Пам’ятка архітектури національного значення, один із найкращих архітектурних витворів доби пізнього українського бароко з елементами класицизму. Незважаючи на перебудови й руйнування, собор Різдва Богородиці в Козельці вражає нестандартністю, вишуканістю й довершеністю.
Хрестоподібний п’ятибанний дев’ятидільний храм і дзвіниця зазнали змін наприкінці XVIII і в XIX столітті. Спочатку добудували три відкриті ґанки з наметовими дахами, а потім – змінили форми бань. Реставрація собору тривала з 1961-го по 1982 рік, дзвіниці – з 1961-го по 1970-й, іконостасу – з 1980-го по 1990-й. Службу Божу тут відновлено в 1993-у, через 59 років після її припинення.
«Поселення на річці Остер на місці нинішнього Козельця в давньоруський час існувало, – розпочинає розповідь відомий чернігівський екскурсовод, кандидат історичних наук Володимир Пилипенко. – Це поселення було сторожовим, бо тут стикалися кордони трьох князівств: Київського, Переяславського і Чернігівського. Потім був занепад, інформації про той час немає. В козацькі часи містечко відроджується і швидко розвивається. Пік його розвитку припадає на кінець XVII – XVIII століття».
Козелець був центром Київського козацького полку з середини XVII століття. А в 1708 році вся полкова адміністрація перебралася в Козелецьку фортецю (на місці якої збереглися руїни потужної церкви оборонного типу). Бо Київ тоді був під загрозою: або відійде полякам за міжнародними угодами – Андрусівською (1667 рік) і «Вічним миром» (1686 рік), або поляки його завоюють. Біла Церква, що за 80 кілометрів від Києва, вже належала Польщі.
Отож до Козельця переїжджає козацька еліта, тут активізується торгівля, виробництво, будівництво. Величезний поштовх розвитку Козельця у XVIII століття дає родина Розумовських. Саме в ті часи й було збудовано найвизначнішу, найкрасивішу пам’ятку Козельця – собор Різдва Богородиці.
«Родина Розумовських, первісно – Розумів, – родом із сусіднього села Лемеші, що за 8 кілометрів від Козельця на північ. Одного разу московитський дипломат українського походження Федір Вишневський повертався в Петербург із Угорщини через козелецький край (при його посольстві зі співочою капелою подорожував Григорій Сковорода), – продовжує розповідь Володимир Пилипенко. – У лемешівському церковному хорі він запримітив хлопця з гарним голосом і забрав його з собою. То був Олексій Розум, який зробив у столиці не лише музичну кар’єру, а й став чоловіком імператриці Єлизавети.
Але він не відсторонився від малої батьківщини, а став захисником українських прав. Бо гетьмана після Данила Апостола в Україні не було 16 років, тут безчинствували московські чиновники. Козацькі полковники писали Олексієві листи зі скаргами, той інформував Єлизавету, і так проблеми розв’язувалися…
Посада гетьмана була відновлена лише в 1750 році з обранням 22-річного Кирила Розумовського, який за 15 років гетьманства провів багато реформ, зокрема, реорганізував суди, військо, освіту. Брати Розуми піднялися, як то кажуть, із грязі в князі і не забули, звідки вийшли».
«Двоярусний собор Різдва Богородиці будували на замовлення Наталії Розумовської як подяку Богові за щасливу долю синів, – наголошує екскурсовод. – Роботи тривали 11 років – із 1752-го по 1763-й за проєктом придворного архітектора Розумовських Андрія Квасова, який будував у Батурині, Глухові, Козельці, Ніжині.
Усі церкви його роботи об’єднує одна деталь – вони всі двоповерхові. Типовим є і округлий фронтон над входом. Це – «підпис» Квасова і Григоровича-Барського. Цей елемент присутній на всіх церквах їхньої роботи. Раніше помилково вважалося, що собор проєктував Франческо Растреллі, хоча він навіть не малював двоповерхових церков… Декорував споруду київський архітектор, представник пізнього козацького бароко Іван Григорович-Барський. Нижня церква планувалася як усипальня, а верхня – як парадна, урочиста. Таких споруд в Україні небагато».
Стати усипальнею родини Розумовських собору не судилося: Олексій похований у Петербурзі, Кирило – в Батурині, батько Григорій – у селі Лемеші, і тільки матір – Наталія Розумиха – покоїться тут.
«Зовні собор зберіг красивий символічний декор: по периметру споруди розміщені восьмикутні зірки – богородичні символи, ракушки над вікнами – в бароковій символіці це теж символ Богородиці, жіночого божественного начала, – розповідає Володимир Пилипенко. – Згодом ракушка трансформувалася в човник і півмісяць. Над вікнами – троянди, з яких ніби випадають стрічки (або закручена стрічка, що виглядає як троянда) – дуже популярний символ Богородиці.
Люди того часу прекрасно це все розуміли, адже сприймали інформацію не через текст, як ми тепер, а через картинки, образи, символи».
У радянський час собору випала важка доля: більшовики заборонили тут богослужіння в 1934 році, в період Другої світової війни у нижній церкві була тюрма (табір військовополонених) і конюшня, потім – склад для продовольства (заготконтора).
Від початку 60-х років минулого століття і до початку 80-х собор реставрували. За інформацією Володимира Пилипенка, в той час почало активно працювати Українське товариство охорони пам’яток історії і культури (УТОПІК) – воно навіть випускало облігації для збору коштів на ремонт.
Тоді, звісно, ніхто не планував, що це буде діюча церква – лише пам’ятка архітектури. Тому 45 оригінальних ікон перевезли на реставрацію до чернігівського музею. Нині вони перебувають у Національному архітектурно-історичному заповіднику «Чернігів стародавній». Натомість іконостас заповнили роботами сучасних художників у стилі бароко. Тепер тут 50 ікон. І цей іконостас послужив зразком для створення іконостасу в козацькій Катерининській церкві Чернігова в 2017 році.
«Основною окрасою собору є п’ятиярусний 27-метрової висоти іконостас на всю ширину споруди, – наголошує екскурсовод. – Він зроблений у XVIII столітті саме для цієї церкви, тобто – «рідний». Хто його проєктував – не відомо. За місцевою легендою, робили його тутешні майстри, але я схиляюся до думки, що цей іконостас привезений з Італії. Є деякі свідчення на користь такого висновку.
Очевидно, що його робив майстер-католик, бо є кафедра (балкон). Для православного майстра така кафедра не зрозуміла, адже ніяк не використовується в літургії. А у католиків – це місце для проповідей. Православні читають проповіді від амвону, тож православний майстер не міг зробити кафедру-балкон, а католик-майстер не міг її не зробити…
До речі, з початку XVII століття проповідь у православній церкві обов’язковою зробив Петро Могила, відтоді проповідництво стало важливою частиною церковного життя».
Фігурні деталі іконостасу виконані з липи, опорні ж конструкції, каркас – із твердої деревини. Споруда поґрунтована клеєво-крейдяною масою (можливо, з вапном) і пофарбована, а чи була позолота – сказати важко. Нині іконостас потребує реставрації, але це складна робота, що потребує великих затрат і великої бюрократичної процедури. Адже в реставрації пам’ятки національного значення є багато складнощів.
Спочатку іконостас мав близько 80 ікон, які були написані, за однією інформацією, Григорієм Стеценком, а за іншою – в майстерні Києво-Печерської лаври.
Це – один із небагатьох уцілілих після комуністичного варварства барокових іконостасів. Тепер про них можемо дізнатися здебільшого з фоторобіт Стефана Таранушенка.
У верхній частині собору привертає увагу чавунна підлога. Для чого – достеменно не відомо. Але є гіпотеза: для обігріву, адже опалення у верхній церкві немає. Дослідники припускають: у чанах розводили багаття і клали туди каміння, все розжарювали, а потім розкладали і розставляли по підлозі, оскільки метал добре проводить тепло. Таким чином отримували тепло в ноги.
Нижня церква названа на честь святих Адріана й Наталії – символів подружньої вірності й християнської відданості. Зовні вона виглядає квадратною з закругленими кутами, а всередині чітко видно її хрестоподібну форму. Фактично це підвал із товстими потужними стінами, щоб утримувати важку конструкцію. Це – зимова церква, тут є опалення.
І тут же, в лівій частині споруди, в крипті, похована Наталія Розумовська – мати останнього гетьмана України, свекруха російської імператриці Єлизавети. Традиція поховань у церкві благодійників і фундаторів тягнеться з Візантії, через добу Русі й до козацьких часів. Нині над могилою – імітація саркофагу з порфіру. На ньому – копія портрету роботи Генріха Готліба Хойзера (1746 рік), що зберігається в Чернігівському обласному художньому музеї ім. Григорія Галагана.
Історики й краєзнавці стверджують, що на місці поховання ніколи ніяких розкопок не було. Тобто є всі підстави вважати, що мати Кирила Розумовського спочиває в цьому храмі.
P. S.
Чотириярусна дзвіниця нині має висоту 50 метрів, вона вища за собор. Її будували майже одночасно з храмом (1766–1770 роки). Вважається, що первісно вона була надбрамною і до пожежі 1848 року мала п’ятий ярус. Тут використаний архітектурний прийом, коли на кожному наступному ярусі колони тонші за попередній ярус, що візуально робило споруду вищою.
До речі, в давньоруський час дзвіниць біля храмів не будували. Їх, як і дзвони, почали використовувати з XV століття.
Із 1993 року в українській козацькій церкві, що є пам’яткою архітектури національного значення, порядкує УПЦ, що є структурним підрозділом РПЦ…
##DONATE_TEXT_BLOCK##