Created with Sketch.

Сходження на Grand Som (2026 м)

28.01.2015, 16:19

На горі в Морія-краї Авраам мав принести в жертву Ісаака (Бт. 22.1-8); Мойсей мусив зійти на Синай, щоб отримати Декалог (в книзі Виходу (19,3) навіть написано "вийшов до Бога"); пророк Ілля йшов 40 днів і ночей до гори Хорив, щоб там йому об’явився Господь (1 Цр. 19, 1-21); на горі Тавор Ісус Христос переобразився перед апостолами і показав своє Божество (Мт. 17,1-9); востаннє учні бачили свого Вчителя на Оливній горі, звідки Він вознісся на небеса (Ді. 1.12). Щось є у підйомі на високу гору містичного, заворожуючого.

Неділя, 4-го травня 2014 року. Мій маленький Seat Mii повзе вузьким альпійским серпантином. Погода сьогодні явно не сприяє походу в гори. В Греноблі +20 °С, однак на вершинах довколішніх гір все ще лежить багато снігу. Великі дощові краплі ліниво падають на лобове скло й відразу перетворюються в здоровенні клякси. Двірники не встигають їх змітати. Враховуючи ранкові сутінки і легкий туман, пряма видимість не перевищує кількох десятків метрів. Незважаючи на несприятливі погодні умови, я прибуваю в Correrie першим і маю в запасі цілу годину, аби дістатися до монастиря La Grande Chartreuse. Літургію сьогодні відправляє Dom Simon-Marie з Ірландії. В кінці сподоблююся його благословення і повний радості виходжу з каплиці Воскресіння Христового.

За цей час погода серйозно погіршилась. Гроза ніби вщухла, але дрібненький дощик моросить далі. Маленький потічок внизу в ущелині, про існування якого я й не здогадувався, вилився зі своїх берегів і тепер реве та стогне, як "Дніпр широкий". Відкриваю парасолю і йду до великої купи стовбурів, яка стоїть тут прямо біля монастиря. Це запаси дров для монахів-священиків, яким картезіанський устав також приписує фізичну працю: в келіях вони самі себе забезпечують обігрівальним матеріалом. Снідаю. Процес складний: однією рукою тримаю парасолю. Погода не покращується. Навпаки, видно нові густі темно-сірі хмари, які, вочевидь, групуються біля засніжених вершин. Нова грозова хвиля готова знову накрити La Grande Chartreuse. В душі помалу наростає розчарування, адже я сьогодні планував піднятися на гору Grand Som (2026 м), куди під час своїх рекреаційних прогулянок ходять монахи-картезіанці. Одначе, Хтось в душі також підказує: "не бійся, тільки віруй!". Рішення приймаю спонтанно: піднімуся до каплиці Св. Бруно і місця, де стояв його монастир. Це всього в 45 хв. ходи від La Grande Chartreuse, а далі буду поступати як дозволить погода.

Починаю сходження. 900 років тому по цих стежках вперше пройшов Св. Бруно з побратимами, а після того традицію безперервно підтримують його послідовники-картезіанці. Щось є у підйомі на високу гору містичного, заворожуючого. На горі в Морія-краї Авраам мав принести в жертву Ісаака (Бт. 22.1-8); Мойсей мусив зійти на Синай, щоб отримати Декалог (в книзі Виходу (19,3) навіть написано "вийшов до Бога"); пророк Ілля йшов 40 днів і ночей до гори Хорив, щоб там йому об’явився Господь (1 Цр. 19, 1-21); на горі Тавор Ісус Христос переобразився перед апостолами і показав своє Божество (Мт. 17,1-9); востаннє учні бачили свого Вчителя на Оливній горі, звідки Він вознісся на небеса (Ді. 1.12). Мимоволі в душі виникають спогади з дитинства. Тоді мучив свою прабабусю, мого першого катехита, запитаннями про небо. Куди йдуть люди після смерті? І вона завжди вказувала на глибоку далеку синяву, яка вночі ставала повною зірок. А, якщо, синяву закривали хмари і починало гриміти та блискати, то − пояснювали мені − Бог гнівається за наші гріхи. Бог − далеко на небі і приходить в неділю до церкви, де за закритими Царськими Воротами допомагає священику правити Літургію. Як же до Бога бути ближче, думалося тоді мені? Стати священиком зможу не скоро, а от скоротити до Нього відстань, піднявшись на якусь гору − це цілком реально! Пізніше, у старшому віці ці думки відпали, як абсурдні. Розумів, що Бог у нас в серці, що всі сходження в Біблії − це аналогія: наше серце піднімається до Бога, а отже і Авраам, і Мойсей, і Ілля та й Ісус з учнями йшли "вверх" ногами, щоб продемонструвати рух духовного серця. "Вгору піднесім серця" − закликає нас ієрей перед кожною анафорою! Це − квінтенсеція "руху" вверх (і духовного, і афорично-тілесного). Однак, зараз прості дитячі думки переважають: скорочую банальну фізичну відстань до Бога.

45 хвилин мого сходження пройшли майже непомітно: ось і капличка, що стоїть на місці монастиря Св. Бруно, який зруйнувала кам’яна лавина в 1132 році. Тоді, це були деревянi будиночки-келії, які з’єднував спільний коридор, що вів до невеличкої церковці. Багато монахів загинули в катастрофі, а ті, що вціліли, побудували новий монастир на сьогоднішньому місці. Звідси видно і каплицю Св. Бруно: ось вона на великому камені, а під нею − джерело з неповторною на смак альпійскою водою. Молюся. Погода ніби покращилась, крізь густі смереки навіть почали розглядатись нечіткі контури шпилястих гір. Сумнівів більше немає: можна підніматися далі. Однак, я заблукав "в чотирьох соснах": серед кількох вказівників не можу знайти свій Grand Som. Допомога появляється миттєво: ще один мандрівник виринає з напівпрозорої млаки. „Скажіть, будь-ласка, де тут стежка на Grand Som?“ Француз підходить до вказівників і безпомилково вибирає потрібний. Він не розуміє по-ангійськи, я − по французьки, однак мовою жестів і напівзрозумілих формулювань ми розуміємо, що йдем до тої самої цілі. Продовжуємо подорож мовчки: мовний бар’єр перетворює нас в монахів-єремітів , які в дорозі разом віддаються кожен своїй медитації.

 

Вузенька стежка йде плавно вверх поміж великих валунів і столітніх смерек. Тиша кругом неймовірна: на висоті вище кілометра о цій порі ще панує зима. Про це свідчать і окремі снігові поля, що трапляються то тут, то там. Природа зачаїлася і чекає на могутній приплив тепла, що покличе її до нового життя. Вся ця містерія нагадує створення світу: не було нічого і Бог своїм могутнім Словом перетворив небуття і порожній вакуум в різнобравний прекрасний світ з постійними законами. Ця постійнійть − унікальна і ми над нею ніколи не замислюємось, сприймаючи її як рутинну буденність. Люди завжди чекають у своєму житті на різку зміну свого повсякденного "одноманітного" буття, забуваючи про Божий геніальний задум. А він в дії прямо зараз: ось повелить Бог своєму сонцю і сніг з часом розтане, квіти розцвітуть, дерева зазеленіють, пташки повернуться і наповнять все чарівним співом. А, щоб ми не сумнівались − ось маленький пролісок пробився через снігову кочуґуру і тішиться ледь помітному сонячному променю. Все воскресає, як і мертві колись оживуть разом з „першим проліском“ − Христом.

А тим часом ми вийшли з моїм попутником з лісу на полонину "Col de Bovinant": велике широке поле зі стайнею для овець. Справа − долина, покрита снігом. Я відразу впізнаю її: це саме там у фільмі "Велика тишина" (2006) картезіанці зняті на рекреації. Згідно з вказівником праворуч вверх вузенька стежка − це для нас, на Grand Som! В цей момент я починаю розуміти, що не готовий для дальшого сходження: температура стала "мінусовою", кругом лежить сніг, який покриває невидимі скелі... Я ж у "літній формі одежі", без рукавиць і, що найгірше, − у простих літніх кросівках. Десь так буває і в нашому житті: кудись прямуєш, маєш зрозумілу і чітку мету, підходиш до якогось "Рубікону" і розумієш, що поставлена мета − недосяжна. Прикро і боляче. І відступати не хочеться, і далі просуватися − небезпечно… Прошу в Бога допомоги і йду вверх, по стежці.

Ця стежка є точним праобразом тої євангельської: тернистої і вузької, яка повинна привести в Царство Небесне. Її ширина не більше одного метра, вимощена гострим камінням, замаскованим під товщею снігу, справа і зліва − глибокі прірви. Як і євангельська стежка, наша також чітко не означена: потрібно уважно слідкувати за кожним уступом. Густа мряка серйозно ускладнює наше просування. В цей момент пригадую собі ікону-медитацію "Сходження на духовний Кармель". На ній зображена висока гора. Довкола гори йдуть спіралеподібні дороги. Всі вони гарно викладені, зручні, широкі, з лавочками для відпочинку. Однак, жодна з них не приводить на вершину. На цих дорогах ходять багато монахів. Дехто прогулюється, дехто з задуманим виглядом зупинився і дивується чому він ще не на верху, а дехто просто собі спить на лавці. І лише прямо посередині гори є вузенька і неприємна для підйому стежинка, яка веде до вершини. На ній зображений тільки один монах і в нього − ангельські крила, бо  він на правильному шляху. Напевне, кожен добрий шлях у житті є складним і тернистим. Як і наш Вчитель і Господь Ісус Христос, ми ідемо по житті ще і з своїм, неповторним, важким і незручним Хрестом.

Знаю, що на вершині Grand Som є великий семиметровий Хрест. Матеріал для його побудови багато років під час своїх сходжень носили сюди монахи-картезіанці. Я у своїй глибокій зневірі і непоклaданні на Бога вже змирився з думкою, що сьогодні нічого на цій горі не побачу. Густий туман заволік все довкола: видимість зараз до 5-10 метрів. У цій ситуації моя молитва лише про одне: "Господи, дозволь поклонитися Твоєму Святому Хрестові на цьому місці." Молитва почута − ось і Хрест. А також думка в душі: "Чому ти засумнівався маловіре?" Я не вірю своїм очам. На протязі п’яти хвилин туман розсіюється, встановлюється прекрасна видимість і відкривається чудесний альпійський краєвид зі шпилястих гір, а внизу, під Хрестом, видно монастир La Grande Chartreuse. На такий розвиток подій цілий сьогоднішній день не давав найменшої надії. З самого ранку ввесь час падав дощ і був туман... Чудо завжди відбувається дуже швидко, а через лічені секунди наша людська істота вже сприймає його, як щось само-собою зрозуміле і не варте уваги. Так мало статися, і все. Чому ж воно так є? Напевне тому, що Той, Хто робить чуда, чітко слідує правилу, яке Він сам сформулював: "коли даєш милостиню, нехай твоя права рука не знає, що робить ліва". Він виконав бажання нашого серця і заховався, щоб ми Його не бачили. Він не трубить перед собою, як це роблять лицеміри, хоча і є Тим хто "із хмар собі робить колісницю, ходить на крилах вітру, а полум’я вогненне творить своїми слугами" (Пс. 103).

Затамувавши подих від захоплюючих краєвидів, які раптово відкрилися довкола, я повертався до свого Seat Mii. Все, що я сьогодні пережив, побачив і відчув завдячував Св. Бруно і його духовним синам – монахам-картезіанцям. Строгий анонімат La Grande Chartreuse не дозволяє проводити беатіфікаційних процесів для цих монахів, тому за всю історію ордену з нього вийшло лише декілька офіційних святих. Устав Св. Бруно заохочує до перебування в тайні, в боязні до слави людської і прагнення бути вписаним в "книзі життя вічного". Вони ховаються від світу, як і Той, Хто сьогодні за лічені хвилини розігнав невидимо всю негоду над Grand Som. Їхніми молитвами ось уже 900 років освячене це місце і тут кожне серце знайде свою радість у невидимій Присутності. А я, так як Авраам, Мойсей, Ілля і апостоли, сподобився побачити славу і велич Божу на високій Горі.

 

 

 

Читайте також