Що нам відомо про козацькі митрополії
Євген Букет
Після смерті 26 листопада 1679 року останнього митрополита Київського, Галицького та всієї Руси, який мав статус екзарха Константинопольського патріархату, Антонія Винницького Київська православна митрополія розділилася.
Церкви на землях, що перебували під контролем Москви (включно з Києвом), почали інтегруватися у структуру московської патріархії.
На противагу цьому Константинопольський патріархат заснував у серпні 1681 року окрему митрополію з центром у Кам’янці (тепер місто Кам’янець-Подільський Хмельницької області). На той час це місто було центром Кам’янецького еялету Османської імперії.
Константинопольський патріарх Яків (1679–1682) номінував для Кам’янця митрополита грецького на ім’я Панкратій. Титул Панкратія – «митрополит Кам’янецький і Подільський і всієї Малої Русі, екзарх Константинопольський» – вказував, з одного боку, на фактичне відокремлення Правобережної України від Київської митрополії, а з другого – на продовження традиції екзархату, що почалася від митрополита Петра Могили.
Проте влада Кам’янецького митрополита поширювалася тільки на османські терени, решта правобережних земель Київської митрополії, що перебували у складі Речі Посполитої, де-факто були під управлінням Львівського єпископа Йосифа (Шумлянського), якого польський король у 1679 році призначив адміністратором Київської кафедри.
Панкратій, вочевидь, був єдиним керівником Кам’янецької митрополії Константинопольського патріархату. Опісля її терени перейшли під юрисдикцію Браїльського митрополита. Браїльська митрополія Константинопольського патріархату – це православна митрополія на території Османської імперії, заснована у 1540–1550 роках. Її центром було місто Браїла на лівому березі Дунаю у Румунії. У 1751–1789 рр. резиденцією митрополита браїльського було м. Ізмаїл (нині Одеська область).
До Браїльської митрополії належали землі Добруджа, Буджака, Бендер, а згодом – Хотинська єпископія і всі православні території й парафії Правобережної України, що перебували під протекторатом Османської імперії, зокрема, Ханська Україна (з кінця XVII століття так називали межиріччя Дністра і Південного Бугу) та, ймовірно, Олешківська січ.
Натомість гетьман Іван Мазепа прагнув посилити Київську митрополичу кафедру і виклопотати їй автокефальний статус у Константинополя. Зокрема, у 1700 році він ініціює створення Переяславського вікаріатства Київської митрополії. Водночас, за активного сприяння фастівського полковника Семена Палія, який будує чимало нових церков, відбувається ренесанс православної церкви на донедавна спустошеному правому березі Дніпра.
У Конституції Пилипа Орлика є красномовне свідчення планів держави Війська Запорозького щодо церкви: «А для більшої поваги першоначального в Малій Росії митрополичого престолу київського і для кращого управління духовних справ, має той таки ясновельможний гетьман після звільнення ним Вітчизни від московського іга справити в апостольській константинопольській столиці первісну екзаршу владу, щоб через те поновилися подання і синівське послушенство згаданому апостольському константинопольському трону».
Після смерті у 1708 році Йосифа Шумлянського і хіротонізації митрополитом Київським Йоасафом Кроковським у 1711 році на єпископа Луцького його племінника Кирила Шумлянського, православна церква в Речі Посполитій починає зазнавати гонінь.
Не краща ситуація була і в підросійській Україні. Так, у 1724 році митрополитом Ясським Георгієм без погодження з російським Синодом був рукоположений на єпископа Чигиринського архімандрит Епіфаній, помічник і завідувач канцелярією Київського архієпископа Варлаама (Вонатовича). У представленій Епіфанієм грамоті, написаній від імені архієпископа Варлаама на ім’я молдавського митрополита Вселенського патріархату, вказувалось на незадоволення українців виведенням Київської митрополії з-під юрисдикції Константинополя, запровадженням «Духовного Регламенту» та синодального управління, а також низведенням київських митрополитів до сану архієпископів. Отримавши від ієрархів Вселенського патріархату сан єпископа Чигиринського, Епіфаній повернувся до України, де розгорнув активну діяльність та рукоположив 14 священників та дияконів. Він неодноразово ув’язнювався російською владою, але кожен раз тікав із в’язниць. Відомо, що він служив у межах вольностей Війська Запорозького. Під час чергового заслання до Сибіру у 1733 році закутого у кайдани єпископа Епіфанія у лісі відбили від варти російські козаки-старообрядці й сховали на Гомельщині, у Вітці. Проте у лютому 1735 року російські війська за наказом імператриці Анни Іоанівни оточили Вітку, а єпископа Епіфанія знову було заарештовано. Помер він у в’язниці Київської фортеці 1 квітня того ж року, похований як мирянин біля церкви св. Феодосія в Києво-Печерській фортеці.
1759 року на Запорозькій Січі діяв як самостійний архієрей поставлений Вселенським патріархом Кирилом V єпископ Мелетинський Анатолій (Мелесь), який за підтримки запорозького козацтва та без дозволу російського Синоду цілий рік очолював запорозькі церкви і поминав Вселенських патріархів. За це він був ув’язнений російською владою і засланий до Сибіру, де відбував покарання близько дев’яти років. На думку дослідників, єпископ Анатолій (Мелесь) намагався створити на Запоріжжі окрему автономну козацьку єпархію під омофором Вселенського патріархату.
Після подій 1686 року такий внутрішньо-церковний рух, як «странствуючі» або «дикі попи», був поширений в межах лівобережної України (Гетьманщини). Протягом цілого XVIII століття російська світська і церковна адміністрація жорстоко переслідувала цей рух та його представників, відловлюючи та ув’язнюючи «неканонічних» священників, висвячених ієрархами Вселенського патріархату. Аналогічна ситуація була і в парафіях на Правобережжі. «Найбільша частина православних священників висвячувалася у Валахії, – пише Ф. Лебединцев. – Без усякої сторонньої рекомендації і без певної конкретної парафії, але на «вакансії». Висвячені у Валахії, Молдавії або в іншому якому-небудь місці, з грамотою в руках цілими десятками по кілька років скиталися ці священники в Україні, шукаючи для себе парафій. Призначення священника до парафії залежало виключно від волі парафіян, але вимагалася згода місцевого землевласника, його губернатора або будь-якої іншої посадової особи. Вступаючи на парафію, священник укладав із парафіянами договір, у якому з точністю визначалася платня за богослужіння».
Але ще з 1733 року «відроджена» московською церквою Переяславсько-Бориспільська єпархія заявила свої «канонічні» права на Правобережну Україну. Особливо загострилося міжконфесійне протистояння після призначення єпископом Переяславським і Бориспільським відомства православного сповідання Російської імперії Гервасія Линцевського у 1757 році. Боротьба проти «анексії» православних парафій Правобережжя московською церквою завершилася Жаботинським повстанням (1765–1766 рр.) та Коліївщиною (1768–1770 рр.). Саме через те, що Військо Запорозьке мало власну православну митрополію, у церквах тих місцевостей, які у 1768 році захоплювали повстанці-колійці, молилися не за короля і поміщиків, не за царя і синод, а «за запорозьке воїнство».
Російська імперія натомість системно винищувала документи про зв’язки митрополій Константинопольського патріархату з Військом Запорозьким. Зрештою, останню «козацьку» Браїльську митрополію було ліквідовано за умовами російсько-турецького Адріанопольського мирного договору 1829 року, хоча де-факто Браїльська митрополія існувала до 1840-го, а, може й довше, у землях Подунав’я, де мешкали козаки, які не схотіли йти в московське ярмо.
