Самобутність дерев’яних церков Гуцульщини

Під охороною держави на Івано-Франківщині перебуває 587 пам’яток сакральної архітектури, серед них – 446 церков та 88 дзвіниць. Відомими є такі церкви: Святого Духа в м. Рогатині; св. Василія Великого в с. Черче Рогатинського району; архистратига Михаїла в с. Устя Снятинського району; Різдва Богородиці в с. Рожнів; Йоана і Анни в с. Смодна Косівського району; Собору Богородиці в с. Нижній Вербіж Коломийського району та ін. Журналіст Богдан Скаврон зазначає, що з 1991 року станом на червень 2009 року на Івано-Франківщині згоріло 17 дерев'яних церков. Ще 12 старих храмів релігійні громади розібрали через поганий стан несучих конструкцій. За даними обласного управління охорони культурної спадщини, негайного проведення ремонтно-реставраційних робіт вимагають 129 дерев’яних церков, для ліквідації аварійного стану яких необхідні мільйони гривень [1].

Ось така невтішна статистика, позитив до якої може внести той факт, що ще п’ять років тому Міністерство культури України домовилося з польським Центром досліджень і документування історичних пам'яток про укладення спільного списку давніх дерев’яних храмів для внесення їх до списку ЮНЕСКО. В 2009 році на Івано-Франківщині обрали дві старовинні церкви – у м. Рогатин і в с. Нижній Вербіж Коломийського району, хоча із певними застереженнями.  Тому надія на визнання цих святинь існує, проте багато що залежить від того, у якому стані будуть ці храми, коли експерти будуть їх оцінювати.

Церковна дерев’яна спадщина Івано-Франківщини викликає великий інтерес у дослідників духовної культури України. Це зумовлено тим, що населення краю належить до різних етнографічних груп: лемки, бойки, гуцули та ін. Як зазначає дослідниця Людмила Прибєга: «Серед гірського населення українських Карпат своєю самобутністю та глибиною традицій народної культури, мистецтва, побуту особливо вирізняються гуцули. …Гуцули природжені лісоруби та теслі. Тому гуцульські будівлі якісні й міцні, мають чітку планувально-просторову структуру та вишукані пропорції» [2].

У загальних рисах гуцульський храм з дерева є п’ятизрубним, хрещатим у плані і одноверхим. Центральний зруб має квадратну форму і завжди увінчується восьмигранним наметовим верхом на барабані. Для того, щоб захистити храм від дощів і снігу, гуцульські майстри завжди робили широке піддашшя.

На основі такої архітектурної схеми у XVIII-XIX ст. у гуцульському краї постало немало церков у різних варіантах. Селище Ворохта Надвірнянського району, яке розкинулося у мальовничій частині українських Карпат, відоме багатьом любителям зеленого туризму. Очевидно, ті, хто проявляє інтерес до дерев’яних пам’яток, звертають увагу на два храми цього селища. У багатьох джерелах з дерев’яної архітектури, як колишніх радянських, так і сучасних, ворохтянська церква Різдва Богородиці вважається найдосконалішою за формою і пропорціями серед усіх гуцульських. Вона була побудована  ще 1615 року в с. Яблуниця того ж району (улюблене місце літнього і зимового відпочинку), а в 1780 році її перенесли у Ворохту і поставили на пагорбі, де вона височіє над річкою Прут.

Незважаючи на понад двохсотлітню історію храму, його первісна композиція дійшла до нашого часу незмінною. «Вона відбиває … хрещату схему з одним центрально розташованим верхом. Чотири зруби (бабинець, вівтар і два бічні рамена), які прилягають до просторого, високого й добре освітленого четверика нави, помітно поступаються йому за висотою й мають прямокутну, витягнуту в поздовжньому напрямку форму», – наголошує Л. Прибєґа [2]. Майже рівновеликі рамена просторового хреста є меншими за висотою від центрального зрубу і завершуються двосхилими дахами з фронтонами та невеличкими маківками з хрестами над причілками [2]. В інтер’єрі храму домінує багатоярусний, витягнутий вгору й добре освітлений простір нави. Якщо церква такого типу в м. Коломия дещо присадкувата, то храм у Ворохті відзначається стрункими пропорціями і вдалим завершенням. За радянських часів в 1979 році його реставрували архітектори Б. Кіндзельський, Г. Крук, І. Могитич. У часи незалежності богослужбова молитва у храмі відродилася завдяки монахам Студитського Уставу (УГКЦ) із с. Дора поблизу Яремче.

Власне у цій місцевості ми продовжимо далі знайомитися із дерев’яними шедеврами Гуцульщини, але ще згадаємо новітню церкву Петра і Павла у Ворохті. Вона збудована в 1924-1925 роках і має більшу висоту, сучаснішу архітектурну форму і ще не понівечений природою та історією деревний матеріал. Стоїть у центрі селища поблизу траси, належить греко-католицькій громаді Ворохти. Богородична церква спонукає цікавого подорожнього (в тому числі й автора) призупинитися і порівняти те, як народні майстри різних століть в одному селі вклали душу і серце у два різні храми з дерева, які розділяє біля 150 років…

Якщо вирушити із Ворохти у напрямку Яремче, у селах Кремінці та Микуличин можна також зупинитися біля дерев’яних храмів – відповідно св. Димитрія (датується XVIII ст.) і Пресвятої Трійці (1868 р.). По цій трасі відкриваються ще мальовничіші краєвиди; мости, зведені за часів Австро-Угорщини; чисельні приватні садиби із недешевими для середньостатистичного українця послугами для відпочинку у цьому райському куточку Карпат. І, мабуть, незначна частка зелених туристів (більшість прагне в першу чергу побувати на відомому водоспаді), сьогодні зверне увагу на той факт, що у м. Яремче знаходиться прекрасний дерев’яний храм. У XVIII ст. в с. Ямна, яке по суті належить сьогодні до цього міста, була зведена дерев’яна церква св. Івана Милостивого. Квадратний центральний зруб, який є високо піднятий вгору, «переходить у восьмерик і вінчається наметовим покриттям та маківкою з хрестом» [3].  Бокові відгалуження є короткими, а піддашшя оперезує всю споруду. Тому дослідники наголошують, що храм сприймається як компактний і стрункий. Така вертикальна форма церкви св. Івана Милостивого робить її подібною певним чином до давньої церкви у смт. Ворохта.

Оригінальним довершенням відзначається дерев’яний храм чуда архистратига Михаїла в с. Дора, практично це околиця м. Яремче. Збудований у XVII ст., частково «ровесник» ворохтянської церкви. Михайлівська церква розкинулася на пагорбі, до неї веде під’їздна поката дорога, а також бруковані східці. Вхід має із боку кладовища (до речі, часто у вічі впадає те, що біля гуцульських церков знаходяться кладовища).

Журналістка Вероніка Заник у своїй статті наводить твердження відомого реставратора із Національного музею у Львові Володимира Мокрія: церква від початку свого існування суттєво змінилася. Двісті-триста років тому вона не була помальована ні зовні, ні з середини і мала природний охристий колір мореної сосни, хоча її відновлювали в 1844 році. На початку XX століття стіни Михайлівської церкви в Дорі повністю зафарбували і розписали. У 1950-их роках місцевий художник поновив орнаменти святині [4].

Архітектурна форма церкви чуда архистратига Михаїла відзначається тим, що має крупніший центральний зруб. Бокові об’єми покриті дахами з фронтонами. До  бабинця приєднується тамбур. Вітки хреста перекриті двосхилим дахом, з фронтончиками і з декоративними банями.

В. Заник у своїй статті наголошує, що на прохання парафіян реставратори залишили храмові більш сучасний звичний вигляд (не повертали його до первісного). Більшість зображень іконостаса (пророчий, апостольський ряди), який є різьбленим з дерева, належать пензлеві майстра XIX століття. Під цим шаром, щоправда, є й давніші образи. [4]. Такий іконостас належить до шедеврів гуцульської духовної культури.

З 1946 по 1990 роки в старовинному храмі діяла громада РПЦ. У період релігійної свободи Михайлівська церква цієї живописної гірської місцевості повернута законним власникам – греко-католицькій громаді.

Нову сторінку в історії с. Дори відкрили греко-католицькі монахи Студитського Уставу, які в 1935 році за благословенням тодішнього митрополита Андрея Шептицького приїхали сюди на постійне проживання. Подружжя Кокорудзи (Ілля та Іванна), яке мало в Галичині славу меценатів, радо віддали у Дорі в користування монашої спільноти два будинки та велику частину поля. Навесні 1936 році монахи-студити заснували ремісничу школу і безкоштовно навчали гуцульських хлопців, які виявляли охоту до науки. Навесні 1937 року в Дорі розпочалося будівництво монастирського храму св. пророка Іллі, яке завершилося вже влітку наступного року. Церква постала у гуцульському стилі, у вигляді хреста. Встановлено особливий іконостас овальної форми, до виготовлення якого долучився директор місцевої школи Іван Свищук. Ікони на іконостасі створені методом випалювання і частково оздоблені різьбою.

Журналістка Вероніка Заник характеризує Святоіллінську святиню як «компактну, доладну, зі шляхетно потемнілого смерекового зрубу, під дерев’яною ґонтою» [4]. Можна погодитися з нею в тому, що сакральна будівля вабить подорожніх. У цьому автор цих рядків переконався, коли, забажаши зняти втому по виїзді з Яремче, зупинився автом біля дороги і помітив хрестоподібну в плані, одноголову церкву. Вона є привабливою як зовні, так і з середини.

З 1946 року у приміщенні монастирської церкви діяв музей атеїзму. В 1990 році Святоіллінський храм повернуто Згромадженню Студитського Уставу, монахи якого невтомно трудяться на духовній ниві краю.

В 2000 році в урочищі в урочищі Товстий Діл с. Дори було освячено новозбудовану церкву верховних апостолів Петра і Павла, до постання якої спричинилося монаше Згромадження св. апостола Андрія (походить з Аргентини і діє нині в лоні УГКЦ), зокрема, о. Ярослав Свищук. Виконана з дерева, церква є взірцем новітнього церковного будівництва. Згаданий священик власноруч виконував розпис іконостасу. На монастирському подвір’ї знаходяться  скульптури-погруддя тринадцятьом мученикам УГКЦ.

Беручи до уваги географічні ознаки гуцульського краю, не можна не оминути ще одного важливого місця, де знаходиться пам’ятка всеукраїнського значення – із своєю історією та сучасними проблемами. Це м. Коломия, де практично на об’їздній дорозі знаходиться церква Благовіщення в м. Коломиї.  Ми звернемо увагу на архітектурні риси давнього коломийського храму, який, хоч і не розміщений в гірській місцевості, та зарахований дослідниками до гуцульських дерев’яних пам’яток. Дослідники припускають, що з часу заснування (1587 р.) Благовіщенська церква була тризрубною, одноверхою, а в XVII ст. з’явилися прибудови і храм став п’ятизрубним. «Якщо форма церкви Різдва Богородиці у смт. Ворохта розвивається по вертикалі, то храм у Коломиї за пропорціями присадкуватий, ніби стелиться по невеликому пагорбу», – зазначає дослідниця Л. Прибєга [2].  Дзвіниця, яка стоїть поруч Благовіщенської церкви, побудована у XVIII ст. і характерна для гуцульської школи. Маючи широке піддашшя, вона є композиційно спорідненою з церквою. Громадськість міста і УГКЦ б’ють у тривожні дзвони – Благовіщенська церква в найближчі роки може зазнати серйозної руйнації, попри те, що використовується як культова споруда. Натомість громада УПЦ Московського патріархату виступає проти передачі церкви Благовіщення їх законним власникам, більше того, робить мінімум зусиль для того, щоб зберегти святиню.

Автор свідомий того, що в рамках однієї статті важко передати враження від кількох церков гуцульського краю, та все ж подані основні історичні факти та архітектурні особливості, без знання яких ми не будемо повністю розуміти дерев’яні «секрети» народних умільців карпатської місцевості, їхньої ментальності і культури.

Світлини Лесі Малахівської, Івано-Франківська обл.-Львів, липень 2009 року

Список використаних джерел:

 1. Скаврон Б. Храми Гуцульщини для світу // Галицький кореспондент. – 2009. – 28 трав.

2. Прибєга Л. Дерев’яні храми українських Карпат. – К., 2007. –  С. 127-133.

3. Завада В. Церква у с.Ворохта / Пам'ятки архітектури та містобудування України. – К. : Техніка, 2000. – С. 123.

4. Заник В. Дві церкви, дві історії // Всеукраїнський туристичний журнал: Карпати. Туризм. Відпочинок. №1 (25), січень 2008  р. www.karpaty.net.ua/articles_25/dvi_cerkvy_dvi_istoriji.php