Людина і світ. — 2000. — №11-12. — С. 43-47
Река времен в своем стремленьи
Уносит все дела людей.
И топит в пропасти забвенья
Народы, царства и царей.
Г. Р. Державин
Час... Він стоїть, повзе, йде, біжить, летить. Настає й минає. Змінюється і змінює людей... Сучасна людина сприймає час як певний абстрактний континіум, що є формою координації змінюючих один одного станів (явищ), їхньої послідовності та тривалості. Він характеризується однорідністю й безперервністю, одним напрямком, незворотністю та рівномірністю. А як трактувалася категорія часу в сакральних моделях найвизначніших цивілізацій?
Кожна така цивілізація, створюючи свій варіант сакральної моделі універсуму, його «хронотоп», окрім трактування категорії «простір», завжди по-своєму трактувала категорію «час», який не тільки вважався одним з визначальних об’єктивних параметрів існування світу, а й суб’єктивно переживався та усвідомлювався кожною людиною.
Нижче наведено результати аналізу сприйняття категорії часу в сакральних моделях Всесвіту найвизначніших цивілізацій.
Так, у месопотамській моделі час — усвідомлено чи скоріше неусвідомлено — сприймався як особливий простір, простір минулого й майбутнього, але без теперішнього, простір поза полем зору. При цьому минуле мовби зберігало подібність існування, «післяіснувало», а майбутнє «передіснувало» й, підготовлене та «одягнене» у форму, просто чекало миті своєї появи. Зразки минулого цінувалися найбільше, і все в часі для людей було звернене до минулого, орієнтувалося на минуле. Люди мусили повторювати вчинки попередніх поколінь. Подібна послідовність повторення вчинків, зв’язаних з «післяіснуванням», сягала божественного прототипу.
Таким чином, тільки повторення вчинків минулого покоління зв’язувало людей з божествами, і це підтримувало священний порядок, встановлений «на початку часу».
В єгипетському «хронотопі» час, який збігає в повсякденному житті видимого світу, вважався удаваним часом, дійсним же — час Вічності, час вищої реальності. Минуле і майбутнє перебувало в теперішньому, яке тривало вічно, проте було пов’язане з минулим.
У ханаансько-угаритській моделі Всесвіту час трактувався двоїсто. З одного боку він вважався вічним і непорушним, а з іншого — форма його виявлення була циклічною, бо регулярно повторювалися часові цикли, за днем наставала ніч, за ніччю день, за роком рік тощо.
Цікаво, що у трьох вищезгаданих «хронотопах» час був присутнім тільки тоді й там, де знаходилися події-предмети. Відсутність подій-предметів означала поняття «не-час».
Крім того, час був дискретним і якісно різнорідним як за рахунок природно-космічної обумовленості, так і внаслідок відмінностей звичайних буденних днів від свят на честь богів. Наприклад, усі дні та місяці року у стародавньому Вавилоні поділялися на «щасливі» й «нещасливі», отож те, що було можливим у певні дні або місяці, заборонялося в інші. По-різному оцінювався нічний і денний час: день вважався часом «добрим», а ніч — «недобрим». Про це згадано в давньоєгипетському «Гімні богу Атону»: «Ти (Сонце) заходиш на західному схилі неба — і земля в темряві, подібна до людини у смерті... Освітлюється земля, коли ти сходиш на небосхилі, ти сяєш як сонячний диск, ти розганяєш темряву, щедро посилаючи промені свої, і обидві Землі (Єгипту) прокидаються, радіючи...»
Антична коаліція цивілізацій уявляла час дещо по-іншому. Щоправда, еллінське трактування часу нагадувало єгипетське: час не мав хронологи, послідовності. Він вважався рухливим образом Вічності, якимось колом, де зливається теперішнє і майбутнє. Час був єдиним з уже існуючим, в якому все було «передзаданим» і «передздійсненим» богинею Дике. Колишні події, епохи, які змінювалися, могли знову повторюватися через певні проміжки часу, після закінчення «Великого року», «піфагорейської ери». Тобто для еллінського сприйняття часу була характерна циклічність світового руху.
Що ж стосується трактування часу в римській сакральній моделі, то воно було досить своєрідним. Час там розуміли лінійно, він був спрямований тільки вперед. Кінцевою його точкою римляни вважали дні розквіту римської цивілізації, які настали від часу заснування Римської імперії. До того римляни із жахом чекали кінця існування свого Міста, обмеженого певною кількістю років («містичним числом», «Великим роком»), що були визначені в давнину явленням дванадцяти орлів Ромулу, засновнику Рима. Але після встановлення Августом імперії ці побоювання розвіялися: «Август знову заснував Рим, і нам нема чого боятися за його «життя». Майже те саме стверджував Вергілій у славетній «Енеїді» устами самого Юпітера: «Я ж могутності їхній не кладу ані межі, ані страху, дам їм вічну владу». Саме з часів встановлення імперії Рим почали називати urbs aeterna, Августа оголосили другим засновником Вічного міста, а його дату народження — 23 вересня — відправною точкою Всесвіту, «врятованого» імператором.
Втім, лінійна концепція часу сполучалася з його циклічністю, адже повторення циклів світового буття та свят у кожному році вважалося таким же закономірним, як і постання вічного й великого цілого — імперії.
У трактуванні часу в індуїстсько-буддійській коаліції цивілізацій чимало неповторних особливостей. У ведизмі час виступає як єдиний кругообіг, як колесо космічного устрою, — вічний рух у колі народжень і смертей. Звідси, безумовно, походить і славетне вчення про карму — переселення душ.
В індуїстському «хронотопі» час — це також колесо космічного устрою, безліч повторюваних циклів. Кожний індуїстський Всесвіт з безлічі інших світів («Універсум» з великої букви, що підтримується «дхармою» — загальним єдиним вічним порядком) проходить цикли виникнення, розвитку й загибелі. Більш того — ця безліч світів являє собою лише ланцюг виникнень, існувань і загибелі через певний проміжок часу. Такий цикл — «кальпа» складає так званий «день Брахми», його «видих» і триває 4 320 млн. «людських» років. Коли закінчується «день Брахми», настає період «пралайя» — розчинення Всесвіту в небутті, тобто починається «ніч Брахми» (або «сон Брахми»), його «вдих», який також триває одну «кальну». З початком «сну Брахми» космічний вогонь пожирає черговий універсум, і тільки після «ночі Брахми», з його «пробудженням» все повторюється знов і знов.
Що ж стосується «хронотопу» буддійського універсуму, то тут простір і час взагалі не можна розглядати окремо, настільки міцно вони злиті на якомусь макроскопічному рівні.
Втім, буддійський універсум не є вічним. Лише «сансара», «дванадцятичленне коло» буття, яке обертається в обидві сторони, не має ані початку, ані кінця. Час існування буддійського універсуму — одна «махакальпа», поділена на чотири «кальпи», які тривають мільйони років. «Махакальпи» бувають двох типів: «буддакальпи» — час появи у Всесвіті будд і «шуньякальпи» — «порожні кальпи», тобто час повної відсутності будд.
Вихід же всього живого з кола «сансари» — то лише нірвана, яку символізує біле порожнє коло.
Далекосхідна коаліція цивілізацій запропонувала у своїх сакральних моделях Всесвіту два варіанти трактування часу: конфуціансько-синтоїстський і лаоський.
Конфуціанський час «цзю» — коло. Все, що є, було й буде. Те, що було колись, завжди може повторитися. Будуть змінюватися пори року, дні і ночі, будуть сходити й заходити сонце і місяць, мудрі правителі на початку династичного циклу зміняться дурними в кінці, а на початку наступного циклу знову з’являться мудрі правителі. Були й будуть «цзюнь-цзи» — «зразки поведінки», були й будуть неправедні правителі й корисливі чиновники — «антизразки». Історія — то скоріше опис Вічності, адже ніякої зовнішньої і відстороненої від сучасних подій історії не існує. Вічності же можна легко «торкнутися» рукою.
Синтоїстський час також є циклічним і зверненим у минуле. Минуле — непорушна норма, адже теперішнє майже миттєво минає, а майбутнє також пройде і стане минулим. Все, що живе тепер і в майбутньому, незалежно від діянь у цьому світі рано чи пізно, але завжди — такий абсолютний закон життя — відійде в минуле.
А ось даосизм дає якісно інше трактування часу. Там універсум — буквально простір і час — з’єднані з Дао. В цьому незвичайному «хронотопі» велике Дао рухається по колу, досягаючи мети, потім знову повертається до витоку, до центру, прагнучи досягти початку, спокою та постійності. Саме в цьому стані все набуває істинної суті, стає реальним у вищому сенсі цього слова. Отже, кожна річ, кожна істота таким чином долучається до стану всеєдності, тобто повертається до Єдиного, або Вищого Небуття. Відтак усе знову стає рухомим, долучаючись до життя в новій якості, а потім знову повертається у стан спокою. Цей рух туди — назад мовби розвертає Дао, викликаючи зміни.
У сакральних моделях доколумбової коаліції цивілізацій присутнє вже знайоме нам трактування часу як окремих циклів. Втім, воно вирізняється й деякою своєрідністю.
Так, в ацтекських циклах часу, де все повторюється (кругооберт пір року, послідовність руху планет тощо), час є «просторовим». У нього занурюються природні явища й людські вчинки, він вбирає в себе якості, що їх має кожне певне місце й мить. Кожна «мить-місце» неминуче визначає все, що в ньому знаходиться. Така концепція багато в чому перегукується із сучасним розумінням просторово-часової структури, зокрема її зв’язку з людською думкою.
До речі, ацтекське повторення циклів, як і Всесвіт, не було вічним. В кінці кожного циклу тривалістю всього 52 роки наставала миттєва «смерть одного життя» універсуму. Більш того, вона могла стати й остаточною «смертю», якби настав «науї оллін» — день припинення існування чергового Сонця, його руху. Тільки виконання божественних обрядів надавало ацтекам можливість знов і знов рятувати або бодай відстрочувати загибель їхнього Всесвіту — й після «миті смерті» наставало «нове 52-річне життя», новий цикл існування.
У майяському «хронотопі» час також трактувався як повторення космічного ритму, підвладного таємничій та всемогутній силі творення і руйнування. Кожен інтервал часу (день, місяць, рік) був присвячений певному майяському божеству-охороннику і трактувався як «ноша» для нього. Минуле, теперішнє, майбутнє прагнули стати одним цілим, і шлях богів, що змінювали один одного, — носіїв окремих відтинків часу був нескінченним, мав вигляд вічного кола. Дні, місяці, роки розумілися як «члени якоїсь команди», що марширує у Вічність. 52-річний календарний цикл був присутній у майяській концепції часу майже за 1000 років до ацтекської. Він тлумачився як «смерть одного життя» універсуму — «початок наступного життя» з фатальною небезпекою загибелі Всесвіту в кінці кожного 52-річного циклу.
А тепер ми підходимо до трактування часу в сакральних моделях «авраамітської» коаліції цивілізації, де час мас вигляд спиралі, яка розгортається в лінійну конструкцію з незворотною спрямованістю вперед, у майбутнє.
Вперше подібна концепція часу висувається в іудаїстській моделі Всесвіту. Простір в іудаїстській світобудові — то скоріше «олам», «століття», тобто потік часу, який несе в собі весь світ як історію; простір — усередині «оламу». Він с «місцем незворотних подій», адже Ягве — пан нескасованої миті, з якої почалася історія, Ягве — існуючий вічно пан історії.
У «Торі» розгортається грандіозна панорама «всесвітньої історії», яка складається з кількох етапів. Перший — створення Богом світу й людей, людське життя в Едемі і їхнє вигнання. Далі йде розмноження й розпуста людей події, які спонукають Ягве винищити за допомогою потопу майже весь рід людський. Другий етап відкривається «завітом» — договором («беріт») між Богом та врятованим ним від потопу Ноахом (Ноєм). Він від усього людства зобов’язується виконувати волю Бога, а Бог обіцяє, що «більш не буде потопу, щоб землю нищити» (Бут. 9:11). Пізніше укладається новий договір між Ягве й Авраамом. Втім, цим договором охоплено лише частину людства, а щодо решти продовжує діяти попередній договір.
Четвертий стан — укладання через Мойсея договору між Ягве і дванадцятьма «колінами» ізраїльськими (при цьому попередні завіти-договори не скасовуються). П’ятий етап відкривається договором, «завітом вічним» між Ягве й Давидом, безумовно, за умов повного додержання зобов’язань щодо Бога. Шостий етап починається новим, укладеним у 458-457 pp. до н.е. завітом між Ягве і громадянсько-храмовою іудейською громадою: «...ми складаємо певну умову і підписуємо, а печатку кладуть наші зверхники, наші левити, наші священики» (Неєм. 10:1).
Напрямок часу в іудаїстській моделі світоустрою — вперед від створення світу до напруженого чекання великої події, яка вирішує історію, — до пришестя «машіаха». Навіть таємниця й велич Бога прикладені до категорії часу: «І поблагословив Бог день сьомий і його освятив...» (Бут. 2:3).
У християнській моделі універсуму час знову уявляється лінійним, це знову «олам» — потік часу, який несе в собі всі речі, весь світ як історію. Боговтілення відбулося в історії лише один раз, і Страшний суд також відбудеться лише один раз. Вперед і тільки вперед — від створення світу до другого пришестя і Страшного суду, в одному-єдиному циклі існування Всесвіту.
У християнстві теж присутня Вічність — aeternitas, тобто постійність, яка передувала часові й була причиною його появи, яка існувала «до світу», «зі світом» і «після світу» й належала Богу, що «не був, не буде, але завжди є» — non fuit, nес erit, sed semper est. Символ Вічності — таке знайоме нам з попередніх моделей коло. А земний лінійний час — то лише «тінь Вічності», адже він є створеним, він почався разом з нашим світом і з ним же припиниться. Земний час — це ніщо інше як зміна людської історії, це tempus, поділений на два відтинки: до народження Христа й після того, від акту божественного творення до першого пришестя Христа й від спокути його мученицькою смертю на хресті до другого пришестя зі Страшним судом у «кінці часів».
Саме в «кінці часів» християнський універсум чекає страшна космічна катастрофа: Сонце й Місяць затьмаряться, зірки впадуть з неба, й саме небо згорнеться. Тоді грізний суддя Христос сяде на престол, почнеться Страшний суд людських істот, і від престолу поллється вогняна ріка. Земля і все людство повернуться до Творця; лінійний час згорнеться, тобто повернеться у Вічність, яка лежить у кінці буття.
Разом з тим у християнському «хронотопі» присутня й деяка циклічність, яка підтверджується християнськими святами. В них з року в рік повторюються події земного життя Христа: його народження і хрещення, вступ в Єрусалим, розп’яття, воскресіння, явлення учням тощо.
Що ж стосується ісламського віровчення, то час і там вважається лінійним і рухається, як і у християнстві, від створення Аллахом Всесвіту до миті Страшного суду. Проте час в ісламі не має тривалості, існують лише миті, інакше кажучи, час може бути і зворотним. Більше того — послідовний ланцюг подій може бути розірваний, навіть повернутий назад волею Аллаха, адже тільки він — над усім. Уся священна картина світоустрою є лише сукупністю актів божественного творення, яке повторюється безліч разів. Цикл існування Всесвіту в ісламі тільки один і налічує всього 7 тисяч років.
До речі, в зороастризмі, окремі положення якого увійшли й до християнського, і до ісламського віровчень, час також є лінійним. Він починається від створення Всесвіту Ахура Маздою й має лише один цикл існування тривалістю в 12 тисяч років (за іншою версією — 15 тисяч). Усе закінчується появою Спасителя, який повинен очолити сили добра, після чого відбудеться Страшний суд над людьми.
Завершуючи аналіз трактування категорії сакрального часу, можна зробити деякі висновки. Досить часто сакральний час має предметне наповнення, відсутність якого породжує «не-час», «провалля» часу. Час є якісно неоднорідним, а іноді характеризується аритмічністю (наприклад, стиснення генеалогії царів шляхом виключення з неї негативно оцінених ланок ланцюга часу або «розтягнення» генеалогій, що виявляється у включенні до них міфічних ланок).
Що ж стосується напрямку сакрального часу, то тут існує кілька концепцій. За першою час є циклічним, причому у двох варіантах: 1) кількість циклів існування Всесвіту безмежна, і вони раз у раз повторюються; 2) кількість циклів обмежена, після того універсум може загинути назавжди. Друга концепція пропонує циклічно-лінійне трактування сакрального часу, тобто існує вічне «тепер», нерозривно пов’язане з минулим. Згідно з третьою концепцією, час має вигляд спиралі, яка розгортається в лінію, що веде тільки в майбутнє.