1 жовтня Католицька Церква відзначає пам’ять св. Терези від Дитятка Ісуса — місіонерки, котра не покидала стін свого монастиря, і чий щоденник “Історія однієї душі” завдяки своїй глибині поставив її на п’єдестал Вчительки Церкви.
Народилася Марія Франциска Тереза Мартен в Аленсоні у Франції 1873 р. Її батьки Луї та Марі-Зелі також були проголошені святими, і невипадково, бо саме вони заклали в серце наймолодшої Терези любов до Бога та основи віри. 1877 р. померла її мати, і сім’я переїхала до Лізьє, де початкову освіту дівчині давали батько і старші сестри. Навчалася також в пансіоні сестер-бенедиктинок.
Згодом її старші сестри по черзі вступили до Ордену Босих Кармеліток. Тереза дуже болісно пережила розлуку з ними. Коли до монастиря пішла її сестра Поліна, з котрою вона була особливо близькою, у Терези стався нервовий розлад. Зцілилася, як вона згодом напише у своїй “Історії”, посмішкою Богородиці.
З того часу дівчина звертатиметься до Марії як до Матері. Ці близькі стосунки з Богородицею супроводжуватимуть її на дорозі розпізнання покликання та пізніше в монастирі. У віці п’ятнадцяти років за особливим дозволом Папи Лева ХІІІ (оскільки не досягла ще на той момент відповідного віку) вона, послідувавши прикладу старших сестер, також вступила в Кармель, обравши собі ім’я Терези від Дитятка Ісуса та Пресвятого Лику.
Вона мріяла про місії в далеких країнах, але слабке здоров’я (постійно прогресував туберкульоз) не дозволяло цього. Тож особливою харизмою свого монашого служіння св. Тереза вибрала молитву за священиків, зокрема тих, котрі здійснюють місії. Бачачи власні обмеження, вона вчиться більше покладатися на Бога та його милосердя. Через те усвідомлює вирішальну роль Божої благодаті в уподібненні до Христа людини, котра сама по собі є крихкою, немічною, нездатною своїми зусиллями осягнути святість. Єдине, що вона може — дозволити благодаті обожити себе.
На прохання настоятелів св. Тереза записує свої спогади з дитинства, шлях до монастиря, особисте пережиття Бога, молитовний досвід, роздумує над Святим Письмом. Так з часом постає “Історія однієї душі” (видана і в українському перекладі).
Особливо драматичними в ній є описи переживань останніх років життя, в які, виснажена хворобою, св. Тереза досвідчувала ніч віри та відчуття відсутності Бога. Однак попри те вона продовжувала молитися та дарувати любов тим, котрі поряд. Померла 1897 р. зі словами “Мій Боже, люблю тебе!”
Папа Пій ХІ 1923 р. беатифікував її, а 1925 р. — канонізував. 1997 р., визнавши, що “Історія однієї душі” — не лише сентиментальні переживання юної дівчини, а глибокі богословські роздуми, св. Терезу від Дитятка Ісуса проголосили Вчителькою Церкви.
Їй Церква завдячує особливим типом духовності — “богослов’ям малого шляху”. Не маючи сил робити великі звершення, людина може спасатися через щоденні малі прояви любові до Бога та ближніх у щоденному житті. “Кидати квіти маленьких жертв Ісусу” або “кидати троянди на всіх, праведних і грішних”, — так називає цей шлях у своєму щоденнику св. Тереза, який однак виявляється також важким. На ньому, каже свята, вона отримала “більше тернів, ніж троянд”. Невипадково св. Терезу на іконах зображають з розп’яттям і трояндами в руках.
Її чутливе серце вражали виклики, перед якими постала Церква на зламі століть, і св. Тереза відповідала на них молитвою і жертвуванням себе. Ніч віри, яку переживала свята наприкінці життя, робила її особливо близькою з тими, за котрих молилася, — грішниками, відступниками, зневіреними, атеїстами. Вона не могла бути посеред них фізично на місіях, але могла духовно переживати те, що переживають вони. І невпинно молитися…