Другий тиждень перед початком Великого Посту в літургійному календарі Церков візантійської традиції називається М’ясопусним, оскільки в давнину, коли вимоги до фізичного посту були строгішими, ніж зараз, вірні із його завершенням починали стримуватися від споживання м’яса. Особливою є субота цього тижня, адже на неї припадає вселенське поминання померлих. Цього року її відзначають 22 лютого.
У візантійській традиції кожна субота, яка випадає поза святом, призначена для поминання померлих. Багатство текстів на цю тематику особливо помітне на канонах суботньої Утрені. Однак, коли випадає вселенське поминання «всіх відвіку в правовір’ї, надії воскресіння і життя вічного спочилих» (велика єктенія), це багатство примножується.
Вже щойно наведене прохання з великої єктенії на початку Божественної Літургії вказує на особливість цього дня і пояснює, що він відрізняється від інших субот, в які моляться за померлих, тим, що намагається охопити молитвою всіх, незалежно від того, чи молиться хтось за них, чи ні; чи звершено над ними чин Похорону, чи навіть тіла ніхто не знайшов.
Прохання великої єктенії відкриває їхній перелік, щоб уважні вірні мали змогу зрозуміти, за кого відбувається таке «масштабне» поминання: «отців і матерів, братів і сестер наших, фундаторів і доброчинців храму цього, батьків і рідних наших по крові, що тут лежать, тут уписані, і повсюди православних християн». Молитва за померлих намагається долати обставини, спосіб їхнього упокоєння, а також час та місце їхнього поховання.
Тому й маємо такі деталізовані згадки на каноні Утрені, що Церква молиться за «несподівано застигнутих, спалених блискавкою, замерзлих від стужі, померлих від усякої рани» (пісня 3), «отців і праотців, дідів і прадідів, від перших до останніх», «тих, що на горах, у дорозі, на пустирях із життям своїм розсталися у вірі, ченців же і мирян, юнаків і старих» (пісня 4), що вмерли «через раптову пагубу» (пісня 5), «убитих чаклунськими напоями, отрутами, кісткою удавлених» (пісня 6), «кожного поіменно, що від віку і всякого роду помер у вірі» (пісня 9).
Передання свідчить про давнє походження звичаю поминати усіх від віку спочилих у М’ясопусну суботу. Письмові джерела післяіконоборчого періоду вказують на особливий устав богослужінь у цей день. Типікон Великої Церкви ІХ–Х ст. подає заупокійну службу на Літургії. Заупокійне чинопослідування Вечірні та Утрені М’ясопусної суботи, яке збереглося до сьогодні, також бере початок з цього періоду. З Утрені вселенського поминання згодом виокремилося таке заупокійне богослужіння як Парастас, на що вказує вражаюча подібність їхніх структур.
Крім Літургії, Вечірні та Утрені М’ясопусної суботи, молитві за померлих присвячені усі Часи цього дня – устав приписує на кожному з них молитися заупокійні тропар «Пом’яни, Господи, як благий, слуг твоїх…» та кондак «Зі святими упокой, Христе…».
Чому ж саме цей день вибрала Церква для такого особливого поминання спочилих? Відповідь на це питання дасть нам стихира на стиховні М’ясопусної суботи: «Коли ж сурма сповістить, всі мертві, начебто від землетрусу, повстануть назустріч тобі, Христе Боже». Адже за М’ясопусною суботою одразу йде М’ясопусна неділя, під час Літургії якої читають уривок з Євангелія від Матея про Страшний Суд. Молячись за всіх від віку спочилих у суботу напередодні, Церква прагне випросити для них Божого милосердя та оправдання, звертаючись до Судді Ісуса Христа: «Тоді, Владико, душі слуг твоїх, що відійшли від нас, посели в святих оселях твоїх» (стихира на стиховні Вечірні М’ясопусної суботи).
Публікація вийшла у рамках проєкту РІСУ "Свята Літургійного року".
МОНОбанка для тих, хто бажає підтримати проєкт.
##DONATE_TEXT_BLOCK##