Днями мені показали запис у ЖЖ колишнього семінариста. Досить детально розкладаючи все по поличках, він розповідає про власне життя та побут у статусі вихованця духовного навчального закладу. Доволі цікава тема змусила і мене написати кілька слів, а заодно, опосередковано й відповісти автору.
Днями мені показали запис у ЖЖ колишнього семінариста. Досить детально розкладаючи все по поличках, він розповідає про власне життя та побут у статусі вихованця духовного навчального закладу. Історія написана жваво, доволі відверто і цинічно. Саме так, як цього вимагає сучасний читач : багато суб’єктивних емоцій, часом допустиме навіть і гостре слівце. Для справи ліквідації масової неграмотності в заявленій темі, безперечно, такі мовні прийоми не лише допустимі, але й бажані. Доволі цікава тема змусила і мене написати кілька слів, а заодно, опосередковано й відповісти автору.
Варто зауважити, що життя семінаристів ніколи не було простим. Ні. Трохи перефразую і скажу по-іншому : життя семінаристів у всі часи було складним. Буквально у кожен з періодів історії Церкви в людей, що мали намір цілковито присвятити себе священству, знаходилось безліч проблем. В часи офіційної атеїстичної пропаганди вихованці духовних шкіл страждали від існуючого режиму. У період становлення незалежної Церкви — від бідності. В часи відносної фінансової стабільності семінаристи страждають або від того, що їм занадто багато дозволяють, або навпаки – позбавляють елементарних вигод, доступних кожному студенту світського вишу середньої крутості.
Не забувайте і про те, що ми ведемо мову саме про юнаків, тобто тих людей, яким все ще належить психологічно сформуватись. Це в ідеалі, православні абітурієнти мали б з ясельного віку бути сформованими титанами духу, справжніми пастирями стада Христового, тільки в масштабі 1 до 4 і без диплому на руках. В реальному житті все зовсім не так. В духовні навчальні заклади приходять ті ж самі люди, що оточують нас усюди : в супермаркетах, на пляжі, навіть у клубах і дискотеках. Звісно, певний відсоток православної молоді вже передчасно хворіє на ПГМ, з цілком очевидним ризиком хронічного розвитку цієї хвороби. Такі люди з самого початку є проблемними і в усіх відношеннях збитковими людьми. Церкву вони не тільки не збагачують, але й перетворюють на великий майданчик для власних дослідів над Православієм. Однак переконлива більшість із них – це доволі нормальні юнаки, які піддаються навчанню. А це означає, що в них є всі перспективи стати кращими із священства.
Хотів би нагадати, що класичні духовні навчальні заклади завжди позиціонують себе, як наукові установи, в учбовому процесі яких саме духовне виховання особистості займає провідну роль. Семінаристів ніколи не називають учнями чи студентами. Вони є вихованцями. Духовні школи - це заклади закритого типу, де учбовий процес триває особливим чином. Студенти тут не тільки навчаються, але й постійно живуть, сплять, моляться, несуть необхідні послухи. А головне – дорослішають і чи не вперше у житті зустрічаються з реальним ідіотизмом дорослого церковного життя. Вихованцям у більш зрілому віці особливо складно і боляче сприймати існуючі в цій «системі» правила, бо дуже часто вони вступають у повне протиріччя з тими уявленнями про Церкву, які вони особливо цінували і випещували ще до поступу. Юнаки, які пройшли непростий армійський досвід, часто наївно і зовсім по-дитячому вірять, що семінарія стане цілющим бальзамом для втомленої християнської душі. Але так трапляється не завжди.
Не можу не приховувати свого розчарування тим сумним фактом, що сучасні реформи релігійної освіти все далі відсувають від тих, хто навчається, справжнє духовне життя, роблячи їх заручниками модерної схоластики. Буквально на наших очах богословська освіта, на європейський манер, все більше стає самоціллю, а не засобом пізнання Живого Бога. Для Церкви - це справжня трагедія. Насправді ж, кожному богослову, тим паче священнослужителю, важливо не лише знати основні правила духовного життя, але мати хоч якийсь досвід використання їх на практиці. Саме цього навчають у духовних школах.
Ось вам реальний приклад. Ще раніше у своїй книжечці про Ісіченка я писав, що на мою скромну думку однією з причин, яка призвела до пекельного падіння Юрія Андрійовича зі становища православного ієрарха до творця власної секти, стало те, що він ніколи не навчався в семінарії, а отже, не пройшов конче необхідного духовним особам вишколу. Світська освіта зробила його більше гордим, аніж мудрим. Масла у вогонь суттєво підлило й те, що свого часу його реальні церковні заслуги не були адекватні тим нагородам і посадам, які він враз почав отримувати. Згідно з усталеною практикою священицьких нагород, замість належного йому ієрейського набедреника, він чомусь отримав сан архієпископа. Якби навчався у семінарії, то знав би порядок і своє місце. Відтак, не зійшов би у гордині з розуму. Те, про що веду мову, звісно, - крайнощі. Але, яка вам різниця, на скільки відсотків у вас "поїде дах" : на 78 чи все-таки на 34? Як на мене, то немає жодної різниці, бо однаково страшно і те, і друге.
Коли мене запитують, чому я не служив у війську, то завжди жартома відповідаю, що священикам йти в армію не обов’язково хоча б тому, що вони раніше своє відслужили в семінарії. Думаю, зі мною погодиться кожен, хто мав радість по-новому відчути своє пастирське покликання саме під час навчання. Насправді, це унікальний досвід життя та мистецтво налагодження стосунків між кількома поколіннями священнослужителів та вихованців. Звісно, багатьом такий досвід може стати непосильною психологічною ношею. І слава Богу, якщо ці люди в кінцевому результаті священиками таки не стають. Бути пастирем багато складніше, аніж просто навчатися в духовній школі. А той, хто безвольно почав ламатися вже на початку дороги, навряд чи зможе гідно пройти нею до кінця. Свої семінарські роки я завжди згадую з ностальгією і як одні з кращих років життя. Звісно, було все, і не лише у рожевих кольорах. Тільки дивлячись на це вже з точки зору митрофорного протоієрея, чудово розумієш, наскільки життєво необхідно було все це безглуздя : в ньому було багато мудрості.
Закінчуючи оповідати власну історію, невідомий нам автор гордовито хвалиться, що не бажаючи далі терпіти ідіотизм семінарської системи, він показово зняв підрясник та просто на очах проректора жбурнув його до смітника. За свій героїзм він, звісно, отримав багато схвальних відгуків у коментарях. Якщо ж ви запитаєте мене, чи правда все те, що було написано у згаданому ЖЖшному тексті, то скажу лише одне : там багато виключно суб’єктивної правди.
Семінарій у світі багато, і зовсім не факт, що нові семінаристи потраплять у навчальний заклад саме такого, досить невисокого духовного рівня. Не забувайте, що з того часу минуло не менше десяти років. А це означає, що в психології людей змінилось досить багато, в т.ч. і в свідомості вищого духовенства. Багато молодих керівників у духовних школах, маючи можливості і бажання, суттєво ламають звичні і застарілі семінарські стереотипи.
У будь-якому випадку особисто я зовсім не вважаю дезертирство християнською чеснотою. Навіть і тоді, коли воно має певні логічні і моральні виправдання. Власна пастирська Голгофа починається не зі співу «Аксіос», а з ревного догляду за кадильними вугликами.
Дякую всім за увагу :)