Проблематика вивчення середньовічного Галича знайшла своє відображення у найрізноманітніших галузях історичної науки. Проте, однією з найцікавіших та малодосліджених видається нам тема церковного життя столиці Галицької землі.
Проблематика вивчення середньовічного Галича знайшла своє відображення у найрізноманітніших галузях історичної науки. Проте, однією з найцікавіших та малодосліджених видається нам тема церковного життя столиці Галицької землі. Доволі динамічний суспільно-політичний розвиток Галича впродовж середини ХІІ – середини ХІІІ ст. сприяв встановленню та укріпленню інститутів церковної влади у Галицькому, а пізніше і у Галицько-Волинському князівстві. Зокрема, з літописних джерел відомо, що у другій половині ХІІ ст. в Галичі вже існувало окреме єпископство. Адже у 1165 р. на сторінках Київського літопису вперше згадується галицький єпископ Кузьма, а у 1187 р. даний нарратив фіксує існування кафедрального собору Успіння Пресвятої Богородиці[1]. Загалом ж за результатами історико-археологічних досліджень, які перманентно проводяться від другої половини ХІХ ст., на сьогоднішній день встановлено, що протягом середини ХІІ – початку XIV ст. у Галичі було закладено близько п’ятнадцяти християнських храмів[2].
Храм св. Пантелеймона кін. ХІІ – поч. ХІІІ ст. Сучасний стан після реконструкції (Фото А.Стасюка)
В силу різних складних суспільно-політичних перепитій, що спіткали історичну долю Галича впродовж XV – XX ст., із численної кількості галицьких середньовічних церков до наших днів із значними перебудовами та реконструкціями вціліли тільки дві. Зокрема, це храм св. Пантелеймона кінця ХІІ – початку ХІІІ ст. та церква Різдва Христового першої половини XІV ст. Оскільки храм св. Пантелеймона є найдавнішою збереженою сакральною спорудою середньовічного Галича, то вважаємо за доцільне більш детальніше зупинитися на історії виникнення та дослідження цієї унікальної пам’ятки.
Вперше науковим дослідженням даний храм піддався в другій половині ХІХ ст. Зокрема, в цей час солідні наукові праці даній проблемі присвятили краківський мистецтвознавець В.Лущкевіч, львівський церковний історик А.Петрушевич і відомий архітектор та реставратор середньовічного Львова Ю.Захарієвіч[3]. На початку ХХ ст. ґрунтовну монографію з історії середньовічної архітектури Галича написав Й.Пеленський[4]. Також, у своїх наукових роботах проблемним ділянкам історії храму св. Пантелеймона приділили увагу Я.Пастернак, П.Раппопорт, О.Іоаннісян, Т.Рождєственська, І.Могитич, Ю.Лукомський, Б.Томенчук[5]. Таким чином, слід відзначити, що на даному етапі вивчення поставленої нами проблеми, не відчувається браку спеціалізованої літератури. Тому, спробуємо на основі масштабного історіографічного досвіду та власних спостережень проаналізувати середньовічну історію церкви св. Пантелеймона.
Серед численних літописних повідомлень, що стосуються історії Галича ХІІ-ХІІІ ст. не зустрічається жодної згадки про заснування чи функціонування храму під титулом св. Пантелеймона[6]. Також немає повідомлень аналогічного контексту у середньовічних джерелах польського та угорського походження[7]. Отже, про початкову історію даного церковного комплексу з традиційних письмових джерел фактично нічого невідомо. Вперше про функціонування цієї споруди подають інформацію численні графіті збережені на стінах галицького храму. Зокрема, найвідоміший в історичній науці напис на південній стіні, який більшість істориків та палеографів відносять до періоду князювання в Галичі Мстислава Мстиславича Удатного (Msczislaus Msczislawicz, 1219-1228 рр.), чітко вказує сакральний титул церкви св. Пантелеймона[8]. Також, серед низки середньовічних графіті на стінах Пантелеймонівського храму існує доволі цікавий напис з цифрою «1194», який за оцінками Т.Рождєственської є датою завершення будівництва церкви[9]. Отже, з вище наведених палеографічних джерел можна констатувати, що храм св. Пантелеймона був закладений у кінці ХІІ ст., а впродовж перших трьох десятиліть ХІІІ ст. функціонував як один із церковних осередків середньовічного Галича.
Коротко розглянувши постановку питання про час заснування церкви св. Пантелеймона в Галичі, зосередимо нашу увагу на проблемі ідентифікації особи засновника цієї сакральної споруди. Перші дослідники Пантелеймонівського храму – А.Петрушевич І.Шараневич та Ю.Захарієвіч, в кінці ХІХ ст. обґрунтували теорію, згідно якої фундатором даної церкви був волинський і галицький князь, а з 1253 р. перший руський король Данило Романович (Rex Danielo, 1202-1264 рр.)[10]. Окремої позиції, щодо історії заснування церкви св. Пантелеймона дотримувався польський мистецтвознавець В.Лущкевіч, вважаючи відповідний храм Успенським собором Галича, перебудованим після занепаду столиці на церкву св. Пантелеймона[11]. На основі власних ґрунтовних історико-археологічних, палеографічних та архітектурних студій, проведених у 1909-1914 рр., Й.Пеленський дійшов висновку, що храм св. Пантелеймона зведено біля 1200 р.[12]. Оскільки з 1199 р. в Галичі володарював галицько-волинський князь Роман Мстиславич (Romanus, 1199-1205 рр.), то цілком імовірно, що засновником церкви був даний правитель. Хоча сам Й.Пеленський у своїй монографії чітко не вказує ім’я можливого фундатора храму, однак хронологічне датування ним сакральної будівлі дозволяє опиратися на вище наведені припущення.
Середньовічний портал храму оформлений у романському стилі
Слід також зауважити, що трактування побудови храму св. Пантелеймона, за висновками Й.Пеленського, було сприйнято більшістю наукового загалу і залишається одним з домінуючих у теперішній історичній науці. Зокрема, сучасний дослідник середньовічного Галича Б.Томенчук, використовуючи надбання своїх попередників та результати власних досліджень, відстоює теорію, що засновником Пантелеймонівської церкви був князь Роман Мстиславич. Відповідну думку Б.Томенчук аргументує тим, що у 1199 р. прийшлий волинський князь в силу непростої політичної ситуації, що склалася в Галичі у кінці ХІІ – на початку ХІІІ ст., не став займати палацовий комплекс династії галицьких Ростиславичів (1084-1199 рр.), а вирішив, як засновник нової династичної лінії галицько-волинських князів Романовичів (1199-1340 рр.), збудувати власний замок. Такий комплекс було зведено на рубежі ХІІ-ХІІІ ст. неподалік старої резиденції князя Володимирка Володаревича (Wlodimirko, 1141-1153 рр.) разом із родовою церквою св. Пантелеймона, котру, як припускає Б.Томенчук, князь Роман присвятив пам’яті свого діда – великого київського князя Ізяслава Мстиславича (Isaslaus, 1146-1154 рр.), хрещене ім’я якого було Пантелеймон[13]. Варто підкреслити, що думку Б.Томенчука підтримує авторитетний дослідник біографії князя Романа Мстиславича О.Головко, який зокрема, не відкидає можливості поховання Романа після його трагічної смерті 19 червня 1205 р. саме у храмі св. Пантелеймона в Галичі[14].
Проте, окрім найбільш популярної версії про заснування церкви св. Пантелеймона, яку спершу окреслив Й.Пеленський, а остаточно обґрунтував Б.Томенчук, існує ще один варіант на який потрібно звернути увагу. Власне, мова йде про гіпотезу, яку в кінці ХХ – на початку ХХІ ст. висунули російські науковці Т.Рождєственська та О.Іоаннісян. На основі повторних палеографічних досліджень, згаданої вже графіті на південній стіні храму, дослідники дійшли висновку щодо нової інтерпретації змісту тексту давнього напису. Нагадаємо зміст даного тексту, який з початку ХХ ст. історична традиція пов’язувала з іменем князя Мстислава Мстиславича Удатного: «ВЪ КНЖНИІЕ МЬСТИСЛАВА [А ВЪ] ДЕРЖАВУ ИГНАТЬВУ ИСКАЛИ ЛЯХА ВЪ ПЛОТЕНИЖИ И НЕ НАШЛИ ВЫКЛАДЕНО ДАИТЬ… А Тому ПОСЛИ СИ ПОПОВЕ СТТО ПАНТЕЛЂИМОНА лазоръ симеонъ…тьи СТЕФАНЪ ДИМИТРЪ БГДАНЪ акнязь Данлъ….атниикомъ…ные жезлw случаить. – виділення наше А.С.»[15].
Згідно з уточненнями петербурзьких дослідників, зміст вище наведеного уривку відображає події 1187-1190 рр., коли після смерті галицького князя Ярослава Володимировича Осмомисла (1153-1187 рр.) тривало протистояння між законним наступником Володимиром Ярославичем (Wladimirum Halicziensem, 1187-1199 рр.) та позашлюбним сином Ярослава Осмомисла – Олегом Ярославичем (Msczislai ?, †1187 р.)[16]. Свою позицію Т.Рождєсвенська та О.Іоаннісян мотивують інтерпретацією змісту заголовка графіті, де чітко вказується протиставлення двох правителів: «В княжіння Мстислава а в державу Ігнатову – А.С.». Щодо імен синів Ярослава Осмомисла, то російські вчені, у випадку з Володимиром, опираються на сфрагістичні досліди В.Яніна, який припускав, що хрещеним іменем самого Ярослава Осмомисла або його сина Володимира могло бути ім’я Ігнат[17]. Натомість у ситуації із бастардом Олегом, Т.Рождєственська та О.Іоаннісян апелюють до згадок у «Хроніці Вінцетія Кадлубека» (Chronicam Polonorum Vincenttii Cracoviensis episcopi) та праці Я.Длугоша про незаконного галицького князя Мстислава (Msczislai) – рідного брата Володимира Галицького (Wladimirum Halicziensem), якого пізніше місцеві бояри отруїли[18]. На основі викладу даного матеріалу, російські дослідники датують храм св. Пантелеймона кінцем 80-х – початком 90-х рр. ХІІ ст. а, завершення будівництва церкви пов’язують з 1194 р.[19], що в свою чергу хронологічно співпадає із князюванням в Галичі Володимира Ярославича.
Отже, розглянувши дві доволі ґрунтовні версії з історії заснування храму св. Пантелеймона, слід підкреслити, що дані варіанти заслуговують на увагу. Хоча звичайно, у двох випадках є як сильніші, так і слабкі сторони, які потребують перевірки та подальших досліджень. Таким чином, враховуючи, що прямого документального свідчення про фундацію церкви св. Пантелеймона в Галичі за більш як столітню історію її дослідження не виявлено, доводиться в більшій мірі опиратися на хронологічний аспект датування храму, не відкидаючи можливість заснування Пантелеймонівської обителі як Володимиром Ярославичем так і Романом Мстиславичем.
Апсиди церкви св. Пантелеймона
З’ясувавши певні проблемні моменти пов’язані з хронологією датування та визначенням імовірного фундатора храму св. Пантелеймона, зосередимося на питанні передачі чи переходу даної святині під юрисдикцію католицької громади Галича. Загальновідомим в історичній науці є той факт, що сучасна церква св. Пантелеймона у с. Шевченкове Галицького району Івано-Франківської області від 1596 р. до 1945 р.[20] перебувала у власності монастиря Ордену Францисканців (Ordo fratrum Minorum) під титулом св. Станіслава. Зокрема, в пожалуванні польського короля Сигізмунда ІІІ Вази (Sigismundus Tertius, 1587-1632 рр.) галицьким францисканцям від 5 травня 1596 р. йдеться про те, що костел св. Станіслава (Ecclesiam Sancti Stanislai) протягом багатьох років був покиненою пусткою (a multis annis desertam ac derelictam)[21]. З документа польського монарха чітко простежується те, що костел св. Станіслава як структура католицької громади Галича існував вже перед 1596 р. Дану інформацію підтверджують акти Львівської архієпископської капітули (латинського обряду) від 1532 та 1552 рр., у яких не тільки вказується нерухомість святині св. Станіслава в Галичі (fundi sancti Stanislai in Halycz, 1532 р.), але й розповідається про те, що даний храм під титулом св. Пантелеймона давніше належав до грецького або руського обряду (de ecclesia seu sinagoga S.Pantalimonis ritus graeci seu ruthenici reducta, 1552 р.)[22].
Однак, достеменно встановити коли церкву св. Пантелеймона було переосвячено на костел св. Станіслава і за яких умов відбулася ця подія доволі не просто. Ще у кінці ХІХ ст. І.Шараневич, розглядаючи дану проблему, досить умовно припустив, що відповідна акція могла бути здійснена після 8 травня 1254 р., коли в Кракові відбулася офіційна канонізація покровителя Польщі – св. Станіслава (Щепановського). Зокрема, львівський історик відштовхуючись від того факту, що 1253 р. галицько-волинський князь Данило Романович був коронований папським легатом Опізо абатом з Месани (Oppiso abbas de Messano), який доречі і проводив вище згадану канонізацію, в умовах церковної унії міг передати церкву св. Пантелеймона ченцям з Ордену Домініканців (Ordo fratum Predicatorum). Сам І.Шараневич зазначав, що дана гіпотеза не підтверджена джерелами і базується виключно на припущеннях[23].
Костел Св. Станіслава на картині Наполеона Орди (ХІХ ст.)
Більшість дослідників храму св. Пантелеймона ХІХ – ХХІ ст. схиляються до думки, що дана святиня була передана католицькому духовенству після остаточного завоювання Галицької землі польським королем Казимиром ІІІ (Casimirius, 1333-1370 рр.) в 1349 р. [24]. Безперечними аргументами на користь такого твердження є найдавніша згадка галицького костьолу св. Станіслава від 1367 р. (Preapositum Tituli S.Stanislai), друкована у «Візії галицьких парохіальних церков станом на 13 грудня 1740 р. (Visitatio ecclesiae parochialis Haliciensis…13 Decembris 1740 expedita)»[25] та коментар Я.Длугоша щодо утворення в 1375 р. за понтифікату Григорія ХІ (Gregorius PP XI 1370-1378 рр.) Галицького латинського архієпископства (Haliciensis Archiepiscopatum), на потреби якого в Галичі було відібрано церкву грецького обряду[26].
Таким чином, у справі визначення часу переосвячення церкви св. Пантелеймона на костьол св. Станіслава, опираючись на групу прямих джерел як середньовічного так і пізнішого походження у співвідношенні з солідною історіографічною базою, слід погодитися з уже усталеним висновком, що дана подія могла відбутися між 1349-1375 рр.
Підсумовуючи опрацювання численних складних проблем, які ми намагалися частково окреслити, варто також дати відповідь на запитання чи являв собою храм св. Пантелеймона монастирський комплекс в період ХІІІ ст.? Відповідь на дане запитання спробуємо віднайти опираючись на наступні аргументи:
Отже, відштовхуючись від зазначених аргументів та враховуючи широко поширену на Русі монастирську традицію, можна доволі сміливо припустити, що храм св. Пантеймона в Галичі був церквою однойменного середньовічного монастиря. Також, даний монастир, являв собою один із західних форпостів оборонної системи галицької столиці. Після передачі сакрального комплексу католицькій громаді, певний час при колишньому православному монастирю знаходилася галицька архієпископська латинська капітула, перенесена до Львова у 1412 р. Достеменно не відомо, який церковно-правовий статус мала святиня до 1596 р, але саме в кінці XVI ст. зусиллями монахів Ордену Францисканців тут знову було відновлено монастир, що проіснував до кінця Другої світової війни.
Вигляд монастиря св. Станіслава (церква св. Пантелеймона) в кін. ХІХ – на поч. ХХ ст. (Фото з монографії Й.Пеленського с. 4)
Загалом, історія середньовічного Пантелеймонівського монастиря є досить цікавою, але водночас мало вивченою. Адже попри наявність великої кількості наукових публікацій по даній темі, більшість з них присвячена тільки церкві св. Пантелеймона. Натомість, актуальною залишається проблема функціонування самого монастиря в ХІІІ ст. Зокрема, terra incognita є питання пов’язані з визначенням монастирських володінь, економічно-матеріальною базою монастиря, кількістю послушників та монахів і звичайно церковно-правовим та канонічним статусом. Тому, дослідження у вище окресленому руслі є потрібними з точки зору розвитку української медієвістики та поглибленого вивчення ролі середньовічних монастирів у формуванні християнської і національно-культурної спадщини українського народу.
[1] Полное собрание русских летописей, Т.2, Ипатьевская летопись, (далі ПСРЛ) Фототип. изд. 1908 г., М., 1962, Стб. 524; 656.
[2] Ю.Лукомський, Невідомі церкви на подолі Княжого Галича, «Записки НТШ», Т. CCXXXV; Праці археологічної комісії, Львів, 1998, с. 559-560.
[3] W.Luszczkiewicz, Kościoł we sw. Stanisławie pod Haliczem z resztami romanskiej cerkwi Pantalemona., Kraków 1880, s. 20; А.Петрушевич, Исторические известия о церкви св. Пантелеймона близ города Галича теперь костел св. Станислава оо. Францисканов, яко древнейшем памятнике романского зодчества на Галицкой Руси с первой полвины ХІІІ столетия, Львовъ 1881, с. 118; J.Zachariewicz, Wycieczka do Zalukwi, Halicza i na Krylos «Dzwignia» Lwow, 12; 1882, s. 175-195.
[4] J.Pełenski, Halicz w dziejach sztuki średniowiecznej na podstawie badań archeologicznych і żródel archiwalnynch, Kraków, 1914, s. 207.
[5] Я.Пастернак, Старий Галич – археологічно-історичні досліди у 1850-1943 рр. 2-е видання, Івано-Франківськ, 1998, с. 54-59, 107-111; П.Раппопорт, Русская архитектура Х – ХІІІ вв. Каталог памятников, «Археология СССР. Свод археологических источников», Л, 1982, с. 108-109; О.Иоаннисян, Польско-русская и венгерско-русская границы в ХI-XIII веках и их отображение в развитии средневековой архитектуры «Poczatki sasiedztwa. Pogranicze etniczne polsko-rusko-slowackie w srednioweczu. Materialy z konferencji – Rzeszow 9-11.V.1995», Red. Nauk. Michal Parczewski, Rzeszow. Muzeum Okregowe w Rzezsowie, instytut Archeologii Uniwersytetu Jagiellonskiego w Krakowie, 1996. s. 157-178; О.Іоаннісян, Т.Рождєственська, Багаторяден графіті на південному фасаді церкви Св. Пантелеймона в Галичі, «Слово о полку Ігоревім та його доба (Матеріали міжнародної науково-теоретичної конференції)» Галич, 2007, с. 188-191; І.Могитич, Церква Святого Пантелеймона в Галичі, «Пам’ятки України», 4; 2001, с. 24-29; Ю.Лукомський, Галицькі білокам’яні хрестобані церкви від князя Володаря до короля Данила, «Княжа доба: історія і культура», 1; Львів, 2007, с. 293-297; Б.Томенчук, Археологія некрополів Галича і Галицької землі. Одержавлення. Християнізація, Івано-Франківськ: Гостинець, 2006, с. 43-47.
[6] ПСРЛ, Т. 2, стб. 461-465, 656-657, 665, 722, 726, 737-738, 758-760, 762-764, 778, 786, 830, 870.
[7] Monumenta Poloniae Historica. Pomniki dzejowe polski / A.Bielowski, T.2, Kraków, 1872, s. 437-440, 515-519 533, 544-547 (далі MPH); Н.Щавелева, Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша (Книги I-IV). Текст, перевод, коментарии / Под. ред. А.Назаренко, М.: Памятки исторической мысли, 2004, с. 152, 158-159, 176-189, 199-202, 209, 341-342; Codex diplomaticus Arpadinus continautus / Ed G.Wenzel. – Pest: Magyar Tudomanyos Akademia, 1869. – V.7. (1235-1260). – 564 s.
[8] J.Pełenski, Halicz w dziejach sztuki średniowiecznej na podstawie badań archeologicznych і żródel archiwalnynch, s. 168; Я.Пастернак, Старий Галич – археологічно-історичні досліди у 1850-1943 рр., с. 56; П.Раппопорт, Русская архитектура Х – ХІІІ вв. Каталог памятников, с. 110.
[9] О.Іоаннісян, Т.Рождєственська, Багаторяден графіті на південному фасаді церкви Св. Пантелеймона в Галичі, с. 189.
[10] А.Петрушевич, Исторические известия о церкви св. Пантелеймона близ города Галича теперь костел св. Станислава оо. Францисканов, яко древнейшем памятнике романского зодчества на Галицкой Руси с первой полвины ХІІІ столетия, с. 8; J.Pełenski, Halicz w dziejach sztuki średniowiecznej na podstawie badań archeologicznych і żródel archiwalnynch, s. 168.
[11] W.Luszczkiewicz, Kościoł we sw. Stanisławie pod Haliczem z resztami romanskiej cerkwi Pantalemona., s 11.
[12] J.Pełenski, Halicz w dziejach sztuki średniowiecznej na podstawie badań archeologicznych і żródel archiwalnynch, s. 193.
[13] Б.Томенчук, Археологія некрополів Галича і Галицької землі. Одержавлення. Християнізація, с. 44; Б.Томенчук, Давній Галич в історії церкви (ХІІ – поч. XVII ст.). Вісник Прикарпатського університету: Історія. Випуск 3, Івано-Франківськ, 2000, с. 7; Б.Томенчук, Археологія городищ Галицької землі. Галицько-Буковинське Прикарпаття. Матеріали досліджень. 1976-2006 рр., Івано-Франківськ, 2008, с. 535; Л.Войтович, Княжа доба на Русі: портрети еліти, Біла Церква, 2006, с. 461.
[14] О.Головко, Про місце поховання галицько-волинського князя Романа Мстиславича, Галицька митрополія в історії європейського християнства. Матеріали Міжнародної наукової конференції, Галич, 2009, с. 47.
[15] J.Pełenski, Halicz w dziejach sztuki średniowiecznej na podstawie badań archeologicznych і żródel archiwalnynch, s. 32; Я.Пастернак, Старий Галич – археологічно-історичні досліди у 1850-1943 рр., с. 56.
[16] О.Іоаннісян, Т.Рождєственська, Багаторяден графіті на південному фасаді церкви Св. Пантелеймона в Галичі, с.190.
[17] Там само, с. 189.
[18] MPH, T.2, s.408; Н.Щавелева, Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша (Книги I-IV), с. 176.
[19] О.Іоаннісян, Т.Рождєственська, Багаторяден графіті на південному фасаді церкви Св. Пантелеймона в Галичі, с. 191.
[20] D. Karczewski, Klasztor Franciszkanow w Haliczu do poczatku XVII wieku, Rękopis, s. 5; J.Pełenski, Halicz w dziejach sztuki średniowiecznej na podstawie badań archeologicznych і żródel archiwalnynch, s. 198-200; Державний архів Івано-Франківської області, Фр – 388. Опис 2., Справа 31, арк.16.
[21] J.Pełenski, Halicz w dziejach sztuki średniowiecznej na podstawie badań archeologicznych і żródel archiwalnynch, s. 198.
[22] Там само, s. 167-168, 197.
[23] Там само, s. 169.
[24] W.Luszczkiewicz, Kościoł we sw. Stanisławie pod Haliczem z resztami romanskiej cerkwi Pantalemona., s 5; А.Петрушевич, Исторические известия о церкви св. Пантелеймона близ города Галича теперь костел св. Станислава оо. Францисканов, яко древнейшем памятнике романского зодчества на Галицкой Руси с первой полвины ХІІІ столетия, с. 11-18; J.Pełenski, Halicz w dziejach sztuki średniowiecznej na podstawie badań archeologicznych і żródel archiwalnynch, s. 174, 194; Я.Пастернак, Старий Галич – археологічно-історичні досліди у 1850-1943 рр., с. 57; Б.Томенчук, Археологія городищ Галицької землі. Галицько-Буковинське Прикарпаття. Матеріали досліджень. 1976-2006 рр., с. 535.
[25] J.Pełenski, Halicz w dziejach sztuki średniowiecznej na podstawie badań archeologicznych і żródel archiwalnynch, s. 174.
[26] Jana Dlugosza Kanonika Krakowskiego Dziejow Polskich. Ksiag dwanascie / Przeklad Karola Mecherzynskiego, T. III. Ks. IX, X, Krakow, 1868, s. 335.
[27]А.Czolowski, O polozeniu Starego Halicza, Pamietnik drugiego zjazdu historykow polskich we Lwowie, Lwow, 1890, s. 1-23; Л.Чачковський, Я.Хмілевський, Княжий Галич, Станіславів, 1938, с. 51; Я.Пастернак, Старий Галич – археологічно-історичні досліди у 1850-1943 рр., с. 62; Б.Томенчук, Три періоди розвитку історичної топографії Давнього Галича, Галичина, Івано-Франківськ, 1997, № 1, с. 19-28.
[28] Н.Щавелева, Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша (Книги I-IV), с. 199; J.Pełenski, Halicz w dziejach sztuki średniowiecznej na podstawie badań archeologicznych і żródel archiwalnynch, s. 169.
[29] О.Майоров, Ерфуртський епізод зовнішньої політики Романа Мстиславича, Галич і Галицька земля в державотворчих процесах України. Матеріали Міжнародної наукової конференції, Галич, 2008. с. 84-90.
[30] Б.Томенчук, Археологія некрополів Галича і Галицької землі. Одержавлення. Християнізація, с. 44-46.
Текст опубліковано: