Клара ГУДЗИК. — День, 16 квітня 2003 року
Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет про об’єднання українського православ’я, потребу в благодійності та обов’язок багатих Сьогодні продовжуємо серію розповідей про соціальне служіння українських церков, про те, як вони допомагають людям у наш складний перехідний час. Благодійницьку діяльність Української православної церкви Київського патріархату висвітлює Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. — Ваша Святосте! Перед тим, як перейти до основної теми бесіди, розкажіть, прошу, про справи на складному «фронті об’єднання українського православ’я».
— На жаль, справа об’єднання Українського православ’я поки що не рухається. Ми, однак, впевнені, що воно відбудеться і саме навколо Київського патріархату (КП). Тому що по своєму впливу на українське суспільство КП є сьогодні найпотужнішою церквою. Він не тільки об’єднує переважну більшість населення але й, що дуже важливо, відповідає державницькій ідеології. Треба мати на увазі, що кожна православна держава (в якій православне населення складає більшість) повинна мати свою автокефальну помісну церкву. І ми впевнені, що така церква у нас буде. А оскільки Московський патріархат не хоче йти на об’єднання з КП, то цей процес, на мою думку, незворотний, буде відбуватися іншим шляхом — еволюційним. А саме — після визнання КП як помісної автокефальної церкви Вселенським православ’ям до нашої церкви будуть поступово приєднуватися парафії і єпархії Московського патріархату в Україні, а також УАПЦ.
— А яким чином отримати оте визнання Вселенського православ’я?
— Це залежить найбільше від нашого уряду, найвищої світської влади. Так історично склалося, що в православних країнах в існуванні помісної церкви завжди зацікавлені не тільки самі православні, а й державна влада. Справа у тому, що хоча церква і відокремлена від держави, але вона має відповідний політичний вплив на суспільство і кожна держава зацікавлена у партнерстві та співпраці з церквою як фактором стабільності. Це ми бачимо на прикладі історії балканських держав і церков, а також — тієї ж Росії. 1924 року тільки завдяки активній позиції уряду Пілсудського Православна церква Польщі отримала автокефалію; свіжий приклад — Естонія. Там державна влада стала на сторону православних, які вирішили повернутися з-під юрисдикції Московського патріархату (до якого їх насильно приєднано у ХХ столітті) до своєї-матері церкви — Константинопольського патріархату.
— Ваша Святосте, чи переговори між Московським та Константинопольським патріархатами, започатковані останнім часом і присвячені проблемам українського православ’я, продовжуватимуться?
— Ці переговори будуть, як нам відомо, продовжуватися, хоча досі й не дали якогось помітного результату. На жаль, iз участі в переговорах виключили як Київський патріархат, так і УАПЦ. Хоча такі проблеми не можна вирішувати за спиною зацікавлених сторін.
— Наскільки важливим у діяльності церкви ви вважаєте соціальний аспект, зокрема благодійництво?
— Християнська церква з самого свого заснування займалася благодійницькою діяльністю — дотримуючись заповідей Христа Спасителя про любов до ближнього, як до самого себе. У першому столітті церква влаштовувала вечері любові, так звані агапи, які й були реалізацією згаданої заповіді Ісуса Христа. Коли християнство отримало статус державної релігії (IV ст.), соціальна діяльність перейшла до церкви в цілому, як інституції. В Україні і в Росії благодійницькою діяльністю з давніх-давен займалися насамперед монастирі, бо вони мали для цього більше коштів і можливостей — багаті люди жертвували на монастирі землі, будинки, гроші, а ченці, що давали обітницю нестяжательства, використовували ці кошти на справу благодійництва. За часів радянської влади церкві як інституції було заборонено займатися будь-якою соціальною діяльністю, зокрема й благодійництвом. Але й тоді ця діяльність продовжувалася — на рівні особи, віруючого. Тим більш, що благодійництво — то обов’язок не тільки церкви в цілому, а, насамперед, — кожного християнина.
— Розкажіть про конкретні форми благодійницької діяльності Київського патріархату.
— Сьогодні церква відновлює практику широкого соціального служіння. На жаль, фінансово ми ще недостатньо міцні для того, щоб досягти рівня благодійництва початку ХХ століття. Але намагаємося робити те, що можемо — створюємо притулки для престарілих людей, їдальні для бідних, дитячі будинки. Ось один із прикладів — Донецька єпархія утримує дім для престарілих у Тельманівському районі. Церква часто допомагає продуктами громадським їдальням, а ті безкоштовно годують тих, хто цього потребує. Цим займається, зокрема, наше братство Святого апостола Андрія Первозванного. Кошти ж на підтримку 4-5 їдалень, які працюють вже більше нiж десять років, надає православне українське братство Андрія Первозванного в Америці. Є у нас парафії, наприклад парафія Казанської ікони Божої Матері на Борщагівці, де кілька разів на тиждень пропонують безкоштовні обіди для бідних. Мені відомо, що і в інших єпархіях організовані такі самі парафіяльні їдальні. Певну допомогу надає церква державним будинкам для престарілих. Є у нас і такі парафіяни, які засновують притулки для сиріт. Наприклад, в селі Буки (Сквирський район), підприємець пан Іван Суслов збудував минулого року притулок для сиріт — для 12 хлопчиків і 12 дівчаток. Він зобов’язався також сплачувати їхнє навчання у вищих навчальних закладах після закінчення школи і навіть — потім забезпечити роботою і житлом. На жаль, тут існують перепони з боку держави — чиновники не поспішають віддавати у приватні притулки дітей-сиріт. Хоча держава й зацікавлена у такому виді благодійництва, але юридично воно не передбачене. Попри все, дитячий дім є і діти там є. Я був там — нормальні умови, окремі відділення для хлопчиків і дівчат, гарна їдальня, взагалі — все, що потрібно для життя, виховання і навчання. Ви могли б з’їздити туди в у будь-який час. Але все, що я сказав, — то тільки початок відновлення соціальної діяльності церкви в Україні. Бо для широкого благодійництва церква на часі не забезпечена фінансово. Церковні кошти ідуть головним чином на відбудову та зведення храмів, зруйнованих попередньою владою. Перш ніж розгортати соціальне служіння, треба відновити храми.
— Часто можна чути від людей або читати в ЗМІ звинувачення на адресу всіх українських церков, особливо православних: люди бідують, є навіть такі, що голодують, а церква будує собі храм за храмом замість того, щоб усі свої кошти віддати на допомогу нужденним. Що ви, Ваша Святосте, з цього приводу думаєте?
— Я думаю, що це безпідставне звинувачення як церкви, так і тих благодійників бізнесменів- спонсорів, на гроші яких будуються і відновлюються храми. Церква має турбуватися не тільки про тіло людини, але й про її душу. А це можливо тільки через храм. Не думаю, що, припинивши будувати церкви, ми спромоглися б всіх нагодувати. Навпаки, тільки через будівництво храмів і відродження духовності суспільства церква зможе впливати на заможних українців і направляти їх на дорогу допомоги своїм бідним братам і сестрам. Це такий зворотний — через храм — шлях до соціального служіння.
— Те, що ви розповіли, — це справи на рівні єпархій або навіть патріархії. Наскільки активно займається благодійницькою діяльністю окрема парафія і настільки вона підзвітна у цьому перед своїм священноначалієм?
— Статути єпархій і парафій передбачають обов’язкову соціальну діяльність. Тому якісь особливі вказівки церковного керівництва тут непотрібні. І парафії дійсно займаються благодійництвом. Ось, наприклад, парафія в Тельманово, якою спеціально опікується вікарний єпископ Слов’янський Сергій. А благодійництво згаданої київської парафії Казанської ікони Божої Матері — то ініціатива настоятеля протоієрея Валерія Симанцева. Розкажу вам ще про одне джерело допомоги людям — гуманітарну допомога з-за кордону. Наприклад, від парафій нашої церкви у США (Вікаріат Київського патріархату). Вельми активним там є протоієрей Степан Посаківський. З благословення священноначалія, він протягом уже десяти років постійно знаходить в Штатах джерела гуманітарної допомоги, привозить її сюди і — в контакті з відповідними органами влади — передає привезене в дитячі будинки, лікарні, притулки для старих людей. Так само активна наша чиказька парафія, де головою Управи є Василь Косогор. Його дочка щороку привозить в Україну гуманітарну допомогу спеціально для дитячих установ, у розподілі якої вона консультується з органами соціального забезпечення — там їй підказують куди що передати (в лікарні або дитячі будинки). Нам допомагає також католицька організація «Тріумф серця», її український керівник — Стефан Мадьяр. Вони отримують з-за кордону гуманітарну допомогу і реалізують її за допомогою нашої церкви — через єпархії та парафії. Це продукти харчування, одяг, взуття, меблі. При нашому Видубицькому монастирі створено пункт соціальної допомоги, де вантажі накопичуються і розподіляються. Я розказав вам те, що мені відомо, де я сам був присутній. Але кожний архієрей займається соціальною роботою у своїй єпархії.
— Чи існує якась обов’язкова звітність перед священноначалієм у цій діяльності або контроль? Чи є у складі апарату Київської патріархії спеціальний відділ, який би керував чи принаймні фіксував усе, що робиться в церкві?
— Звітів ми і не вимагаємо. Вважаємо, що справа допомоги тим, хто в потребі, є обов’язком кожної єпархії і кожної парафії — духовенства і самих віруючих. Особливо в наш складний час.
— Чи правильно я зрозуміла, що у складі патріархії немає підрозділу чи людини, які б займалася справою благодійництва?
— Такого підрозділу досі немає — цими справами займається канцелярія. Але маю намір створити спеціальний відділ благодійницької діяльності, найiмовiрнiше, на базі Видубицького монастиря.
— Чи є у навчальних курсах семінарій, академій курс чи розділ, присвячений соціальному служінню?
— Так. У нас є такі предмети, як пастирське богослов’я і практичне керівництво для пастирів, де знайдете спеціальні розділи, присвячені соціальному служінню, відповідям на виклик сучасності.
— Ви не навели прикладу участі самих парафіян у благодійницькій діяльності. Адже сьогодні чи не у кожному селі є одинокі старі безпорадні хворі люди. Як їм допомагають священики і парафіяни?
— Мені відомо, що в Черкаській єпархії є парафії, які налаштовують своїх віруючих на допомогу тим своїм сусідам, хто цього потребує. Найчастішою є допомога парафії державним будинкам для старих людей або дітей-сиріт. Ось, наприклад, ми нещодавно допомогли дитячому будинку в Ірпені. А взяти на себе повне утримання таких будинків або лікарень сьогодні церква не готова. Причиною є, як я вже казав, нестача фінансів та відсутність відповідного законодавства. Якщо взяти за приклад Німеччину, то там, згідно із законодавством, кожен працюючий громадянин сплачує церковний податок (1-2%) від заробітку. Держава сама збирає цей податок і передає гроші в повне розпорядження церкві. Тому там церква має широкі фінансовi можливості для повного утримання численних, гарно устаткованих закладів соціальної або медичної допомоги. В інших країнах церква звільнюється від усяких податків, але взамін суспільство очікує і отримує від неї соціальну допомогу.
— Ви мали можливість зблизька спостерігати благодійницьку діяльність західних церков — працювали за кордоном, представляли церкву в деяких міжнародних організаціях. Чим відрізняється їхній підхід до соціального служіння від нашого? Наскільки там окрема особа відчуває свій обов’язок допомагати ближньому?
— Різниця між підходами православних церков і, скажімо, протестантських полягає у тому, що протестантське церковне служіння більш соціально спрямоване. Там перевага надається саме соціальному захисту людини. Православна церква не відкидає соціальне служіння, але пріоритет надається духовному вихованню людини — щоб вона займалася благодійницькою діяльністю не формально, а по велінню свого серця. Коли людина добра і співстраждає ближньому, вона не може не допомагати. В Німеччині як? Платять податок, який піде невідомо кому. У православ’ї інакше. Треба так виховувати, щоб віруючий не пройшов мимо горя людського.
— Скажіть, будь ласка, заходи або заклади, організовані вашою церквою, призначені для допомоги тільки православним?
— Ми не робимо ніякої різниці між людьми — хто потребує допомоги, тому і треба надавати, не зважаючи на належність до тієї чи іншої релігії, церкви, конфесії, або коли йдеться про невіруючих. Наприклад, наша церква особливу увагу звертає на ветеранів війни — посилаємо їм до великих свят гуманітарну допомогу (по Києву — тим людям, які до нас звертаються), не питаючи, хто вони за вірою.
— Чи ставить наша держава перед церквою якісь вимоги у цій сфері? Офіційно?
— Держава не зобов’язує і не примушує. Але заохочує церкви до цієї діяльності.
— Ваша Святосте, чи не могли б ви розповісти на закінчення випадок із свого життя — може, з дитинства чи молодості, — пов’язаний з допомогою іншій людини?
— Я не хотів би говорити про себе… Хіба що ось така згадка. Коли, ще підлітком, я почав ходити до церкви, цікавитися духовною літературою, то зачитувався Житієм святого Миколая. Особливо вразив мене розповідь про те, як Святий таємно допоміг одній родині у критичній ситуації, кинувши вночі в їхню оселю три ворочки золота. У нас тоді була війна, люди навколо бідували, часто не мали куска хліба. І ось я таємно від матері набрав зерна і підкинув його вночі у двір одної дуже бідної сім’ї.
— То була перша Ваша благодійницька акція?
— Якщо можна так сказати.
— Дуже вдячна, Ваша Святосте, за інтерв’ю.
http://www.day.kiev.ua/18273/