Є давня церковна традиція до лику рівноапостольних зараховувати тих, хто своїм життям та діяльністю посприяв поширенню християнства на цілі народи. Для українського народу однією із таких є княгиня Ольга, пам’ять котрої Церкви Володимирового хрещення відзначають 11 липня.
Серед істориків немає однозгідності щодо походження та місця народження Ольги. Її варязьке ім’я, що звучить “Хельга” і означає “свята”, також не прояснює картину. Адже могла походити з роду варязьких купців, що, траплялося, оселялися на Руських землях. Існує версія, що Ольга могла бути слов’янкою, котру нарекли на честь руського князя Олега. Деякі історики обстоюють навіть печенізьке її походження, а як місце її народження називають і Болгарію, і Волинь, і Тмутороканське князівство.
“Повість врем’яних літ” пов’язує Ольгу з її чоловіком київським князем Ігорем, зазначаючи під роком 903-м: “І привели йому жону із Псков на ім'я Ольгу”. Деякі дослідники також уточнюють, що це було село Либута з цих країв.
Після смерті чоловіка у 945 р. Ольга посіла київський княжий престол як регент свого малолітнього сина Святослава. Вона помстилася племені древлян та його верхівці за вбивство Ігора, і щоб надалі уникати смерті правителів від рук невдоволених платників данини, по різних підвладних їй землях впровадила погости — своєрідні адміністрації, на яких стало перебували воїни та чиновники, відповідальні за збір податків.
На час правління Ольги християнство на Руських землях не було чимось новим. Чимало християн служило у війську, котрі складали присягу не на слов’янських божках, а на хресті і Євангелії. У Києві була також відома церква пророка Іллі. Тому княгиня не жила в ізоляції і добре знала, що у її державі є така категорія людей.
“Немає сумніву, що її вроджена інтелігенція обсервувати світ, окружаючий Русь, та її зносини з християнами, яких у Києві було багато, особливо варяг, довели її поволі на шлях до християнства”, — пише професор Микола Чубатий у своїй книзі “Історія Християнства на Руси-Україні”. А ікос на Утрені рівноапостольної так намагається відтворити її міркування перед доленосним рішенням: “Бачачи житіє християн і розуміючи язичницьке нечестя, так сказала ти сама в собі, Ольго богомудра: о, безодня премудрости і благости Творця всіх! Як Ти утаївся від мене до цього? Як я зможу віднині шанувати ідолів? Бо ніхто, споивши солодкого, не захоче гіркого, заради цього, хоч і в старості, поклич мене, Свята Тройце, і подай мені відпущення гріхів”.
Хрещення Ольга прийняла у Києві, можливо, у вже згаданому храмі св. Іллі орієнтовно у 954-955 рр. Візантійські джерела у 957 р., який вважається роком хрещення Ольги, розповідають про неї як про Олену (ім’я, отримане під час хрещення) та про її радника священика Григорія, котрий супроводжував княгиню до Константинополя.
Наступним кроком мало би бути прийняття християнства на загальнодержавному рівні. Син Ольги Святослав, боячись глузування свого війська, відмовився стати християнином. Врешті княгиня робила конкретні кроки, щоб поширити Христову віру на підвладних їй землях. Аби уникнути залежності від Візантії, Ольга 959 р. відправляє посольство до германського короля Оттона І з проханням прислати до Києва єпископа та священиків.
960 р. Бременсько-Гамбургський архиєпископ Адальдаг висвятив на єпископа Київської Церкви монаха Лібутія з Майнцу. Однак той незадовго після свячень захворів і помер.
Ольга не здавалася і продовжувала просити в Оттона І єпископа. Ним став Адальберт з Тріру, висвячений архиєпископом Майнца. Прибувши орієнтовно 961-962 р. до Києва, він застав на княжому престолі вже Святослава, котрий підтримував язичництво. Адальберт не знайшов підтримки серед киян, ба навіть зустрів спротив, тож повернувся назад.
Однак це не завадило Ользі далі підтримувати християнство на Русі. Завдяки їй постали храми в Києві і в Пскові.
Померла рівноапостольна Ольга 969 р. Перед смертю вона заповіла своєму синові Святославу “не творити тризни над собою, бо мала вона пресвітера, і той похоронив блаженну Ольгу” (“Повість врем’яних літ”). Деякі дослідники вважають, що це сталося у Вишгороді, відомому як “Ольжин город”, де була її резиденція.
Пізніше її внук князь Володимир Великий переніс її тіло у Десятинну церкву і спорудив кам’яний гріб. Один монах на ім’я Яків подає згадку про віконечко в ньому, крізь яке можна було помітити нетлінність мощей рівноапостольної Ольги. Вже у ХІІ ст. її ім’я фігурує у списках святих, шанованих на Русі. З ХІІІ-XIV ст. походить життєпис рівноапостольної та звичай святкувати 11 липня як день її переставлення.
Однак чогось більше про почитання Ольги в цей період ми не знаємо. Під час монгольської навали навіть її тіло було втрачене, яке у 1635 р. на місці Десятинної церкви знайшов Київський митрополит Петро Могила. Однак згодом нова навала, цього разу Московської Церкви та її синоду, спричинилася до повторного зникнення мощей Ольги.
Місце, яке посідає Ольга у літургійній традиції, вже є визначним з огляду на те, що вона — жінка і до того ж така, котра на державному рівні змогла зробити немало для поширення Євангелія. Звідси й часте протиставлення її Єві та зіставлення з другою Євою — Пресвятою Богородицею, яке роблять літургійні тексти. “О, преславне чудо! Жоною упав рід людський, Жоною підносить предивно Людинолюбець Господь, і в останні літа жону посилає для навернення роду руського, Ольгу преславну” (стихира на стиховні Вечірні).
На каноні Утрені 11 липня також чуємо таке звеличення: “Веселися, Єво праматір, бо той, хто тебе спокусив і з Едема вивів, нині знищений твоїм нащадком. Ось бо Ольга живоносне древо — хрест Христів — у Русі насадила, яким усім вірним відкрився рай” (пісня 9). Також ця частина богослужіння проводить паралелі між Ольгою та старозавітними жінками, котрі долали ворогів свого народу. Київська княгиня виступає як переможниця невидимого ворога, зміцнена, звісно, силою Христовою.
“Дух Божий спочив на тобі, як колись на пророчиці Деворі, Ним же просвітившись, ти укріпила Володимира мудрого, яким диявола знищила у сітях хрещення, як колись Варак — Сисару у потоці Кисоні” (пісня 4). “Подібно до Юдити зробила ти: ввійшовши до ідольської кумирні, начальника їх — диявола — сокрушила і шанувальників демонів посоромила, всіх же людей навчила в чистоті взивати до Христа: благословенний Ти, Господи, на престолі слави Царства Твого” (пісня 7).
А поряд з тим літургійні тексти не забувають звертатися до рівноапостольної Ольги про заступництво для рідної землі, яка продовжує потерпати і від видимих ворогів: “О, богоблаженна Ольго, помолися за твоїх дітей Богу; мир міцний для вітчизни нашої виблагай і відпущення гріхів усім, хто завжди прославляє тебе” (пісня 6).
Публікація вийшла у рамках проєкту РІСУ "Свята Літургійного року".
МОНОбанка для тих, хто бажає підтримати проєкт.
##DONATE_TEXT_BLOCK##