Україна ― світська держава. Але релігійні спільноти історично були рушіями багатьох позитивних змін у суспільстві, зокрема освітніх. Як Церква та держава можуть співпрацювати в цій царині зараз? Очевидно, ця співдія не про узалежнення та контроль, а про ділення й нові напрацювання, спільне бачення майбутнього й проєкти, які дозволяють нашій молоді не лише здобувати знання, а й формувати ціннісне ядро, зростати справжніми людьми. Про це говорили у Львові на освітньому форумі «Єдність зусиль Церкви та держави: створення якісного освітнього середовища для майбутнього».
Ольга Мар’ян, Дарина Куц
Владика Володимир Груца, єпископ-помічник Львівської архиєпархії УГКЦ, слушно зауважує, що і Церква, і держава ― це збір людей. Людина має різні виміри й ми не можемо визначати її приналежність лише до чогось одного.
— Прикро шукати точки дотику за час відновлення незалежності. Але нам це вдасться. Дивно, що досі постає питання щодо доцільності викладання християнської етики в школах. Якщо ми говоримо про якісь червоні лінії щодо цього, то кажемо Богові, що Йому тут не місце. Тим часом опитування в соціальних мережах показують, що чимало молодих людей ― невіруючі, ― каже владика.
Актуальним залишається й питання капеланства у школах. Досі побутує чимало страхів: є різні конфесії, різні погляди, в батьків і педагогів ще недостатньо розуміння, у чому сенс роботи капеланів.
— Тим часом капеланство дуже добре працює у ЗВО, лікарнях, органах місцевого самоврядування. Має бути розуміння, що капелан ― позафракційний. Звісно, не аполітичний, бо він ― людина. Але має завдання будувати мости між тими, хто розділений, кому бракує комунікації, ― пояснює Владика Володимир.
Є чимало речей, у яких Церква та держава вже співпрацюють, і таких, у яких взаємодію ще потрібно налагодити. Однак, за словами владики, головним джерелом ресурсу, яке має допомогти знайти порозуміння й перейти будь-які труднощі, має бути Ісус Христос.
У контексті вдосконалення освітнього процесу часто говоримо про простір, середовище праці. Однак директор департаменту освіти і науки ЛОВА Олег Паска схиляється до іншого поняття ― творення спільноти. Саме це ми робимо в різних секторах, зокрема в освітньому: будуємо спільноту особистостей, які мають спільні цінності.
Сучасний світ модернізований, технологізований. Життя людини в багатьох аспектах полегшилося й автоматизувалося. Однак є великі духовні виклики, виникають кризи в освіті, у сім’ях, у спільнотах, до формату яких ми звикли.
— Ми живемо у світі, який формують не стільки батьки, скільки соціальні мережі, не стільки Церква і школа, скільки інтернет. Вісім годин людина має виділяти на сон, решту доби вона споживає інформацію. Батьки з раннього дитинства дають дітям гаджети і не спілкуються з ними. Тоді дитина «спілкується» з тим, що знаходить у мережі. Потім ми дивуємося, що частина молоді невіруюча або сприймає віру по-іншому. Можливо, це й наша провина в тому, що ми негнучкі, що однобоко сприймаємо питання формування освітньої та духовної спільноти.
Чи тільки християнська етика допоможе виховати християнина? Звісно, така дисципліна потрібна. За словами пана Олега, ще 2020-го року Міністерству освіти й науки пропонували рішення: збільшити варіативну складову у навчанні. Однак ця ідея не здобула підтримки. Тут виникає дисонанс: школи отримують автономію, але вона має вміститися в одну годину варіативної складової на тиждень, а педагоги й директори постають перед питанням: на що доцільно витратити цю годину. Ситуація змінилася б, якби МОН рекомендувало проведення християнської етики впродовж цього часу.
Проте Олег Паска впевнений, що освіта має значно ширший набір інструментів, які можуть допомогти дати дітям гідне християнське виховання.
— 1988 рік. На фізичному факультеті ЛНУ я почув лекцію професора Бабія під назвою «33 докази існування Бога». Це ще радянські часи. Напевно, професор замінив нам відсутність усіх уроків християнської етики, хоча говорив нібито прості речі. Коли професор назвав 33 умови, за яких можливе життя на Землі, і обчислив імовірність виникнення кожної обставини, то вона виявилася неймовірно малою. Без Бога тут не обійшлося.
Учитель має викликати захоплення, а не залякувати. Те ж стосується і священників, які виконують свою роботу. Ніщо не заважає всім вчителям бути прикладом для учнів у плані християнського виховання.
В Україні Церква ніколи не була віддалік від освітнього процесу. Саме храми ставали місцем, де здобували освіту, а духовенство ділилося своїми знаннями та брало активну участь у вихованні нових поколінь. Часи радянської окупації змінили все. Однак уже після відновлення незалежності Церква отримала можливість відродити освітню діяльність. 1991-го року у Львові заснована перша в Україні католицька школа ім. Климентія Шептицького. 2014-го року вона стала комунальним закладом і вважається однією з найкращих шкіл міста. Її колишній директор, о. Петро Майба СДБ, голова комісії освіти та виховання УГКЦ, голова ГС «Католицька освіта» розповів про роль Церкви у формуванні духовних цінностей в освіті.
Отець наголошує на важливості ставлення до дітей. Відома історія директора однієї з європейських шкіл, який пережив концтабір. Він бачив, як вчені інженери будують газові камери, лікарі отруюють дітей, медсестри вбивають немовлят, люди з вищою освітою розстрілюють і спалюють жінок і дітей. «Я не довіряю освіченості. Я прошу вас: допомагайте учням стати людьми… Читання, письмо, арифметика важливі лише тоді, коли вони допомагають нашим дітям стати більш людяними», ― писав він.
Одна з основних проблем теперішнього виховання ― відсутність орієнтирів для дітей. Молодь формується без впливу дорослих, бо покоління їхніх батьків за кордоном або на фронті. Діти часто не мають дорослих, які можуть бути прикладом для їхнього життя, на яких вони можуть покладатися.
— Виховувати ― це не просто говорити, якою дитина має бути, а допомогти дитині здобути досвід цінностей. Не говорити про цінності, а проявляти їх і супроводжувати дитину в моменти, коли вона їх здобуває, практикує, проявляє. Цінності існують тільки у прояві. Тому ми або виховуємо дітей, або просто інформуємо щодо того, якими вони мали б стати. Якщо ми не супроводжуємо дитину, ціннісний стержень не формується. Тому важливий комплексний підхід, який не тільки формуватиме світогляд, але також вчитиме дитину проявлятися в цінностях і формувати свою особистість.
Зараз діти потребують потужних прикладів. Виховання насамперед відбувається в сім’ї. Але освітяни доповнюють його, тому теж мають стати потужним прикладом, на який діти можуть рівнятися. Завдання освіти ― допомогти інтегрувати всі аспекти формування, дати дітям можливість здобути життєвий досвід пережиття цінностей. Дитина має зрозуміти, хто вона, для чого вона живе, що їй робити, куди рухатися, до кого можна звернутися.
Преамбула Закону «Про освіту» каже: метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства. Отже, головний сенс не в знаннях, а у ставленні до життя, у ціннісному стержні людини.
Отець Петро Майба посилається також на доповідь кандидата історичних наук Ігоря Козловського, що свідчить про давню присутність Церкви в освітньому житті українців. Українська освіта зародила у ІХ столітті. У ХVII столітті на материковій Україні рівень освіченості був чи не найвищий у світі, особливо в Європі. Це велике досягнення нашого суспільства. До ХVI століття освітою займалися переважно церкви. Потім народжуються братські школи, що спричинило бум освіти в Україні. На той час у Московії практично не існувала письменність, були знищені церковні церкви. Ми були авангардом.
— На жаль, з 1762-го року через вплив Московії все змінюється. Поступово вона нищить нашу освіченість. Та навіть у часи СРСР Церква і громадські організації дбали про освіченість українців попри переслідування. Згадуючи попередні надбання, можемо відновити історичну справедливість. Кажуть, Церква окрема від держави. Але все це ― про людей. Щоб формувати кожну нашу особистість, маємо об’єднатися.
Митрополит Андрей Шептицький казав: «Вчіть молодь, як має жити». Він вкладав кошти не в побудову храмів, а в людей, у громадські організації, бо для нього найвищою цінністю була особистість. Для сучасної Церкви й сучасних педагогів теж важливо формувати дітей, закладати в них спрагу до того, щоб бути щасливими.
Глава ГС «Католицька освіта» додає, що виховання є суспільною справою. Є три співтовариства, сполучені Богом, на лоні яких народжується людина: сім’я, держава та Церква (з енцикліки Папи Пія ХІ). Справжнє виховання має на меті формувати людську особу відповідно до остаточної мети її життя, а також для блага суспільства. Людина ― це душа і тіло. Наші кроки мають вести не лише до успішності, а й до осягнення вічного життя.
Комісія освіти та виховання УГКЦ напрацьовує проєкти, які дозволяють Церкві та педагогам співдіяти. Зокрема це завдання ГС «Католицька освіта». Головна мета організації ― забезпечувати підтримку та професійний розвиток для вчителів, вихователів, освітніх капеланів та керівників шкіл через ціннісно-орієнтоване навчання для покращення якості освіти в Україні.
— Наші цінності ― це створення стосунків, важливість кожної людини та якісне пережиття. Якщо дитину виховувати в здатності переживати якісно кожний момент життя, вона не тільки володітиме знанням, але й буде здатна проявлятися. Коли дитина бере від життя максимум, то стане людиною з великої літери.
Наша мета: зростати самому ― формувати інших. Людина має бути здатною відкритися на благодать, зростати. Чим більше мудрості життєвої, духовної ми маємо, тим більше можемо передати на уроці нашій молоді. Для нас важливо формувати спільноту людей, об’єднаних духом любові, відповідальності, бажання добра людям, для яких живемо і працюємо. Для нас важливо будувати мости, а не стіни. Спільно маємо дбати про добробут наших дітей, наших людей, спрямовувати на це всі зусилля.
Леся Кабан, начальниця відділу освітньої політики та правового забезпечення відділу освіти Новояворівської ОТГ, ділиться досвідом співпраці громадських і релігійних організацій у громаді:
— Коли цінності однакові, народжується справжня єдність і співдія. Нас єднає спільна мета ― прагнемо дати педагогам і дітям глибше розуміння того, що маємо бути відповідальними і духовно багатими. Отець Андрій Зелінський казав, що вчительство ― наші окопи. Добре, що ми в них не самі, бо з громадськими спілками, організаціями засіваємо лани, прокладаємо мости і запалюємо зорі. Тобто повертаємо людині віру в себе, підсилюємо тих, хто навколо.
2023-го року Новояворівська ОТГ спільно з Жовківською ОТГ за сприяння та підтримки Освітнього центру Дзеровича започаткували проєкт відзначення учнівської молоді та педагогів у номінації «Бути людиною». Це про цінність кожного, адже ми нечасто думаємо про тих, хто не має видимих успіхів на змагання, конкурсах. Але ці люди можуть щодня долати виклики, робити подвиги, залишаючись справжніми людьми.
Освітяни громади брали участь у різноманітних форумах, навчаннях, курсах підвищення кваліфікації, духовного розвитку, які організовували як представники Церкви, так і громадськості. За словами пані Лесі, це про здатність до об’єднання, про побудову нового підходу до освіти, про натхнення та ділення.
— Наша громада робить для дітей, молоді, педагогів усе, що від неї залежить. Ми об’єднуємо молодь України і тішимося, що люди готові до цього. До нас їдуть діти з різних куточків, зокрема з прифронтових міст, з тимчасово окупованої території. Для нас дуже цінно ділитися тим, що маємо в серцях. І залишатися людьми. Андрей Шептицький казав, що християнське виховання є більшим добром, ніж усе добро світу. Ми щасливі спільно виховувати нашу молодь у християнському дусі.
Одним з напрямків співпраці Церкви та держави є капеланство. Вже немає сумніву у важливості служіння військових і медичних капеланів. Натомість освітнє капеланство лише набирає обертів. Власним досвідом ділиться о. Микола Крушец, шкільний капелан з м. Калуш:
— Я став шкільним капеланом 2007-го року в рідній гімназії в Калуші. Директор попередив, що не дасть зарплати, не виділить уроків і факультативів і не відпускатиме учнів на зустрічі зі мною. Я погодився й сказав, що мені залишаються перерви. І приходив. Діти шукали зустрічі зі мною, особливо 5-7 класи. Ми говорили про Бога, про життя і навіть про одяг священника.
Уже згодом класні керівники почали запрошувати о. Миколу на виховні години (законодавство це дозволяє). Зробили скриньку «Запитай священника», куди діти анонімно вкидали листочки зі своїми питаннями чи турботами. Священник відповідав або шукав людей, які фахово можуть говорити на ту чи іншу тему. Були питання етичні, про духовність, про самогубство. Діти потребували цього діалогу. А класні керівники могли реально оцінити моральний стан класу й для себе зрозуміти, з чим варто працювати більше.
Згодом о. Микола став капеланом в іншій школі. Робота почалася з трагедії: учень наклав на себе руки. Священники запропонували школі допомогу. За тиждень сталося друге самогубство. Це дестабілізувало всіх. І тоді шкільний капелан зустрічався з батьками й учителями учнів кожного класу на приватних розмовах ― було важливо відкритися в цій трагедії, пережити, зробити висновки. Згодом заклали капличку в школі, щоб мати можливість починати день з молитви спільної чи приватної. Ситуація стабілізувалася.
— Згодом я став капеланом у найбільшій школі міста. Там 44 класи. Ми виробили принцип роботи: раз на семестр приходимо в кожен клас. Якщо діти хочуть ще ― ми прийдемо знову. Класні керівники зверталися до нас, коли помічали в класах проблеми. Ми з учнями обговорювали різні питання, які їх цікавили, а згодом доходили й до того, на що звертали увагу педагоги. Мій телефон працював як гаряча лінія. Діти телефонували: помер дідусь, покинув хлопець. Ми говорили.
Бували діти зі складною поведінкою. Педагоги не могли знайти з ними точок дотику, тоді приходили капелани. Я проводив дружні розмови сам на сам. Це схоже на сповідь, бо змісту цієї розмови я не маю права розповісти жодній іншій людині. Ми працювали на добро дитини і бачили результат.
Одного разу директор розповів про агресію щодо прибиральниці в школі й попросив про допомогу. Ми придумали школу в школі під назвою «Бути людиною». Всі приходять не тільки працювати чи здобувати освіту. Ми вчимося бути людьми. А ще вчили дружби з Ісусом. Педагоги й учні почали ставитися одне до одного так, щоб не принижувати людську гідність. Спрацювало! До речі, допомогли діти. Вони в позаурочний час приходили, щоб навчитися бути аніматорами.
На основі прикладів успішної роботи шкільних капеланів створені Положення про шкільного капелана та Меморандум співпраці шкільного капелана та школи/міста. Ним можуть користуватися ті, хто лише починає цей шлях.
Михайло Винницький, заступник міністра освіти і науки, робить висновок, що українська освіта просякнута так званим «латентним атеїзмом», що тягнеться з часів СРСР, тому є такий спротив до співпраці Церкви та держави.
Однак історично це не характерна для українського суспільства риса. Це показує і наша готовність служити одне одному за різних обставин. Прояви цього ― у капеланстві. Військове капеланство зокрема є прикладом співпраці з державою. Капелана мусить мати і військову посаду.
Так само має працювати освітнє капеланство: священник (чи монах/монахиня), на думку пана Михайла, мусить мати педагогічну освіту або додаткову спеціалізацію (наприклад, психологія). Так він імовірніше зможе стати частиною педколективу. В інших країнах світу, до речі, теж є така практика ― кожен університет сам вирішує, чи потрібне йому академічне капеланство.
Шкільний капелан, за словами пана Михайла, має бути тим, хто обʼєднає і батьків, і учнів, і педагогів. Він має бути частиною своєї школи, частиною місцевості, у якій працює. Це допомагає ефективно співпрацювати й виховувати учнів у цінностях.
Юрій Підлісний, завідувач кафедри політичних наук УКУ, працює зі студентами. Вони вже не діти, мають інші запити, але досі потребують підтримки у формуванні цінностей, духовному зростанні.
За словами пана Юрія, кожен з нас сприймає світ інакше, має власні вподобання. Однак цінності ― це те, що важливе само по собі. Наприклад, людина має особливу цінність ― гідність. Вона нічого не повинна, вона не має цього заслуговувати. Людина цінна просто тому, що вона є. Адже Бог призначив людину панувати над усім створеним, а отже, і над самою собою. А це уможливлює наша свобода.
Свобода людини, її життя є недоторканними. Там, куди приходило християнство, з’являлася повага до гідності людини. Суспільні устрої, які забирають свободу, існувати не повинні.
— Коли говоримо з молоддю, то досліджуємо, що наші цінності означають для нас. Наприклад, є щось, заради чого не можемо собою пожертвувати, а є те, що достойне жертви. Останнє ― це онтологічні цінності, які пов’язані з буттям. Людина є його найвищим виявом. Людина має право на те, щоб бути пошанованою. Друга заповідь любові каже: «Люби ближнього свого, як самого себе». Тобто любити людину як таку, а отже ― бажати для неї добра. Ми, вчителі, хочемо, щоб наші учні щось пізнали, засвоїли, щоб були вихованими. Бо це для них добре. Люблячи людину, ми хочемо зробити для неї все, щоб вона обирала достойне, Богові угодне. Це шанс, що ми не помремо, а опинимося в Царстві Небесному. Любити людину ― це запропонувати їй найкращу перспективу.
Кожен з нас живе фізіологічним життям. Однак життя може бути не просто біологічним процесом, а й виявом гідності. Стоїки казали: роби те, що мусиш, а там ― що буде. А християнство каже: роби те, що достойне, а там ― що буде. Виховання на цінностях прагне показати, що є просто життя, а є життя, достойне вибору.
Нам іноді страшно, чим живе сучасна молодь. Переважно споживанням. У них немає орієнтиру, немає мети. Цінності покажуть, заради чого варто жити. Ціннісне виховання ― це завжди про приклад. Бо діти виростають такими, як ми.
Ціннісне виховання дозволяє зрозуміти, що метою стосунків з людиною має бути людина. В цьому цінність любові. Як тільки ставимо своє щастя як мету власного життя, все навколо перетворюється на інструмент. На цінностях наші діти стають зрілими. Обираючи цінності, ми творимо гідне життя. Тому вкрай важливим є співпраця Церкви й держави саме в напрямку духовного формування нашої молоді.
##DONATE_TEXT_BLOCK##