Мирослав Маринович, відомий дисидент радянських часів і один із членів-засновників «Міжнародної амністії» (Amnesty International) в Україні, нині є провідним екуменістом і дослідником українського суспільного та релігійного життя. Доповідь для конференції в Папському Григоріанському університеті. Рим, 25 травня 2001 року
Важко дивитися на соціальні проблеми сучасної України крізь рожеві окуляри. Соціологи називають це комплексною кризовою ситуацією, яку не можна звести просто до політичної чи економічної проблеми. Я перелічу лише кілька із багатьох ознак цієї кризи, щоб зосередити наш аналіз:
— перетворення легітимних і справедливих владних структур на корумповані «структури гріха»; ці структури використовуються можновладцями та керівниками адміністративних монополій у власних цілях, що позбавляє людей належних засобів до існування та послаблює їхні фундаментальні свободи, які формально гарантовані Конституцією;
— брак високоморальної та професійної національної еліти; це було викликано в минулому систематичними комуністичними репресіями, а сьогодні ускладнює пошук кваліфікованих керівників у сферах економіки та державного управління, а також для місцевих органів влади;
— недорозвиненість громадянського суспільства, що обмежує можливості суспільства до самоорганізації; це призводить до таких нецивілізованих реакцій на несправедливість, як пасивність і зневіра, вимушена еміграція та самогубства, безнадія та страх.
Соціальна криза вразила населення так важко тому, що старі комуністичні методи соціального захисту сьогодні практично демонтовані, а нові методи досі не розвинені. Відтак, соціальне служіння має величезний пріоритет у діяльності Церкви.
Як Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ) відповідає на виклики часу? Від самого початку ми маємо зауважити, що Церква аж ніяк не починає з нуля, а з того, що на даний момент є неможливою дилемою. З одного боку, Церква очевидно не в змозі задовольнити всі вимоги теперішнього історичного моменту. Їй потрібен час для відновлення власних структур після тривалого періоду комуністичних переслідувань; вона мусить стабілізувати та покращити формування свого духовенства, а також ретельно очистити занедбані джерела Традиції. З іншого боку, суспільство не може чекати, поки Церква відновлює свої функції та структури. Суспільство потребує доброго прикладу від Церкви та допомоги від Церкви на всіх фронтах уже сьогодні, або, точніше кажучи, ще вчора. Тому Церква змушена робити все це одночасно, а це іноді означає, що вона робитиме це не так досконало чи не так ґрунтовно, як їй хотілося б.
Практичні зусилля Церкви зосереджені в різних напрямках, зокрема: 1) пряма благодійна та душпастирська допомога нужденним, 2) привернення уваги суспільства (і особливо можновладців) на найгостріші соціальні проблеми шляхом видання пастирських листів на ці теми, 3) розбудова мережі навчальних закладів та освітніх програм. Кожен із цих напрямків буде коротко проілюстрований.
По-перше, від самого моменту свого легалізації наприкінці 1980-х років УГКЦ працювала над відновленням своєї мережі благодійних організацій. Ось деякі з благодійних організацій, що діють при Церкві: «Карітас», Фонд Святого Володимира, «Віра і Світло», Мальтійський служба допомоги та «Милосердя» — благодійна організація, яка діє в різних деканатах та єпархіях. Значна частина допомоги, яку надають ці благодійні організації, надходить від католицьких благодійних організацій Заходу, хоча мушу зазначити, що внески місцевих жертводавців також є значними.
У першій половині 1990-х років внутрішні сили українських Церков витрачалися на міжконфесійні конфлікти, і це обмежувало здатність Церков активно допомагати нужденним. Сьогодні, попри багато труднощів, ситуація між Церквами покращилася, що дозволяє Церквам приділяти більшу увагу соціальній сфері. Але екуменічна співпраця в цій діяльності є мінімальною. Спогади про вірян, які переходили з однієї Церкви до іншої, все ще надто свіжі: час для спільних благодійних починань ще не настав.
УГКЦ планує проведення спеціальної сесії свого собору влітку 2002 року: це зібрання буде присвячене соціальним питанням, пропозиціям можливих шляхів виходу з нинішньої кризи та захисту людської особи. Це дозволить Церкві узагальнити свій досвід, який поки що обмежений парафіяльним чи єпархіальним рівнем, і налаштувати концепцію своєї соціальної місії в нових суспільно-політичних умовах. Таким чином буде завершено роботу над переосмисленням концептуальних засад діяльності Церкви в цій сфері, яка триває вже низку років. На сьогодні УГКЦ підготувала та розповсюдила 3 такі концептуальні документи: Концепція богословської освіти, Катехитичний правильник та Екуменічна позиція УГКЦ.
По-друге, УГКЦ усвідомлює, що влада могла б відігравати особливо значну роль у погіршенні кризи або, з більш надійної перспективи, у вирішенні проблем, які її викликають. Тому УГКЦ відновила практику видання листів до вірян, у яких роз'яснює позицію Церкви щодо найактуальніших проблем суспільного та політичного життя. Серед цих листів були такі:
Українське суспільство позитивно відгукується на такі пастирські листи. Усвідомлюючи величезне коло завдань, які стоять перед Церквою, — завдань, які саме лише духовенство не в змозі виконати, — УГКЦ намагається активно залучати мирян: зокрема, у вересні 1998 року відбулася спеціальна сесія собору на тему «Місце і роль мирян у Церкві». Проте говорити про великий прогрес у цьому напрямку ще зарано. Широке коло мирян досі не залучене до практичної соціальної роботи Церкви, і це значною мірою знижує здатність українського суспільства до самоорганізації та взаємодопомоги. Серед інших об'єктивних і суб'єктивних факторів, які перешкоджають активності мирян, є брак релігійної освіти серед них.
Це підводить нас до третьої сфери діяльності Церкви — освіти. Оскільки Церква взаємодіє із суспільством, вона стикається не лише з проблемою секуляризму, тобто життя далеко від Бога та Церкви, а й з наслідками войовничого комуністичного атеїзму, які виявляються у викривлених уявленнях про релігійну віру та про природу й діяльність Церкви. Це суворо обмежує здатність Церкви впливати на суспільні процеси. Насправді, справедливий і чесний діалог між релігійним та світським секторами суспільства може бути забезпечений лише тоді, коли будуть викриті фальшиві стереотипи пропаганди, які побутували за часів комуністичного тоталітаризму.
Цєї мети можна досягти насамперед через освітні методи, найважливіші з яких перелічені тут:
— загальна та міжконфесійна релігійна освіта нації, особливо впровадження курсу «Християнська етика» у школах; важливо, щоб Православні Церкви України були заохочені до співпраці у цій взаємовигідній справі — наприклад, у створенні єдиної програми для курсів християнської етики та у спільному лобіюванні у владних структурах включення цього предмета до навчальних програм у школах;
— активна релігійна освіта для всіх бажаючих на найбазовішому, парафіяльному рівні; загалом, відновлення парафіяльного життя має стати темою для обговорення на багатьох єпархіальних зборах;
— створення спеціалізованих катехитичних інституцій (наприклад, Катехитичний інститут Львівської богословської академії, Катехитичний інститут у Дрогобичі, Богословсько-катехитичний інститут в Івано-Франківську), в яких катехити та вчителі готуються до подальшої праці в суспільстві; — вища богословська освіта, зокрема на базі Львівської богословської академії.
Підсумовуючи, всі посткомуністичні суспільства переживають однакові проблеми: відновлення розуміння справжньої суті та цінності людської особи, визнання справжнього значення свободи, забезпечення умов для гідного та цивілізованого людського життя в суспільстві. Сукупний вплив українських Церков на суспільні процеси, навіть вплив Української Греко-Католицької Церкви, все ще не є великим, проте позитивний вплив, який вони мають, мусить бути визнаний.