її властивості. Через це будівлі одного регіону не надто відрізнялися й стилем. Мені особливо припали до душі незвичність та архітектурні особливості костелика в Язлівчику. Зауважу, що ця споруда всупереч поширеній думці не є костелом. Це формально капличка, яка належала колись до бродівського костелу. Незвичним тут є такий момент: над цією капличкою працював архітектор. І це дуже помітно. Ба навіть більше, вона віддзеркалює певні архітектурні течії (зокрема модерн) міжвоєнного часу 30-х років. Найбільш особливими ознаками цього стилю є круглі вікна на стінах. Такого я не бачила в жодній іншій дерев’яній сакральній споруді ні в Польщі, ні в Західній Україні.
Мушу пояснити: час, коли ми почали працювати над цією спорудою, був для неї критичним. На світлинах, які часто демонструють у медіа, той костелик виглядає досить добре. Але безпосередній його аналіз показав, що більш ніж 50 відсотків площі стін вже не піддаються реставрації. Їх треба цілком замінити. У своїй практиці я вже мала подібні ситуації з іншими сакральними будівлями. Маю на увазі два костели на кордоні (один – в Руді-Брідській), які ми просто не встигли врятувати – там дах завалився всередину, тож їх довелося робити практично заново. Хоча ці храми значно старіші, бо датуються приблизно XVII століттям.
Зазначу, що команда теслярів, які працюють зі мною, займається одразу двома об’єктами – і в Язлівчику, і в Годково (симетричний проект). Тож маємо навіть певний момент міжконфесійного єднання, бо ті майстри походять із Підляшшя і є православними, а працюють над греко-католицьким храмом у Польщі і римо-католицьким тут. Великою несподіванкою для жителів Язлівчика було те, що ми, приїхавши в неділю до села, пішли на богослужіння до православної церкви, а не до костелу.
– Нещодавно натрапила на інформацію, нібито цю капличку розібрали студенти та ще й без жодних дозволів… Чи це правда?
Міхал Міхальскі:
– Ми теж це читали. Інколи така інформація нас лякала… У тому, що на роботах були присутні студенти, немає нічого дивного – це звична європейська процедура. Є керівник, фахівець з цього питання, професор Гданської політехніки. З нею співпрацюють представники музею, також фахівці з дерев’яної архітектури, які працювали у багатьох польських скансенах, схожих на Шевченківський гай, зокрема в Кашубському етнографічному парку в селі Вдзидзе Кішевське. Звичайно ж, студенти-архітектори також були – вони завше працюють на таких проектах – це європейська практика. Та, окрім них, була ще й група професійних, досвідчених теслярів з Підляшшя, які мають дуже великий досвід роботи власне з дерев’яними спорудами – церквами і костелами різних обрядів.
Романа Цельонтковска:
– Ця команда теслярів дуже професійна. Вже майже 20 років працює над відновленням дерев’яних сакральних споруд. Більшість таких об’єктів є історичними пам’ятками, тож ті люди добре знаються на тому, що роблять. Тому мені дуже дивно було чути і читати певні закиди в наш бік з приводу непрофесійності!
Власне ці фахівці працюють над будівлею комплексно – від фундаменту до даху. Займаються й ґонтом – виконують його майстерно і лише за ручною технологією, як цього потребують такі важливі сакральні споруди.
Увага до того костелика в Україні якась дуже дивна: навколо нього стільки чуток і неправдивої інформації, що ми вже не знаємо, плакати чи сміятися з цього.
Міхал Міхальскі:
– Думаю, можете так і написати: ми нікуди не маємо наміру його забирати, бо чули й такі ідеї. Взагалі та ситуація для мене цікава. Якщо їхати до Львова з Польщі, знаєте, яка остання історична споруда з польського боку? Дерев’яна греко-католицька церква, що стоїть на пагорбі. Лише два роки як у ній закінчили ремонт, зроблений за гроші польського Міністерства культури. А перша на українській території? Римо-католицький костел отців-реформатів у Раві-Руській. Ми ж не робили того ремонту і не хотіли віддавати Україні ту церкву, а собі забрати костел (усміхається). Це пограниччя – тут багато таких ситуацій, бо нас так розділили. Але ж маємо зберігати пам’ять, нашу спільну спадщину.
– Цікаво, які роботи в костелі уже здійснили, а які ще попереду? Скільки коштів на це витратили?
Міхал Міхальскі:
– У 2012-му завдяки фінансуванню Міністерства культури Польщі був реалізований перший етап проекту (професійна інвентаризація, демонтаж і розбирання будівлі, забезпечення реставраційними методами конструкційних елементів). Його вартість становить 165 тисяч злотих, або 400 тисяч гривень. Загалом на два етапи робіт виділили більш ніж 500 тисяч злотих (орієнтовно 1,2 мільйона гривень). І це лише один з проектів, які ми фінансуємо. З-поміж інших – реставрація вітражів і “Голгофи” у Вірменському соборі Львова, відновлення пам’ятників на Личаківському цвинтарі та багато інших.
І ось восени 2012-го, на наш великий подив, почали з’являтися дивні повідомлення в мас-медіа, інтернеті. Ми мусили робити спільні прес-конференції з управлінням охорони історичного середовища ЛМР, аби пояснити громаді, що насправді все робимо законно, зі згоди міської влади, маючи всі дозволи і документи, бо скансен – у підпорядкуванні міста.
Згодом, у січні 2013 року, ми зустрілися з директором музею Іваном Косачевичем і вели переговори ще й з ним та музеєм. А тиждень тому вже підписали протокол про наміри між факультетом архітектури Гданської політехніки в особі професора Романи Цельонтковскої та Музеєм архітектури і побуту “Шевченківський гай” щодо реалізації цього проекту. Окрім того, обговорили ще й ряд технічних питань, що стосуються перенесення і транспортування костелика з Язлівчика.
Тут маємо ще одне важливе питання – ґонт. Це дуже цікавий, проте технічно складний процес, бо у випадку таких цінних споруд його виконують лише вручну. А тут маємо чималий обсяг робіт – 450 метрів квадратних даху!
Хочу зазначити, що в нас є дуже багато проектів польсько-української співпраці в галузі охорони спільної спадщини. Що стосується дерев’яної сакральної архітектури, то це внесення до списку Світової спадщини ЮНЕСКО дерев’яних церков Карпат. Їх усього дванадцять: по шість з українського і польського боків. Від Польщі координатором цього проекту є Національний інститут спадщини, який також співпрацює з Романою Цельонтковскою, зокрема й у Язлівчику. Тобто, як бачите, це все пов’язане між собою.
Другий етап хочемо реалізувати з початку травня до вересня цього року, але тут усе залежатиме від погоди, чи вона дозволить працювати. Та, сподіваюся, вже у вересні матимемо радісний привід запросити представників медіа на прес-конференцію з нагоди презентації костелика.
Тоді ж, у травні, спільно з управлінням охорони історичного середовища ЛМР розпочнемо у Львові новий реставраційний сезон. Відновлятимемо надгробки на Личаківському цвинтарі, у катедральному соборі та в кількох церквах, храмі святих апостолів Петра і Павла, де цього року маємо намір приступити до відновлення настінних фресок.
– Тож, як я розумію, костел із Язлівчика – не єдина дерев’яна сакральна споруда, над якою працюєте? Розкажіть про інші.
Міхал Міхальскі:
– Тут украй важливо наголосити: Язлівчик – це не якийсь там проект, який ми собі вигадали і над яким працюємо незалежно! Відновлення і перенесення костелика з Язлівчика є частиною міжнародної програми зі збереження культурної спадщини “Спадщина минулого – фундамент майбутнього”, яка триває ще з 2008 року під патронатом Міжнародної ради з охорони пам’яток та історичних місць ІКОМОС. Робота над цією капличкою проводиться паралельно з іншим проектом щодо перенесення і реконструкції греко-католицької церкви Покрови Богоматері з Купної під Перемишлем до селища Годково під Ельблонгом. Там зараз живе громада українців, переселених у 40-х роках минулого століття через операцію “Вісла”. Їхня громада зверталася по допомогу до професора Романи Цельонтковскої як фахівця з дерев’яних споруд, аби відновити ту церкву і мати її в Годково. Тож, повторюся, костелик із Язлівчика є паралельним (аналогічним) проектом.
Романа Цельонтковска:
– Той проект дуже важливий і цінний як для нас, так і для народу! То перша згода після Другої світової війни щодо такої релігійної споруди, аби її можна було перенести до людей, аби вони мали свою церкву біля себе. Вперше з того часу Міністерство культури та національної спадщини Польщі дозволило перевезти історичну пам’ятку до переселених жителів, аби церква “помандрувала” за вірянами. Важливо, що вони того хотіли, висловили таке бажання, і влада їх зрозуміла, підтримала, пішла їм назустріч.
Міхал Міхальскі:
– Цікаво й те, що адміністратор греко-католицької парафії у Годково навіть просить підтримки у митрополита греко-католицького тут, у Львові, проекту, який ми реалізуємо в Язлівчику!
– Чи можете розповісти про хід робіт у церкві, призначеній для Годкова?
Романа Цельонтковска:
– Наразі там вже зробили фундамент. Цю церкву відновлювали фактично з нуля, бо вона була зруйнована, в жахливому стані. Деякі елементи довелося відтворювати наново. Зараз вона повністю відреставрована, перевезена частинами до Годково, триває робота з її складання. Нам приємно, що музейні установи південної Польщі, звідки, власне, й приїхала та церква, всіляко нам сприяють, підтримують у цій роботі. Навіть вирішили передати частину церковного інтер’єру з музейних фондів, аби укомплектувати відновлену споруду оригінальними елементами.
Хочу також звернути увагу на те, що коли ми працювали і в Годково, і в Язлівчику, то мали стовідсоткову підтримку громади – люди розуміли, для чого ця робота, і цілковито сприяли нам.
– Чи шукали ви людей, які колись жили у Язлівчику і будували той костелик для себе?
Романа Цельонтковска:
– Так, ми знайшли двох людей, які мають певні спогади про нього. Перший – мешканець Язлівчика, чоловік похилого віку, котрий уже багато чого не пам’ятає. Але він розповів нам про відкриття тої каплички, хоч уже й не згадає, в якому році це діялося. То була велика подія. Із сусідньої греко-католицької церкви (збудованої, як ми тепер знаємо, у 20 роках минулого століття) вийшла велика процесія, яка на півдорозі до Язлівчика зустрілася з такою ж із бродівського костелу та об’єднавшись вирушила на відкриття каплички. А оскільки то був великий празник, для людей накрили столи з різноманітними наїдками. Їх було дуже багато і все дуже смачне.
На жаль, не вдалося знайти людей, які працювали безпосередньо на будові каплички. Але коли її розбирали, то на багатьох частинах, точніше на їх внутрішньому, прихованому від ока боці ми виявили своєрідні автографи будівничих. Вони, очевидно, підписували свої деталі, і серед цих підписів більшість прізвищ – українські. Звичайно, все це ми задокументували, аби зберегти ті імена.
Як виявилося, будівлю зводили не для якогось одного пана замовника, а для цілої громади, яка стягнулась коштами для такої благородної справи. В інтернеті з’явилася інформація, що архітектор каплички – Стефан Зассовський. Але до нас зголосилася одна пані, яка тепер живе у Польщі. Її батько працював на тій будові, і як нам спільно вдалося з’ясувати, Зассовський був радше керівником будівництва. У проектній документації ми знайшли підпис архітектора, тільки не можемо його ідентифікувати, хоча й переглянули документи у Львівському архіві. Також виявилося, що певні елементи з каплички люди зберегли і передали для церковного інтер’єру. І це добре, що вони ними користуються! Ми не маємо наміру нічого ні в кого забирати!
Міхал Міхальскі:
– До речі, під час роботи в Язлівчику професор Цельонтковска підготувала проект каплички, яка буде зведена на місці перенесеного костелика. Бо хоч там раніше і стояла римо-католицька сакральна споруда, для громади те місце є важливим, освяченим. І тому вона забажала, аби там збудували капличку.
Романа Цельонтковска:
– Наостанок зауважу, що для мене важливим є те, як нас приймали люди, сприймали і підтримували. Вони навіть зібрали підписи на підтримку нашої роботи. І це приємно. З нами говорили, розповідали про історію того костелика, допомагали в пошуках людей, які його зводили.
Римо-католицька філіальна каплиця у селі Язлівчик була зведена у 1936-1937 роках коштом жителів Бродів та за сприяння Курії будівництва каплиць і народних домів, згідно з проектом, виконаним Будівельним відділом Тернопільського уряду воєводства 7.ІІІ.1933 р. Плани затверджені Тернопільським урядом воєводства 29.IV.1933 р. Відповідно до матеріалів Архіву механічної документації (ADM) у Варшаві, автором проекту був інженер Стефан Зассовський.
Філіальна каплиця належала бродівській парафії, що на той час охоплювала майже два десятки сіл. Римо-католицька громада села Язлівчик налічувала понад 70 осіб. Після Другої світової війни костелик не використовували за призначенням. У ньому був колгоспний магазин, склад, а пізніше архів, що призвело до занепаду сакральної споруди.
В роки незалежності костел стояв пусткою. У 2002 році під час проведення сільськогосподарських робіт поблизу споруди трактор зачепив нижню частину дроту громовідводу і потягнув разом із ним шатрову вежу, зваливши її на землю. В подальші роки будівля костелу, під дірявим дахом і з проломами в стінах, руйнувалася далі і до 2009-го була у вкрай поганому стані.
Довідка підготовлена архітектором-реставратором Ольгою Мер’є та науковим співробітником Бродівського історико-краєзнавчого музею Андрієм Корчаком
Римо-католицька каплиця в Язлівчику належить до групи дерев’яних костелів Львівщини першої половини ХХ ст. Вона представляє стиль модерн, втілений у дерев’яній сакральній архітектурі, та не має аналогів на теренах України. Унікальна об’ємно-просторова структура не повторюється в жодному українському дерев’яному костелі, навіть серед численних дерев’яних костелів Польщі аналогів такого костелика не виявлено.
Каплиця в Язлівчику – яскравий приклад зневажливого ставлення до пам’яток, датованих ХХ ст. Це політика радянського часу, коли модерн, сецесія та інші стилі першої половини ХХ ст. вважали буржуазними і вони “не являли цінності”, тому лише поодинокі споруди мали статус пам’яток архітектури. Жодний дерев’яний костел ХХ ст. такого статусу не отримав і не має досі, незважаючи на безперечну архітектурну цінність.
В архітектурному плані храм є однонавною зрубною дерев’яною спорудою з двома відсіками біля вівтарної частини для захристій та двома відсіками з боку головного входу для сходового майданчика хорів та підсобного приміщення. Дерев’яне ромбоподібне склепіння у центрі підтримується двома дерев’яними колонами, розміщеними на переходах головного приміщення у відступи. Незважаючи на десятиріччя руйнації, каплиця в Язлівчику збереглася в автентичному вигляді, без перебудов. Особливого колориту надає споруді стрімкий ґонтовий дах. Над входом залишилась квадратна основа, на яку раніше спиралася мініатюрна шатрова вежа, що увінчувалась кованим хрестом. Із архітектурних деталей особливої уваги заслуговують різьблений декор вхідних дверей, одвірок із зображенням дубового листя і жолудів та автентичні ковані залізні ґрати, що збереглися на деяких вікнах.
Уцілів і дерев’яний вівтар у вигляді порталу з колонами коринфського ордеру – також із дерева. Портал увінчує образ “Всевидючого Ока Господнього” в сонячному промінні. Внизу вівтаря зазначені ім’я фундатора – “Павло Голіновський” і дата – “1936”.
Із матеріалів інтернет-порталу та фото каталогу пам’яток дерев’яної архітектури “Дерев’яні храми України”, зібраних краєзнавцем Оленою Крушинською
ІКОМОС – Міжнародна рада з охорони пам’яток та історичних місць (від англ. ICOMOS: International Council on Monuments and Sites). Це асоціація професіоналів, метою діяльності якої є збереження і захист культурної спадщини у всьому світі. ІКОМОС був заснований 1965 року у Варшаві як результат Венеційської хартії і базує свою діяльність на принципах, закріплених у 1964 році Міжнародною Хартією зі збереження і відродження пам’яток та історичних місць (Венеційська хартія).
Ідея, покладена в основу ІКОМОС, датується Афінською нарадою з питань відновлення історичних будівель в 1931 році, організованою Міжнародною музейною радою. Афінська хартія 1931 року ввела поняття міжнаціональної спадщини. У 1964-му друга нарада архітекторів та спеціалістів з історичних будівель відбулась у Венеції та узгодила 13 резолюцій. Перша створювала Міжнародну хартію зі збереження і відновлення пам’яток та історичних місць (більш відома як Венеційська хартія); друга, запропонована ЮНЕСКО, створила ІКОМОС для опіки цією хартією.
Нині ІКОМОС налічує 7500 членів. За поодинокими винятками, кожен член має бути освіченим у галузі збереження будівель і бути практикуючим архітектором, археологом, інженером, проектантом, упорядником спадщини, архівником або ж істориком. Штаб-квартира організації – в Парижі.
Роман Чмелик, директор Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України, віце-президент Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв ICOM:
- Цю проблему, очевидно, треба розглядати комплексно. З одного боку є Музей народної архітектури і побуту у Львові, який має свою специфіку. Він збирає пам'ятки, що мають відношення здебільшого до української народної архітектури та побуту. Відомо, що костел у Язлівчику є витвором професійного архітектора і до того ж представляє польську сакральну архітектуру, тобто не має безпосереднього відношення до української народної архітектури і сфери зацікавлень конкретного музею. Та необхідно і доцільно подивитися на цю проблему, використовуючи державницький підхід у культуроохоронній сфері і пам'ятаючи про виклики сьогодення. Необхідно застосовувати нові підходи і взагалі змінювати певні концепції в музейному житті. Кожен фахівець повинен собі ставити питання і намагатися дати відповідь на них - що нам потрібно зараз збирати і як це використовувати для розвитку українського музейництва та збереження культурної спадщини України незалежно від її етнічної приналежності. Тому, можливо, Музей народної архітектури і побуту у Львові повинен переглянути й актуалізувати свій стратегічний план розвитку та доповнити певними розділами постійну експозицію. Так міг би з'явитися новий розділ містечкової чи маломістечкової архітектури і побуту, де могли б бути подібні об'єкти. Костел у Язлівчику зараз в розібраному стані, тому його належить терміново рятувати. Тож думаю, що єдиним правильним виходом у цій ситуації з точки зору професійної етики буде якнайшвидше перенести цю сакральну споруду до Музею народної архітектури і побуту та музеєфікувати її, тобто зробити з костелу музейний об'єкт, який став би органічною частиною наших сьогоднішніх уявлень про побут населення Західної України в минулому. Львівський Музей народної архітектури і побуту - один із найбільших в Україні (після Національного музею народної архітектури і побуту України, знаному як музей у Пирогові, та Музею народної архітектури і побуту Середньої Наддніпрянщини в околицях Переяслава-Хмельницького). Якщо ж говорити про Західну Україну, то це найбільший музей такого профілю. Тож він повинен відповідати усім сучасним вимогам і очікуванням, а також позитивно сприйматися у світовому та європейському культурному контексті. Такі музеї також мусять розвиватися, вони не можуть функціонувати "самі в собі і для себе". Мені здається, що додавання таких елементів, які б вносили певну новизну в експозиції, завжди зацікавить відвідувачів, і цього не треба боятися. Ба навіть більше, до цього треба сміливо йти! Інша річ, що самим музейним працівникам для таких кроків треба в дечому перелаштовувати своє сприйняття культурної спадщини - частіше звертати увагу на вимоги часу, застосовувати певні інноваційні підходи.
Лілія Онищенко, начальник управління охорони історичного середовища Львівської міської ради:
- Храм не використовувався і занепадав. Ще трохи, і його спіткала б доля дерев'яних костелів у двох сусідніх селах - Руда-Брідська і Станіславчик. Про них уже залишився тільки спогад і кілька дощок. Шансом для таких церков і костелів була б організація туристичної траси дерев'яними храмами Західної України (це якщо б у нас розвивалася і фінансувалася культура і були дороги). На жаль, при нинішній ситуації на знищення приречені більшість дерев'яних і мурованих костелів Львівщини, які не мають парафій і не використовуються. Для Язлівчика це добрий шанс урятувати свій храм, передавши його до скансену. Раніше про дивний костел у Язлівчику знало вузьке коло спеціалістів, тепер його зможуть побачити всі, хто прийде до музею. Не вписується в концепцію музею? А є така? Маємо шанс отримати новий чудовий експонат, і навіть якби він не вписувався в якусь концепцію, то її варто було б змінити.
Іван Косачевич, директор Музею народної архітектури і побуту "Шевченківський гай" у Львові:
- 26 березня нами був підписаний договір, згідно з яким ми з поляками, а саме з Гданською політехнікою, домовилися про довготривалу співпрацю, одним з етапів якої є встановлення на нашій території костелу із села Язлівчик. Вони платять за фундамент, самі його вибирають, роблять всі важкі роботи. Ми ж даємо тільки електроенергію, за яку вони заплатять, та допомогу кваліфікованих реставраторів. Це буде не парафіяльний, а музеєфікований об'єкт. До того, що цей костел буде на нашій території, як директор музею ставлюся позитивно - як до наповнення активної частини нашої експозиції. Звісно, існують питання доцільності чи недоцільності такого задуму, але, знову ж таки, як директор не можу противитися появі в нас експонатів - чи польських, чи будь-яких інших. Функція музею - збирати пам'ятки, які мають історичну цінність. А щодо цього костелу є рішення вченої ради, яка проголосувала за встановлення на нашій території цього костелу. Той процес вже триває. Я не дуже за, але й не дуже проти. Просто нас поставили перед фактом, і ми, як музейники, розуміємо: шкода загубити об'єкт, який вже розібраний.Цей костел стоятиме в зоні між "Львівщиною" та "Волинню". Будемо проводити зміни в генеральному плані музею. Костел, як і інші об'єкти, буде відкритий для відвідувачів.