Архиєп. Микола ЕТЕРОВИЧ, Апостольський нунцій в Україні. — День, №197, 29 жовтня 2002 року
Релігійні спільноти справедливо розглядають сім’ю як основну категорію людського існування, а також — як головний осередок політичної та церковної спільноти. Щодо особливостей постатеїстичного суспільства, можемо сказати, що й ті сім’ї, де, начебто, і не сповідують якоїсь віри, насправді не можуть обійтися без принаймні псевдорелігійного бачення життя. Як це добре видно на прикладі марксизму, який мав свої світські обряди й церемонії, віру в утопічне торжество миру, справедливості й рівності між людьми і цілими народами в найближчому майбутньому, тобто в межах нашої людської історії. Сім’я, як правило, не відчуває себе в змозі дати своїм дітям всебічне виховання лише власними зусиллями. Це є очевидним особливо в сучасному суспільстві, де вимоги до виховання набагато перевершують можливості однієї родини. Історія показує, що в усі часи сім’я потребувала підтримки, з одного боку, суспільства з його державними структурами, а з другого боку, — церков, до яких належали члени сім’ї. Співпраця між державою та церквою — в плані виховання також — могла б мати дуже позитивні наслідки для гармонійного та цілісного виховання молоді. На жаль, в недавньому минулому подібної співпраці не існувало. Навпаки, держава вела боротьбу з релігійними та духовними цінностями, пропонованими церквою. Через це у молодих людей виникала певна роздвоєність. Школа пропонувала їм атеїстичну концепцію життя, у той час як у більшості сімей дітям прищеплювали релігійне бачення світу. Така роздвоєність мала досить негативні наслідки для гармонійного розвитку юнаків та дівчат і для їхнього входження в суспільство. У часи тоталітаризму сім’я часто була притулком і захистом для всіх своїх членів від вторгнення тоталітарної держави. Проте сім’я не могла існувати неначе фортеця, ізольована від суспільства. Рано чи пізно і в її лоно потрапляли негативні впливи офіційної марксистської ідеології. Це спричинило зростаючу дезорієнтацію суспільства й поглибило кризу сім’ї, негативні наслідки чого відчуваються й зараз. Після падіння Радянського Союзу держави, що виникли на його місці, розпочали нелегкий шлях побудови демократичних структур, у пошані до всіх свобод, включаючи релігійну, яка за часів комунізму постійно порушувалася. В Енцикліці Centesimus annus, опублікованій у 1991 році, Святіший Отець Іван Павло II підкреслив величезне значення цієї події. За його твердженням, причини розвалу комунізму слід шукати у відсутності свободи, в помилках економічного характеру та в духовній порожнечі, яку створювали ці режими. У той же самий час Його Святість застеріг народи, що звільнилися від комуністичного ярма, проти обрання хибних шляхів у прагненні досягти добробуту за всяку ціну. Бо цей процес передбачає зміну ментальності homo sovieticus, яка була позначена пасивністю, відсутністю заповзятливості, очікуванням, що держава вирішить усі його проблеми; байдужістю до потреб інших людей, насамперед тих, хто бідний та нужденний; браком поваги до колективної власності. Від 1989 до 2002 року минуло 13 років. Маємо право запитати себе, яку роль відіграли церкви в змінах, що сталися в постатеїстичних суспільствах і, особливо, у співвідношенні освіта — сім’я, що є темою нашого «круглого столу»? Дозволю собі вказати на декілька аспектів діяльності Католицької церкви в цих країнах Центральної та Східної Європи. Після 1989 року Католицька церква змогла переорганізовувати свої структури в тих країнах, де раніше панував комунізм. Це означає, що в згаданих країнах Католицька церква створила дієцезії, керовані єпископами; заснувала семінарії для підготовки духовенства; сприяє розвитку чоловічих та жіночих чернечих спільнот; займається благодійною діяльністю, яка раніше була заборонена державою або відбувалася під її суворим наглядом. У той же час Католицька церква, в основному через парафії, веде виховну діяльність серед людей, сприяючи вихованню у вірі сімей віруючих за допомогою, зокрема, сімейної катехізації. Через неї церква шукає відповідний спосіб звернутися не лише до молоді, але й до батьків, до мам і татусів, — до сім’ї. Проводячи таку роботу в посткомуністичних країнах, Католицька церква прагне втілити в життя приписи Другого Ватиканського Собору (1961—1965), які через відсутність релігійної свободи в цих країнах були незнані. Варто підкреслити, що Католицька церква не претендує на якусь привілейовану позицію в країнах, де вона присутня. Це, зрештою, було б і неможливо, тому що сучасна демократична держава не може мати державної релігії, ані надавати привілеї якійсь одній релігійній конфесії. Це суперечило б конституціям окремих держав, а також і канонічним нормам Католицької церкви, яка проголошує відокремленість церкви й держави, стверджуючи, разом з тим, їхню співпрацю заради добра окремої людини й усього суспільства. Досвід показує, що Святий Престол відкрив шлях, на який стали потім й інші релігії. На практиці це означає: те, що держава готова гарантувати Католицькій церкві, вона готова зробити і для інших Церков та релігійних конфесій, добре вкорінених у країні. Святий Престол і держави, в яких присутня Католицька церква, визнають право батьків обирати виховання для своїх дітей. Наприклад, у Конкордаті між Святим Престолом та Польщею стверджується: «Визнаючи право батьків на релігійне виховання дітей та принцип толерантності, держава гарантує, що початкові та середні державні школи, а також дошкільні навчальні заклади, керовані світською адміністрацією або в яких існує самоврядування, впроваджують, залежно від бажання зацікавлених осіб, викладання релігії в рамках відповідної шкільної чи дошкільної навчальної програми». Схожий припис знаходимо в Угоді між Святим Престолом та Республікою Хорватія щодо співпраці у виховній та культурній сферах». Треба підкреслити, що коли йдеться про виховання дітей, перевага вибору належить батькам, а не державі та її установам. Право батьків на виховання свого потомства гарантоване не лише в церковних документах, але і в актах, ухвалених усією міжнародною спільнотою, зокрема, у Всесвітній декларації прав людини 1948 року. У багатьох посткомуністичних країнах ведеться вивчення релігії у державних школах. Йдеться про навчання конфесійне. Цими правами користується як Католицька, так і інші Церкви. Для молоді, яка не бажає вивчати релігію, передбачається вивчення етики або іншої альтернативної дисципліни. Безумовно, навчання релігії є великим вкладом Католицької церкви у справу поширення християнської культури. Зокрема, воно має важливе значення для ствердження й закріплення за християнською сім’єю центральної ролі в проекті становлення суспільства й церкви. Для Католицької церкви нормою та ідеалом сім’ї залишається назавжди Свята родина з Назарета: Марія і Йосиф з Ісусом Христом у центрі. В угодах — конкордатах, — укладених між Святим Престолом і окремими державами (Україна не має такої угоди. — К.Г. ), містяться положення про католицькі школи. Наприклад, Конкордат між Святим Престолом та Польщею постановляє: «Католицька церква має право засновувати навчально-виховні центри і керувати ними, серед них — заклади дошкільного виховання і школи всіх ступенів, згідно з приписами канонічного права та принципами відповідного цивільного законодавства». Подібне положення включене до всіх договорів, підписаних Святим Престолом, в тому числі, і з деякими посткомуністичними країнами. Це дає можливість утворювати католицькі школи, які, на певних умовах, визнаються державою і мають такі самі права та обов’язки, як і державні школи. Безумовно, програма католицьких шкіл має бути схвалена компетентними органами державної влади, які мають також право контролювати навчальний процес у школах церкви. Окрім базових дисциплін, спільних з державними школами, католицькі школи можуть збагачувати шкільну програму деякими іншими предметами і, зокрема, передбачати факультативну діяльність, дуже важливу для гармонійного і всебічного формування молоді. Отже, не дивно, що і некатолики відвідують католицькі школи. Це особливо характерно для країн, де католиків — меншість, як, скажімо, в мусульманських країнах. Учням інших віросповідань іде на користь загальна атмосфера в католицьких школах, де, як правило, з більшою турботою опікуються процесом виховання юного учня, багато уваги приділяють морально-етичним засадам. Тут з великою повагою ставляться до інших релігійних конфесій. Не треба наголошувати, що конфесійне виховання надається тільки тим, хто звертається з проханням до відповідних церковних інстанцій. Може бути корисним дізнатися, що нині у всьому світі понад 46 мільйонів учнів та студентів відвідують католицькі школи, і лише шоста частина їх — католики. Зокрема, у світі існує 58 тисяч католицьких закладів дошкільного навчання, які відвідують понад п’ять мільйонів дітей. Потім ідуть 86,5 тисячі початкових шкіл, де навчаються 25,5 мільйона дітей; майже 35 тисяч середніх шкіл (майже 14 мільйонів учнів). У 1100 католицьких університетах та інститутах навчається понад 2 мільйони студентів. Католицькі школи працюють також в посткомуністичних країнах. У Польщі є понад двохсот католицьких шкіл та більш ніж 500 дошкільних центрів; у Словаччині — понад 150 католицьких шкіл; в Республіці Чехія — близько 80; в Угорщині — близько 180 католицьких шкіл різних ступенів; у Албанії — 12; в Хорватії — 10; в Румунії — 8; у Боснії та Герцеговині — 5; у Словенії — 4; дві школи, відповідно, в Латвії та Литві. У деяких країнах, наприклад, у Польщі, Хорватії, Угорщині, Словаччині, Литві, Словенії існують також і католицькі університети та теологічні факультети, визнані відповідними державами. Не важко помітити, що я не навів статистичних відомостей про католицькі школи в більшості країн колишнього Радянського Союзу. На жаль, католицьких шкіл у цих країнах обмаль. Вони здебільшого готують священиків і, як правило, не визнаються на державному рівні. В Україні — ситуація особлива. В країні існують деякі церковні школи, засновані батьками чи угрупованнями мирян, які держава визнає. Якщо ці миряни є християнами-католиками, то можна говорити, в певному сенсі, про католицькі школи. Окрім цього, ведеться діалог між представниками держави та Церков про визнання теології як університетської дисципліни. Таке визнання вже існує в Російській Федерації та Білорусі. Україна також на правильному шляху. У квітні 2002 року міністр освіти і науки України підписав декрет, який передбачає запровадження теології як спеціалізації при вивченні курсу філософії в навчальні програми вищих навчальних закладів. Разом з цим, було створено комісію з вивчення способу втілення цього рішення в життя. Щодо викладання релігії в деяких регіонах України, насамперед, у Західній частині, то там вже кілька років викладається християнська етика і, начебто, з непоганими результатами. Стосовно цього ведеться діалог між представниками різних церков та релігійних конфесій щодо включення цієї дисципліни як складової частини до навчальних програм у державних школах на всій території України. Зважаючи на складну релігійну ситуацію, позначену співіснуванням багатьох релігійних конфесій, серед яких аж три — православні, пропонується позаконфесійне викладання християнської етики. Ця ідея гідна підтримки, оскільки вона б дозволила багатьом юнакам та дівчатам відкрити для себе коріння та багатство національної історії, яка тісно переплетена з християнською концепцією життя, як про це свідчать мистецтво, архітектура, традиція і, в цілому, вся культура українського народу. Зі свого боку, Католицька церква, яка має великий досвід у цьому плані, готова зробити свій специфічний внесок у сферу виховання також і в Україні шляхом запровадження католицьких шкіл, вищих навчальних закладів, викладання християнської етики та за допомогою інших заходів, які будуть корисні католикам, православним братам і сестрам, а також іншим людям доброї волі. У цьому Католицька церква очікує на співпрацю з державою, яка має змінити й пристосувати до вимог часу чинне законодавство з цих питань, і, взагалі, на підтримку всього суспільства, як це відбувається в інших європейських країнах з розвиненою демократією. Втілення в життя цих проектів може принести велику користь українському суспільству. Воно б стало вагомим внеском церкви й релігійних спільнот у справу зміцнення сім’ї. Розвиток виховання на благо сім’ї є важливим виміром співпраці між світською та церковною владами заради добра всього суспільства.
http://www.day.kiev.ua/74202/